Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Іларіон Ярошевицький: діалог між Купідоном та Йоасафом
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Іларіон Ярошевицький належить до тих учених та поетів, котрі цілком себе присвятили Київській академії: тут він навчався, тут викладав. Помер, бувши ще в молодих літах, у 1704 р. Збереглися його рукописна поетика й риторика, окрім поезій творив байки. Керував написанням колективного складання декламації «Про геній святої Катерини" (від імені 29 студентів)1 — це була остання праця професора (1703—1704 рр.). Його діалогічна латиномовна поема "Купідон, або крилатий амур" входила в курс поетики "Аполлоновий кедр» ("Cedrus Appollinis"), читаний у Києво-Могилянській академії в 1702 р. Поема в оригіналі лишається й досі недрукована — зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського2.

Жанр твору — діалог (гр. розмова, бесіда), форма, яка часто використовувалася в українській поезії. Коротко її розглянемо. Жанр цей уживався в поезії та прозі в XVI—XVIII ст., інакше звався "Розмова", "Розмисел". Розрізняємо такі типи діалогічних творів:

1) з призначенням до театру, як різновид драми, побудованої на системі монологів, тут діалог наближається до декламації;

2) як жанр чисто літературний, із театром та декламаціями не пов'язаний;

3) у прозі форма діалогу застосовувалась у записі диспутів та у філософських творах, зокрема в Т. Прокоповича, а найбільше Г. Сковороди.

У драматургії діалоги бували різдвяні та великодні на теми побутові й релігійні. Таким є «Вірші з трагедії "Христос Пасхон" Григорія Богослова" А. Скульського (1630), "Розмишляння про муку Христа, спасителя нашого" Й. Волковича (1631), "Діалог про страждання Христа" (1670), "Слово про збурення пекла" (кінець XVII — початок XVIII ст.), "Вірші на Воскресіння Христове, і інтермедіум, і Епілог" (початок XVIII ст.), "Діалог, коротко зібраний, на персон сім, на дві частини розкладений" (кінець XVII — початок XVIII ст.), "Діалог Енея з Турнусом" з "Поетики", складеної в Чернігові в 1745 р., діалоги Т. Щуровського "Голос похвали неба і землі" (1770), "Образ мудрості в образах, від поган висміяних" (1774) та ін. Діалогічна форма вживалася в інтермедіях: "Розмова між поляком та ковалем", "Розмова між жовніром та жидом" тощо.

1 Надруковано у виданні: Рєзанов В. Драма українська. Вип. І. К., 1928; уривок в українському перекладі: Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 181 — 183.

2 Шифр ДС / II 241. Арк. 93—99.

Значно більшого поширення набув літературний діалог, без зв'язку з театром, побудований на відтворенні розмови героїв. Така форма вже культивувалася в XVI ст. ("Еклога" Григорія Чуя, Русина із Самбора, латинською мовою, яка є розмовою двох персонажів — Кастора і Поллукса). Діалогічну поезію значною мірою культивують поети польсько- української літератури першої половини XVII ст., зокрема С. Симонід ("Селянки", 1614 — "Женці", польською мовою); М. Пашковський ("Україна, татарами терзана", 1608, "Розмова козака запорозького з перським гінцем», 1617); В. Кіцький («Діалог про оборону України і побудка з пересторогою для запобігання турецьких нападів», 1615); діалогічну поезію особливо активно вживав Б. Зиморович ("Селянки нові руські», 1663). Чудовий зразок діалогічної поезії створив К. Транквіліон-Ставровецький — "Ліки пустельникам і чесним ченцям на помисли гріховні" (1646), що є розмовою душі й тіла. Ця форма перейшла у XVIII ст. Дуже цікавий твір цього жанру створив С. Дівович: "Розмова Великоросії з Малоросією" (1762), у якому подав широку картину української історії й змагань козацтва за свободу своєї землі. М. Мозалевському приписують створений на основі інтермедійної поетики (низове бароко) "Діалог, або розмову пастухів" (друга половина XVIII ст.) українською народною мовою, цю ж поетику використовував Іван Некрашевич ("Ярмарок"), і як серйозний твір: "Сповідь 1789 року". До 80-х років XVIII ст. відносять "Розмову священика з ієромонахом" на тему про покращення побуту духовенства. У 1786 р. інок Яків написав діалога "Плач київських ченців", що має вигляд сатири — про нього буде докладна мова далі. Ця форма певною мірою перейшла і в XIX ст., згадати б С. Петрушевича — діалог "Василь, Кирило і Федько", загалом же у XVIII ст. цей жанр, хоч і має ряд цікавих, навіть видатних розробок, починає занепадати, найвищий же розвиток мав у першій половині XVII ст. Інколи діалог набирає катехизисної форми — запитань та відповідей, власне є літературною формою його популяризації, ця форма культивується і у XVIII ст.: "Вірші за запитаннями та відповідями складені", 1743. Микола Петров називає діалогом п'єсу "Про Олексія, чоловіка Божого", але це типова драма.

