Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Іван Максимович - поет вічних тем
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Перед нами один із найплодовитіших поетів початку XVIII ст., творчість якого дійшла до нашого часу цілими поетичними томами. Ставлення до нього в українській науці було різне. Найрізкіше висловився М. Возняк, назвавши цю творчість віршоробством (було й не без цього), яке "перейшло в манію"¹. І далі: "Типовим автором пустих віршів був наступник Барановича на владичій катедрі (поправимо: він заступив не А. Барановича, а Т. Углицького. — В. Ш.) Іван Максимович, вихованець Київської колегії... Безвартісність писань Максимовича відмітив уже Дмитро Тупталенко" (с. 319). Однак дослідник не виявляє жодних ознак ознайомлення з поезією І. Максимовича, а свої висновки кладе тільки на цитуванні листа Д. Туптала до С. Яворського з 1708 р.: "Книга духовних віршів (ідеться про "Богородице Діво". — В. Ш.) прислана мені. Бог дав цим віршописцям друкарню й охоту та гроші й вільне життя: мало кому потрібні речі на світ видаються" (с. 319) — цитату, найпевніше, взято з В. Аскоченського². Значно об'єктивніший і ближчий до правди був Михайло Максимович: "У цих книгах (І. Максимовича. — В. Ш.) передусім кидається в очі велика кількість римованих віршів, за підрахунками П. М. Строєва, в книзі "Алфавіт" — 10 068 віршів (тобто рядків. — В. Ш.), а в книзі "Богородице Діво" — 24 260. Але інша є особливість у творах Іоаннових: "духовна глибокомисельність", досить рідкісна в сучасних йому письменників"³. Останнє зауваження залишимо на совісті автора, наші аналізи доказують, що було зовсім не так: І. Максимович натурально вписувався в тодішній, досить багатий інтелектуально, літературний контекст.

Найґрунтовніше біографія письменника була розроблена в анонімній статті "Святитель Іван Максимович, митрополит тобольський та сибірський, новоявлений чудотворець"⁴, а загалом література про поета порівняно невелика — глибше його писаннями займався хіба В. Сахаров, проаналізувавши книгу "Богородице Діво"⁵.

Зберімо біографічні дані про І. Максимовича. Походить поет із надзвичайно цікавого роду, який був одним із найбагатших у Гетьманщині й висунувся за часів гетьманування І. Мазепи. Максим Васильківський, "обиватель Києво-Печерський", разом із синами, вже Максимовичами, був спеціальним універсалом узятий "під нашу гетьманську оборону"⁶. Найстаршим сином цього Максима й був Іван. Загалом сини й внуки Максима відзначалися на козацькій службі: так, Василь був компанійським полковником (загинув у 1698 р.), Петро — значковим товаришем, а його син, також Іван (із ним часом плутають поета), став визначним мазепинцем, був спершу писарем, а за гетьманства П. Орлика генеральним писарем (з 1710 р.), здався російській владі і в 1715 р. засланий до Москви (с. 805), де уклав у 1718—1724 рр. "Лексикон латинсько-словенський" — правда, видавець цього словника О. Горбач вважає цього Івана сином Дмитра⁷. Брат його Степан був бунчуковим товаришем.

¹ Возняк М. Історія української літератури. Т. II, ч. І. Львів, 1921. С. 318.

² Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею. Ч. 1. К., 1856. С. 214.

³ Максимович М. Собрание сочинений. Т. І. К., 1876. С. 805.

⁴ Киевские епархиальные ведомости. 1916. № 22-33, Часть неофициальная.

⁵ Сахаров В. Апокрифические и легендарные сказания о пресвятой Деве Марии, особенно распространенные в древней Руси // Христианское чтение. 1888. Ч. II. С. 658-662.

⁶ Максимович М. Собрание сочинений. Т. I. С. 804.

⁷ Максимович I. Лексикон латино- слов’янський. Рим, 1991. С. 26.

