Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Лаврентій Горка та його драма «Йосиф-патріарха»
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Вживаючи барокову образність, А. Горку можна було б назвати пагоном, який виріс із кісточки плоду з духовного дерева Теофана Прокоповича, тобто він також був з числа тих наших інтелектуалів, чия немала творча й духовна енергія загинула в темрявих північних краях.
Народився 1671 р., був на десять років старший того, чиїми стопами пішов, у Львові; його батько — козак із містечка Стайки. З юних літ потрапив до Києва, вчився тут в академії, а після її закінчення працював професором. У 1707—1708 рр. склав курс поетики "Образ мистецтва поезії", який залишивсь у рукописі — дійшло до нас два списки, один з бібліотеки Київської духовної академії, а другий з бібліотеки Києво-Михайлівського монастиря. Тоді ж таки написав п'єсу, повна назва якої така: "Йосиф-патріарха, який своїм переданням, вузами, темницею і пошануванням царського престолу Христа, сина Божого, був проданий, страждав і вознісся із славою у прообразнім зв'язку. В преславній академії Київській для огляду руському христолюбному родові від руських доброродних синів дією, що від поетів зветься трагікомедія, року 1708, травня 25, у вівторок після зшестя Святого Духа показаний"1. З 1713 р. Л. Горка — ігумен Видубецького монастиря — М. Возняк у своїй "Історії української літератури"2 називає інший рік видубецького ігуменства — 1709-й, що реальніше, бо даних про те, що Л. Горка викладав риторику та філософію в академії, не маємо. Ця дата тим більше правдива, бо саме в тому році Л. Горка виявив себе зрадником, давши знати через Т. Прокоповича князю Голіцину, що в Білій Церкві були залишені немалі Мазепині скарби й запаси, які й потрапили до російських рук. Згодом забраний до Росії, в 1721 р. став архімандритом Воскресенського монастиря в Москві. Як оберієромонах армії та флоту взяв участь у Перському поході 1722 р. В 1723 р. висвячений у сан архангельського єпископа, згодом був єпископом в Устюзі (1727—1731), Рязані (1731—1733), В'ятці (1733—1737), де й помер 10 квітня 1737 р. і похований у Троїцькій соборній церкві. У своїх єпархіях закладав школи на зразок київських.
1 П’єсу надруковано: Тихонравов Н. Русские драматические произведения 1672— 1725 годов. Т. II. СПб., 1874. С. 356— 427.
2 Возняк М. Історія української літератури. Т. II, кн. II. Львів, 1924. С. 227.
Драма Л. Горки вважається серед кращих. До неї було додано інтермедії після першого, третього і четвертого актів, але вони до нас, на жаль, не дійшли. За своєю структурою драма є з'єднанням міраклю (тобто середньовічної п'єси з біблійним сюжетом, повним різних дивовиж) з мораліте, тобто п'єси типу містерії (на пояснення різних старозаповітніх подій), у якій дійові особи ставали втіленням усіляких чеснот чи пороків. Трагікомедію написано на сюжет біблійного оповідання про Йосифа Прекрасного, власне про його життя в Єгипті. Ділиться на п'ять актів, після кожного йде хор, який указує на прообразний зв'язок Йосифа з Христом (прообразність — це термін на позначення другого алегоричного читання в п'єсі). Не зайве відзначити, що так само, як "Володимир" Т. Прокоповича мав попередника в "Про Олексія, чоловіка Божого", так і "Йосиф- патріарха" мав попередника: про Йосифа оповідала одна з перших вистав у Київській колегії в 30-х роках XVII ст., яка до нашого часу не дійшла, але про яку згадує в одному із своїх листів Лазар Баранович: він грав тут із майбутнім літописцем Т. Софоновичем: Баранович — Йосифа, а Софонович — Веніаміна3.