"Купідон, або крилатий амур" погідно вписується в цю картину, автор назвав свій діалог ще й елегією (нагадаємо, що в давніх греків так називали пісню, що співалась у супроводі флейти, пізніше цією назвою почали позначати сумного настрою ліричні вірші). Героєм діалогу є індійський царевич Йоасаф, якого відлюдник Варлаам навернув до християнства і який прожив у пустелі 25 років і помер у печері — персонаж поширеного в Європі й в Україні середньовічного роману "Варлаам та Йоасаф", історію сюжетів якого докладно описав Іван Франко в однойменній монографії3. Загалом же роман є християнською обробкою легенд про Будду, його головна тема, як і діалогу І. Ярошевицького, — суперечність між світським і духовним, любов'ю до життя та світу і християнським мізантропізмом — одна з найулюбленіших середньовічних і барокових мислительних позицій.

І. Щирський. Амури з'єднують серця, 1698 р.

3 Франко І. Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія. Львів, 1897.

Купідон бажає стримати Йоасафа, аби він не покинув "рідну Амеру" (Палестину), резонно запитуючи: "І чи живіший своїх зможеш ти стати лісів?". Він попереджає Йоасафа, що його рішення покинути світ — це все одно, що бути здобиччю, "яка потрапила в сіті", в серці такої людини любов уже не запалає. На понурі заперечення Йоасафа Купідон запитує: "Чи ж бо ослабне любов, котра палала раніш?" — і попереджує, що "горе прийде, як любов в кригу замерзне тверду", що втеча від світу — це все одно, що забути "світло небесне, поважаючи тінь", і пропонує стати провідником з ліхтарем по "темних лісистих вершинах", адже любов "розсіває всю темряву ночі твоєї". Любов всесильна, вістить Купідон, і всеосяжна, а бачити хреста — це бачити "череп людський", а що в тому приємного? Застерігає Йоасафа перед морем, адже й Венера була "дочкою морських вод", з моря виходить і сонце на світ. Венера ж володіє лісами й містами (до речі, на цю тему є цікавий вірш у А. Барановина 4), вона ж дає одяг од морозу, тобто відречення від світу. Любов не є любов'ю, коли вона любові не гідна, любові немає кінця, а Купідоновий смолоскип кожному освічує життєвий шлях, і навіть у втечі він обіцяє Йоасафа не покинути, бо "дорогий все-таки ти мені є". Купідон нагадує про рідний край і батьківщину, яку не можна покидати (усіх цих мотивів маємо виразні ремінісценції в драмі "Про Олексія, чоловіка Божого"), її красу й принаду, добрі втіхи, а що є в пустелі? Адже там людина дичавіє, та й звірине життя "звірами робить людей", а печер собі шукають хижаки, місце життя людей — місто. Через таких, як Йоасаф, вважає Купідон, гине віра в старих богів, тобто стародавня цивілізація. Навіщо ж уподоблятися звірові, адже і звір живе серед спокус і "квітучої пори", а Йоасаф стає "каменем в скелях", він "кінець свій уже майже прожив". Його, Йоасафа, в пустелі чекає удар, а не "стріли життєві". На заперечення Йоасафа, що Купідон сліпий, той відповідає, що хоч очей нема в нього, але "в руці сяє вогонь". У світі Йоасаф мав "пурпуру, прикраси і тогу", тобто жив знатно, заможно і щасливо, був багатий, прикрашав себе, доглянутий жив, мав коштовності. Купідон не бажає лихого Йоасафові, але не може не застерегти, що раніше його паруси були наповнені вітром і корабель ішов надійно. Йоасаф же вбиває в собі чуття. Зрештою, Купідон заявляє, що хоч би що вчиняв Йоасаф, не зможе здолати "сильну у світі любов"5.