Четвертий син Дмитро в 1708 р. був генеральним осавулом, брав участь у повстанні І. Мазепи, але 1709 р. з'явився до росіян з повинною. Його старший син був стародубським полковником, інші сини також перебували в козацькій службі. Ще двоє синів Максимових Михайло та Антон служили бунчуковими товаришами при І. Мазепі, один із внуків Йоакант став ченцем, а Семен — канцеляристом, згодом сотником Чорнуським (це за нього народився у Чорнухах Г. Сковорода), потім лубенським полковим суддею. Нащадком Василя був знаменитий український учений М. Максимович, який і розписав свій рід у статті "Бубнівська сотня". Іван Максимович народився у грудні 1651 р., як гадають, у Ніжині, вчивсь у Київській колегії до 1669 р., в ченці постригся в Києво-Печерській лаврі, був тут ієромонахом (1680) і проповідником (1685—1690), певний час викладав у Київській академії. "Найпевніше, — пише В. Аскоченський, — що предметом його була поезія та риторика, до яких він мав прив'язаність, яка доходила до пристрасті"⁸. Став згодом намісником Брянського Успенського монастиря, підпорядкованого лаврі (1684—1696), брав участь у першому Кримському поході 1687 р. як священик, де читав «Казання на похвалу і про чудеса преподобного Сергія чудотворця"⁹. У 1696 р. став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, а на подання І. Мазепи 10 січня 1697 р. висвячений на архієпископа чернігівського, докладно акт цього вибору описано в літописі С. Величка¹⁰. До речі, С. Величко високо цінить праці І. Максимовича: "Випустив у світ великою своєю працею всілякі корисні людському життю книги, одні сам склавши, інші з латинської на руську мову переклавши". В Чернігові очолив культурний осередок, заснувавши тут у 1700 р. колегіум, про що я ширше пишу в статті "Співці музи роксоланської в Чернігові"¹¹. Бувши людиною Івана Мазепи, в час повстання повів себе, на відміну від братів своїх, негідно, тобто зрадив свого патрона, засудивши його. С. Величко пише: "За ті праці, а особливо за численні передмови про них, зокрема про Полтавську перемогу над шведами, де виписував похвали пресвітлому государю царю Петру Олексійовичу, був винагороджений од нього Сибірською митрополією, і, хоч може і не хотілося йому її (курсив мій. — В. Ш.), поїхав туди і закінчив там своє життя"¹². Призначений був митрополитом сибірським і тобольським 11 березня 1712 р., але через три роки, 10 липня 1715 р., помер. Іронією долі стараннями відомого авантюриста Г. Распутіна вже у XX ст. (1916 р.) був причислений до чину святих.

Літературна діяльність І. Максимовича справді широка. Вперше його ім'я у друці, наскільки знаємо, з'явилося у книзі "Акафісти із стихирами і канонами", що вийшла 1693 р. в друкарні Києво-Печерської лаври, тут подано його проповіді "Слово на Покрову" (арк. 29—39) і "Слово в день святого Миколи" (арк. 40, позначений помилково 36); загалом же як письменник Іван Максимович постав уже в Чернігові. Тут у книзі А. Стаховського "Дзеркало від писання божественного" (1705) поміщено було три проповіді І. Максимовича.

Іван Максимович

⁸ Аскоченский В. Киев... С. 212.

⁹ Киевская старина. 1886. № 2. С. 273.

¹⁰ Величко С. Літопис. Т. II. К., 1991. С. 537-540.

¹¹ Шевчук В. Дорога в тисячу років. К., 1990. С. 131 — 132.

¹² Величко С. Літопис. Т. II. С. 540.

У цьому ж році виходить і його авторська книга "Алфавіт, римами складений» — одна з найцікавіших поетичних праць поета, має вона 302 сторінки, а присвячена була Петру І і царевичу Олексію Петровичу. Складається з двох частин: у першій за абеткою подані віршовані житія святих, у другій — фабули з давньої та середньовічної історії. Повна назва книги така:

