Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Низове бароко і засоби його творення
Пізнє бароко. Загальні статті
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Поняття високого та низького стилю з'явилися уже в ренесансовій поетиці, на нашому терені першим це заманіфестував Павло Русин із Кросна. Так, у вірші "Похвала поезії" він вістить, що поета має вабити "Фебів храм", він має шанувати "дев'ять муз, сестер", саме до такого випадає молодому співцю горнутися:

Вчених книг його не згортай ніколи,

Чистим серцем пий ті зразки високі1 (курсив мій. — В. Ш.).

1 Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 19.

У "Роксоланії" С. Кленовича музи — натхненниці та навчительки вченої поезії заслуховуються співів пташок у лісі (Роксоланії), але проголошують, що мають надихати на поезію не таку, тобто не просту — докладніше про це я писав у розвідках про цих поетів. Протиставляє поезію, творену в небесах і творену на землі, С. Симонід, а про поезію високу, середню та низьку прямо говорить в одній із своїх руських селянок Б. Зиморович, про що також була мова. Митрофан Довгалевський у своєму «Саді поетичному" розглядає в "Поділі поезії" досконалу (творену за правилами і з поетичним вимислом) і недосконалу поезію, "коли є тільки самі вірші без вимислу"2, при цьому теоретик вістить про природну і штучну поезію. Природна — це така, "коли вірші складаються завдяки здібності та легкості таланту, а штучна, коли ці вірші компонуються тільки згідно з правилами поетичного мистецтва" (с. 46), інакше кажучи, поезія є вчена й невчена, хоч і вчена може бути природною, але вона конче потребує теоретичної освіти, а невчена, як писав Б. Зиморович, культивувалася вискочнями, які ніколи того мистецтва не вчилися. Таким чином, до низової поезії можна залічити вірші, творені у формі природної поезії без дотримання певних правил, хоч природна, ба й низова, може з'єднатися з ученою, коли поет творить від таланту, а не тільки від правил даного мистецтва.

Отже, до цього підвиду низової поезії можна віднести передусім любовну, творену під впливом народної пісні, котра є не мовою розуму, як у вчених поетів, які більше розмірковували про любов, а таки мовою чуття. Це пісні світові, танечні, ліричні — про це ми докладно говорили в розвідці "Пісні крилатого зухвальця".

2 Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К., 1973. С. 45.

Водночас до низової поезії можна віднести гумористичну, частково сатиричну, творену в природному ключі, і гротескову поезію, хоча гумористична й сатирична могла творитися як учена, виходячи з теоретичних приписів, про що вістить та ж "Поетика" М. Довгалевського. Тут говориться, що така поезія сатиричною називається "або від сатирів, лісових божеств, або від стрибкоподібного переходу в танці від одного предмета до іншого, або від надмірності" (тобто Гротеску. — В. Ш. — С. 191). Загалом же низові форми зв'язуються здебільшого із зображенням народного життя, тобто простолюддя, через що часто творилися й мовою того простолюддя, в наших умовах — народною українською, розмовною.

Відтак сценки з народного життя (у рибалтівській комедії, інтермедіях та інтерлюдіях, почасти діалогах) часто ставали творами низового бароко, яке такі форми любило протиставляти, а не раз і поєднувати із формами високими, про що свідчить практика вставляння у п'єси високого звучання інтермедій чи окремих сцен (як сцена весілля в драмі "Про Олексія, чоловіка Божого", інтермедійна частина вертепу, інтермедії до п'єси, які гралися в шкільному театрі, зокрема в Київській академії). Але інтермедії могли існувати й окремо. А втім, не можна казати, що ці твори писалися стихійно, без урахування поетичних правил, чи що їх творили люди неосвічені, але при цьому виразно розрізнявся стиль високий (у серйозній частині) і стиль низький (в інтермедійній частині).

Таким чином, низове бароко — це поетика, творена так званим низьким стилем і стихійними, природними, невченими письменниками, в яких низький стиль — не заданий прийом, а природне естетичне бачення: у вчених же поетів низький стиль — одна з форм вченого поетичного творення, що виникло від усвідомлення існування природних форм зображення, часто комічного, народу. До речі, грецьке слово κώμоς означає "село", а αιδω — співаю, сам же Комос, як пише той-таки М. Довгалевський, "був Богом веселих забав, співів, сороміцьких випадів, бенкетів і п'янливої розкоші.

Щодо суті, то комічна поезія — це веселий твір у діях, в які введені дійові особи, або наслідування низьких (курсив мій. — В. Ш.) і звичайних дій, але не без краси і жартів. Ця поезія раніше була поширена тільки серед простих селян, а тепер також і серед більш освічених людей, завдяки своєму впливові та гумористичному змістові, що випливають з грубуватих та диких звичаїв селян" (с. 189—190). Інтермедії ж творилися як мімічна поезія, яка своїм предметом мала імпровізовану імітацію на смішну чи непристойну тему з повсякденного життя. Герої при цьому вибирались із різних прошарків, національностей, але здебільшого з простолюддя, а їхні дії будувалися на певному фабло. Мімічна поезія (тобто в нашій практиці інтермедії та інтерлюдії) мала писатися, як зазначає той-таки М. Довгалевський, у низькому стилі (с. 191), у той час як сама комедія належала до середнього стилю, "тобто легке, відповідне, забавне, ясне, мистецьке, прикрашене просто і скромно, характери відповідають дійовим особам" (с. 191). Водночас зображення народного життя не завжди творилося в низькому стилі, а часом і у високому, і в середньому, у формі ідилій (селянок), у які входила буколічна поезія або еклога і землеробська поезія. «Це наслідування дій, — пише М. Довгалевський, — яке виражає грубі звичаї, сільські та некультурні пастуші жарти... Цю поезію можна пристосувати і до ремісників та інших людей, що мають справу з простими речами" (с. 192). Землеробська поезія описувала хліборобські та сільські справи. Цікаво при цьому відзначити, що С. Симонід творив свої селянки на високому регістрі (чи стилі), чим зумовлюється схематичність його описів, а Б. Зиморович, як сам проголошував, — на середньому.

Смерть, Цар, Людина у стилі інтерлюдій XVIII cт.

Отже, низький стиль використовували рибалтівська комедія (у нашій традиції "Трагедія Руська", про яку ми просторо говорили) та інтермедії, найдавніші зразки з них подав Я. Ґаватович — дивись окрему розвідку. З кінця XVII — початку XVIII ст. збереглося дев'ять інтермедій у Дернівському збірнику3; те, що вони записані у відриві від драм, свідчить, що інтермедія могла існувати окремо, хоч у драмі Я. Ґаватовича чи в "Олексії, чоловіці Божім" вони введені у драму. Героями тут виступають тупий школяр, селянин, німець, поляк, литвин, жид, козак, священик та ін. Дуже часто інтермедії, ніби в кривому дзеркалі, відбивали рух теми у високій драмі — в нашій традиції це вперше вжив Я. Ґаватович, складником дії є й весілля (в "Олексії, чоловіці Божім"), треба згадати також драми М. Довгалевського "Комічне дійство" (1736) та "Владолюбивий образ" (1737), а вершиною тематичного зв'язку драми з інтермедіями є "Воскресіння мертвих" Г. Кониського (1747), про що докладно оповімо далі. Інтермедії ж "Вертепу" укладалися у своєрідну інтермедійну п'єсу, в якій діють побіч із представниками соціальних низів представники інших народів, що жили тоді в Україні, відтак твориться, як і у високому бароко, універсальна картина світу. Здебільшого інтермедії прив'язувалися до конкретних географічних назв, тих, поблизу яких вони гралися. Мотив сватання відбиває інтермедія з рукопису Національного музею історії України, яка, на жаль, не дійшла до нас повністю (з XVIII ст.), тут відбито прихід старост4.

Цікаво побудовано інтермедію "Розмова між поляком та ковалем"5, яка належить увіч XVIII ст., хоч знайдена була в пізнішому збірнику з XIX століття6 — бачимо в ній, певною мірою, збережену форму рибалтівської комедії. Структура твору свідчить, що гралася вона самостійно. Так само, як "Трагедія Руська" розбивалася на кафісми (три), ця розмова розбивається на пункти (сім), і тут, і там кожна частинка завершується співанням, причому можна гадати, що в "Розмові" пісні танечні, отже, спів був із танцями (танці часто вживались у драмі, згадаймо "Йосиф-патріарха" Л. Горки). Але на відміну від "Трагедії Руської" ця п'єска — діалог у супроводі хору, який виступає чи як Громада, чи як Співаки. При цьому спів хору завершує солом Поляк, починаючи наступний пункт. Сам зміст твору елементарний: поляк-голодранець удає із себе пана, а коваль ставить його на місце (перший говорить польською, а другий українською мовою), але сам текст побудований напрочуд граційно, з цікавим рефренуванням, тож твір нагадує не так драматургічне дійство, як хорове з розмовними партіями героїв і зі співно-танечними номерами. Відтак поряд із цілком вишуканою формою вживається низький розмовний стиль у дусі нищинської поезії і з системою її образності; водночас твір нагадує блискучого "Вівчаря", про якого в нас була окрема мова. Хоч зображено тут представників двох національностей, твір виразно український, поляк осмішується, зрештою коваль загрожує поляку з "його чуприною пожартувати", і поляк гордо йде геть.

