Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Висновки
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Книгу другу я розбив на дві частини, бо, як і в попередній епосі, відбитій у книзі першій, маємо розклад на дві півепохи, хоча загалом література часу Козацької держави, а саме така й розглянена у другій книзі, — одне естетико-стилістичне явище зі своїми особливостями в часи розвиненого бароко й пізнього. Як ми казали у ''Bиcнoвкax" до першої книги, розвинене бароко почалося спорадичними проявами в Києво-Могилянському атенеї в 40-х роках, а вже в 50-х XVII ст. воно — явище цілком доконане, про що свідчить низка тодішніх пам'яток, зокрема «Герби і треті при гробі... Сильвестра Косова". Розвиток тут іде по висхідній аж до повстання Івана Мазепи, поразка якого знаменувала своєрідний злам і в естетичному світі: з одного боку, відбувалося загальмовування літературного розвитку, а з іншого — подальше зростання по висхідній в окремих жанрах. Чим же визначалося в загальних рисах розвинене бароко в Україні як історико-естетичне явище? А кількома досить істотними рисами.
Перше: з постанням Козацької держави мовне обличчя її літератури в другій половині XVII ст. певною мірою змінюється. Латинська мова вживається для шкільних потреб, нею пишуться поетики (й поетичні приклади в них), риторики, філософські трактати, власне, вона стає мовою найелітарнішою в літературі; входить, чи компонентами, чи цілком, у панегірики, які також становлять виключно елітарну літературу. Так, Г. Вишневський у своєму "Шляху, увінчаному лаврами" на високих регістрах веде ніби індивідуальну мову із Й. Кроковським, так само чинять й інші панегіристи. Саме в цей період, коли почала вироблятися козацько- старшинська аристократія, панегірик у високому бароко стає домінуючим жанром, причому поет тут не тільки прославляє об’єкт присв’яти, а й широко мислить про світ та життя, подає біографічні дані об’єкта та говорить про його рід, що стає вельми цінним для пізнання епохи. Побіч з латинською в панегіриках широко вживається польська мова і рідко коли словенська чи книжна українська. Словенська мова стає виразником здебільшого духовної поезії й мовою церковної літератури. Особливого розвитку здобуває книжна українська мова як офіційна в Козацькій державі, при цьому значною мірою поширюється, порівняно з першою половиною XVII ст., вживання народної мови — докладно про ці явища я писав у спеціальній розвідці у книзі першій.
Друге: розвинене бароко підняло на вищий ступінь ряд жанрів, передусім поезію, яка на елітарних рівнях набуває дивовижної різноманітності, ускладненості, формалізму з його словесними іграми й особливо поглибленого змісту, коли з'являються шифри, тайнописи, подвійні й потрійні читання тексту, алегорії, двозначності, причому твір часом елітаризується до такої міри, що стає зрозумілий вельми вузькому читачеві.
Третє: розширюються регіони середнього, а особливо низового бароко — останнє при цьому щонайбільше користується народною українською мовою, здобуває своєї вишуканості, і цією мовою пишеться не один поетичний шедевр.
Героїчна доба сприяє появі епічної та героїчної поезії на новому рівні — поема не раз твориться в межах панегірика — традиція, яка перейшла в епоху Бароко з Ренесансу. Особливо великі зрушення відбуваються у творенні естетичних структур — це помітно в панегіриках, що часом виростають до рівня широкомасштабних поем — як "Багатий сад» І. Орновського, і в окремих збірках, друкованих чи рукописних, які не хаотично збирають матеріал, а складаються не раз в універсальні картини світу, про що ми писали в окремій розвідці; інколи твір будується як храм, палац чи витворюються інші хитромудрі структури. Таким чином, і композиція твору вельми ускладнюється. Побіч із цим зменшується певною мірою секуляризованість літератури — церковно-духовний елемент у багатьох поетів стає домінуючим, а разом із тим помічаємо і певну дегуманізацію, зокрема в героїчній поезії.
Свій шлях по висхідній веде драматургія, зв'язана передусім із шкільним театром, але часом вона виходить і поза його межі; драма твориться з урахуванням поетики єзуїтської; структури п'єси не раз бувають складні із своєрідними підтекстовими рядами і зі своїми ефектами; в поетиках докладно розробляється теорія драми (звісно, й поезії також), але в живій практиці поети й драматурги часто виходять за встановлені канони — вершинними тут стали "Про Олексія, чоловіка Божого" та п'єси Д. Туптала.