"Алфавіт зібраний, римами складений від святих писань із давніх речень на користь усім читачам, що є у правій вірі. Спершу з мови римської, тепер складом словенським, з інших надруковано і на спасіння зібрано". В. Аскоченський про цю книгу пише: "Це є ніщо інше як календар із коротким описом житій святих, розташованих в алфавітному порядку"¹³. Завдання поставив перед собою поет немале — це був ніби відгук на знамениті "Четьї-Мінеї" Д. Туптала, що саме тоді виходили в канонічному образі. Чи не тому останній до праці свого однокашника за академією та Чернігівським культурним осередком (див. про це в розвідці про І. Величковського) поставився так ревно — Іван Максимович подавав канонічні речі, зокрема житія святих, нетрадиційно, а таки віршотворно. Отже, його мистецтво при цьому було не у вигадуванні фабул, а в їхньому опрацюванні, поет тут ішов за тими приписами київських поетик, за якими вони визнавали принцип поетичного творчого наслідування (див. ширше в розвідці "Українські поетики та риторики як теоретична база літературного бароко"). Перша особливість поезії І. Максимовича: автор користується тільки словенською мовою, бо призначення книги — духовне читання. Друга особливість: обробляючи сюжети, поет не раз подавав до них філософські рефлексії, водночас виявляючи себе і як неабиякого майстра фабульної поезії — його оповіді часом розроблено по-мистецькому блискуче. Звісно, поетичне завдання, взяте автором, було певною мірою схоластичне, через що не раз виставляв себе не як поет (із власною вигадкою), а як віршувальник, відтак твори збірки далеко не рівноцінні. Але серед них можна виділити справжні поетичні перлини, і саме в них найбільше проявляється талант І. Максимовича¹⁴. До речі, в цьому плані він надзвичайно близький до свого попередника Лазаря Барановича, який також залишив після себе величезну й далеко нерівноцінну поетичну спадщину.

Титулка поетичної книги І. Максимовича "Алфавіт". Чернігів, 1705 р.

¹³ Аскоченский В. Киев... С. 213-214.

¹⁴ Добірки віршів поета в перекладі українською мовою див.: Аполлонова лютня. Київські поети XVII- XVJII ст. К., 1982. С. 131-142; Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 262-278.

¹⁵ Антологія української поезії. Т. І. С. 262-264.

Візьмімо до прикладу прегарну поетичну фабулу "Герасим Іорданський"¹⁵, її поет узяв із "Лимонарія" — патерика, складеного у VII ст. Іваном Мосхом, де сюжет, ясна річ, переказано прозою: у творі йдеться про стосунки пустельника Герасима з левом. Загалом тема приручення чи упокорення святими диких і лютих звірів — один із шаблонів агіографічної прози, але І. Максимович творить зворушливе оповідання з емоційними пасажами про дружбу людини і звіра, якого та порятувала; при цьому фабула розроблена вельми вправно, з усіма належними компонентами. Кульмінація історії — смерть Герасима і туга за ним тварини, а разючий фінал — смерть самого лева. Твір за своєю структурою простий. І. Максимович тут цілком уникає барокової словесної закучерявленості й ускладненості, нема й античних уподібнень, навіть символів, його моралізування на рівні філософської рефлексії, але в подібних творах і справді є те, що нащадок поета М. Максимович назвав "духовною глибокомисельністю", яка інколи по-справжньому вражає. Ось, наприклад, невеликий вірш: "Один з братів, бувало...» (с. 265) про ченця, який мав утіху, коли хтось його діймав, сміявся з нього чи досаджував йому. Повчання в кінці цієї малої історійки справді на рівні глибокого роздуму:

Тож, друже мій, як хочеш життя і світ пізнати,

Ти ворога і друга старайся придбати.

Друг всі гріхи у часі твої поприкриває,

Мале падіння ворог навкіл попрославляє.

Як добре діло твориш — це друг тобі укаже,

А твориш зло у світі — то ворог тобі скаже.