3 Гординський Я. З української драматичної літератури. XVII— XVIII ст. Львів, 1930.

4 Давній український гумор і сатира. К., 1959. С. 119— 123.

5 Там-таки. С. 129— 143.

6 ЗНТШ. Т. LXXIII. Львів, 1906. С. 13.

Загалом інтермедії дуже прості, часом простацькі за мовою, гумор їхній плиткий, грубий, герої не раз шаржуються, що наближає їх до Гротеску. Та їхньою безсумнівною перевагою над високостильними творами було те, що вони випливали із живого життя, прямо його віддзеркалюючи, і це в той час, коли у високих творах живе життя подавалося не раз чи в другому читанні чи в інтермедіях, що відбивало, ніби в кривому дзеркалі, те життя, створюючи при цьому Гротескове враження.

Коротко зупинімося на визначенні, дефініції цього естетичного явища, гротеск — це своєрідна деформація реальних життєвих співвідношень, коли реальне зображення змінюється карикатурним із фантастичним елементом при різкому зміщенні контрастів (таке зміщення, до речі, видно в "Розмові між поляком та ковалем").

Сам термін (від іт. grotesco — печера) походить від назви настінних орнаментів, які було знайдено в XV—XVI ст. при розкопках давньоримських гротів, ті орнаменти складалися з химерних з'єднань рослинних та тваринних форм. Згодом гротеск почав стосуватися до живопису, літератури, музики та інших видів мистецтва.

І хоча першим визначив естетично гротеск німець Карл Фльогель лишень у 1788 р., бароко гротескними засобами зображення користувалося широко, бо поняття химерного було в основі його естетичного методу. Загалом гротеск відображує контрасти дійсності й проступає не лише в сатирі, а виникає від своєрідного згущення і гіперболізації певних рис предмета, руйнує реальну його структуру, але тим самим подає нові можливості для образотворення й типізації, створюючи особливий гротескний світ, який яскраво відбиває реальні житейські суперечності. Через це гротеск буває двоплановий, те, що здається випадковим, виявляється закономірним. Груба комічність при цьому поєднується із серйозним думанням: те, що ми казали про інтермедії — їхнє друге читання буває серйозним, до речі, на цій основі будував свою поетику в "Енеїді" й Іван Котляревський. Відтак гротескові властиве гостре узагальнення при сатиричному озвученні, а в елементарних речах підчас заховується глибинний серйозний зміст, межі ж узагальнення можуть бути вельми широкі, особливо коли в гротескових тонах подаються універсальні картини світу (згадати б опис народів Європи в тій-таки "Енеїді" І. Котляревського). У Гротеску часто маємо різке поєднання гумору, сарказму, комічного й сумного (останнє класично відбивалося у віршах П. Поповича-Гученського — див. окрему розвідку); інколи за допомогою гротеску відбивається філософське мислення того чи іншого часу. Але гротеск — це не алегорія, хоча в певних позиціях ці категорії бувають близькі: гротеск відбиває реальність у кривому дзеркалі, а не дає натяку про неї, як алегорія, бо алегорія є друге серйозне читання в серйозному тексті, а гротеск зумовлює існування серйозного, яке він смішно спотворює.

Нищі — творці низового бароко

Ще одним підвидом літератури низового бароко (після любовних, "пісень світових" та інтермедій) була так звана школярська, чи дяківська, чи нищинська поезія, у якій учні й дяки-вчителі жартівливо, користуючись при цьому засобами гротеску й бурлеску, а часом поєднуючи ці два стилі, зображують своє життя — це були, можна так сказати, наші

ваганти (відомо, що вагантами називали бродячих представників церковного кліру, зокрема школярів-студентів, правда, в Європі такий тип мистецтва панував у XII—XV ст., у нас він розвинувся в XVII—XVIII). Відтак наші школярі (до речі, цей стан складали не лише учні, але й навчителі) стали носіями цього підвиду низового бароко, головними його носіями, поруч із псальмами, пародіями та "піснями світовими" вони виконували декламації особливих віршів, розігрували сценки, співали й танцювали; очевидячки, в цьому середовищі творилися й різдвяні та великодні вірші. Вершиною такого віршування стала творчість Петра Поповича-Гученського, де стиль Гротеску і вишуканість, якою прикрасив нищинську поезію цей надзвичайно талановитий поет з межі XVII—XVIII ст., сягли досконалості (див. про нього окрему розвідку). В школярських віршах часто проступає тема шкільної науки, подаються сценки з побуту школярів (учнів-сиріт, мандрівних студентів та дяків, які з допомогою такої поезії здобували собі хліб насушний), оповідається, як вони вчаться, голодують, тікають із школи, терплять биття тощо. Тема їжі (гастрономічна поетика) в таких творах набуває гіпертрофованого узагальнення, що зрештою і є Гротеском, ця тема, як пише Д. Махновець, "розроблялась на всі лади з такою кількістю комедійних ходів, ситуацій, жанрових сцен, нерідко засобами такої оригінальної фантастики і гіперболізації, що доводиться лише дивуватися невичерпній вигадливості авторів цих однотемних віршів"7. Досить лише переглянути вірші П. Поповича-Гученського, щоб переконатися, що це справді так. При цьому образна система набуває особливої, часто блискучої метафоричності. Так, у вірші "От юж і я, пан Іван» школяр каже, що "я у письмі по коліна броджу", а дяк у нього "пити з кулака хоче" (с. 186). У вірші "От юж і я, панове, що-м ся бил забавив" подається опис костюма школяра з таким блискучим використанням Гротеску, що його варто зацитувати:

Справил-єм бил собі хороший далеман (свита. — В. Ш.),

А коли ся бувало в нього уберу, то ходжу як пан.

Локоть по шелягу (дрібна монета. — В. Ш.),

а ще тонким єдвабом ушита,

Куди би ся крізь ню подивив, то рідким вітром підшита.

Петлиці з ледом, з морозом оздоблено,

А сподок крижаном слічне (гарно. — В. ПІ.) украшенно, —

маємо надзвичайно образне поєднання смішного із сумним, адже свита зроблена із криги й інею. В тій самій поетиці подано й гастрономічний опис:

Борщ із гвоздиками, буряки з лоєм,

Сухарі поцвілі (курсив мій. — В. Ш.),

горох з пастернаком,

М'ясо тлустеє з тертим маком,

І много било різних присмаков, —

Сторінка співаника першої половини XVIII cт.

7 Махновець Л. Гумор і сатира наших предків // Давній український гумор і сатира. С. 20.

досить було поетові невідповідно поставити оті "сухарі поцвілі" поруч справді смаковитих страв, як твір набуває фантастичного, умовного звучання, отже, й Гротескового, відтак у пишний бароковий опис врізається, як струмінь холодного повітря, сумний мотив (с. 188). У вірші «Любо то я мало що вмію» в автора з голоду посохли "жили і кості", а дяк, також голодний, біжить до горщати "з губою як халявою" (с. 189). У «Христос рождається, я вам колядую» знову маємо пишний гастрономічний опис, до якого доєднується сумний школяр-бідака, в якого чуприна як сороче гніздо, а воші в ній гіперболізуються до худоби, яка пасеться в лісі, відповідно й ліс бачиться як чуприна, при цьому воші "рискають писками, як свині". Зрештою робиться такий печальний висновок:

Такая розкіш наша: воші нас їдять, гниди помагають,

А блохи як козаки вискакають, —

опис, як бачимо, блискуче Гротесковий (с. 190—191).

Ці вірші та й деякі інші, можливо, належать одному автору, бо знайдено їх в одному рукописному збірнику (з колекції А. Петрушевича, № 213), відносять їх до середини XVIII ст.8 Автор напевне знав збірника П. Поповича-Гученського чи вірші з нього, бо подає і його твори; можливо також, що школярі рознесли твори останнього і ті блукали разом із мандрівною братією, але зв'язок поетик обох авторів (чи збирачів нищинської поезії) очевидний. До речі, знаменитий Гротеск В. Самійленка "На печі» має свій відгук у такому типу поезії, про що свідчить вірш «Рицар то я добрий, бо палаш маю», гадаємо, цього вірша міг дати прочитати В. Самійленку І. Франко, який мав власний відпис із цієї збірки. Взяти б хоч цей пасаж:

А безмал чи не ліпше би верх печі сидіти?

