Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005


Письменство XVIII- початку ХІХ століть. Конспективний огляд
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Нова доба характеризується кількома визначальними рисами. На цей час українські землі були розділені між державами: Лівобережжя підлягало Росії, Правобережжя і Галичина — Польщі, Буковина — Туреччині (до 1774 р.), Закарпаття — Австрії, відповідно й культурний розвиток відбувався залежно до міри національного утиску кожної з держав.

Найбільший культурний осередок — Київ з друкарнею й академією починає поступово занепадати, до середини XVIII ст. з літератури тут витісняється латинська, польська і книжна українська мова, яка з другої половини століття починає насильно замінятися російською. Тоді ж митрополитом Самуїлом Миславським, завзятим русифікатором, були заборонені в стінах академії театральні вистави, через що перестала творитися шкільна драма. Занепадає й Чернігівський культурний осередок, зате підносяться Харківський та Новгород-Сіверський осередки, хоч теж з обмеженими можливостями. Виникає новий феномен літературної мови українців, наближеної до російської (російська з елементами церковнослов'янськими та українськими). Світська література культивується здебільшого рукописно, через що мимоволі ширше починає застосовуватися неофіційна мова — народна українська, традиційно функціонує й книжна українська. На Волині веде немалу культурну роботу Почаївський культурний осередок, основний центр літературної діяльності уніятів. Пожвавлюється літературний рух у Закарпатті.

Найвища школа в Україні була єдина — це Києво-Могилянська академія, колегії були в Переяславлі (згодом перенесена в Новгород-Сіверський), Харкові, Чернігові; у Львові "Studium ruthenum" при Львівському університеті, семінарії й колегії були в Тернополі, Бучачі, Ужгороді тощо. Діяли монастирські та нижчі дяківські школи.

Українські музи. Гравюра першої половини XVIII cm.

Латинська мова культивується в основному в шкільних стінах. У першій половині XVIII ст. професорами Київської академії було написано низку латиномовних поетик, риторик і філософських трактатів, у поетики часто вставлялися поетичні приклади самих авторів, як це чинили Тихін Александрович, Павло Конюскевич, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Гедеон Слонимський та ін. На Закарпатті латинською мовою користуються і в живому культурному процесі, пишуться нею історичні твори, поезії, зокрема працював тут останній видатний латиномовний поет в Україні Василь Довгович (1783—1849), який учився в Сиготі, Варадині, Тернаві та Ужгороді, згодом священик по містечках та селах Закарпаття. Хоч писав В. Довгович свої твори вже в XIX ст., вони естетично цілком відходять до давньої української літератури. В 1832 р. поет зібрав свої вірші у збірник "Поезії Василя Довговина", всіх їх 190, латинською — 131, решта — українською та угорською. Був він також і філософом, свої трактати писав угорською мовою1. Існувала також традиція дубляжу слов'янського тексту латиною чи навпаки (панегірики Михайла Козачинського, твори Теофана Прокоповича, Григорія Сковороди та ін.), але назагал латинська поступово зникає з української літератури. Польська мова починає виходити з ужитку в Східній Україні, але в Західній ще широко практикується.

Розвиток літератури в той час зумовлювався станом українських друкарень. Найбільша друкарня — в Києво-Печерському монастирі — сильно постраждала від пожежі в 1718 р., а в 1722 р. знову згоріла. Але ще сильнішого удару завдала їй Москва. У 20-х роках сенатськими, а тоді синодальними указами було заборонено друк світських книжок, церковні ж мали подавати російській цензурі для найсуворішого контролю. Спроба митрополита Тимофія Щербацького заснувати свою друкарню в 50-х роках XVIII ст. виявилася безуспішною. Після заборон у Києві друкувалися книги виключно церковнослов'янською мовою і переважно для церковного вжитку — найвизначніше видання: Біблія 1758 р. із 48 гравюрами-мідєритами. Зі світських книг дозволялися тільки букварі, підручники (латинська граматика, наприклад), два панегірики цариці Єлизаветі Михайла Козачинського (1744) були видані церковнослов'янською, польською та латинською мовами. В другій половині століття надруковано кілька книг грецькою мовою2.