Короткий зміст драми такий. Йосифовий приятель тішиться: проданий у рабство братами Йосиф завідує багатствами єгипетського вельможі Пентефрія. Пентефрієва дружина закохується в Йосифа і мордується з любовного шалу: коли ж Йосиф відмовляється від неї, обмовляє його перед своїм чоловіком. Йосиф потрапляє у в'язницю. Тим часом Фараон бачить дивні, важкі провісницькі сни, яких його мудреці пояснити не можуть. Йосиф тлумачить сни і в нагороду стає співправителем Фараона. Жінка Пентефрієва признається чоловікові, що обмовила Йосифа, і вони йдуть прохати вибачення, Йосиф вину їхню вибачає. Як у мораліте, тут виступають алегоричні фігури: Заздрість, Пекельна Сила, Божа Оборона, Сумління, Принади, Ворожнеча тощо. Як бачимо, сюжет вельми простий і начебто невигадливий; головна ж особливість і відзнака новизни твору: в основу його чи не вперше в українській драматургії покладено любовну пристрасть, отже, маємо праобраз любовної драми, але ще вдягненої в шати християнського аскетизму. Зрештою, тут відбито, як і у "Володимирі" Т. Прокоповича, поетику агіографічного оповідання на подібні теми, любовні колізії оповідаються й розміщуються там у подібний спосіб, тобто в погляді на любов маємо позицію книжника-аскета з його моральними шаблонами. Що це справді так, віститься в Епілозі, власне в ремарці до нього: "Йосиф, від вуз із темниці виведений і престолом царським пошанований, є прообразом Христа, який устав із мертвих і через прийняття смерті славою і честю вінчаний, посаджений вище всіх небес на божественному престолі".
П'єса формально наслідувала "Володимира" Т. Прокоповича в будові композиції і в деяких ремарках (драма на 5 дій, з хорами, правда, хори тут подаються після кожної дії послідовно — отже, йде розвиток ужитого Т. Прокоповича прийому, з танцями, тут подано навіть схему танцюючого хору — початок, можна сказати, національного балету). Але коли Т. Прокопович друге читання будує на грі смислових рядів, творячи алегорію із сучасністю, Л. Горка чинить тонше: на прообразність із Ісусом Христом указує явно, а прообразність сучасну творить дещо завуальовано, бажаючи, щоб простіший глядач прообразність помічав не через аналогії із живим життям, а в колі біблійної тематики. Попри сухий і малоцікавий зміст позверховного читання п'єси, Л. Горка збільшує інтерес до твору яскраво виписаною сценою любовного шалу Пентефрієвої дружини, формальними вдосконаленнями в композиції, видовищними ефектами.
У Біблії історія Иосифа, на основі якої побудовано драму, подається в Книзі Буття, глави 37—48, але вельможа тут зветься Потіфар, а не Пентефрій, історія ж із жінкою оповіджена в главі 39-й, з видозмінами, на які далі вкажемо.
Лаврентій Горка
3 Там-таки. С. 224.
Зв'язок же із сучасністю тут вельми цікавий, його шифр чи знак автор подає через драматичну анаграму, яку складає "образ Хору, як муринчики скакали". Вміщено його в кінці четвертої дії, в якій Фараон- цар, побачивши уві сні страшне й незрозуміле видіння, оповідає про це своїм князям та боярам і велить знайти астрологів, які б те розтлумачили. У цей час Йосиф перебуває в ув'язненні, Пентефрій навіть збирається його вбити. Астрологи тлумачать сон, але не достатньо, принаймні Фараона те не задовольняє, тож наказує зібрати зоречитців з усього Єгипту, обіцяючи почесті тим, хто сон належно розгадає. Ворожнеча, побоюючись, що це може вчинити Йосиф (а він уже доказав це своє вміння, сидячи в темниці), намислює на нього нову зваду, власне пагубу, через брехню натравляючи на нього Пентефрія, і той хоче забити Йосифа, а перед цим віддати на тортури.
Саме після цього й починається танок муринок, чи "малих аравитян", які співають про змінність "пребагатої слави". Водночас Хор складає фігуру з перекинених латинських літер IoMDUS, яку М. Петров тлумачить: "Iohannes Mazepa Dux Ukrainae Supremus" (Іван Мазепа, володар України найвищий)4, указуючи при цьому, що подібні анаграми, тобто творення нових понять через перестановку літер, вживались у польському театрі. "В такому випадку, — пише дослідник, — ми маємо тут щось подібне анаграмам шкільних дійств Московської академії початку XVIII ст.", а не забуваймо, що викладачами там були здебільшого українці.