Такі резони Купідона, власне таке промовляє людині бароко життя. Але душа її розколена; зрештою, весь діалог — це ніби змагання в душі двох різнополюсних начал; на цю тему сильно писав ще К. Транквіліон-Ставровецький у "Ліках пустельникам і чесним ченцям на помисли гріховні", подавши в діалозі резони тіла й розумної душі. Отож заперечення Купідону від Йоасафа не без своєї рації й сили, хоч не завжди звучать переконливо, в деяких випадках інтелектуально Купідона перевищують, а в деяких ні.

Йоасаф прагне спокою, а не збурень, він бажає серйозного ставлення до світу і себе самого, його серце вже шукає не любовних ран, Купідоновий вогонь його страшить. Не затвердів він на кригу, його любов не зникла, а змінилася на іншу; темрява, якою страшить його амур, не жахає Йоасафа, бо зірки можна уздріти лише в темряві; коли в людини світла душа, то не потрібне провідне світло; не вогню шукає Йоасаф, а сліз, які заспокоять, бо "слізка сильніше одна діє, ніж цілий потік", від любовних стріл Йоасаф хоче заховатися в Гроті, де й захиститься від них; він скинув із себе кайдани світу, аромати й прикраси він зміняє на "милий Христа аромат"; він покинув політичне життя; замість кохання воліє мати образ Христа, бо кохання веде до гріха. Смерть йому не страшна, черепа людського треба завжди мати перед собою (тема, докладно розроблена ще К. Саковичем), тобто думати про смерть і не боятися її. Життя в печері безпечне, ті, що літати в світі прагли, гинули, як Ікар; справжнього вогню немає в тієї, що виникла з води (Венери), у воду вона згодом і перейде. Через Венеру гине в світі дівство, раз народилася людина гола, голою має жити, охолодженому ж любов не страшна, головне в житті не вбити душі в собі. І любов завдає шкоди, не тільки злоба й ненависть. Коли любов'ю гнітять, то такі стають недругами; крила собі Йоасаф вибирає не такі, як у Купідона, їх ладить йому небесна любов, отож не хоче бути жертвою Купідонових стріл. Душа має бути вірна Богу, а віра збережена. Цікаво, що саме Йоасаф висловлює антивоєнні думки. Нагадаємо, що в час написання вірша йшла Північна війна, в якій марно гинуло українське козацьке військо.

4 Пісні Купідона. К., 1984. С. 102.

5 Див. український переклад твору: Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 247-261.

О командире убогий, нещастя людині від Марса,

Прийде багата туди, бідна відходить назад...

При цій, цілком гуманістичній, думці Йоасаф заперечує і відчуття рідної землі та Батьківщини, як це свого часу чинив Іван Вишенський, бо головне для героя — не суспільні інтереси, а самовдосконалення: "Краще тепер для моїх сліз ця підходить гора" — очевидно, тут відбито кризовий для України стан, коли в другій половині XVII ст. в частині української суспільності збудилася ейфорія від думки, що Україна, беручи участь у російських загарбницьких війнах, здобуде собі становлення й силу. Життя ж показало, що відбулося навпаки: саме в початках XVIII ст. почало приходити протверезіння, в цей час починає й Іван Мазепа, доти вірний російський сателіт, приходити до тями й розуміння, що Україна стала на краю загибелі як держава.

Йоасафа ж уже не ваблять молодечі забави, бо він приходить у "вік поважніший", його не ваблять троянди, бо за ними бачить колючки, особливо коли квіти відцвітають; головне ж не принади світові, а добрі справи, — це ті, які раніше зміг учинити; відійшовши від світу, Йоасаф тільки їх і згадуватиме. Він не хоче воювати: "Ніяк не підходить лук моїм пальцям", його манить усамітнення й дикі місця; серце його стає тверде, і в ньому "священний вогонь розгорівся"; як звірі, що живуть у пущах, став він жорстокий, бо зрозумів марність світу, як і те, що пущена стріла повертається і разить стрільця. Він пізнав: вражені коханням люди більше плачуть, ніж радіють, коли ж поєднати свої очі "із небесним вогнем", то не страшно і вмерти. Життя поміж людей давно стало звірине, отож нічого боятися, що усамітнена людина може стати звіром (ремінісценція Арістотелевого вислову: "Самотня людина або дикий звір, або Бог"); не тільки хижий звір шукає печер, але й беззахисна голубка, щоб сховатися від шуліки, через що Йоасафа ваблять "непроглядні бори й шумні ріки".