Правда гди би піч на коні, а я верх печі воював,

А округ хліба в руках держачи, добре його утинав9.

Образність школярських віршів справді вражаюча. Поет каже, що, "зробивши возок, по три парі котів управляю" (с. 194), а, описуючи дівчат, бачить, як

Усі, стоячи, позшиляли єсте губочки,

А стрижете оченьками, як кізочки,

а ті, що б'ють поклони, кажуть:

Поклони б'ючи, кості в череві тріщать,

Ребра ми тут ідуть, а ноги назад ся тащать.

Ця поезія не цурається еротичних мотивів, навіть гострих, як у вірші, де дяк учив дівчину грамоти, причому акт навчання накладається на статевий10; в іншому випадку акт навчання подається паралельно з актом биття.

8 Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші // Українсько-руський архів. Т. IX. Львів, 1913. С. 47-75.

9 Давній український гумор і сатира. С. 194.

10 ЗНТШ. Т. СХХХІІІ. Львів, 1922. С. 157.

Вірш "Помагай Бог вам, панове міщани" — вершина Гротескового опису у школярській поезії. Ось як описується школа міста Козина:

Привандрував я до міста Козина,

Аж там школа пирогами накривана,

А почав дощ на мене сметяний іти,

А я, неборак, почав рот підкладати.

Аж зараз почав іти пироговий град

І цій пригоді барзо був рад.

Там то, панове, вмісто сиру бринза,

як сніг, з міха ся сиплеть,

А межи нею масло плястрами ся ринеть,

Там то доми з самих сал муровані,

А лоєм замість вапна шмаровані,

Книшами, пирогами побиті,

А паляницями звершу накриті.

Двері з полтів (половина сальної туші. — В. Ш.),

а ковбаси до неї — защіпки,

А вмісто колодок — пшенишнії галушки.

Там душа моя прагне, там я іти маю,

Допоможи, Боже, о що я гадаю11...

Так само яскраво подано гастрономічний опис у вірші "Паска священная, ми найбільше співали" (с. 202); вигадливо образний опис у різдвяній вірші "Хочу вас, панове, чогось іспитати". Тут сало подається в подобі мітичної істоти, що приплелась у школу, а ковбаси уподібнюються до в'юнів (с. 206). Широко вживається й пиятицька поетика ("Лікарство на болящих немощю п'янства ілі Бахуса новоізобритєніс" — с. 322—323). Подібні описи дають нам змогу виразно збагнути, де взялася дивовижна гастрономічна й пиятицька поетика безсмертної "Енеїди" Івана Котляревського.

Подібну поезію творили люди, котрі добре знали закони поетики, тобто були вони вчені, хоч і культивували низове бароко. Що це справді так, свідчать згадки про латину, зокрема у вірші "Помагай Бог, ваша мосць, альбо вечір добрий", де говориться: "Написав ми першу лаціну: курпіса, ходак, робак, а я знаю і без лаціни, що то єсть так" (с. 187), або в "Орації на Рождество Христове для студентів": "Як стану з вами по лацині розмовляти" (с. 204), чи у вірші "Ах, коли я почну дашто доповідати", де введено в текст латинські фрази, а в "Уніятському пілігримі" згадується грецька мова, ще й подається грецьке привітання, правда, зумисно спотворене. Особливо цікава згадка у вірші "Христос народився, ба правда воскрес" про концепт (про нього докладно говорилося у розвідках про Л. Барановича та І. Галятовського):

А в кого концепту нема і фортуна-м блудить:

Хоч би найгірший простак, то йому мова служить,

Не заблудить язик і концепту му достає,

Всі його хвалять, всі йому признають:

"Добре он повідає" —

слова для сучасного читача можуть бути й незрозумілі, а йдеться тут про протиставлення високого й низового бароко з певним запереченням першого і ствердженням другого, бо тут концепт визначає мистецьку вправність і признається існування й невченої поезії. До речі, у згаданім вірші подається цікава пародія бестіярного епосу (такий епос у чистому вигляді маємо в поемі «Про полювання" невідомого автора другої половини XVII ст., про яку була в нас мова вище), вживається тут і Гротеск, бо говориться, що козу могла б з'їсти кішка, а сама коза билася з ведмедем, "аж йому шкуру була обідрала", що інша коза могла з'їсти цю, про яку мова; говориться про суд кіз над своєю співтоваркою тощо — опис поетично надзвичайно вишуканий.

11 Давній український гумор і сатира. С. 197.

У вірші «Гой-гой, подпил-єм собі горілкою нині добре» подається гротесковий образ співу (с. 201), а у «Вірші міщанському» (с. 204—205) не тільки згадується звичай київських студентів "миркати", тобто ходити із псальмою "Мир Божий" по милостину, але й Гротесково описується процес здобуття мудрості:

Що-м уже книг прочитав, хоч зараз на попи!

Поставив би-м пирогів разом з півкопи!

Єстем мудрий над звичай, тільки що-м убогий:

Що-м ся учив, то вся наука влізла в ноги,

А іще як головою почну крутити,

То буде письмо живеє з голови летіти, —

маємо тут підкреслення, що вірша творила таки освічена людина.

Цілком у школярській поетиці зроблено дячком Красилівської церкви на Козелеччині Миколою Мозалевським «Великодній сон»12, написаний 1786 р., в якому пародіюється біблійна історія смерті Іуди — Іудою тут виступає якийсь Буркун Змира, що зветься христопродавцем. Образотворення цього вірша напрочуд цікаво метафороване, хоч й пародійно ґротесковане. Ось як описується сцена самоповішення:

12 Сластьон О. Сатирические вирши 1786 года // Киевская старина. 1899. Ноябрь. С. 70-74.

Бо як ластівка, так він, гніздо звивши,

Да на шийку під горло прячи наложивши,

Пустивсь, мов сокіл, ізгори спорненько,

Стрепенувсь, мов рибка на удці, чудненько.

"Раз!" — каже, — і руками за гілля хватився.

Мов Борисів бик, рикнув да знов вниз пустився, —

при тому душа, яка не могла вийти крізь стиснуте горло, змушена була вийти заднім проходом:

Так, — каже, — вона на час поспішилась,

Як блоха, крізь рядно, крізь штани пробилась, —

образ грубий, але вигадливий.

Яскраво гротесковий тут образ Смерті із Дідьком, що чвалають "як воликів пара", цікаво, що зображені вони як бідолахи, котрі викликають співчуття, хоч описані у бридкій поетиці — типовий гротеск:

На Дідьку кожушина вся на шматки порвата,

Роги в пеклі позбивані, хромає до ката,

Нігті з лап позлазили, скрежече зубами,

Сизенький, мов журавлик, знать — бито киями!

А Смерть, мов бубон гола, собою нечвидна (негарна. — В. Ш.),

Боса, простоволоса, ізгорбилась, бідна,

Пасокою умазалась, ребра кругом знати,

Очей, ушей і носа притьмом не видати,

Кіссям підпершись, скаче мов по купі жаба,

Лиш витріщила зуби — щербата, мов баба13.

Ці містичні істоти йдуть в образі прошаків. На питання автора "відкіль їм лихо ся стало" дід-оповідач каже, що їхній батько хотів, отаманом бувши, панувати довіку:

Тусав народ християнський, біди всім набавив.

Було, — каже, — по сто душ в один кус глотає,

Мов косар з вагана галушки мотає,

Що Бог сіяв — Смерть жала, а він жрав ізтиха,

Великого повен світ натулив був лиха, —

отже, маємо травестію яскраво ґротесковану.

13 Давній український гумор і сатира. С. 247.

Далі описується, як величаво їде на "рижих воликах" пан Великдень, якого також персоніфіковано. Звернімо увагу, наскільки бароково пишно оздоблено той поїзд:

Аж-но гляну наперед, сидить у чимліті,

Крашанками, як цвітом, округи укритий,

На нім жупан з китайки, у бока гаман сяє,

Чижмачки (чобітки. — В. Ш.) боброві,

онучки шовкові,

У вигляровій шапочці і єрмолук новий,

Перснів повно на руках, має корогвою,

Як ясна зоря, так пригож собою...

Цей пан Великдень співає до Іуди — Буркуна Змирі осудну пісеньку. Після того автор прокидається і будить свою Педору, насамкінець іде прошацьке звертання до людей. Серед творів низового бароко, зокрема школярсько-дяківської поезії, цей вірш можна з усім правом назвати шедевром. Він небагатий змістом, побудований значною мірою на ремінісценціях, але його образна структура вражаюча — яскравішої пам'ятки низового бароко годі уявити.