Інший дослідник театру П. Морозов також указує на театральні анаграми в польському театрі, зокрема в кальвінській школі на честь короля С. Лещинського, де також був балет із тринадцяти учнів із щитами, які складали, переміщуючись, різні написи з літер, накреслених на тих щитах. Ця традиція в польському театрі була давніша: наприклад, у 1685 р. у Варшавській єзуїтській школі, можливо, тій самій, де колись учився І. Мазепа, учні на честь короля Яна Собеського творили піраміди з поміщеними на них написами5. Традиція ж поетичних анаграм відходить у першу половину XVII ст., згодом у поезії вона часто трапляється. Можливо, саме Л. Горка ввів їх у драматичне дійство вперше, а може, й хтось до нього, даних про те нема, зате знаємо, що ця традиція втримувалась у Київській академії і в 40-х роках XVIII ст. — ідеться про виставу М. Козачинського "Доброродство Марка Аврелія" від 1744 р., про що буде мова.
Коли прийняти цю розшифровку вченого, то п'єса набуває особливого читання — як аналогія до життя Івана Мазепи, подана у формі натякової поетики, навіть із прямими накладками, досить легко розпізнаванними.
Герб І. Мазепи
4 Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. К., 1911. С. 244.
5 Морозов П. История русского театра. Т. I. СПб., 1889. С. 313— 314.
Спробуймо ці ряди означити. Брати продають у рабство Йосифа в чужу країну — Мазепу батьки посилають навчатись у Варшаві, де він стає пажем польського короля, потім їде в Західну Європу. Історія з Пентефрієвою дружиною відтак стає нагадом якоїсь любовної пригоди Мазепи із заміжньою жінкою. Чи не ту, що її розписав Пассек, про знаменшу покару Мазепи із прив'язанням до коня, яку потім оспівали віршописці по цілій Європі. Історики резонно заперечують вигадки Пассека, але в часи написання п'єси цю історію добре знали. І. Каманін розшукав документа про справжній зв'язок І. Мазепи із заміжньою жінкою володимирського судді Яна Загоровського на Волині. Тоді зраджений чоловік подав на Мазепу позов до суду за начебто намір його вбити6 — скривджена жінка таке й справді могла наговорити на юнака (Йосиф також юнак, і обоє мають успіх у жінок), ображена неувагою його до себе. У п'єсі подано цікаву розв'язку цієї історії, якої нема в Біблії: Пентефрій, бачачи, що Йосиф, проти якого він постав і якого бажав убити, став другим царем (другий цар також прикладається до Мазепи, хоч це реалія біблійна), перелякався, розповів те своїй жінці, а та, у свою чергу, відкрилася чоловікові про "свою злобну хитрість'' і визнала Йосифову неповинність, відтак обоє "обіцяють собі випросити в Йосифа прощення". Тим часом Иосифа зводять на царського престола, хори його славлять музикою та піснями, приходять на те торжество й Пентефрій з дружиною, просять прощення. Йосиф милостиво вибачає. Важко сказати, чи саме так щасливо закінчилася любовна історія І. Мазепи на Волині, але що він од неї не потерпів, напевне, отже, можливо, й там жінка призналася і непорозуміння було викрите, відтак Іван Мазепа тоді й не потрапив під суд та покару.