1 Малецький В. Мудрець із гір карпатських // Україна. Наука і культура. К., 1984.

2 Маслов С. Українська друкована книга XV1-XVIII вв. К., 1925. С. 26-30.

Закарпатський рукопис

У 1787 р. з ініціативи київського митрополита Самуїла Миславського при Київській друкарні було закладено друкарню Київської академії для випуску підручників. З найцікавіших видань варто згадати "Короткий історичний опис Києво-Печерської лаври » самого Миславського і кілька од на честь митрополита Єротея Малицького. В кінці століття відкриваються друкарні в Харкові, Бердичеві, Миколаєві, Єлизаветграді, Кам'янці-Подільському, Житомирі, які видають книжки мовою, наближеною до російської, російською та польською3. Чернігівська друкарня зазнала нищівного удару в 1720 р., коли їй було поставлено ті ж таки заборони, що й київській. Відтоді друкувалися тут тільки богослужебні книги, слов'янські букварі, а в 1755 р. — «Межова інструкція». Від 1771 р. діяльність друкарні почала занепадати, а 1820 р. вона перестала функціонувати4.

У 1732 р. розпочала свою діяльність друкарня Почаївської лаври, що видала багато книг церковнослов'янською, українською, польською та латинською мовами. В основному це були книжки для потреб уніятської церкви, тут працювали й гравери. Найвизначнішою книгою друкарні, як і Почаївського культурного осередку, був надрукований в 1790 р. "Богогласник» — перша велика антологія української духовної поезії, власне віршів-пісень, бо до текстів докладалися ноти. Згодом ця книга неодноразово перевидавалася5. Саме в Почаївському культурному осередку почала культивуватися ідея заміни книжної української мови й церковнослов'янської на народну українську (кілька господарських порадників, видання Юліана Добриловського). Продовжувала культивуватися тут і полономовна література. Так, Ісаак Карлінський написав польською мовою панегірика "Брама тріумфальна» (виданий у Почаєві в 1740 р.), василіянин Гнат Филипович склав збірку полономовних віршів (у 1770 р., в Замості), але найвидатнішим із діячів Почаївського культурного осередку був Тимотей Щуровський, автор віршованих діалогів "Голос похвали неба і землі» (1770), "Образ мудрості в образах, від поган висміяних" (1774), писав вірші також українською мовою. У 1770 р. видав у Почаєві латиномовну "Поезію дидактичну" — це поетика з кількома віршами. Він автор численних богословських книг, як "Право канонічне» (Супрасль, 1792), "Місія Бяльська" (1792) та ін.6

Діяльною друкарнею була Унівська (монастирська) в Галичині, яка виникла в середині XVII ст. і проіснувала до 70-х років XVIII ст. Продовжувала функціонувати братська друкарня у Львові, яка видавала переважно книги церковного призначення, підручники, але трапляються серед них і твори художньої літератури — поетичні й філософські, зокрема «Арістотелева філософія» Михайла Козачинського.

3 Там-таки. С. 37.

4 Там-таки. С. 35—36.

5 Там-таки. С. 18.

6 Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші. Вип. 1. Львів, 1914. С. 352— 363.

Найбільше розвиваються в цей період поезія, драматургія, історичне письменство (літописна традиція); меншою мірою — духовна література (видання Святого Письма, богослужебних книг, рідше — проповіді, слова, повчання).

З чисто духовних письменників варто назвати Паїсія Величковського (1722—1794), який учився в Київській академії, потім жив по монастирях на Атоні, в Молдавії та Валахії, писав полемічно-богословські твори й послання, та Івана Леванду (1734—1814), сина київського шевця, вихованця й професора Київської академії, згодом священика в Києві.

Був знаменитим проповідником свого часу, написав численні слова, повчання, промови, цікаві як риторичні пам'ятки7. Інші писали духовні твори впереміш із світськими.