Безсумнівно пов'язані з "Великоднім сном" "Великодні вірші", які дійшли до нас із рукописної збірки 1817 р., що зберігалась у Лубнах у Є. Скаржинської, копію з неї зробив свого часу П. Житецький14, але які постали напевне в другій половині XVIII ст. Вірші цікаві передусім тим, що мають драматургічну форму; невідомо, правда, який текст первісніший: чи "Великодній сон" чи ця п'єска. Вона має характер інтермедії, через що Л. Махновець умістив її поміж інших інтермедій у своєму збірнику15, але навряд чи твір був прив'язаний до якоїсь драми — в другій половині XVIII ст. театр на Лівобережжі у вищій школі перестає функціонувати. Найочевидніше, п'єску розігрували школярі нижчої школи, тобто маємо причинок до репертуару нищинського чи дяківського театру. Можливо також, що "Великодній сон" і "Великодні вірші" були створені й використовувалися одночасно, в такому разі п'єска також є продукт творчості Миколи Мозалевського. У ній, як і у "Великодньому сні", виступає Педора, текст накладається на "Великодні вірші" в монолозі Педя, де оповідається про персоніфікований хід Смерті, Дідька та поїзд Великодня, правда, Великодень постає тут в образі гречного челядина, якого провадить янгол. Розширюється тут опис улюбленої в нищинській поезії кваші, яку готує Педора:

Як накрутить, то цілу ніч сходить!

То гляди, частенько течуть з печі патьоки,

Через припічок просто до помийниці риштоки,

А що останеться на черіні — ківшом ізбирає,

Набуривши повний горщик, тоді в піч вставляє.

14 Перетц В. К истории польского и русского народного театра. К., 1912. С. 25-27.

15 Давній український гумор і сатира. С. 124-128.

Під Онопрієм у діалозі виступає чоловік Педори, тобто той, що говорив від "я" у "Великодньому сні", його співрозмовник — Жоврид, також селянин і жонатий — це чоловік старий, бо його жінка "стара Домаха". Онопрій говорить про суворого панотця "у своїй парафії", який загадує "по тижням до церкви ходити, та ще рано і вечір поклони бити", Жоврид же, навпаки, свідчить про м'якого священика, який сповідає у гурті, навіть підпилих, як і тих, "хто люльки потягне". Педора при цьому подається як нечупарна господиня, її паски "невгарні", пристають до черіня, що "вже і кочергою і заступом довбала", але відірвати паску не могла. Печене ж нею порося втекло з печі, розбивши два горщики, при цьому Педора, не маючи яєць, фарбувала у горщику курку. Твір виконано цілком у стилі школярської поезії, він не такий вишуканий, як "Великодній сон", але цікавий і свідчить, по-перше, що в давній традиції вірш міг легко перейти у драматичний твір чи навпаки, а по-друге, що із занепадом, власне забороною, театру у високій школі інтермедія, як це було і в XVII ст., не прив'язувалася конечно до драми, а мала самостійне життя у формі народної комедійки, яка гралась у шкільному репертуарі нижчої школи (рибалтівська традиція). Саме на цій основі й постала згодом народна комедія типу «Москаля-чарівника" І. Котляревського, в якому інтермедійна поетика проступає ще вельми виразно.

І все-таки можна гадати, що п'єска молодша "Великоднього сну", тобто походить від нього, бо опис Смерті й Дідька тут короткий, вони так не називаються, а постають як селяни-бідаки, котрі шукають слобід у степах (на Херсонщині), правда, вираз: "Одному ріг збитий" виразно свідчить, що йдеться тут про Дідька, отже, маємо в п'єсці ніби скорочений і попсований текст "Великоднього сну". В описі Великодня, загалом тотожному до того, що був у "Великодньому сні", додаються нові елементи: так, Великдень, "мов куди в бояри, то так він прибрався" (маємо ніби травестію весільного поїзда). Вводиться згадка і про якусь "старуху", яка розтлумачує Педеві, хто то їде.

Школярська поезія, на жаль, не зібрана повно в окремому виданні, хоча загалом це одна з вельми яскравих сторінок тогочасної поезії, особливо низового бароко. Вона тісно сполучається з різдвяною та великодньою поезією і часом, як ми це показали, буває вишукана у своєму образотворенні. І хоч є в ній пам'ятки досить вільного змісту, подекуди фривольні, з поетизацією пиятики та їжі, еротичними, навіть сороміцькими мотивами (студні канти, наприклад), їх не можна назвати бурлескними, адже бурлеск — жанр комедійно-пародійної поезії з лексичним огрублениям. Уся школярська поезія написана народною українською мовою, але лексика її не груба, а по-своєму вишукана, особливо вишукане образотворення, причому часто вживається і концепт, тобто несподіваний, на невідповідності побудований образ. Досі ми подібної поезії не оцінювали належно, а їй, як інтермедіям та різдвяним з великодніми віршами, судилося значною мірою розвинути українську розмовну мову, укріпити її як літературну. Цей процес, початий у XVI ст., завершивсь у XVIII му, подавши нашій літературі перспективу переходу на питому мову, отже, став фактично рудиментом нової української літератури, твореної народною мовою супротилежно до книжної, словенської, польської, латинської та російської; до речі, осмішування в такого типу творах латини, грещизни та словенщини і є реакцією на користування штучними мовами. Відтак не з "Енеїди" Івана Котляревського відбувся цей перехід, а з творів низового бароко, до якого значною мірою треба віднести й "Енеїду", бо вона написана в цій-таки культурі.

До низового бароко слід віднести й пародійну літературу. Термін пародія означає "протипісня", тобто твір, написаний у супротилежності до іншого. У сучасному розумінні пародія бачиться одним із жанрів гумористично-сатиричної літератури, яка комічно ніби перекривлює серйозний твір чи певні стилістичні засоби, осмішуючи їх. Першим пародистом був грецький сатирик Гіппонакс (близько 360 р. до нашої ери), загалом антична література широко користувалася пародією, знає пародіювання й Середньовіччя, а особливо ним захоплювалося бароко та псевдокласицизм. Романом-пародією був "Дон Кіхот" Сервантеса. В українській традиції пародія з'являється в XVI ст., але термін "пародія" в давній українській літературі бачився ширше. Г. Нудьга писав про це так: "В літературознавчих працях ще й тепер нерідко можна зустрітися з фактом, коли за пародію видаються твори, які не мають з нею нічого спільного або мають тільки подібність у застосуванні художніх засобів. Найчастіше зустрічаємо ототожнення пародії з наслідуваннями, переспівами чи травестією. Сталося це тому, що в минулому пародію розуміли та визначали як наслідування (Ф. Прокопович, Г. Кониський), а травестію характеризували як різновидність пародії"16. Водночас дослідник зауважує, що пародія і травестія не одне і те ж. Гумористична травестія (була й серйозна, коли поведемо мову про "Енеїду" І. Котляревського, її можна називати ще стилізацією) гумористично описує події, що подавалися в іншому творі серйозно, тобто серйозний зміст укладається в жартівливу форму, а в пародії навпаки: в серйозну форму вкладається жартівливий зміст. "Для травестії, — пише Г. Нудьга, — не обов'язково дотримуватися форми й стилю травестованого твору, автор травестії може вільно поводитися з ними, добирати власні стилістичні прийоми і віршові форми. Для пародії важливо охопити стильові прикмети твору і через них підкреслити слабість форми і змісту" (с. 6). У XVIII ст. пародію часто ототожнювали із стилізацією (серйозна травестія) чи наслідуванням. Так, Г. Кониський називає пародією "Про блаженного Олексія" Т. Прокоповича, який травестує (переодягає) Овідія з римських шат одного часу у римські таки шати часу іншого (християнського) з підтекстовим скеруванням на власну особу (подвійна травестизація), але до Овідія чи його твору в нього немає зневажливого чи насмішкуватого ставлення. Навпаки: той твір стає ніби зразком для писання, так само й до другого предмета стилізації чи травестіювання (в даному випадку ці поняття ототожнюються) — агіографічного оповідання про святого Олексія. При цьому треба зауважити, що стилізація і серйозне травестування не одне і те саме. Серйозна травестія зумовлює акт перевдягання, тоді як стилізація може його в себе включати, а може й не включати. Пародист же заперечує зміст чи форму твору, який він пародіює. Відповідно і гумористичні чи сатиричні переробки чи наслідування (гумористична травестія) не є тотожними пародії через їхнє різне ставлення до твору-оригіналу. Не можна ототожнювати пародію і з епіграмою, зокрема сатиричною, бо в епіграмі може осмішуватись автор чи його творчість, але тут виключається стилістичне наслідування, хоч в епіграмі можуть бути алюзії осмішувального твору.