Але це лише здогади. Здається, довкола Мазепи не вщухали поговори щодо тієї історії (літописець С. Величко називає І. Мазепу бабієм), і автор береться тут гетьмана ніби реабілітувати, адже він порівнюється прообразно не з ким, а таки з біблійним героєм, тобто вивищується. Можливо також, що через звинувачення Я. Загоровського, зрадженого чоловіка, І. Мазепа й був ув'язнений. Документального висліду цієї історії не знаємо, тобто як вийшов І. Мазепа з тієї халепи і в якому стосунку був юнак до тієї родини, але відаємо, що після того лишився королівським наближеним і виконував доручення навіть високого значення, як вручення клейнотів П. Тетері, а в Україну повернувся разом із військом короля Яна Казимира під час його походу сюди в 1663 р. — тоді в І. Мазепи захворів батько, і він покинув короля, осівши в родовому маєтку на Білоцерківщині. Друге ув'язнення І. Мазепи було, коли його захопили запорожці як посланця П. Дорошенка в Туреччину, його тоді хотіли й убити, але врятував І. Сірко — це сталося 1673 р. і про це докладно оповідає С. Величко7. Порадившись із "старобутніми отаманами й товариством", кошовий погамував запорожців такими словами: "Панове братіє, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, він вам і нашій Вітчизні надалі згодиться"8. Але залишався на Січі в ув'язненні (ця історія точно накладається на історію з Пентефрієм у п'єсі — той не вбиває Йосифа, а залишає в ув'язненні). Довідавшись про це, гетьман І. Самойлович послав І. Сіркові вимогу видати І. Мазепу. Той не бажав, гетьман настояв, полоненика прислали І. Самойловичу, а в 1674 р. відправили до Москви. І Самойловичу, і в Москві І. Мазепа дуже сподобався, тож був відпущений в Україну і став невдовзі генеральним осавулом, а 1687 р. й гетьманом. У п'єсі Йосиф розтлумачив Фараонові сни так, як тому подобалося, і став другим царем у Єгипті.
Як бачимо, в загальних рисах, звісно, не цілком, бо в п'єсі таки переказано біблійну історію, фабула драми таки накладається на історію з І. Мазепою, але це читання подано у формі натяків, яких, можливо, було досить для тодішнього проникливого глядача, але не теперішнього, бо маємо тут прообразність другого ряду чи фактично третє читання одного й того ж тексту. Саме на це і вказує танечна анаграма. Можливо також, саме те, що написав п'єсу про І. Мазепу, викликало в Л. Горки пізніше страх і зумовило його зраду свого володаря, бажав-бо реабілітації, адже п'єсу було таки присвячено Івану Мазепі і це сховати було годі. До речі, оточення Фараона в драмі зветься князями та боярами, як було в Московщині, а Фараон ще й царем.
6 Каманин И. Мазепа и его прекрасная Елена // Киевская старина. Т. IX. 1886. С. 522-535.
7 Величко С. Літопис. Т. II. К., 1991. С. 169-170.
8 Там-таки. С. 170.
Йосиф і жона Пентефрія. Гравюра 1663 р.
Загалом треба сказати, що Л. Горка й тут ішов слідами «Володимира" Т. Прокоповича, бо й там творився дещо подібного зразка підтекст. Під Володимиром розумівся, і на це відверто вказував автор, сам І. Мазепа як спадкоємець влади великого князя (за Прокоповичем: разом із царем), але сама акція таких прямих і чітко виписаних аналогій не має, а лише позірні. В Л. Горки не лише більше аналогій, але вони при цьому майже не руйнують першого, основного читання, в даному разі біблійної історії. Хай там як, але в "Йосифі-патріарсі" маємо другу після "Володимира" п'єсу, в якій задіяний знаменитий гетьман як герой, хоча й не безпосередньо.
Але цілком відходить Лаврентій Горка від біблійної історії в яві четвертій другої дії, де зображено діяльність Йосифа як будівничого, господарського керівника (в оригіналі — "строителя"). Його програму зголошено в монолозі Йосифа, де зокрема говориться:
Коли іде на користь, коли є догідна
Тоді й чинність, творіте і скоро. Пригідних
Часів при цьому мати я не сподіваюсь, —
слова, які можна вкласти в уста Івана Мазепи. Йосиф тут постає як дбалий господар, який переймається всіма господарськими заняттями й керує ними. При цьому проголошує значимі слова:
Коди при малій владі вчиняю я вірно,
Будівником і царства постану безмірним,
Цей шлях мені належить... —
до І. Мазепи ці слова прямо прикладаються. Відтак Йосиф так само значимо молиться Богові:
Благослови мене ти усе завершити.