Таким чином, І. Максимович у кращих своїх поезіях підіймається до тієї високої учительності, яка є не елементарним дидактизмом, а мудрістю, тобто глибоким мислительним пізнанням світу; відтак сучасність у такій поезії відбивається не насущною конкретикою, а мислительним узагальненням, хоча воно зчаста буває цілком абстраговане. Тільки подекуди, як у вірші "Камбиза", вихід на сучасну проблематику прямий — тут ідеться про продажних суддів (с. 266). Але твір цей відтак здобуває складнішого, можливо, й подвійного читання: оповідається притча про царя Камбизу, який з неправедних суддів здирає шкіру, оббиває нею суддівського стільця і саджає на ньому як суддю сина вбитого. Після того йде ремарка:

А про суддів у наш час годі щось сказати,

Краще давню притчу цю пильно розказати, —

здавалося, все сказано та й сильно сказано, але автор раптом докладає в кінці прославляння сучасного йому суду¹⁶, що, певна річ, виявляє в авторі вельми обережну людину. Зрештою, ця фабула не на тему святих, а на тему з давньої історії. Саме в цьому циклі найчастіше трапляються вельми цікаві художні опрацювання, як чудова "Тайна»¹⁷ про царя Міда та ослині вуха — цей сюжет поет напевне взяв із "Метаморфоз" Овідія (XI), але опрацював по-своєму; загалом оповідання про царя й ослині вуха (чи тваринні вуха) було мандрівним у давнім письменстві й навіть в усній словесності європейських народів — історію цього сюжету докладно дослідив М. Драгоманов¹⁸.

Інколи чудова філософська медитація йде перед викладом сюжету, як це бачимо у вірші "Омега»:

З філософів хто мудрих пізнає буття,

Видиме й невидиме яке це життя?

Землі хто взна йде звідки страшнеє трясіння?

Шум у морі що віщає і хвиль шелестіння?

Звідкіль джерел початок, їх струмінь швидкий?

Що блискавка і град що? Що грім прежахкий?

Чому широке море й вода там солона,

Але вода кринична солодкості повна?

¹⁶ Алфавит. К., 1705. Арк. 32.

¹⁷ Антологія української поезії. Т. І. С. 267-268.

¹⁸ Розвідки М. Драгоманова про українську народню словесність і письменство. Т. II. Львів, 1900. С. 147— 156.

Про змінну хто веселку повість у небесах,

Як сховані в магніті розкрить чудеса?

Чи може протриматись тонка павучина,

Чи може світ розбити одна лиш година?

Як розум з того людський нічого пізнати

Не може, що є поруч, навіщо бажати

Заховане взнавати? Ні то безрозум'я,

Шукати досконалість найвищу — безум'я¹⁹, —

а інколи в кінці, як у шедеврі поета — "Царі Александрі" (про нього буде мова далі), адже основний жанр, що його розробляв поет — це притча. Згадаймо тут Г. Сковороду: "Байка і притча — одне й те ж" ²⁰; до речі, й жанр байки вимагав, щоб твір, як правило, писався на задану тему чи на відомий видатного байкаря або мандрівний сюжет.

¹⁹ Алфавит. Арк. 120.

Отже, домінуючим жанром І. Максимовича стала притча, яка вбирала в себе книжкового походження фабулу і супроводжувалася чи філософським чи духовним розмислом на вічні теми людського життя або розуміння Бога — без перебільшення скажемо, що тут рівних поетові за майстерністю в давній українській літературі не було. Наприклад, під літерою "Щ" іде набір фабулок про недовговічність щастя, пересипаних авторськими ремарками²¹. Інколи притча сама стає медитацією, як у вірші "Колись один премудрий" (с. 268—269) — твір настільки разючий і такої виняткової поетичної глибини, що хочу навести його повністю як шедевр, аби увіч показати, до якого мислительного рівня часом підіймався цей поет:

Колись один премудрий прийшов був на річку,

Збагни, читачу, притчу оцю невеличку!

Ріка та звалась Евріп; він глянув на хвилі,

Що гойдалися вільно — уразивсь їх силі.

Одні зі хвиль угору тоді підіймались,

А іншії донизу, розбиті, спускались.

Він з того дивувався — як може це статись,

Що мертві, але в русі і можуть зміщатись

З одного місця в інше — у русі невпинні,

Хоч на одному місці, одначе незмінні.

Про те він довго думав, долаючи подив,

Як змінюються-грають річковії води;

Про те він довго думав — і ввергся в пучину,

У вирі віднайшовши і власну кончину.

