Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Українські поетики та риторики як теоретична база літературного бароко
Пізнє бароко. Загальні статті
Пізнє бароко

Силабічна поезія прийшла до нас через польську, бо латиномовні поети користувалися античними розмірами, а перші полономовні (анонімний автор "Епіцедіону", А. Чагровський, Й. Верещинський та ін.) володіли виробленим силабічним польським віршем. Силабічний вірш книжною українською та словенською мовами з'являється щойно в кінці XVI ст. (А. Римша), відповідно тоді ж спроби теоретичного пізнання мистецтва поезії почали подавати граматики Л. Зизанія¹ та М. Смотрицького², але вони творилися ніби у відриві від практики віршування, яка покладалася, очевидно, більше на наслідуванні тих чи інших зразків полономовних, а не через теоретичну науку. Про це, до речі, свідчить "Граматика, або письменниця словенської мови», видана в Кременці в 1636 р.: "Слов'янам немає звичаю мірами, періодами ("временьми") і ступенями складати вірші. Отож бачимо у польських віршотворців не мірами, ані ступенями (як це чинять елліни та латини), але складами вживають у всіх потребах усі майстерні стихотворці чи віршописці. Міру тільки складом у віршах і співголосся останнього складу дотримують''³. Перша справжня українська поетика дійшла до нас від 1637 р. — це «Книга про поетичне мистецтво року Божого 1637», знаємо її в копії пізніших часів, — це шкільний курс Києво-Могилянської колегії, написав її Андрій Старновецький під наглядом М. Котозварського⁴. В. Крекотень, публікатор пам'ятки, вважає, що "з певною мірою вірогідності курс поетики, записаний Андрієм Старно- вецьким під наглядом М. Котозварського 1637 р., можна вважати за один із перших курсів поетики, читаних у Києві" (с. 123). Так само з того ж часу дійшла до нас і перша риторика, писана проздовж 1635— 1636 рр. Йосипом Кононовичем-Горбацьким, про неї мова буде далі.

Що ж вістила про мистецтво поезії поетика А. Старновецького?

По-перше: поетами не стають, а народжуються. Хто ж має природження, "мають прагнути до оволодіння поетичною майстерністю, спираючись головним чином на природне обдарування, а також на природну схильність і потяг душі" (с. 125). По-друге: поезія виникла із внутрішньої потреби, оскільки люди, очевидно, за самою природою своєю схильні до "ритмічного мовлення", бо "їм властиво з давніх давен певні звичайні вислови художньо виражати віршами, а потім і виспівувати" (с. 126), тобто поезія первісніша співу, бо щоб співати, треба скласти текста. Жанри ж поезії виникли "згідно з природнім потягом" (с. 126). Знаменно, що поезія бачиться як божественне в людині: "Адже поети — тлумачі слів і помислів Бога, вони розкривають їхню суть, учать людей священнодіянню і богопоклонінню: завдяки поетам смертні навчаються всілякому добру. А тому поети заслужено користуються великою любов'ю богів" (с. 126). Фраза характерна, бо пояснює, чому релігійна поезія в тому часі ставилася у вищому ряді над земною і чому вона була учительна, також чому так високо шанували поетів з давнини. Так, Аполлон ніби допустив із живих на свого бенкета тільки Піндара, а "у галлів поети користувалися також високою репутацією, що сама поява їх серед брязкоту мечів і свисту стріл примушувала не тільки друзів, але й ворогів припиняти бій" (с. 126).

¹ Лаврентій Зизаній. Граматика словенська. К., 1980. Учений тут подав кілька вказівок про метри, додавши резюме: «Коли хочеш вірші складати, від таких метрів складай, грецьких поетів наслідуючи».

² Смотрицький М. Граматіки славенския правилное синтагма. К., 1979. Тут подано окремий розділ «Про просодію віршотворну», де вказується, що просодія — це четверта частина граматики й мистецтво віршотворення, отже, поняття про поезію давалося спершу в граматиках, а вже потім почали творитися поетики.

³ Грамматіка или писменица язика словенскаго. Кременець, 1636.

⁴ Крекотень В. Київська поетика 1637 року // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI— XVIII ст. К., 1981.