Як почали будову, пошли поміч дужу,
Подай і благодать нам од неба потужну,
Хранителя подавши — це янгола свого,
Хай береже на всякім шляху життя цього.
Для Йосифа найвища радість не заживати "пресолодкую радість" та розкошів, але "діла, котрі маєш, доглядать невсипуще". Цікавий подається й портрет Йосифа, який цілком можна накласти на І. Мазепу:
...Живеш ти у славі
У щасливій, у хвальній стаючи поставі,
Любий всім, світлоликий, прекрасний всеціло,
Доброту виявляє твоє красне тіло.
Зваба при цьому визначає, що:
...Великі
Розбудови твої є, всесильний ти, знати,
В своїм промислі, та ж би не був так багатий
Дім володаря твого (читай царя. — В. Ш.)
зате любов многу
Від усіх маєш...
Звертають увагу Пентефрієві звинувачення Йосифа в яві четвертій третьої дії. Тут зокрема говориться про чародійство Йосифа. І. Мазепу також звинувачували в чародійстві, та й не тільки його, але і його матір. Про це зокрема писав у своєму доносі В. Кочубей у 1704 р.: "Коли не зміг лестощами, перейшов до очарування і чародіяння, аби дочці моїй збіситися й бігати, на батька й матір плювати"9. А щодо чарівництва матері І. Мазепи писав у своєму доносі Данило Забіла: "Щодо високої превелебної пані ігуменії, матері його милості, промовив брехливі наклепи й безчесні слова, називаючи її чарівницею" (с. 391). Відтак і Пентефрій зголошував:
Це чарівник напевне. Великий в довкіллі
То чародій, позначний. Та того не з зілля
Природного навчився, в бісівської сили
Узяв таке...
9 Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. III, кн. 2. К., 2001. С. 402.
Прикладно до І. Мазепи звучить звинувачення Пентефрієве Йосифа в лукавстві, підступності, потаємності — і в цих гріхах звинувачували вороги гетьмана. В тому була частка правди, але автор у драмі захищає свого принципала. Ось звинувачення:
... його ж всі не знають,
А люблять всі, отак-то усіх нас долають
Його ті чарівництва.
Навіть великі успіхи в керуванні господарством у Йосифа Пентефрій подає як ще один акт його чарівництва. Великі успіхи в керівництві господарством Гетьманщини мав і І. Мазепа. Називає Пентефрій Йосифа "змієм потаємним", ще — "вогнем потаємним", що також накладалося ворогами на гетьмана.
Цікаво, що Л. Горка, провівши надто прямі аналогії з І. Мазепою, в ремарці до Хору з третьої дії застерігає, що прообразність треба бачити таки з Ісусом Христом, а те, що Йосифа кинули в темницю, "є прообразом Христа, який зійшов у земні безодні" — маємо тут алюзію на апокрифічну драму "Слово про збурення пекла", де описується, як Ісус Христос спустивсь у пекло, щоб забрати звідти святих. Але ця накладка (прообразність) є не пряма, а приблизна: Христос спустивсь у пекло добровільно і не для мук собі, а щоб звільнити від мук та ув'язнення в пеклі інших. Цю невідповідність прообразності Йосифа до Христа поправляє Хор, який вістить, що Ісуса Христа, так само як Йосифа, "зв'язали і в руки грішних невинно послали".
Щодо Івана Мазепи, то ми не знаємо, чи в час його волинської любовної історії він був кинений до в'язниці, що зрештою можливо, адже оскаржував його потерпілий суддя, й оскаржував офіційно, але пізніше у в'язниці він сидів, зловлений запорожцями, коли відправляв дипломатичну місію від П. Дорошенка в Туреччину, і його також готувалися стратити.
Загалом треба зауважити, що поетика прообразності не вимагає аж надто прямих аналогій, а будується на системі натяковій, однак при обов'язковому аналогічному поєднанні, інколи тонкому, інколи приблизному, отже, не завжди й прямому, бо це не завжди бувало для автора й безпечно, а надто коли творилася негативна прообразність, наприклад щодо Петра І. Але тодішні письменники, зокрема драматурги, не пропускали можливості помислити й на небезпечні чи й заборонені теми, саме використовуючи прообразність.