Поезія у XVIII ст., незважаючи на несприятливі обставини (майже повне зникнення друкованих видань), розвивалася в руслі розрослої традиції рукописної, подекуди рукописно імітувалися навіть книжні видання. У збірниках містилася лірична, сатирична й духовна поезія того часу, інколи вони мали форму віршів-пісень і складались у співаники, зокрема Федора Шелестинського, Івана Даниловича, Івана Грядилевича, Гуменовича, Вагановського, Левицьких, Івана Югасевича та ін., але більшість анонімних — тут найширше культивувалася світська поезія, зокрема любовна8. Ще досить широко практикуються панегірики, їх пишуть М. Козачинський, Р. Миронович, С. Вітинський, В. Двигубський, М. Телесницький, Г. Кузьминський та ін. у Східній чи Ісаак Карлінський, Петро Лодій у Західній Україні, або Олександр Байзам чи Іван Білач на Закарпатті. Практикуються в цей час вірші-епітафії, які вибивалися чи писалися біля могил, вірші на портретах історичних діячів, на іконах, гравюрах тощо. Найцікавішим твором, власне збіркою епітафій, є збірник, присвячений чернігівському єпископу А. Дубневичу і складений студентами Чернігівського колегіуму в середині XVIII ст. (зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського) — останній значний акт Чернігівського культурного осередку у XVIII ст. Широкого розвитку набула у XVIII ст. бурлескна поезія, в якій можна розрізнити кілька різновидів: так звана нищинська, чи поезія мандрівних дяків, творена народною мовою, здебільшого анонімна, і вірші-травестії, або різдвяна й великодня поезія, близькі до цього були сатиричні й гумористичні вірші та віршовані оповідання, також творені народною мовою. З авторів, що писали такого типу поезію, відомі Танський, Іван Некрашевич, інок Яків (дві сатири на київських ченців, писані мовою мішаною російсько-українською) та ін.9 Продовжувалася також героїчна традиція в українській поезії, пишуться вірші в честь Б. Хмельницького, оспівуються битви сучасні («Епінікіон» Стефана Вітинського, 11 Баталія під Солодківцями» — анонімна) і минулі: Максим Плиска, Іван з його "Героїчними віршами» (1784), вірші на теми світової історії, пригадування історичної слави рідного народу (Семен Дівович), антивоєнна поезія тощо10. Вірші вставлялися також у літописи.

Філософська катедра Київської академії

7 Киево-Софийский протоиерей Иоанн Леванда // Киевские епархиальные ведомости. 1878. № 19, 20. С. 524546, 562-578.

8 Пісні Купідона. К., 1984.

9 Махновець Л. Давній український гумор і сатира. Київ, 1959.

10 Марсове поле. Кн. 2. К., 1989.

З анонімних поетичних видань варто особливо виділити два, створені в Києві. Перше — «Ітика Ієрополітика чи філософія повчальна...» (1712), яка згодом часто перевидавалася. Книжечка моралізаторського змісту на 67 тем, кожне повчання починається гравюрою з відповідним чотиривіршем під ним, інколи шестивіршем. Гравюри належали Никодиму Зубрицькому, для львівського видання їх робив Іван Филипович, поезії писалися книжною українською мовою11. Друге видання — це збірка служб святим Києво-Печерського монастиря "На славу святої єдиносущної Тройці" (1763), що подає духовну поезію, писану церковнослов'янською мовою. У XVIII ст. широко практикувалася акровіршова поезія, яка мала в нас початок з XVI ст., тяглася через усе XVII ст. і особливо розквітла у XVIII-му. Сотні імен українських поетів, творчість яких загубилася в часі, дійшли до нас тільки через акровірші12.

Назвемо найзначніші творчі індивідуальності поетів. Це Захар Дзюбаревич, автор збірника віршів 1728—1730 рр. духовного й світського змісту, композитор, козак Гадяцького полку13 й Олексій Словицький, автор збірки поезій "Пахощі квітів", складеної 1714 р.14 Козаком був Семен Климовський із Харкова, знаменитий на свій час поет, автор популярної пісні народною мовою "їхав козак за Дунай". Збереглося з його спадщини ще два віршово-навчальні твори "Про правосуддя начальників" та "Про смирення найвищих", які він у 1724 р. послав царю Петру І. Писано їх так званою слов'янською мовою, і вони сміливо осуджують неправедних царів, протиставляючи їм чесну бідність15.