Курйозний вірш та вірш-загадка

Сам поет "творить або вимислює, бо творити й вимислювати — призначення і властивість поета. Що ж до поетичного вимислу, то він настільки притаманний поетам, що без нього вони ні в якому разі не заслуговують цього імені, а мали б називатися версифікаторами або істориками" — визначення так само характерне, бо пояснює важливі речі в творчому процесі бароко: вигадка — це ознака творення, а не облудності, ось чому на вигадках творилися такі твори, як "Історія Русів", — це вважалося не ґанджем, а ознакою Божого промислу в автора. В поетиці про це віститься прямо: "Хоч у багатьох вигадках вимисел затьмарює істину, а художність вадить імовірності, проте в цьому немає нічого гідного осуду". Однак "слід наголосити також на тому, щоб у творчій діяльності [поета] все вимислювалося доречно" і відповідно (с. 126—127). Вказується також на подібність поета й оратора: "Проте впадає в очі, що поет, обробляючи матерію, користується звичайно вимислами, тоді як оратор викладає матерію такою, якою вона є насправді, підкреслюючи її доказами" — в практиці не раз траплялося, що поетичними вимислами користувалися й оратори (приклад — промова С. Зорки на погребі Б. Хмельницького в С. Величка), але це творилося за приписами риторик, про що скажемо далі.

Показово, що вже тут чітко розрізняються три стилі: високий, середній та низький. "Одні поетичні твори розважають тим, що їх викладено в низькому стилі, інші тим, що їх написано у високому квітчастому стилі... нарешті такі твори як послання, оди, елегії, епіграми пишуться в середньому стилі" (с. 127) — так само, до речі, трактував поезію і Б. Зиморович (див. окрему про нього розвідку). Говориться тут і про три способи викладу: від автора (оповідна форма), через творення картин, де "поет мовчить, а мову ведуть дійові особи" (с. 127) — ці твори звуться активними, є і змішана форма. До речі, такі форми викладу існують дотепер. Віститься про різні жанри поезії. Для предмета нашого досліду важливо відзначити форми іншомовлення, які практикувались у тодішній поезії. Перше — це емблеми, які складаються з напису, малюнка та вірша. Наприклад, заголовок "Диявол переслідує душу"; при цьому малюється яструб і голубка і пишеться вірш на цю тему чи байка. Або малюється дитина, що видуває пухирі, заголовок — "Істина", додається і вірш на цю тему. Зображення при цьому не обов'язково супроводжується віршем (с. 137—139). Другий різновид — символи, вони бувають піфагоровими і єгипетськими. Перші — це метафоричні афоризми, наприклад: "Не їж тварин, які мають чорного хвоста", що значить: уникай спілкування із морально зіпсованими людьми. Від цього походить поетика загадки-вірша. Єгипетські символи — знаки або малюнки: око — Божа велич, кипарис — образ смерті, оливкова гілка — мир, плющ — молодий хист тощо. За певною системою малюнків можна було шифрувати якийсь вислів. Символами творяться герби і стеми — символічні зображення, які визначають достойності людини. При цьому автор говорить: "Символ треба маскувати всілякими викрутасами й витівками, важкими для сприйняття, думками, що їх можна збагнути, тільки напруживши витончений розум, усе це слід огортати таємницею, але не так темно, щоб затуманений символ не міг розгадати навіть Едіп або Сфінкс" (с. 141). До іномовних способів вислову належать також загадки, які можуть бути із графічними іграми (грифи) чи логографами, коли з одного слова складаються інші з різними значеннями. Саме в загадці — корені натякової поетики, а в останніх двох типах — фігурного віршування чи анаграматичного, коли в слові переставляють літери і виникає від того новий зміст.