І ще одна цікава річ: автора до порівняння історії І. Мазепи з історією Ісуса Христа могла наштовхнути тодішня гравюра, яку можемо побачити на арабському євангелії, де на хресті І. Мазепи зображено розіп'ятого Ісуса Христа. Ці речі тим більше дивні, що ані гравер, ані Л. Горка не могли ще знати висліду Мазепиної історії, тобто актів його оганьблення із прокляттям, фактично розп'яттям, тільки за те, що хотів своєму народові волі та звільнення з ярма. Але те, що така аналогія щодо І. Мазепи використовувалася, не може не впасти в око.
Варто до цього додати, що порівняння гетьмана до Ісуса Христа існувало в українській традиції. Так, ще Самійло Зорка в панегірику Б. Хмельницькому та І. Виговському від 1649 р. прирівнює подвиг гетьмана до подвига Ісуса Христа, при цьому також обігрується геральдичний хрест Хмельницьких, із хрестом-ношею. Ось це місце:
Відважно запорозька потуга вчиняє,
Богдан під його рам'я своє підставляє,
Для Бога іго — благо, берем'я легкеє,
Але тягар Богданів — берем'я важкеє,
Та війську легко, свого господаря має,
Богдану важко, сам він все військо двигає 10.
Зрештою, головна тема твору, що визначається приказкою: "Із грязі в князі", мала в бароковій поезії свої розробки. Так, І. Максимович у вірші «Річ до царя Александра" із книги "Алфавіт" 1705 р. вістив:
Як Бог захоче, цар нам з городника буде,
Інакше схоче, кожен це царство здобуде11.
Так само пізніше С. Климовський у рукописному творі «Про правосуддя начальників» від 1724 р. проголошує, що цар без правди мертвий, тому:
І жебрак буває кращий — це він у короні,
Коли скипетр-правду держить, сідає на троні12, —
тобто й тут можна бачити відгомін цієї теми. Цікаво, що така позиція: гнаний і зневажений стає князем, проходить і в деяких віршах XIX ст. про І. Мазепу, зокрема в Байрона та Гюго, отож не дивно, що й Л. Горка використав цю мандрівну тему примінено до І. Мазепи.
Звертає на себе увагу й Епілог, що його віщає у п'єсі Хор. Йосиф прирівнюється до Ісуса Христа за схемою: обидва були невинно оскаржені, обидва ув'язнені. Йосиф став царем, який у драмі зветься Господом (від господина, господаря, тобто володаря), а Ісус Христос — Господом-Богом. Але й ця накладка умоглядна, бо Ісус Христос постраждав з іншої причини — за проповідь нового вчення, що зовсім неоднозначно з любовною історією. Але обоє страждали невинно, як уважається за церковними канонами, хоча Ісуса Христа судили за вчення, що змінювало світ, відтак судді бачили вину реально, бо таки руйнувався їхній світ, інша справа, що та руйнація була позитивна. Та й царства, які обіймали обидва, аж ніяк не тотожні: в одного мирське, а в іншого небесне, але така логіка авторові не заважає, йому важливо показати, що текст його може читатися і сприйматися в кількох вимірах, навіть за рахунок приблизності аналогій. Нам же таку технологію творення підтексту відзначати цікаво, бо він — у тій самій манері, що й у інших творах із використанням натякової поетики. Однак подвійний підтекст — явище рідкісне, відтак тут бароко Л. Горки набирає ускладненості, що робить драму по-особливому вишуканою, принаймні іншої такої не знаємо, і в цьому її приписаність до високого бароко.
Можна було б гадати, що автор, прямо вказуючи на прообразність історії про Йосифа історії про Ісуса Христа, приховував підтекста про І. Мазепу. Але до цього в час написання й вистави твору Л. Горка підстав ще не мав, відтак творив своєрідну похвалу гетьманові. Звертає увагу ще один момент: автор, хоч і славить гетьмана, дорівнюючи його до давніх високих героїв, але попри те не раз підкреслює, що всілякі влади й вивищення — річ ненадійна і марнотна в цьому світі. Передчуття падіння І. Мазепи тут вражає.