16 Нудьга Г. Бойовий, популярний жанр // Українські пародії. К., 1963. С. 5-6.

Самі пародії існують також у кількох різновидах. Сатирична пародія висміює стилістичні засоби пародійованого твору, його думки, штампи, композицію, невправність. Такі пародії часто творяться для заперечення віджилої, тобто застарілої, поетики. Водночас пародист осмішує окремі ознаки стилю, форми чи змісту твору — така пародія часто подається жартівливо як дружнє несприйняття чи товариська критика.

У давній українській літературі, зокрема в епоху Бароко, любили пародіювати біблійні теми, твори церковно-релігійні, обрядові, молитви, церковні відправи, агіографічні оповідання, менше пародіювалася народна пісня, зокрема думи. Поруч із цим — промови ("Промова Івана Мелешка"), листи ("Лист запорожців до турецького султана"), урядові й судові документи, що їх створювали канцеляристи й писарі в уряді чи суді; канти, які часом ставали "студними", тобто сороміцькими, акафісти, канони, ірмоси, духовні пісні тощо. Інколи пародійні твори наближалися до школярської поезії, одним із різновидів якої були як самі пародії, так і різдвяні та великодні пісні та вірші. Через це не можемо погодитися з Г. Нудьгою, який упорядкував збірника "Українські пародії", що пародії на колядки, щедрівки, церковні служби творились у народі, тобто в неосвіченому чи малоосвіченому середовищі; на нашу думку, більшість із поданих тут пародій ніби народних має книжний характер і є продуктом школярської поезії, бо школярі, як перед цим рибалти, були близькі до церковного причту і часто при церкві, як вістять і їхні вірші, виконували ті чи інші функції (були читачами святих текстів, пономарями, дзвонарями, служками і т. д.).

Переконливо свідчить про це "Пісня світова" з XVIII ст.17, де є пряма вказівка, що твір постав у школярському середовищі:

А школярик, глек схопивши, та до шинку по горілку

Господи помилуй!

Наш брат, сіромаха, ні о що не дбає

Алілуя!

17 Українські пародії. С. 23-24.

Свідчить про це і спільна з школярською стилістика писань. Так, у пародії "Піду я до вуйка на празник" (с. 32) описується типовий для школярської поезії акт крадіжки, втечі й доганяння школяра:

Але то було замало,

Поліз я в гору по сало,

Заки сало те дістав,

Злазив з пєца та й упав,

Забився!

Зачали з коцюбами гнати,

Зачав я через рів тікати і т. д.

Характерно, до речі, й те, що в типово рибалтівській п'єсі "Трагедія Руська", яка постала між 1609—1619 рр., вставлено пісню-пародію "Пошліть білі священиці, галі-галілуй", що задокументовує: у школярському середовищі поетика такого пародіювання була вживана18. Цілком із нищинського вірша взято вираз у пародії на акафіст "Як за річкою, за бистрою»19, де говориться про квашу, про яку так натхненно написав П. Попович-Гученський. Так само в пародії "Окапость" маємо перегук із школярським віршем "Помагай Бог вам, панове міщани", що його ми цитували вище, тільки там описується школа, а тут церква:

Аж церква стоїть на льоду —

Млинцями зачиняна,

Ковбасою защібана,

Маслом запечатана.

18 Пісні Купідона. К., 1984. С. 36.

19 Українські пародії. С. 46-47.

Так само із школярсько-дяківського середовища вийшов "Тропар великомучениці горілиці" (с. 49) чи прозаїчна "Скарга дидаскала"20, в якій пародіюється діловий документ: "доношеніє" у сотенну канцелярію, а також словенська мова з типовим для школярської творчості Гротесковим описом бійки та інші твори цього типу. Отже, народними їх годі назвати — був це результат книжної творчості школярів. Інша справа, що українські ваганти прямо несли свою творчість у народ і для простого люду її, здебільшого, й творили, відтак подібна поетика могла переходити в усну творчість, але сліди книжності на ній очевидні. Гадаю, не помилюся, коли скажу, що пародійна творчість XVI—XVIII ст. значною мірою входила в прошацький репертуар школярсько-дяківської поезії і була похідною від життя тодішньої школи. Таким чином, нижча школа по селах та містечках і була продуцентом такого типу літератури (вища також, бо серед мандрованих школярів бували студенти вищих шкіл), а отже, певною мірою, низового бароко, тобто школярі, мандровані студенти та дяки й стали здебільшого творцями нашого низового бароко. І цієї думки не заперечує те, що такою поетикою користувалися в драмах творці бароко високого, адже й самі драми, а до них інтермедії — також продукти школярської творчості, тільки школи не нижчої, а високої.

У цьому ключі цікаво повернутися до розгляненого в окремій розвідці "Три вірші анонімного автора із збірника Кондрацького" шедевру низового бароко "Вівчар". У публікації Г. Нудьги цей твір зветься "Дума про чабана". Ця нова назва неможлива вже тому, що думами козацькі епічні піснеспіви почали називати в XIX ст. — у Г. Нудьги вона подається як пародія на козацькі думи, як, до речі, старини назвали билинами, у XVII ст. думами звали, як правило, всі пісні, що співались із музичним супроводом — про це виразно пише Б. Зиморович у своїх "Нових селянках руських". "Вівчар" же має вигляд школярської декламації, бо хоча спеціально про школу тут не згадується, але школярська поетика безсумнівна: мотив нещасного, але веселого й легковажного шалапута, якого б'ють і який тікає, мотиви еротичні (зв'язок із господинонькою), вишукана образотворчість, подана цілком у дусі школярської поезії, тощо. Все це свідчить, що твір уходив у школярський репертуар, він міг виконуватися і як мелодекламація, тобто частково співався, частково говорився (певна аналогія до нього — вже згадувана "Розмова між поляком та ковалем"). Про те, що твір мав і драматичне виконання, свідчить його варіант "Курта», записаний і опублікований С. Носом21. Сам твір настільки яскравий, що ввійшов у народний репертуар: до речі, подані Г. Нудьгою варіанти виразно свідчать, що в усній передачі він значно зіпсувався і образно збіднів, відтак книжне його походження безсумнівне.

20 Українська література XVIII ст. К., 1983. С. 383.

21 Киевская старина. 1882. Август. С. 385-387.

Загалом можна сказати, що "Вівчаря" годі назвати пародійним твором, бо написаний цілком в іншій поетиці, як писалися козацькі думи, тобто в поетиці школярській. Коли вже говорити про пародію на думи, то нею є «На синьому морі» — пародія на думу про Олексія Поповича, записана П. Чубинським, і "Про Михія», записана П. Мартиновичем, остання текстуально пов'язана з думами про козака Голоту та Івана Коновченка, хоч і йдеться тут про гайдамаків22. Цілком до школярської поетики стосуються й деякі прозаїчні пародії, зокрема «Синаксар із служби 12 нетлінних братів Коропський», доданий до "Риторики" 1729 р., і «Правило увіщувальне п'яницям до покаяння та тверезості їхньої, яке співається не в церквах, а в школах» із рукописів XVIII ст., найдавніший варіант його відомий з 1740 р. — про школярське походження твору вістить уже сам заголовок (с. 90—98). Ясна річ, пародії творилися не лише в школярському середовищі, але і в чиновному (канцелярському) чи й шляхетському (як «Промова Івана Мелешка на Варшавському сеймі» із XVI ст. — с. 80—83, чи «Докази Данилея Кукси потомственні» — с. 101—102 з кінця XVIII ст.).

Особливістю пародій XVII—XVIII ст. було те, що майже всі вони написані народною українською мовою. На наш погляд, цілком помилковою треба вважати думку ряду дослідників, що пародії писалися в стилі бурлеску (зокрема Г. Нудьга стверджував: "Загальний тон цих пародій бурлескний" — с. 12). Бурлеск, як ми казали, зумисне огрублена мова або ж висока мова з описом речей низьких і мізерних. Елементи бурлеску, звичайно, в пародіях є, інколи проривається в них і типовий бурлеск, як у пародіях на тропарі, кондаки, синаксар, особливо "Правило увіщувальне п'яницям", але в більшості текстів, писаних народною мовою, спеціального її огрубления нема, більше того, вона цілком відбиває народні говори, часом чиста й гарна, інколи цілком нормальна книжна, як у промові Мелешка, відповідно й стиль не так бурлескний, як школярський, але це далеко не те саме. Інакше кажучи, це стиль низового бароко, хоч зародки бурлеску в ньому таки наявні.