Перемога над світом в Йоасафа та, що він може втекти (ідея втечі від цивілізації була властива не тільки мізантропічному християнству, це одна з вирішальних ідей людства — так званий ескапізм, і нею пронизано багато художніх творів, починаючи з античності — ода Горація про селянський спокій, яка особливо популярна стала у XVIII ст., згадати б руссоїзм чи втечу від світу Григорія Сковороди). Йоасаф тікає не широкими світовими шляхами, де велелюдно, а манівцями, щоб його світ не наздогнав, бо тільки в такий спосіб людина може бути вільна "од злочинів" і "від кайданів". Він скинув із себе "відзнаки, прибори, вінок, амулети і всі прикраси", що їх носять вожді, а воліє жити природним життям: "Досить рум'янцю, коли, чистий, прикрасить лице". Відкидає ліки, бо зовнішність гине в людині, як і дзеркальне скло, що його відбиває; шанує не тіло, а Бога, і гість його серця — любов, до Бога, звичайно. Коли ж розум спокійний, то й судно буде непорушне, а коли розум стоїть непохитно, то його не схибить будь-який вітер, отож і стоятиме, мов скеля; в печеру ж іде плоть, не дух.

Отака розмова відбулася між Йоасафом та Купідоном під пером І. Ярошевицького. Симпатії автора ніби на боці Йоасафа; зазначимо, однак, що піджанр, поданий автором: "Елегія" (сумний вірш). Це свідчить і про інше ставлення до подібного змагання: словесна перемога Йоасафа має висдід печальний, адже Йоасаф із його постановою покинути світ гине як активний чинник життя, і його шлях — це шлях до смерті, про що виразно зазначає Купідон. Відтак історія набуває нового читання (кількаплощинне читання було в поетиці бароко, як ми не раз зазначали): розмова Купідона з Йоасафом — це розмова між легковажною, веселою, гарячою до життя, сліпою юністю із мудрою, охолодженою і приреченою на недалеку смерть старістю (нагадаємо, що й сам автор помер молодим, отже, відчував власне приречення). Він не понижує інтелектуальної сили Купідонових резонів знову-таки з тієї причини, що вся ця боротьба та змагальна суперечка відбуваються в одній людині, яка складена із взаємосуперечностей, і саме таку суперечність література бароко любила з'являти.

Звісно, це ще не психологізм, який з'явиться у модерністів початку XX ст., коли людина розглядалася у всій складності її психічних процесів, бароко не знало психоаналізу, але воно пізнало, що в людині живуть різнотічні начала, що в людині, як напише пізніше Григорій Сковорода, — рай і пекло в єстві людському, Бог і Диявол, лихі й добрі начала. Через це в барокових п'єсах з'являлися персоніфікації абстрактних понять: Гнів, Радість, Заздрість і т. д. Так само і в ставленні до світу: з одного боку, людина бароко його любила, кидалась у пристрасті, здобувала славу, чини, багатства, а з іншого — все те заперечувала, тікала від цивілізації й думала про дочасні та вищі цінності, вищі ж бачила у своєму стосунку до Бога і в добродіянні. І Григорій Сковорода тікав од світу, який його ловив, але він завжди був у тому світі вчителем і хотів зробити його ліпшим, навчаючи, як людині стати вибраною й доброносною, тобто той світ любив. Через це мав свою рацію й Купідон, а свою — Йоасаф, і хоча ці рації взаємозаперечні, але й нероздільні, як нероздільна людина, в якій вони пробували; недаремно й Григорій Сковорода заговорить про дві людини в одній і навчить, як тих людей поміж себе розрізнити, побачити й усвідомлювати. Тому твір І. Ярошевицького в цьому ряді можна назвати визначним, бо він ставив кардинальні проблеми людського буття в універсальному його вимірі, подані в двох персоніфікаціях Купідона і Йоасафа, що, зрештою, й ставали символами. На цьому й засновано його інтелектуальну напругу. Варто відзначити ще одну рису: Йоасаф заявляє, що "гість мого серця — любов — ось де причина зітхань". Це ж саме говорить і Купідон:

О непохитний, проси і погрожуй, не зможеш здолати

Сильну у світі любов — все подолає вона!







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.