Як говорилося, Л. Горка пізніше став на шлях кар'єрного вислужництва російському царизму, тобто пішов, як і його приятель та однодумець Т. Прокопович, путівцем, накресленим для свого героя. Йосиф, потрапивши в рабство, не живе невільником, а здобуває, якось те собі заслуживши, високе місце і становище, відтак через мудрість свою в цьому непевному й заклопоченому світі, на чому в п'єсі наголошено, сягає службових висот і щасливо панує, хоч і лишається рабом.
10 Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. III, кн. 1. К., 2001. С. 233.
11 Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 269.
12 Там-таки. С. 293.
До такої думки приводить нас аналіз блискуче написаної першої частини Хору чи співу після першої дії, де говориться про непостійний світ, який угору зносить, "садить на престолі, а по скорім часі скине тебе долі"13. (На час написання твору, як вістилося, І. Мазепа ще не підняв повстання — це сталося у жовтні того року, а п'єса писалася весною.) В такому світі, з'являє автор, годі прожити без біди, а швидко можна в яму втрапити. Скрізь ворожість, заздрість, численні смерті (йшла війна); світ цей не приклонить ані плач, ані крик. Цей час гонить із батьківщини "потрібних людей" (уже тоді почався відплив українців з освіченого стану, здебільшого насильницький, до Московії); пізніший час прожене з рідної землі авторового однодумця Т. Прокоповича і його самого.
"Знаю, — вигукує поет, — ранок може і тебе попрати!" Світ хоче жертв і бажає їх якнайбільше вморити. Отже, атмосфера вибудовується явно не давньоколишнього часу, а таки того, коли твір писався — невпевненість і страх охопили тоді українське суспільство. Можливо, в цьому страсі й була причина, що невдовзі Л. Горка зважиться на Іудський учинок супроти свого гетьмана, якого прославляв. Автор надто боявся світу, який колотився навколо нього, але все-таки піднявся на те, щоб сказати про нього своє сокровенне слово.
Дуже цікавий для нашого роздуму монолог Ворожнечі в яві четвертій четвертої дії. Ворожнеча ще раз наголошує на чарівницьких здатностях Йосифа і подає просторого розмисла про раба й пана, різко негативного щодо раба, викриваючи при цьому "раба мерзкі звичаї". Раб тут бачиться гіршим "лютого змія", він не пам'ятає добра, хижіший звіра, ярісний, лютий, гнівливий, мстивий; серце раба камінне, навіть виведені в сан раби не змінюють натури, їх не жахає ані гнів, ані ярість, ані рани. Вони ніби лютий вогонь і т. д. — перечисления довге. Але не забуваймо, хто це говорить — Ворожнеча, прихильниця власника рабів. Тут відбито шляхетсько-панський погляд на повсталих рабів. Нам же цікаво в цій ситуації, що монолога написано саме в переддень повстання І. Мазепи, в той час, коли московсько-українські суперечності почали ставати антагоністичними, а над самим гетьманом зависла персональна небезпека.
Загалом цього монолога можна визнати за дивовижного, бо тут читається провіщення повстання, при цьому вказується: коли Пентефрій (тут він накладається на Петра І) дасть Йосифові (Мазепі) волю, то це ніби має привести до смерті Пентефрія. Але, з другого боку, Ворожнеча проголошує, що воля Йосифа — це смерть передусім для неї, Ворожнечі.
Іван Мазепа
13 Аполлонова лютня. К., 1982. С. 159.