Вельми своєрідною літературною постаттю був згаданий уже Михайло Козачинський (1699—1755) — шляхтич із Ямполя, вихованець і професор Київської академії. У 1733 р. виїхав до Сербії, був префектом школи в Карлівцях (Славонія). У 1737 р. повернувся до Києва в академію, згодом ігумен ряду монастирів. Автор латиномовних курсів філософії, які роблять його значним філософом свого часу, двох бомбастичних панегіриків російській цариці Єлизаветі (про них була мова), драми "Благоутробіє Марка Аврелія Антоніна", виданої у Львові в 1745 р., "Трагедії, тобто печальної повісті про смерть останнього сербського царя Уроша П'ятого", виданої в Будапешті в 1798 р. Драма "Благоутробіє Марка Аврелія Антоніна'' — це також панегірик цариці Єлизаветі, до п'єси було додано інтермедії, які до нас не дійшли. Друга п'єса створена в дусі Просвітництва, але збереглася вона в переробці учня Козачинського серба Івана Раїча16. М. Козачинському приписують вельми цікаву п'єсу "Образ пристрастей світу цього». Звертає на себе увагу також Йоасаф Горленко (1705—1755) — вихованець і професор Київської академії, згодом, з 1748 р. — єпископ бєлгородський і обоянський, автор блискучого поетичного твору "Бран семи добродійностей з сімома гріхами в людині-мандрівцю" (1737), побудованому у стилі батальної поеми, хоч сам твір морально-навчальний17. Написав також автобіографію "Мандрівка в світі цім грішника Іоасафа, ігумена Мгарського» (кінець 30-х — початок 40-х років XVIII ст.), автор усіляких листів, слів18.

У середині століття визначилося два поети. Перший — Гнат Максимович (?—1793), вихованець і професор Київської академії, з 1768 р. був ігуменом у різних монастирях, автор високопоетичної "Оди на перший день травня 1761 р.", написаної силаботонічним віршем мовою, наближеною до російської, в честь рекреацій (весняних випускних свят) студентів академії19. Другий — це Семен Дівович з Новгород-Сіверського культурного осередку, який учився в Петербурзькому університеті, згодом — перекладач генеральної канцелярії в Глухові. Автор поеми "Розмова Великоросії з Малоросією" (1762), історико-патріотичного памфлету в оборону України з викладом її героїчної історії. Поему писано експресивним віршем у формі діалогу Росії з Україною, мовою, наближеною до російської20.

11 Возняк М. Історія української літератури. Т. II, ч. 2. Львів, 1924. С. 99102.

12 Шевчук В. Акростихові поети // Українська літературна енциклопедія. Т. І. К., 1988. С. 35-36.

13 Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 296-298.

14 Щеглова С. Давні українські вірші про пияцтво // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. Вип. 2. К., 1929. С. 75-86.

15 Срезневский В. Климовский- Климов, « казак - стихотворец» и два его сочинения. X., 1905.

16 Маслов С. Мануїл (Михайло) Козачинський і його «Трагедия о смерти последнего царя сербского Уроша V-гo и о падении Сербского царства» // Радянське літературознавство. 1958. № 4. С. 45-52.

17 Антологія української поезії. Т. І. С. 299-306.

18 Жевахов Н. Святитель Йосаф Горленко, єпископ белгородский и обоянский (1705—1754). Материалы к биографии. Т. III. К., 1907.

19 Антологія української поезії. Т. І. С. 311-314.

20 Марсове поле. Кн. 2. С. 272-296. Див. також: Петров Н. Разговор Великороссии с Малороссией. (Литературный памятник XVIII в.) // Киевская старина. Т. I. К., 1882. С. 313-365.