При тім гукнув він, перше, як в річку стрибнути:

"Беріть мене глибини, бо вас не збагнути!" —

маємо тут чудовий причинок для розуміння світоглядного й мислительного образу барокової людини. Тема вірша, як і в "Омезі" — непізнаваність світу, причому спроба його пізнати — це і є вхід у смерть; можемо сказати, що такому творові позаздрили б екзистенціалісти XX ст.

²⁰ Сковорода Г. Твори: У 2 т. Т. І. К., 1994. С. 101.

²¹ Алфавит. Арк. 118— 120. Один із цих віршів у перекладі див.: Антологія української поезії. Т. 1. С. 268-269.

Не можна не зупинити уваги на двох віршах про царя Александра Македонського ("Річ про царя Александра" та "Цар Александр"), в яких проступає антитиранська тема — для часу, коли вийшла книга, вони могли звучати цілком актуально, адже Російською імперією, в якій жив поет, правив тиран — Петро І. Про антитиранські мотиви в нашій давній літературі я спеціально говорив у своїй "Козацькій державі"²², не раз про це згадувалося і ще згадуватиметься і в цій книзі. Вельми цікавився цією темою й І. Максимович, крім віршів про царя Александра присвятивши цій проблемі й окрему книжку "Театрон, або огляд повчальний царям, князям, владикам і всім спасительний». Це твір не оригінальний, а видозмінений переклад творів Амбросія Мерліака — складається з повчальних розповідей на теми біблійні та стародавньої історії. Але сам текст пересипано, як це було ще в "Діоптрі" Віталія, епіграматичними віршами самого І. Максимовича, які також ставлять проблему царя-тирана у протиставленні до царя-просвітника, котрий провадить мирне правління. Знаменно, що книга вийшла 30 жовтня 1708 р., а 24 жовтня, нагадаємо, І. Мазепа переправився із загоном козаків через Десну і рушив до шведського короля; ясна річ, що збіг цей випадковий — книга готувалася до друку, а тим більше писалася раніше. Присвячено її Петру І, є тут вірші на честь С. Яворського.

Як же дивиться на правителя поет? В образі Александра Македонського відверто й недвозначно засуджуються імперіяльні забаги завоювати весь світ:

Ти хочеш, щоб воліли боги наділити

Тебе ще і душею, як тіло несите.

Чотири кінці світу тебе б не вмістили,.

Коли б свою десницю тягнув понад сили.

Ти прагнув, щоб десниця покрила весь Схід,

А щоб лівиця Захід хапнула як слід²³.

На противагу оцій неситій загребущості, якою до речі, й відзначався Петро І, Іван Максимович розвиває мотив про непостійність світу, нагадуючи цареві про смерть, — десь так само розробляв свого часу цю ж тему К. Сакович, так само розвиватиме її пізніше й С. Климовський. Автор цілком заперечує уроджене право царя владарювати, той це чинить із Божої волі, а зрештою: "Всі влади і начала на нитці висять і тим своє падіння прийдешнє вістять", — відтак переповідається відома фабула про царя Крезія, який потрапив у полон і згубив усі свої багатства. В кінці пропонується цареві вгамувати власну неситість віжками: "Міцні наладнуй віжки на все, що тримаєш, тоді і за неситість ти кари не взнаєш".

А вже справжнім шедевром не можна не назвати вірша "Цар Александр". Починається він переказом відомої притчі про зустріч Александра із філософом Діогеном, який на зарозумілі слова царя відповідає моральним повчанням, побудованим на низці чудових порівнянь із медитаційними розмислами. Ось думки Діогена про владу:

"Царю, влади не боюсь, — сказав обичайно, —

Тої, котра вже була, чи може ще буде,

Бо чи справжнім те назвеш, що уже забуте?

Не боюсь минулих бід, те байдуже знати,

Не печалить майбуття, не нам те пізнати,

Водяний знак з гербом І. Максимовича. Вжитий у книзі "Дзеркало від писання божественного", 1705 р.

²² Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 366-382.

²³ Антологія української поезії. Т. І. С. 269.

Вішають царів. Гравюра 1669 р.