У драмі використано поетику агіографічних оповідань, що й зрозуміло, адже Йосиф подається як святий. Зокрема, Пентефрій, готуючись покарати Йосифа, чинить цілком так само, як ігемони (правителі) в оповіданнях про християнських святих, принаймні муки Йосифу готує ті ж таки, різниця лише, що Йосиф мав постраждати не за віру в свого Бога, а через наклеп у перелюбстві: в Україні в час написання драми подібні тортури не вживалися. Тут є навіть слово "глядалище", тобто тортури чинилися, як це описується в "Четьях-Мінеях" Дмитра Туптала, публічно. Але подібні тортури вживались у Московії — не забуваймо про накладку Пентефрія на царя, яка, правда, не скрізь проходить і є тимчасова. У монолозі Пентефрія у цій-таки яві четвертої дії читаємо дивовижне передвіщення публічного анатемування Івана Мазепи, яке відбулося по написанні твору десь через півроку, отже, автор про те знати аж ніяк не міг:
Хай і пам'яті злої не буде в лихого.
Віковічно всі роди почнуть поминати
Його мерзістне діло і будуть боятись
На подібне дерзнути...
З цієї позиції Ворожнеча та Пентефрій розглядають перелюбство з Вельможною як зраду Пентефрію, тож сама історія цієї омани виростає у своєрідну алегорію. Тому образ Вельможної може накладатися на ті опозиційні сили в Гетьманщині, які чинили наклепи на І. Мазепу щодо його невірності цареві — тоді він і справді був неповинний. Що це й справді треба читати так, вістять пісня малих аравитян та їхній танець насамкінець четвертої дії. А вістять вони про непостійність слави, відтак "навіть мрія-провидіння не дає сну навіть тіння", а мрія-провидіння в тому часі була одна: вирватись із московського ярма, отже, рабства. Ця мрія гнітить і "у страх кидає" всіх людей: "Бідних і багатих, вдових і му- жатих, в сні добряче дрючить і на яві мучить". Очевидно, й сам автор мав у душі оту "мрію-провидіння", але його долав страх, через що пізніше зрадить Мазепу. Але найпереконливішою вказівкою Л. Горки про те, що саме такі речі мав на увазі, свідчить, що саме після цієї пісні він подав вищезгаданий анаграматичний танок муринчиків, який з'являв шифрограму імені Івана Мазепи. Стає зрозуміло, чому муринчики танцюють: перед цим у монолозі про рабів говорилося, що ефіопа скільки не мий, він не відбілиться. І тут ще раз можемо пожаліти, що до нас не дійшли інтермедії до драми, адже після того танцю мала йти інтермедія, де могли бути заховані додаткові знаки для пізнання підспудного змісту драми.
Ми вже говорили, що драма Л. Горки виходить із поетики, що її ввів в українську драматургію Теофан Прокопович. Але Л. Горка використовує й традиційні естетичні засновки тодішнього академічного театру. Однак за своєю завершеністю, як художнє тіло, п'єса значно перевищує драму "Володимир", хоч би в плані творення прообразності. Бо коли прообразність у творі Т. Прокоповича все-таки декларативна, позірна, бо головний герой князь Володимир надто надумано накладається на І. Мазепу, то в п'єсі Л. Горки маємо прообразність значно вищого ґатунку, не кажучи про те, що текст має не подвійне, а потрійне читання — з цього боку його можна вважати за унікальну пам'ятку. Т. Прокопович, правда, більше відступив од традиції, тобто цілком зігнорував вимогу творити п'єсу на біблійній фабулі, а дав зразка першої історичної драми з українського минулого і з переведенням цього минулого через прообразність у сучасність — і це головна його заслуга. Але з мистецького боку його п'єса поступається Горчиній: деякі лінії (Ярополка, наприклад) безпідставно провисають, образи надто схематичні, твір заповнено нудними теологічними викладками, характер головного героя не виписано — це лише декламатор авторських думок, який зовсім мало діє. Л. Горка ж пішов значно далі. Він, не порушивши вимоги творити на біблійний сюжет, дає зразки образів живіших, а вже Вельможна — виписаний характер. І хоча дія тут також не раз переходить у декламацію, тобто в розповідь про події, однак прочувається й чин, вводиться балет, у кінці п'єси — співний апотеоз, отже, формально маємо з'єднання первісної опери та балету із драмою. Таке, зрештою, не було новиною — це явище спостерігаємо в драмах І. Волковича та Д. Туптала.