Друга половина століття також має ряд цікавих, а то й визначних поетів. Найбільше ім'я цієї доби — Григорій Сковорода (1722—1794) — вихованець Київської академії, вчився за кордоном, викладав у Переяславському й Харківському колегіумах, згодом мандрівний поет і філософ. Автор ряду трактатів, на основі яких склав етичну систему морального самовдосконалення людини, створив збірник поезій «Сад божественних пісень" із 30 віршів — кожен з них писаний іншим розміром, а всі складають ніби антологію віршових розмірів силабічної поезії. Друга художня книжка «Байки харківські" — це популярний виклад його філософської системи у притчах (проза). Писав книжною українською, латинською й наближеною до російської мовами21.

Значний слід в українській культурі залишив Георгій Кониський (1717—1795) — родом із Ніжина, вихованець, професор і ректор Київської академії, з 1755 р. — білоруський єпископ. Автор латиномовної поетики, філософських та богословських курсів, численних проповідей, віршів, листів, слів, написав полемічні твори проти унії «Записки про те, що в Росії до кінця XVI cm. не було ніякої унії" (тут мається на увазі Мала Росія — Україна), автор драми «Воскресіння мертвих« (поставлено в Києві в 1747 р.). Крім прологу, має ця драма п'ять актів з хорами та інтермедіями після кожного акту і з епілогом в кінці твору. Драма на свій час була новаторська, відбивала суспільні відносини в Україні за Полуботка, коли російські чиновники збагачувалися через насильне відібрання землі в козаків. Вірші писав латинською та книжною українською мовами, загалом це філософсько-медитаційна лірика22.

Третя видатна постать цього часу — Тимотей Щуровський, про якого вже була мова, і нарешті завершує цей ряд Іриней Фальківський (1762—1823) — вчився він у Києві й за кордоном, потім викладав у Київській академії, був її ректором. З 1807 р. — єпископ. Автор численних рукописних збірок духовної та світської поезії, писаної латинською та наближеною до російської мовами, історичних, географічних творів, статей із медицини, статистики, астрономії, математики, складав підручники, календарі. Його спадщина налічує 92 рукописні томи. Друкував за життя тільки бесіди, власне проповіді, а 1797 р. видав «Скорочення церковної хронології". Заснував у академії "Вільне поетичне товариство". Іриней Фальківський — останній визначний культурний діяч культури Бароко у Східній Україні, його спадщина ще потребує досліджень23.

Два по-справжньому видатні паломницькі твори створили у XVIII ст. Григорович-Барський і Лука Яценко. Василь Григорович-Барський (1701—1747) — киянин родом, учився в Київській академії, в 1724 р. рушив у подорож, відвідав Італію, Грецію, Палестину, Сирію, Аравію, Єгипет, після 24-річного мандрування повернувся в 1747 р. до Києва й помер тут. Написав «Пішоходця Василя Григоровича-Барського-Плаки-Албова, уродженця київського, ченця антіохійського мандрівку по святих місцях", уперше цей твір було видано в 1778 р., згодом неодноразово перевидавано24. Лука Яценко (1729—1807) — ієромонах, згодом намісник Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві. В 1764 р. рушив у мандри до Єрусалима, був настоятелем посольської церкви в Константинополі, тут і помер. Знав багато мов, залишив 13 томів рукописного опису подорожі мовою, наближеною до народної, його називають другим Гри- горовичем-Барським25.

З українців, що перенесли свою діяльність до Росії, треба згадати Киріяка Кондратовича, вихованця Київської академії, потім учителя в Рязані та Єкатеринбурзі, служив і в Петербурзі, переклав з різних галузей науки та літератури, поет, писав російською мовою з українізмами26.

21 Багалій Д. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода. X., 1926.

22 Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII— XVIII вв. преимущественно драматургическая. К., 1911. С. 365— 376.

23 Хроника жизни преосвященного Иринея Фальковського, составленная по его рукописям // Киевские епархиальные ведомости. 1861. № 5, 8, 10.

24 Барсуков Н. Жизнь и труд В. Г. Барского. СПб., 1885.

25 Попов А. Младший Григорович. Новооткрытый памятник по святым местам XVIII в. // Труды XV археологического съезда. Т. 1. М., 1914. С. 88-89.

26 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Т. I. Казань, 1914.