На межі між віршами пародійними і віршами-травестіями стоїть цикл різдвяних та великодніх віршів23. Про їхнє школярське походження свідчить А. Махновець: "Мандрівні носії стародавньої освіти і культури були також авторами численних різдвяних і великодніх віршів-травестій. Ці гумористичні твори користувалися серед населення великою популярністю і в народній пам'яті продовжували жити протягом усього XIX століття і навіть на початку XX. Тематично вони походять із біблійно-євангельських та апокрифічних легенд про вигнання Адама і Єви з раю, про народження Христа, про воскресіння, про збурення пекла та ін."24 Додамо до цього, що частина такого типу творів була не травестіями, а пародіями на велике число різдвяних та великодніх пісень, писаних масово в XVII—XVIII ст., тут межа між травестією і пародією не раз стирається (великий блок таких пісень уміщено в "Богогласнику" — див. розвідку про Почаївський культурний осередок). Поетика травестії тут справді наявна, так, у «Пісні на Рождество Христове» (с. 210—211) Юзеф (Йосип) подається як український селянин, побут тут також український; водночас цілком витримано форму різдвяної пісні, стиль — бурлескний. Це саме в «Пісні на Різдво Христа» (с. 211—214), «Різдвяній вірші» (с. 214—221). Про те, що ці твори вийшли із школярського середовища, свідчить добре знання поетики авторами чи хоч би такі деталі: "І поздравляли по-письменськи, звисока", або у "Великодній вірші" («Нуте лиш, беріте яйця...») говориться: "А за вірш — кишку дай" — прошацький елемент (с. 231), а в кінці подається цілком прошацьке звертання. Виразна тут притаманна школярській поезії гастрономічна чи пиятицька поетика. Цікаво, що стиль цих пісень значно грубіший порівняно з нищинською поезією, тобто він цілком бурлескний, силабо-тонічний вірш уживається побіч із силабічним. Наприклад, цілком такий, як в "Енеїді" І. Котляревського, ямб у "Різдвяній вірші" з кінця XVIII ст.:

Чи чули ви, панове, з роду,

Що Бог прийшов до нас он сам.

Чого ж? Побити пику й морду

І очі виколоть бісам.

22 Українські пародії. С. 74-76.

23 Їх зібрано у виданні: Давній український гумор і сатира. С. 124-128, 210— 250.

24 Махновець Л. Гумор і сатира наших предків. С. 21.

Можна навіть гадати, що цього вірша написано від впливом "Енеїди", як і "Великодню віршу" з початку XIX ст. ("Нуте лиш, беріте яйця"), де є пряма ремінісценція:

Старики всі сіли вкруг,

Посідавши, розмовляли

Дещо, бач, про старину,

В Січі як колись гуляли,

Як бувало в сарану,

Парубки в м'яча гуляли,

Деякії ж у жгута,

Дівки пісеньки співали,

Малі ж діти — у кота —

або ж "Вірша на Великдень" (с. 231—235), також з цікавими перегуками. До речі, саме такі твори свідчать, що в часі постання "Енеїди" вони складають з нею ніби певну поетичну школу.

Що образність у цих віршах не така багата й вишукана, як у нищинській поезії, а таки зумисне огрублена, особливо виразно проступає у "Різдвяній вірші" («Христос народився, щоб мир веселився" — с. 214—217), де бурлескний стиль найвиразніший:

Ірод так злякався.

Що аж укалявся,

Почувши ті слова,

Побілів, як глина,

Тече з рота слина,

Скрегоче зубами,

Дереться руками,

А вгору надувся чуб,

Очі покосило,

Всього збісило,

Стоїть мов дуб.

Трапляються й тут блискучі пасажі, як оцей, писаний леонінським віршем:

Мати-земля уся гула і, взявшись у боки,

Пісні гука, б'є гопака в підківки широкі,

або чудовий опис танцю:

І увесь тут загудів люд, мов літом ті бджоли,

Беруть жінок, ведуть в танок, затикавши поли.

Тії бичка, ті козачка, ті горницю скачуть,

Самі ж старі, сидя в шатрі, од радості плачуть.

Пророк Давид там же сидить і в кобзу іграє...

Козацьке свято з музиками

Такий же активно написаний танець і є у вірші "Нуте лиш, беріте яйця" (с. 230) — ніби списаний з картини Брейгеля, в суті своїй не так бурлескний, як гротесковий. До речі, жанрово гротескові сцени бачимо в ряді картин західноєвропейських малярів XVII ст., згадати б, до прикладу, голландців Яна Стейна (1626—1679) і його "Бійку в кнайпі між грачами карт", чи Адріяна Браувера (1565—1638) і його "Гравців в карти, які б'ються", чи француза Давида Теньє (1620—1690) з його "Кнайпою", або ж Андріяна з Острак (1610—1685) та його картини "Селяни та баби в селянській хаті" чи "Розвеселені селяни в кнайпі" тощо.

"Вірша" на Великдень "Кажуть, будьто молодиці" — травестія твору давньої літератури "Слово про збурення пекла", що було пасійною (великодньою) драмою25, хоч в українській традиції апокрифічна історія сходження Ісуса Христа в пекло у формі вірша відома ще з XIII—XIV ст. — "Слово о Лазаревім воскресінні", взята з так званого Никодимівського євангелія та "Слово Єпифанія Кипрського на велику суботу"26, тобто це може бути й не травестія, а таки пародія. Цікаво, що й тут маємо описа танця, і теж цілком гротескового, є й указівка на школярське походження твору:

Не здивуй, святий владико,

Може, і для тебе дико,

Що я вірш таку сказав

Да і писанки не взяв! —

"вірша" говорилася, не співалася ("Слово о Лазаревім воскресінні" співалося, бо там є музична партія); є й усвідомлення, що автор зумисне користувався низовою поетикою: "Не пригожа й наша мова, та не збрешем ми ні слова" (с. 235), тобто використовується бурлеск.

25 Франко І. Слово про збурення пекла. Українська пасій на драма // ЗНТШ. Т. XXXI. Львів, 1908. С. 5-50.

26 Див.: Антологія української поезії. Т. І. С. 37-41.

А вже вершиною бурлескного стилю, огрубленого до краю, є "Вірша, говорена гетьману запорожцями на світлий празник Воскресіння Христового 1791 года" (с. 235—244), яка приписується козацькому ватажку Антону Головатому. Тут також маємо мотив збурення пекла, твір написано леонінським віршем, згадується і вчений люд: "філософи, крутопопи" (с. 236), але зневажливо, є гра неестетичними елементами, яка виходить за межі гротеску, тобто маємо тут естетику бридкого, лексика цілком бурлескна. Ось опис ран, що їх наслав Христос на Смерть:

Всю пиздицю і гузицю обпала короста,

Крутить гузном прийшло зо злом, бо болізнь непроста,

В такім місці, що ні сісти, ані почесати!

Нудьга-тоска! Так як луска, де — сором сказати.

Вельзевул перед цим "з ляку вмочився", йому "надуло дух, заперло брух", у Смерті зробився "як бубон труп, продовбав струп", у неї "смердять кості" і т. ін. Згадаймо, що неестетична поетика і раніше застосовувалася у віршах про смерть, де труп померлого описувався до бридкого натуралізму (вірші К. Саковича, К. Транквіліона-Ставровецького та ін.), тут же ця поетика мала викликати не відразу, а сміх, очевидячки нездоровий, отже, маємо не просто бурлеск, а втрату естетичної міри, хоч описи подано загалом пластичні, а вірш правильний і цілком учений. Можемо навіть сказати, що ця "вірша" свідчить про вичерпання давньої поетичної культури, тобто є виразом її виродження. Водночас великодні вірші, ті, що написані в часі постання "Енеїди" І. Котляревського, переконливо свідчать, що сама "Енеїда" постала не на голому місці і своєю поетикою входила в поетичну моду свого часу. Чи великодні вірші впливали на І. Котляревського, чи він сам на ті вірші — річ, яку важко доказати, але зв'язок цих творів між собою безсумнівний, вони писалися в одній культурі, поширеній у тому часі. Свідчить про це й те, що деякі вірші, як ми казали, складено силабо-тонікою. Загалом низове бароко кінця XVIII ст., коли порівняти його із школярською поезією часу ранішого, грубішає, деестетизується, образи набувають справді вульгарного присмаку, а бурлеск, який тільки проривавсь у школярські вірші, стає стилем провідним. Дивовижна метафоричність, побудована на принципі концепту, зникає, власне ніби міліє і линяє, а в окремих випадках перетворюється у грубе неестетичне балагурство. Та саме в цьому гною давньої культури починає проростати зерно нової літератури, прорістю тією і стала "Енеїда" І. Котляревського.