Проза в інтелектуальному, емоційному та структурному планах виразно від драматургії та поезії відстає. Як я зазначав у розвідці "Поетика бароко в українських літописах", літописання, загалом також розвиваючись по висхідній, більше й тривкіше тримається ренесансних форм, за винятком "Скарбниці" І. Галятовського, — бароко в повному обсязі прийде в цей жанр тільки у XVIII ст., починаючи з літопису Г. Граб'янки. Розвиваються риторичні прозаїчні форми: слово, промова, проповідь, похвали, віншування, листи, байки; зрештою, й теорія літописання вкладається у риторику; з оповідних форм — житійне, агіографічне, вставне (в літопис, наприклад), історичне, оповідання про чуда, або ж притчі та фабули як вставний компонент проповіді або й окремий твір. Повість знаємо літописну та агіографічну, так само як сказання (ширша від повісті оповідь, хоч жанр сказання не був стало утверджений, інколи це поняття виступало синонімом до повісті чи оповідання). Зате в силу зменшення секуляризованості літератури і православного її характеру майже відсутні світські оповідання й повісті, повністю відсутні романи, що значно применшує естетичний резонанс української барокової літератури, відтак вона в основному розвивається у поетичних формах.
Значно зменшується, хоча й не зникає в цей час, українська література Річі Посполитої; вона, як правило, полономовна (Б. Зиморович, анонімний автор "Віршової хроніки», Д. Братковський та ін.), але є й україномовна, зокрема у формах низового бароко (інтермедійна п'єска, вертеп, школярська поезія тощо), принаймні шедеври з книжиці П. Поповича-Гученського тому переконливий приклад. Але основна маса літературних пам'яток твориться все-таки в межах Козацької держави; зрештою, і найяскравіший поет української літератури Річі Посполитої цього часу Данило Братковський поклав свою голову як борець за цю державу на Правобережжі.
Загалом основні літературні центри цього часу — Київ та Чернігів, у Києві літературне життя групувалося і творилося передусім на терені академії і біля друкарні Києво-Печерської лаври. Київ виростає і в центр теоретичного знання, стає місцем творення поезії, драматургії, прози й театру, риторичних жанрів, духовної літератури (наприклад, вершина агіографічної літератури «Четьї-Мінеї» Д. Туптала постала з ініціативи Києво-Печерського монастиря — В. Ясинський). Твориться тут і літописання ("Синопсис» та хроніка Т. Софоновича).
Зменшення секуляризованості літератури пояснюється ще й тим, що культурні осередки, школи, друкарні були в руках церкви, а митрополити та єпископи (В. Ясинський, Й. Кроковський, Л. Баранович, І. Максимович) ставали головами тих осередків, хоча фіксуємо певну регуляцію літературного процесу і з боку Козацької держави (так, літописи, на мою думку, здебільшого ініціюються до написання гетьманами чи Генеральною військовою канцелярією і набувають офіційного, державного характеру, певною мірою це стосується і ряду панегіриків). Відтак занижена секуляризованість літератури зумовлюється порівняно слабким розвитком світських літературних центрів; знаємо лише гетьманський (чи біля Генеральної військової канцелярії). Це можна пояснити тим, що з козацької старшини ще не виділялися високі аристократичні одиниці (якими були раніше, наприклад, Острозькі), окрім самих гетьманів. Зокрема знаємо, що літературною творчістю займалося кілька гетьманів. Так, дійшла до нас звістка, що І. Бруховецький, котрий гетьманував у 1663—1668 рр., нібито залишив після себе сім великих фоліянтів із прозою, віршами, писаними книжною українською, польською та латинською мовами. Про це свідчив свого часу правнук І. Бруховецького М. Чайковський: "То була дивна мозаїка оповідань, сентенцій, суджень, рецептів, правил, певних гострих дотепів та мудрості, дуже цікавих", але доля цих рукописів на сьогодні незнана1. Відомо, що писав вірші та пісні І. Мазепа; блискучим поетом заявив себе генеральний писар, а тоді гетьман П. Орлик, він також автор діаріуша (див. окрему розвідку про нього), цікавився історією П. Полуботок, складався літопис у родині Лизогубів тощо. В Генеральній канцелярії творилися офіційні діаріуші, але найдавніші з них до нас із XVII ст. не дійшли, хоча "Діаріуша" С. Зорки використали Г. Граб'янка та С. Величко. Серія панегіриків І. Мазепі та І. Обідовському дає підстави припустити, що існував осередок біля цих двох осіб у Батурині — загалом же це питання потребує ще спеціального вивчення2. Так само серія панегіриків І. Самойловичу (не всі вони ще вивчені, та й не всі до нас дійшли) може дати підставу для припущення, що подібний літературний осередок міг існувати і біля цього гетьмана, хоча зразків його власної літературної творчості не знаємо. Окремими мистецькими осередками ставали й монастирі, це передусім Києво-Печерська лавра, Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському (із школою та друкарнею), Густинський монастир, Києво-Михайлівський монастир у часи Т. Софоновича, чернігівські монастирі тощо.