Працювали в Росії Василь Рубан, Павло Конюскевич, Василь Санківський, який видавав у Ярославлі журнал "Уединенный пошехонец" (1786), деякі драматурги, про яких мова буде нижче. Нарешті треба згадати поета, який входить у контекст російської й української літератур, — Василя Капніста (бл. 1756—1823) — українського патріота, автора «Оди на рабство" (1782), якою він запротестував проти ліквідації Козацької держави, комедії «Ябеда" з осудом централістичної політики Росії в Україні, переспівів віршів Григорія Сковороди та "Слова о полку Ігоревім" із коментарем, у якому підкреслював українське походження цього твору. Був близький до Новгород-Сіверського культурного осередку.

Драматургія XVIII ст. загалом утримується у формі шкільної драми. У першій половині століття цих драм ще було густо. У 1728 р. написав драму "Образ ... єрусалимського царя Езекія" вихованець Київської академії, учитель риторики Московської академії Ісакій Хмарний, драма була побудована в традиціях київської школи. У 1729 р. написав "Трагікомедію" Сильвестр Лянцкоронський, вихованець і професор Київської академії, згодом ігумен різних монастирів. Перший акт її — парафраза "Царства натури людської" (1698). Це великодня драма, але виставлена на Петра і Павла — в другому акті має чотири сцени, присвячені цим апостолам27. Визначним драматургом та й взагалі творчою особистістю показав себе Митрофан Довгалевський — вихованець і професор Київської академії, автор великої латиномовної поетики "Сад поетичний", написав книжною українською мовою дві драми: "Комічна дія", поставлено в 1736 р., і "Владолюбивий образ", поставлено в 1737 р. До першої драми додав п'ять інтерлюдій, драма належить до різдвяних. Друга драма — великодня. Складається з одного акту і п'яти сцен з п'ятьма кантами при них і з п'ятьма інтерлюдіями28. Митрофан Довгалевський писав також латинською і книжною українською мовами панегірики та філософсько-дидактичні вірші.

Творилося в цей час ряд драматургічних творів, які залишилися анонімними, як "Боротьба церкви з дияволом", "Дія на Різдво Христове", "Мудрість передвічна", "Торжество людського єства" тощо. Писалися також діалоги та декламації, інколи діалогічна форма вживалася як літературна, а не театральна. Найдавніші діалоги сягають початку XVII ст., були вони популярні й впродовж усього XVIII ст., як-от "Розмова душі з тілом", "Діалог-панегірик Єлизаветі Петрівні", "Діалог Гофреда, що переміг сарацинів", "Діалог Енея з Турнусом", "Розмова між поляком та ковалем" та ін.( інколи ці діалоги мають форму інтермедії. В 1752—1755 рр. написав цікаву декламацію Мануїл Базилевич з осудом пияцтва.

В середині століття пишуть драми Інокентій Одровонж-Мигалевич, львів'янин родом, який учився в Києві, а з 1740 р. став префектом Новгородської семінарії, написав драму "Стефанотокос", і Варлаам Лащевський (1704—1774) — вихованець і професор Київської академії. У 1751 р. останній був забраний до Росії, де в 1751 р. видав Біблію, був ректором Московської академії (з 1753 р.), автор промов, латиномовної "Грецької граматики", драми "Трагікомедія про нагороду в цім світі за вдіяні справи мздою в майбутньому вічному житті" (бл. 1742). Це моралізаторський твір (мораліте), складається з п'яти сцен. Написав також трагедію "Гонима церква", яка до нас не дійшла, про неї згадує Григорій Сковорода. Майже на цей час припадає творчість Георгія Щербацького (?—1754) — професора Київської академії, у 1753 р. забраний до Москви. Написав драму "Фотій" на полемічну тему про відхід західної церкви від східної. Поставлено твір було в Київській академії в 1749 р.29

27 Рєзанов В. Драма українська. Вип. 3. К., 1926. С. 181 — 312.

28 Там-таки. С. 327— 346.

29 Трагикомедия, нарицаемая Фотий, учителя пиитики в Киевской академии. К., 1877. С. 738— 780.