Не страшусь того, що є, — це скоро минає,

Не вертається воно, у миті збуває".

А завершення твору багатозначне:

Царство світу все таке: в усьому нестійне,

І нічого в нім нема, що стало б надійне.

Греція колись була у владі халдейській,

Це змінилося також, вже стала у перській,

А від персів до медів,— недовго так буде,

Від медів нарешті грек сам владу здобуде²⁴.

Підтекст тут безсумнівний, тим більше що освічена людина того часу знала античну історію, отже, добре відала, що Греція не була ні в халдейській, ні в мідійській владі, а з персами вела переможні війни, хоч деякі області й платили їм данину. Тож ідеться тут увіч не про Грецію, а таки про Україну: вона була в литовській владі, це змінилося, стала в польській, від польської перейшла до російської; однак автор переконаний, що українець (грек) зрештою "сам владу здобуде". І знову знаменно: по-перше, книгу з антитиранськими віршами присвячено тирану та його сину, а, по-друге, книга "Алфавіт", у яку введено цього вірша (на аркуші 12), вийшла в 1705 р., саме тоді, коли І. Мазепа втратив віру в російську орієнтацію і почав таємно погоджуватися із сусідніми володарями. Нагадаємо, що Максимовичі належали до найнаближеніших до гетьмана і могли, певною мірою, його думки того часу знати. Ці ж таки мотиви проходять і в книзі "Театрон", де в одному вірші говориться:

Влада краща спокійна, розумна та мирна,

На смирення — не силу — у світі опірна.

Всі пожиточні будуть тоді повеління —

В довгім мирі триває премудре правління.

²⁴ Там-таки. С. 270.

Або ж ця промовиста епіграма про Августа:

Любов'ю Август царство своє розмножив,

Нерон країну люттю вкінець розорив.

Коли ти, царю, хочеш улюбленцем бути,

Люби, любов'ю зможеш багато здобути.

Сторожа це і стіни, нерушність для царства —

Любов — не страх у світі є знаком багатства.

Коли розглянути ці вислови в контексті історії правління Петра І, не можемо не помітити, що вони цілком протиставні до царя. Очевидячки, й епіграма про безсонного журавля, який сторожує птахів, що спочивають, могла мати на увазі І. Мазепу як чулого вождя — так його тоді часом називали (с. 275).

Інколи трапляються в І. Максимовича й гіркі розмисли про "наш вік" без притчевого віддалення в минулі часи, що ще раз свідчить: поет, незважаючи на його ніби відстороненість у розмислах про світ, далеко не байдужим дивився на нього оком. Як ось тут:

Золотий тепер наш вік, на гріш все береться.

В нас на золото й любов, бува, продається.

Й ти, коли б до нас прийшов, Гомере преславний,

З почтом вибраних співців, розумний і вправний,

Та без золота — і ти тоді ні для чого,

Розум будуть зневажать од того одного!.

Загалом автор — майстер дотепного і влучного епіграматичного вірша, коли у двох чи кількох рядках відбито неабияку мудрість. Ось кілька двовіршевих епіграм:

З кожним ближнім не раджу надмірно дружити,

Хоч не будеш радіти — не будеш тужити.

Або:

Коли білу свою честь ти встиг почорнити,

Забагато треба вод — її відбілити.

Про книгу "Театрон" цікаво писав свого часу В. Аскоченський:

"У цьому творі автор показав багатобічну свою ученість. Розумні поради свідчать, що він чудово розумів науку управління людьми і добре вивчив серце людське — це джерело, з якого б'ють то каламутні, то чисті й прозорі струмені моральної діяльності. Витяги із книг старозаповітних, із писань св. отців змінюються в нього висловами знаменитих письменників язичницької давнини, і немає майже жодного поета та філософа, думкою якого не покористався й Максимович, коли б стосувалося б воно до діла"²⁵.

²⁵ Аскоченский В. Киев... С. 213.