Таким чином, поетика А. Старновецького підводить підстави не лише для розуміння поезії, а й для творення її барокових форм; усі ці засновки розвиватимуться поетиками пізнішими. Загалом про українські поетики, творені в XVII—XVIII ст., є велика література, її докладно оглянув у підсумковій праці з цього питання В. Маслюк, і ми на цьому не зупинятимемося⁵. На жаль, із значної кількості пам'яток, творених у Київській академії чи її вихованцями в інших містах та школах, видано на сьогодні одну⁶ (її я докладно розглядаю у розвідці про М. Довгалевського); тут же виберемо з описів латиномовних поетик, зладнаних дослідниками, тільки ті питання, що важливі для нашої теми. Щодо розуміння самої поезії, то пізніші теоретики тільки розвивають ті постулати, що їх подав А. Старновецький, ясна річ не тому, що наслідували його, а тому, що опиралися на спільні, здебільшого античні, джерела. Ось як писав про поезію автор київської поетики 1696—1697 рр. "Троянда поміж колючок "Поезія — Пандора (тобто всім обдарована. — В. Ш.), обдарована талантом богів та богинь, погодишся, що вона давніша, ніж вік Сатурна, красномовніша, ніж Меркурій, могутніша, ніж сила Марса, чарівніша, ніж краса Венери, розсудливіша, ніж розум Мінерви, урожайніша, ніж урожайність Церери, і нарешті зрозумієш, що поезія набагато перевищує всі дари інших божеств, які тільки вигадала казкова античність"⁷. Поезія, визначає більшість поетик, є мистецтвом наслідування чи витворення людських дій, що потрібно з дидактичною метою, хоча поезія може трактувати про всі речі. Щодо цього варто відзначити, в який спосіб творився й розумівся поетичний вимисел, або наслідування — це ж начебто форма й душа поезії (с. 28). Вимисел має бути, однак, правдоподібним, що зазначав і Т. Прокопович. Окремим постулатом проходить розуміння наслідувальності творчості визначних поетів. Її треба вивчати, вважали теоретики, щоб знати, "якою силою він [поет] захоплює слухача, тобто якими користується фігурами, які вживає уподібнення, якими розповідями їх тут, то там прикрашає свій твір" (с. 32). Але вже тоді існувало розуміння "дрібничкового наслідування чи плагіату" — все це визначання Т. Прокоповича (с. 32); до речі, в нашій традиції про це вперше заговорив Б. Зиморович. Отже, засвоєння чужої поетики має бути свідоме, тобто в наслідуванні; за Т. Прокоповичем, не можна запозичати повністю розповіді, вимислу та стрілю. "Справжнє наслідування, — пише теоретик, — полягає в певному збігові нашого мислення з мисленням автора, якого наслідуємо" (с. 33), але можна не наслідувати відомого автора тематично, а використовувати тільки його стиль. Більше того, наслідування має художньо перевищувати твір попередника.

⁵ Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVI — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983. С. 9-25.

⁶ Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К., 1973.

⁷ Цит. за: Маслюк В. Латиномовні поетики... С. 25.

Такий тип творчості, скажемо, типовий для бароко, вважався вторинним відображенням дійсності в художній творчості через здобування сюжетної матерії насамперед із авторитетних літературних джерел — це явище називалося принципом мімесису — ми його модифікуємо в цій праці як явище серйозної травестії, тобто перевдягання без комічного ефекту чи перенесення в низові форми. Автори поетик розрізняли також поезію природну і штучну: перша твориться від таланту, а друга від науки; вірші є відтак досконалі: з вимислом, чіткою метрикою, словесним оформленням, і "голі вірші". Коли ж талановитий поет знає науку поезії, він і сягає досконалості (за Горацієм) — с. 38.

Одним із цікавих принципів, що допомагав творити барокову поезію, був так званий концепт. Найдокладніше його розроблено чернігівським теоретиком Й. Лип'янським у курсі від 1735 р., хоча наші митці цього принципа використовували широко задовго до того (Л. Баранович чи І. Галятовський, наприклад) — очевидно, під впливом польської поетики М. Сарбєвського; зрештою, поняття концепту розглядалося і в київській поетиці 1720 р. Й. Лип'янський же наголосив, що крім поетичного вислову і метричної системи визначальною особливістю є дотепність, концепт, коли "зображувати щось неузгоджене, немов би воно було влучно й дотепно узгоджене" (наприклад, Л. Баранович прирівнює Христа до дороги, яку всі топчуть, на неї смітять, плюють, але яка є провідною для тих, котрі нею йдуть). Загалом концептизм — це особлива барокова система образного мислення. В. Маслюк щодо цього пише: "Основними властивостями художньої мови вважали (автори поетик. — В. Ш.) образність, емоційність, відповідну дотепність і гостроту вислову, концепти — це саме те, чого вимагала естетика і поетика стилю бароко. Проте не всі автори поетик, як відзначалося, ставили до поетичної мови такі вимоги. Основне в ній, на їх думку, поетичний вимисел та ритмічна організація" (с. 37).

Титулка рукописної поетики Л. Горки "Ідея поетичного мистецтва». 1707р.