Варлаам Лащевський

Георгій Щербацький

З другої половини століття фіксуємо тільки діалоги Тимотея Щуровського, про які була мова, "Ябеду" Капніста, про яку також згадувалося, і «Комедію уніятів та православних" Сави Стрілецького (?—1828), відбивала перехід уніятів у православ'я після останнього поділу Польщі30. Занепад шкільної драми зумовлювався забороною театру в стінах Київської академії, театр новий, романтичний, зародився тільки в перших десятиліттях XIX ст. З усіх цих п'єс найближчою до життя була "Милість божа" (1728), яку приписують Інокентію Неруновичу, вона присвячена Визвольній війні Богдана Хмельницького, оспівувала його перемоги, висловлювалася тут надія, що новий цар Петро II відновить права і свободи України.

Особливої ж популярності у XVIII ст. набуває вертеп. Загалом вертепна драма створюється в колах, близьких до Київської академії. Вона складається з двох частин: драми про Ірода та інтермедійної, що з'єднує серію інтермедійних сцен. Знаємо й автора її — Йосип Обонкіон-Батя. Першу частину написано церковнослов'янською, другу — народною українською мовами. Вертеп був ляльковим народним театром, при цьому використовувалася спеціальна вертепна хатка. Розігрували вертепну драму й живим театром. Згодом вертеп став улюбленим народним дійством, що поширилося на всі українські території31.

XVIII ст. стало вищою точкою розвитку українського літописання. Найвидатніший твір цього жанру написав Самійло Величко (бл. 1670 — після 1728) — канцелярист генеральної канцелярії. У 20-х роках XVIII ст. він створив найбільший український літопис, який у XIX ст. був виданий у трьох томах. Складається з двох частин: від 1648 по 1659 і від 1660 по 1700 рік. Дійшов до нас пошкоджений, без кінця і з пропусками, особливо в першій частині. Літопис якнайдетальніше оповів історію козацтва другої половини XVII ст., він є збіркою документів та віршованих творів, написаних різними авторами32.

30 Резанов В. Драма українська. Вип. 6. К., 1929. С. 191-277.

31 Франко І. До історії українського вертепа XVIII в. // ЗНТШ. Т. LXXXI, LXXII, LXXIII. Львів, 1906.

32 Шевчук В. Загадка літопису С. Величка // Україна. Наука і культура. Вип. 20. К., 1986.

Загалом за літописи й історичні записки береться козацька старшина. Серед неї виділяється Яків Лизогуб, з 1709 р. генеральний хорунжий, у 1724 р. заарештований і посаджений у тюрму в Петербурзі, звільнений 1729 р. Йому приписують "Літописець, або короткий опис найвизначніших подій та випадків, що, в якому році діялося на Україні малоросійській з обох боків Дніпра і хто саме, коли був гетьманом". Літопис обіймає час від 1506 по 1737 р.33 До старшини належав і Стефан Лукомський (1701 — після 1770), з 1751 р. сотник Яготинської сотні, згодом полковий обозний. У 1738 р. переклав з польської на книжну українську "Щоденник Семена Окольського", згодом "Записки" Матвія Титловського. Переклади доповнив з "Українського вірогідного літопису" та "Війною домовою" Самійла Твардовського у власнім перекладі. У 1770 р. склав "Зібрання історичне", яке обіймає час від 1299 по 1599 р. До того додано згадані вище переклади. Написав також автобіографічне оповідання34. Сотником Київського полку був Петро Симоновський (1717 —1809), який учився в Київській академії та за кордоном, написав "Короткий опис про козацький малоросійський народ і про воєнні його справи". Написав твір 1765 р., виклад доведено до вибору гетьманом Кирила Розумовського35. Священик Київського Флорівського монастиря Максим Плиска в 1763 р. переписав літопис Григорія Граб'янки, доповнив його описом подій пізніших і додав добірку зібраних ним документів, прикрасивши на початку і в кінці книгу віршами. Писав книжною українською мовою36.