Таким чином, тодішня література, особливо друкована, регламентувалася гетьманами, церковними владиками, шкільними теоретичними курсами і слугувала для певних утилітарних потреб: славлення тієї чи іншої особи, відбиття офіційних поглядів, культивованих Козацькою державою. Водночас розвивалася література нерегламентована, стихійна — через рукописні збірники, які вільно творились у тодішньому назагал освіченому суспільстві. Ця творчість існувала ніби на межі між усною народною та вченою шкільною і була начебто мостом, що єднала дві культури (народну культуру в цьому досліді ми не торкаємо, хоча в ній творилися й епохальні твори — думи, наприклад). Саме в цих збірниках, що продовжували віковічну традицію рукописної літератури (їхніми власниками чи творцями бували школярі, священики, шляхтичі, міщани), знаходимо чудовий пласт любовної поезії3, містять вони не один поетичний шедевр (як "Вівчар", наприклад), правда, були вони здебільшого анонімні; інколи ці твори потрапляли Ъ польські міщанські друки4. З того потужного літературного пласту до нас дійшли тільки уламки.
Про загальну освіченість українського народу тієї доби переконливо писав Павло, син Макарія з Алеппо, ми те місце докладно зацитували в розвідці про Климентія Зиновіїва. Це сповіщення важливе для нас ще й тим, що свідчить про існування, так би мовити, низових культурних осередків, якими бували нижчі школи, де здебільшого й культивувалася народна українська мова. Значення низових шкіл зросло з постанням Козацької держави, про що виразно засвідчує той-таки Павло з Алеппо. Він пише, що "більшість з-поміж них (українців. — В. Ш.) уміє читати. Число письменних значно тут виросло від часу, коли обійняв владу Хмельницький (курсив мій. — В. Ш.), який звільнив ту землю і вибавив незліченні мільйони православних із ярма ворогів їхньої віри, проклятих ляхів"5. Саме в цьому середовищі й творилося низове бароко (про це ми докладно оповімо далі), а також гралися інтермедійні п'єски. Таким чином, читаючої й пишучої братії в тому часі в Україні було немало, тож вона й створювала літературу на різних вимірах та регістрах.
1 Записки М. Чайковского (Садык-паши) // Киевская старина. Т. XXXII. 1891. С. 46.
2 Це питання я дослідив та докладно розглянув у розділі «Мазепинський атеней» ще не друкованої монографії «Просвічений володар. І. Мазепа як будівник Козацької держави та літературний герой».
3 Зразки ці зібрано у виданні: Пісні Купідона. К., 1984.
4 Їх оглянено в книзі: Badecki К. Polska liryka mieszczańska. Lwów, 1936.
5 Kowalska M. Ukraina w połowie XVII w. w relacji arabskiego podróżnika Pawła, syna Makarego z Alleppo. Warszawa, 1986. S. 19.
Значною мірою відбилося на розвитку літератури цього періоду й те, що Україна перебувала у вельми важкому політичному становищі — період Руїни та міжусобиць, нескінченних воєн та змагань. І. Орновський у своїй книзі "Спеза дорогого каміння" (1693) про це виразно писав:
Як триматися музам у воєн заграві,
Чим їм славить залізо в упряжці кривавій?6
Різність позицій, орієнтаційна політика гетьманів, політична нестабільність, розруха, навали іноземних військ (польських, російських, турецьких і татарських) — усе це спричинилося, як ми казали, до дегуманізації певних поетичних творів (див. розвідки про поеми невідомого автора другої половини XVII ст. і про Стефана Яворського) і до певного мыслительного сум'яття. Я писав про це в "Козацькій державі": "Загалом з цього моменту книжна поезія ніби втрачає цільність політичного мислення, і це мислення стає, так би мовити, орієнтаційним, тобто хилить свої симпатії чи в бік Польщі чи Росії"7. Але попри те українська література другої половини XVII — початку XVIII ст., особливо поезія, зуміла витворити свої питомі форми розвиненого бароко. У цей час з'явилося кілька видатних особливостей — Л. Баранович, Климентій Зіновіїв, І. Величковський, П. Попович-Гученський, Д. Туптало, С. Яворський, І. Орновський, Д. Братковський, І. Максимович та ін., які принесли в літературу нові способи творення, високе мислення, блискучі структури, палку суголосність із сучасністю, ліричну наповненість, особливо в піснях-віршах, багатожанровість, уміння вести розмову з читачем та слухачем і їх зацікавлювати, відтворювати історичну пам'ять свого народу, навчали його мислити, бачити й розуміти красу, зворушуватися й жити самодостатнім духовним життям.
Тож не помилимося, коли скажемо: якщо наші будівники, творячи свої архітектурні споруди, зуміли учинити їх не тільки бароковими, а по-українському бароковими, майстри слова здійснили те саме: зуміли створити своєрідну, високого, середнього й низового стилів літературу зі своїми питомими рисами, своїми вершинами, структурами, своєю глибиною, висотою та шириною, своїм духовним та земним обличчями. Отже, можемо підставно говорити про органічне явище українського літературного бароко, яке не тільки відбивало ментальність українського народу, а значною мірою її творило й збагачувало. В тому й найбільша цінність того письменства.
6 Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 140.
7 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 35.