Варто, однак, відзначити, що поміж подібних творів низового бароко другої половини чи кінця XVIII ст. трапляються й такі, в яких гумористичний елемент чи бурлескний стиль хоча й наявні, але не надмірні, а гумористичний тон, як і в школярській поезії, змішується із сумним. Такі писання переходять у жанр, що його Л. Махновець назвав віршованими оповіданнями. Це твори, "що мають розгорнутий сюжет"27. Найяскравішим з-поміж них є «Вакула Чмир" — твір явно книжного походження, бо написано його леонінським віршем, тобто автор — людина вчена. Вперше надрукував його у своїй "Граматиці" М. Павловський28. Поемка певною мірою становить ремінісценцію знаменитої пісні про Дорошенка та Сагайдачного, де йдеться про тютюн та люльку. Без цього начиння, віститься у творі, козак стає харпаком.

27 Махновець Л. Гумор і сатира наших предків. С. 23.

28 Павловский А. Грамматика малороссийского наречия. СПб., 1818. С. 93-106.

Ідеться тут про козака, який, ідучи вночі п'яний із корчми, згубив тютюн та люльку, розшукує їх, але потрапляє у хлівець поміж свині. Вибравшись ізвідти, зустрічає шапаря, тобто чоловіка, що продає церковний мед, і той відводить його до корчми, бо сам козак заблукав. Козак нагадує, який він був лицар (ремінісценція монологу Запорожця з вертепної драми), але тепер цілком знікчемнів, згубивши навіть приладдя для куріння, і ця втрата його "збила з пантелику". Шапар відтак справляє козака до Ковтуна Назара, який ту люльку знайшов "у Стецьковій балці". Козак уночі, у лютий мороз та в завірюсі йде до Назара, котрий живе далеко. Опис цього ходу та й заметілі подано пластично:

Мете з неба, грати треба в лихої неволі,

Ніт прикмети, все замети, немає і сліду,

Йти огидло і не видно за чвирою світу,

Ніде скриться, притулиться від сієї чвирі,

Сперло здухи й капелюха знесло з його гирі,

В снігу, в кучі, всі онучі і ремінні волоки!

Гаман згубив, писок набив, нам'яв добре боки!

У наметах, мов в тенетах, постолята косі

Стирчать бідні! Ґудзи ж мідні, мабуть, там і досі!

Там, у полі, козак Вакула Чмир і замерзає: "Так і ноги до дороги примерзли і плечі".

Як бачимо, йдеться про речі зовсім не смішні. Деякі кинуті там і там знаки ("грати треба в лихої неволі", замети, "мов тенети", тощо) дають підстави побачити нам у цьому чудовому творі алегорію, отже, маємо тут не так бурлеск, як гротеск. Виразно проступає й підтекст — як друге читання, адже Сагайдачний із пісні, що загубив тютюн та люльку, в козацькому війську називається "необачним" і йде не спереду, а ззаду. У нашому ж випадку тютюн та люлька (символи козацької потуги, щось як клейноти) потрапили до якогось Назара Ковтуна, найочевидніше — це алегорія російського царя, тоді як метелиця й побита морозом земля — образ Півночі, Московщини, хід же Вакулин до Назара Ковтуна може бути нагадом поїздок Антона Головатого з товаришами в Петербург із посольствами, щоб урятувати Запорозьке козацтво, — це могло бути або після 1775 р., або після 1783 р., коли зліквідовано так звані пікінерські полки, або ж після 1791 р., коли помер князь Г. Потьомкін, що вважався покровителем і гетьманом козаків. Безсумнівно, що "віршу" написано перед 1792 р., коли було дано дозвіл козакам на поселення в Кубані. В нашому ж випадку твір закінчується песимістично. Цікаво визначити, що "Вакулу Чмиря" написано тією ж лексикою, але не так огрубленою, та тим самим розміром, що й "Віршу, говорену гетьману запорожцями", яку приписують А. Головатому. Через це вважаємо, що, цілком можливо, він написав і "Вакулу Чмиря", бо, судячи з реаліки твору, його створила людина освічена й козак.

Але найцікавіше, що відгук вірша подибуємо в "Енеїді" І. Котляревського. Так, на початку третьої частини читаємо:

Про Сагайдачного співали,

Либонь співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандровав козак всю ніч (курсив мій. — В. Ш.)29.

29 Котляревський 1. Твори: В 2 т. К., 1969. Т. 1. С. 34.

У "Вакулі Чмирю" козак і справді мандрує всю ніч, очевидячки на цей твір тут і натикається, адже перед цим згадується й пісня про Сагайдачного, яка в нашому творі виразно ремінісценувалася. Загалом можна сказати, що "Вакула Чмир" серед гротескної поезії — безсумнівний шедевр.

З цієї причини не зайве навести біографічні дані про можливого його автора, козака-поета Антона Головатого. Народився 1744 р. Вже в кінці 60-х років XVIII ст. бачимо його серед запорозької старшини, принаймні 1768 р. його виряджено до Петербурга за жалуванням30. 1771 р. його вибрано військовим писарем у Самарську паланку, що свідчить, що це була людина з доброю освітою, — це й справді так, бо вчився він у Київській академії. Був жонатий, але жінку тримав на хуторі. 1774 р. знову був у посольстві до Петербурга із скаргою на новоросійського губернатора генерала Воєйкова, а під кінець року з документами на козацькі вольності їде до Москви, де вів переговори з царським урядом, але безрезультатно, бо 1775 р. Січ було знищено, через що А. Головатий навіть намислив заподіяти собі смерть (за переказом — нам цей момент важливий). Саме А. Головатий був ініціатором закладення нової Січі в урочищі Василькові біля Дніпрового лиману (так зване "військо вірних козаків"); А. Головатий став у ньому військовим сумею й отаманом козацької флотилії, власне полковником. 1787 р. побував у Харкові, де гостював у батька Г. Квітки-Основ'яненка, зберігся про це цікавий спогад письменника31. А. Головатий брав участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр., де відзначився; цікаво, що цю його участь оспівано в народних піснях. Саме після того козацьке військо було названо Чорноморським, а Г. Потьомкіну надали титула "великого гетьмана Козацького війська". Козаки стали кошем у селі Слободзеї на Херсонщині — у Тираспольському повіті. Саме в цей час помер Г. Потьомкін, і козаки знову опинились у непевному становищі. Нам цей момент також цікавий, принаймні М. Уманець пише про нього так: "Інколи тільки приходила непевна чутка, що начебто їх розпустять, або повернуть у москалі, і чутка ця страшенно турбувала бідолашних"32. У 1792 р. козацьке посольство з А. Головатим на чолі знову було в Петербурзі. Саме там було написано ним пісню "Ой Боже ж наш, Боже милостивий!" За царською грамотою козаків поселяли на Кубань, і того ж року козаки почали туди переселятися. А. Головатий очолив козаків у Перському поході 1796 р., саме тоді помер кошовий Харко Чепіга і кошовим призначено А. Головатого, але він не діждався цієї звістки, важко занедужав і помер 29 січня 1797 р. Вже ці дані дають нам підстави гадати, що "Вакулу Чмиря" міг справді написати А. Головатий, із вказаних дат імовірні всі три, правда, 1783 р. хтозна чи тут до речі: знищення пікінерських полків безпосередньо не торкалося А. Головатого; правда, є вказівка І. Котляревського, що "козак мандрував всю ніч" тоді, "як в пікінери набирали", що може й означати: після 1783 р. Особливий же песимізм твору велить нам віднести час його написання після 1775 р. Для цього є такі резони: в "Енеїді" І. Котляревського, перші частини якої постали, на нашу думку (дивись про це в розвідці про цей твір), у міжчассі 1790—1791 рр., вірш (власне пісня, бо співалася) про козака, який мандрував всю ніч, співався як твір уже відомий. Саме після знищення Січі А. Головатий із запорожцем Сидором Білим хотіли постріляти себе, отже, песимістичні настрої були в А. Головатого сильні. "Вірша, говорена гетьману запорожцями" 1791 р., хоч і написана тим самим розміром, що й "Вакула Чмир", витримана в більш грубій поетиці, отже, належить до часу пізнішого, віддаленішого од навчання в Київській академії. Настрої ж пісні, написаної в Петербурзі, хоч і песимістичні, але до цариці вірнопіддані, чого не бачимо у "Вакулі Чмирю". Обидва твори художньо слабші "Вакули Чмиря", отже, останнього А. Головатий створив молодим, тобто після 1775 р. Мимоволі постає з міркувань про цей вірш ще одне запитання: чи не під впливом цієї пісні в "Різдвяній ночі" М. Гоголь посилав свого коваля Вакулу в Петербург? Адже й там описується запорозьке посольство А. Головатого.

30 Найповніше про А. Головатого писав М. Уманець (М. Комаров) у розвідці «Антон Головатий, запорозький депутат і кобзар» (Дерево пам’яті. Т. 2. К., 1992. С. 341 — 374); тут же подано бібліографію літератури про нього (с. 535).