До другої половини XVIII ст. належить ще кілька визначних історичних творів. Це передусім велика праця Олександра Рігельмана (?— 1789) — генерал-майора, німця за походженням, який довго жив в Україні, а з 1778 по 1786 р. писав "Літописну оповідь про Малу Росію і її народ та про козаків узагалі", яка складається з чотирьох частин. До літопису додано 27 малюнків українців різних станів і дві карти українських земель. Ще більшої слави зажила "Історія Русів", анонімна, яка постала в кінці XVIII ст., розповідь доведено до 1769 р. Твір — видатний памфлет на оборону прав України, має чимало історичних помилок, це більше твір літературний, як історичний. Писано його, як і твір Рігельмана, російською мовою. Центральна постать "Історії Русів" — Богдан Хмельницький37. Творилися в цей час інші анонімні літописи та оповіді, згадати б "Коротке історичне літописання про Малу Росію до 1765 року", яке було укладене в 1789 р., так само анонімний "Короткий опис Малоросії" за рукописом першої половини XVIII ст.38, анонімну повість "Про те, що трапилося на Україні відтоді, як нею Литва заволоділа аж до смерті запорозького гетьмана Богдана Зіновія Хмельницького", написану в 1777—1792 рр.39 У 1798 р. видав у Петербурзі "Записки про Україну" Яків Маркович (1776—1804) — це науково-літературна праця. Створено було в цей період кілька визначних пам'яток діаріушної прози. Так, Яків Маркович (1696—1770), який належав до козацької старшини, з 1717 по 1767 р. вів щоденник, який містить немало цікавих подробиць із тодішнього життя40. У цьому ж жанрі працював і Микола Ханенко (1691—1770), старший канцелярист військової канцелярії, згодом наказний полковник і генеральний хорунжий. Написав "Діарій". Почав писати його в 1719 р., потім перервав записки й продовжив їх у 1727—1753 рр. Писав також вірші41. Вів щоденник у 1725—1726 рр. син гетьмана Данила Апостола Петро Апостол. У 1799—1804 рр. видав у Мукачеві в шести томах першу історію Карпатської України Йоаникій Базилович (1742—1821) — "Brevis nottia fundationis Т. Koriatovits..." ("Короткий зарис закладення Т. Коріятовича...").

33 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888. С. 1-69.

34 Маслов С. До питання про літературну спадщину. С. В. Лукомського // Ювілейний збірник на пошану акад. М. С. Грушевського. Т. II. К., 1928. С. 253-260.

35 Чтения в Обществе истории и древностей российских. Кн. II. М., 1847. С. 3-159.

36 Марсове поле. Кн. 2. С. 297-299.

37 История Руссов или Малой России. М., 1846.

38 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. К., 1878. С. 209-319.

39 Єршов Л. Про джерела, час і складання, і автора «Повісти о том, что случилось на Украине, как она Литвою завлодна» // ЗІФВ ВУАН. Кн. IX. К., 1927. С. 1-10.

40 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717— 1767). К., 1896. Див. також: Жерела до історії України-Руси. Том XXII: Дневник Якова Марковича. Т. IV: 1735-1740. Львів, 1913.

41 Чтения в Обществе истории и древностей российских. Кн. 1. М., 1858 (текст малого діаріуша Миколи Ханенка і замітка про нього Осипа Бодянського); К., 1858.

Літературні форми українського бароко не зникли відразу — надто потужна це була традиція в українській літературі. Перехід до нової літератури, твореної тільки українською народною мовою, основоположним твором якої стала «Енеїда" Івана Котляревського, не відбувся одночасно на всіх українських землях: так, у Галичині цей процес почався в 30-х роках XIX ст., на Буковині й Закарпатті ще пізніше. Із давньої культури в XIX ст. перейшли традиція багатомовності (яка зникла тільки в початках XX ст.), традиційні форми віршування, деякі драматургічні засоби. Пережитковим явищем українського бароко стали в першій половині XIX ст. так звана "котляревщина" і бурлескно-травестійні літературні форми. У Західній Україні "староруси" пробували втримувати і в XIX ст. книжну українську мову, доки не переродилися в явище москвофільства, що стало для цієї течії естетичним тупцем. Загалом українське бароко цілком себе вичерпало в 30-х роках XIX ст., хоч на початку XX ст. відродилось у формах необароко, але це вже було нове естетичне явище.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.