Часом І. Максимович будує свої книги як своєрідні барокові структури. Так, молитву "Богородице Діво, радуйся" він кладе в основу своєї великої розміром (на 660 сторінок) поетичної книги, присвяченої Богоматері, сама книга вийшла в Чернігові 13 серпня 1707 р. (або ж «Молитва «Отче наш" на сім богомислень розкладена", котра вийшла теж у Чернігові 5 серпня 1709 р., має 332 сторінки. Назва першої: "Богородице Діво, книга названа, від Тройці пресвятої передвічно складена". Побудовано її "від писань святих" і від "святих отців". Невдоволеність нею Д. Туптала, до речі, В. Аскоченський пояснює так: "На жаль, Максимович пристрасть свою до віршотворення поширював і на такі предмети, які зовсім не мають потреби в поетичних вимислах" (курсив мій. — В. Ш.) (с. 213). Отже, не про рівень поетичного таланту йшлося, а про те, що такий спосіб викладу суперечив церковній традиції. Ця книга складається з серії розмислів та фабул. Для прикладу розберемо одну з найяскравіших — це поемка без назви про художника і чорта, досить жваво завіршована. Сюжет її, звісно, як і всі фабули І. Максимовича, запозичений — його ми зокрема зустрічаємо в "Небі новім" І. Галятовського²⁶, але фабула тут оповіджена коротко і прозою²⁷. Іван же Максимович розгортає зворушливу історію спокуси ченця жінкою, притому з елементами психологізму, що було дещо незвичним для тодішньої поетики; зрештою, початки психологізму в агіографічному оповіданні таки бували наявні. Як я вже вказував у розвідці "Пісні крилатого зухвальця", автор визнає натуральність спокуси жінкою ченця, а вся трагедія його була в тому, що то не жінка була, а втілений у жінку чорт. Саме тому коли жінка "покірно, тихо стала" спокушати ченця, зголошуючи йому свою любов, "церковник безрозсудний гадав, — це насправді" і "повірив наш церковник, приставши без слова" на намовляння жінки²⁸.

Наповнена віршами й книга І. Максимовича "Царський шлях хреста Господнього, який виводить у життя вічне", видана в Чернігові в 1709 р. Загалом це переклад книги Бенедикта Гестена, яка вийшла в Антверпені в 1635 р., з латинської, є тут присвята Петру І, віршована передмова та післямова, в яких прославляється перемога над шведами, тобто тут уже І. Максимович постає як царський догідник. В. Аскоченський дав і до цієї книги своєрідний коментар: "Ця книга могла б бути дуже корисна християнину, коли б увага невільно не порушувалася б віршами, щедро в ній розсипаними, і які збуджують почуття цілком супротилежні благоговінню"²⁹ — для нас же саме в тому й інтерес видання³⁰. Поезії тут, як і в "Театроні", епіграматичні з чудовими блискітками ума. Наприклад:

Чим є життя протяжне в світі двох супряжних:

Важке іго, що повне недугів поганих³¹, —

епіграму можна розуміти подвійно: йдеться про подружжя, а може йтися і про спілку народів, наприклад України з Росією — про московське іго в той час говорилося немало. Так само можна читати подвійно й цю епіграму:

Мов звірів безсловесних нас мечі стинають, Бо нарікань не чують, на крики не зважають, Хто ж має мужнє серце, мусить міркувати, Щоб терпіння мати.

Титулка книги I. Максимовича "Царський шлях хреста Господнього", 1709 р.

²⁶ У виданні 1665 р. на арк. 958; Галятовський І. Ключ розуміння. К., 1985. С. 309-310.

²⁷ Див. також про розробки цього сюжету: Сумцов Н. Легенда о благочестивом живописце 11 Киевская старина. Т. 47. 1894. С. 20-24.

²⁸ Текст у перекладі див.: Антологія української поезії. Т. 1. С. 271-275.

²⁹ Аскоченский В. Киев... С. 213.

³⁰ Один із віршів цієї книги вміщено в «Антологію української поезії». (Т. 1. С. 278).

³¹ Царський путь хреста Господня. Чернігів, 1709. Арк. 48.