31 Головатый (Материалы для истории Малороссии). Грицко Основьяненко // Отечественные записки. 1839. Кн. VI.

32 Уманець М. Антон Головатий... С. 365.

Вірші А. Головатого свідчать, що низове бароко творилося не тільки в школярському, а і в козацькому середовищі. Свідчить про це і сатира кінця XVIII ст., відома з рукописного списку початку XIX ст.33, що мала назву "Відповідь малоросійських козаків українським слобожанам" (знайдена в Глухівському архіві). Перше, що впадає тут у вічі: містифікація під історичний твір, про що свідчить приписка: "Діялося за гетьмана Павлюка 1638 года, мая, дня...", але твір відбиває реалії XVIII ст., зокрема той процес, коли посполиті прагли вписатись у козаки. Розмір твору: силабічний вірш 6 + 7 свідчить, що твір створено в другій половині XVIII ст., коли такий розмір культивувався найбільше. Найімовірніше, тут відбито конфлікт між запорожцями і вільними степовими поселенцями на слободах, їх запорожці використовували в обозі, хоча вони, як зазначається, жили козацьким життям. Відповідь запорожців горда й немилосердна, вони заявляють недвозначно:

А лізти в козаки і думать не турбуйтесь!

Селіте слободи, але платіть нам чинш,

А ні, дак із степів позгоним вас: киш, киш!

Коли ж ви хочете у нас буть наймитами,

То справим вам штани з широкими матнями,

Ремінні очкурі, ремінні й постоли,

А пришви на зиму, щоб босі й не були...

Як бачимо, віршеві притаманна бурлескна лексика.

Загалом же віршів, творених у стилі низового бароко в козацькому середовищі, дійшло до нас небагато, більшість із них вийшли із середовища шкільного, дяківського чи священичого (як вірші Івана Некрашевича, про які буде осібна мова, чи Івана Пастелія), чи чернечого («Нищинський вірш" Климентія Зіновіїва, загалом же вся творчість останнього творилася ніби на межі високого і низового бароко, хоч засоби творення поет уживає високі, але не раз користувався своїми віршами з прошацькою метою). Важливою рисою низового бароко є те, що воно користувалося переважно народною мовою як літературною, що, як ми казали, мало вирішальне значення для постання нової української літератури. Можемо також сказати, що низове бароко творилося спершу як один із жанрів, котрий мав не провідний, а радше підрядний характер, часом воно відтіняло поезію високу, а іноді творилося цілком самостійно, здебільшого в низьких освічених станах суспільства, переважно школярських, хоч часом і в священичих чи козацьких. При цьому низове бароко охоплювало жанри серйозні (любовні пісні, "пісня світова", духовна, побутові пісні й вірші), але більшою мірою сатиричні й гумористичні. Гадаємо, що репертуар основного творця цього виду поезії — мандрівного школяра (дяка, студента, ченця) був досить різноманітний, вони співали, рецидували, розігрували невеликі сценки інтермедійного типу, складали віршовані оповідання, які оповідали в спокійній обстановці, і в цій діяльності виробили сталу поетику зі своєю красою, неповторністю і навіть штампами. На цьому треба зупинитися окремо.

33 Киевская старина. 1884. Ноябрь. С. 550 -554.

Вказівок на творчу діяльність школярів у їхніх творах є низка. Про це свідчить, зокрема, одна коротенька різдвяна поезія: "Звичаї тії в давніх школярів бували, же по віршах коляди ся упоминали", тобто після декламацій (які виконувалися речитативом) на Різдво співали коляд. Тут говориться, що школярі співали й по церквах:

І будем у церкві голосно співати,

Аж стіни церковні будуть ся розлягати,

або: "Тільки біда, же-сьмо в церкві співанням забавили"34. В іншому вірші ("Любо то я мало що вмію») говориться про школяра: "З віршем з двадцять хат оббігну, мало що достану" (с. 130); про спів говориться також у вірші »Христос рождається, а я вам колядую", тут школяр вістить не тільки про те, що він колядує, але "рад би я вам що-кільвек (будь-що. — В. Ш.) заспівати" (с. 130); школярі для виступів готувалися, про що свідчить віршик: "Ось юж і я, студентик маленький»: "Бо давно ся готував, аби з вами розмовляв" (с. 133). Про спів ідеться, як ми згадували, в «Гой, гой, подпил-єм собі горілкою нині добре»:

Але і голос добрий мал-єм,

О тепер то я, панове, охрип, бо на горі співав,

Чути мя було по самий Ярослав.

Співали школярі й по корчмах: "Як піду до корчми, то голос мію" (с. 139). Також викликали молодь на музичні забавки: "Де буде музика грати, мушу вам давати знати" (с. 140). Співали "Христос воскрес", "Паска священна" (с. 140), "Мир Божий" (миркачі). В кількох випадках школярі увіч признаються, що їхня мета — забавляти людей (вірш «Ах, коли я почну дашто проповідати" — с. 143). Цікава деталь із мистецького побуту є у вірші «Уже-м скусил, що єсть школа": дяк наказує під час науки принести гуслі, "а при гуслях танцювати" (с. 145), що вістить: школярі у своєму репертуарі мали танець; ясна річ, виконували спеціально складені травестійні й оригінальні, жартівливі й серйозні різдвяні та великодні пісні. В них також часом знаходимо згадки про спосіб виконання. Так, у «Пісні на Рождество Христове» співали, сидячи колом:

Гой, гой! Сядьмо вколо, а весело

Заспіваймо, викрикаймо.

Ходили і з вертепом: "Всі з вертепом бігнуть в Вітлієму, к отрочатку тому" (с. 148). Грали в дуди: "У дуди заграйте, Бога величайте", чи в ріжок: "Кличте в рожок", чи на сопілку: "На сопілку граєт" (с. 149). Цілий оркестр описується у вірші на Різдво Христове «Христос родивсь, мир звеселивсь»:

Заграли в скрипочку — алілуя!

На цимбалах Грицько,

В обої Гаврилко,

Сенько кличе, взявши дудки,

Гринь, пищалку взявши в руки...

34 Українська література XVIII ст. С. 129-130.

Давид " в кобзу грає" (с. 159), грають і "в трубу" (с. 162), в гуслі (с. 163, 164, 167). В інтермедії "Баба, Дід і Чорт" згадується дудар, який грає до танцю, або співак, який до танцю співає, — очевидно, йдеться про професіоналів, бо Дід хоче їм заплатити. При цьому Чорт вістить: "Я грач чудзоземський і волочай (мандрівник. — В. Ш.) потішний, а жартун вшеленський" — в одній цій фразі згадано про іноземних мандрівних музикантів та акторів, або й наших школярів, котрі їх зображали. Демон тут виступає і співаком до танцю. Баба б'є музиканта за недоладну гру, а право на це ставить: "бо я тобі плачу" (с. 359). Дід, навпаки, визнає достойності музиканта: "Він граєт і співаєт хороше, як бачу", тобто музйка і співака тут в одній особі. Інтерлюдія четверта до драми "Владолюбивий образ" Митрофана Довгалевського зображує пиворізів (тобто дяків-школярів), один із них зветься правителем крилосу (керівником церковного хору), але вміє "ще куншти разніє писати" (с. 309), тобто малювати — це звіщення подає нову інформаційну деталь до репертуару мандрованих дяків-школярів, вони, отже, заробляли ще й образотворчим мистецтвом.

Загалом школярі витворили оригінальну поетику, яка почала з'являтися, очевидно, у XVI ст., але з того часу вона до нас не дійшла, хіба маємо її сліди в «Просфонимі", а особливо розвинулася в XVII—XVIII ст., зрештою й виродилася у "котляревщині" першої половини XIX ст. Це була по-своєму велика, цікава й своєрідна культура, яку треба ще вивчати, а пам'ятки зібрати в окремому виданні. Були серед творців низового бароко автори більш чи менш талановиті, писали з більшим чи меншим блиском, але одне їм відняти годі: їхня творчість була відбитком живого життя і якнайширше входила в широкі маси, тобто це була своєрідна поп-культура того часу, хоча її засоби не раз використовували й наші олімпійці. У XVIII ст., коли українська поетична і прозова друкована книга була в забороні в Україні Східній, саме вони через систему значної кількості рукописних збірників почали творити поезію нерегламентовану, певною мірою зв'язану з народною творчістю, і саме вони переносили в народ культуру, творену у верхах, через що книжна культура впливала на народну, і навпаки. Це стало також одним із рудиментів появи нової літератури, саме тому низове бароко заслуговує найпильнішої уваги істориків культури й потребує ретельного вивчення.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.