Примінено до житейської ситуації того часу своєрідно звучить і ця епіграма:

Держи лодію легко, як плавом пускаєш,

Буде ліпше, як човен преміцно тримаєш,

Бо коли тягар змусить його непорушно

Зупинитись — в нещасті зупинить сокрушно —

нагадаємо, що книга вийшла в 1709 р., коли І. Мазепа вже зазнав поразки. Часом же подано просто чудовий афоризм, як цей:

Розум власнеє серце завжди прикрашає,

Світлом сяє, як сумом вмитеє буває.

³² Запаско Я., Ісаєвич Я. Каталог стародруків, виданих на Україні. Кн. II, (1701-1764) ч. І. Львів, 1984. С. 26.

³³ Кілька віршів у перекладі див.: Антологія української поезії. Т. І. С. 277-278.

Що ж до реакції на Полтавську битву, то відбито її і у вірші-передмові до книги Т. Лопатинського "Служба подячна" (Чернігів, 1710), але передмову не підписано, І. Максимовичу її тільки приписують. Так само приписують йому і "Синаксар" про перемогу під Полтавою (Чернігів, 1710) — твір антимазепинський, тут перелічено перемоги Петра І (якщо це справді писав І. Максимович, то він ніби забув про свої думки щодо завойовництва Александра Македонського), описано втечу І. Мазепи до турків. Віршова присвята є і до видання книги Й. Гергарда "Богомисельність" (Чернігів, 1710) — цей переклад книги протестантського богослова, надрукованої латинською мовою в Лейдені 1627 р., також приписують І. Максимовичу; до речі, цю книгу 1720 р. було заборонено (виходила кількома виданнями), бо в ній знайдено "численну лютерську супротивність"³².

Уже з цих перечислень виразно проступає, що І. Максимович не був таким уже ортодоксом, а не раз відступав від православних догматів як людина великорозумна та освічена. Можна з певністю казати, що і його антимазепинство вимушене; годі не зважати, що його родичі були серед завзятих мазепинців і він мав конечну потребу заявити про свою лояльність до царя-деспота, за що дочекався, як іронізував С. Величко, заплати: заслання в Сибір, правда, почесного.

Трапляються медитаційні вірші і в книзі «Ось блаженства євангельськії" (в оригіналі "Осьмь Блаженства євангельскіє", через що назву часом передають, як "Вісім блаженств євангельських"), котра вийшла в Чернігові в 1709 р. Книгу присвячено царевичу Олексію Петровичу³³. Приписують поетові також книгу «Псалом п'ятдесятий, з писання взятий, старатливо читайте, про мене спогадайте", видану в Києві в 1707 р. — це римований переклад.

Останню книгу створив І. Максимович уже в Сибіру. Це «іліотропіон (Соняшник), погодження людської волі з божественною зображає" — переклад з латинської твору І. Дрекселя, пресвітера ордену єзуїтів, твір побудовано на прикладах із життя відомих осіб стародавнього часу. Видано книгу в Чернігові в 1714 р., а післямову підписали «трудолюбці учителі, послушники і вся братія дому архієрейського чернігівського" — остання спроба письменника повернутися на батьківщину хоча б духовно. Не зайве згадати, що в 1782 р. в Москві вийшла книга "Духовні думки, або розмисли про спасительний шлях і про великодушне несення хреста, під іменем якого розуміються біди, хвороби, нещастя, тощо, і що за терпіння і покірне ношення його людина дістає від Бога. Узяті із творів Іоанна Максимовича, архієпископа чернігівського, новгородського і всього Сіверу".

Діяльність І. Максимовича як письменника була коротка й бурхлива. Всі його книги вийшли в проміжку 1705—1710 рр., його поетичний спадок дійшов до нас відтоді величезний. І, як завжди буває у високопродуктивних митців, чимало з тих творів має віддатися попелу часу, тобто вони або втратили естетичний інтерес, або й не мали його і в сучасників, про що була мова. Однак у ліпших своїх зразках І. Максимович піднявся до рівня найвидатніших українських поетів свого часу. Його бароко при цьому своєрідне: поет зчаста не виходить поза межі церковної літератури, хоча й по-своєму її модифікує, відтак його виходи в сучасність обережні й абстраговані, але мудрість його й талант безсумнівні.