Визначення концепту в М. Сарбєвського було таке: "Концепт — це вислів, що містить у собі поєднання неузгодженого і узгодженого, або це узгоджене неузгодження виразу" (с. 159). Наші теоретики подають це поняття так само. Саме явище такого поетичного мислення відоме з античності. Отже, письменник (і в прозі, і в поезії) мав знаходити нові, несподівані, дотепні, вишукані висновки на супротилежних засновках; для барокових митців це було ознакою проникливості розуму, і йшло воно, назагал, від барокового бачення світу як з'єднаності нез'єднаного, супротилежних способів думання, моральних засад і боротьби протилежностей у людині. Тож дисонанс, суперечності, гіперболізація, загадковість, незбагненність, боротьба начал, подвійне читання текстів — основа цієї естетики, на цій підставі будувався і концепт. Саме тому наші поетики так багато уваги віддавали символам, емблемам, ієрогліфіці, які були компонентами метафоричного мислення. Загалом теоретики розрізняли два види концепту: словесний і смисловий; словесний — це гра слів, а смисловий — гра понять. Часом під концептом розуміли просто дотеп, жарт, гостре афористичне висловлення.

"Автори давніх українських поетик та риторик, — пише В. Маслюк, — багато уваги приділяли питанням стрілю художньої мови: фонетичній і морфологічній структурі слів, побудові й ритміці періодів, словесним прикрасам — тропам і фігурам, і всі їх зусилля були скеровані на те, щоб переконати й навчити слухача" (с. 165). Цікаво, що натякова поетика, яка є одним із вимірів підтексту, спеціально не розроблялася поетиками, але різновиди її бачимо при творенні загадок, алегорій, байок та апологів, зокрема загадка натяками й уподібненнями позначала друге читання тексту — цей жанр був досить популярний. У байці, за визначенням поетики "Ліра" (кінець XVII ст.), нерозумним речам приписуються дії або мова розумної істоти (с. 182), а отже, твориться так само подвійне читання тексту. В риторичному мистецтві байка виконувала роль художньої мови.

Загалом треба сказати, що поетична практика, хоч і поставала на основі науки, але часто вела перед, особливо під пером талановитого митця, через це теорія поезії не раз від неї відставала. І хоча творчість того чи іншого письменника випливала таки з теоретичних засад, здобутих із поетик, але одні з них використовувалися, інші ні, а ще інші розвивалися чи видозмінювалися, вдосконалюючись. Інколи ж поетики набували форми творчих зразків, цьому слугували численні вставні в теоретичний курс приклади; маємо ми і зразки чисті, тобто самі зразки — такими бачимо "Молоко" І. Величковського чи "Сад божественних пісень" Г. Сковороди. Важливо й те, що поетики пропагували культ форми, що зумовлював інтерес до гри словом, звукових рядів, появи евфонії, морфологічних експериментів, відтак збагачувалися засоби письма; були тут і надмірності, які заперечував у своїй поетиці Т. Прокопович. Окрім того, поезія базувалася на глибокому вивченні й використанні античної літератури; так з'явився ще один символічний зразок письма, коли зміст творився на обігруванні понять, закодованих у наборі готових і відомих кожній тодішній освіченій людині умовно-алегоричних образів з античної та християнської мітології (М. Довгалевський, наприклад, у своїй поетиці складає навіть словника імен богів, уживаних поетами). Отже, імена богів, богинь, муз, історичних діячів, святих, географічні назви, історична реаліка уподібнювалися до тих чи інших моральних та інтелектуальних понять, що стояли за тими образами: справедливого й несправедливого, жорстокого, підступного, багатого, доброго, бідного, лихого, розумного, дурного, заздрісного, чесного, облудного і т. д.

Поетики подавали розпис різних поетичних форм і жанрів, типів віршів, навчали, як ними користуватися і як їх творити, тобто окрім теоретичних засад вони були посібниками для навчання поетичного мистецтва. Кожен учень тодішніх шкіл знав це мистецтво і володів практичними навичками, чим і пояснюється досить велика кількість поетів у тому часі; зрештою, ця традиція дійшла нашого часу, коли в літературі працює поетів значно більше від прозаїків чи драматургів. До речі, тодішня драматургія також була різновидом поезії й регламентувалася поетиками.

Естетика ж прози визначалася риториками.

Опис їхніх курсів, складений у 1982 р.⁸, налічує 183 підручника, з них 127 складено й прочитано в самій Київській академії, решта поза нею її учнями чи використовувалися в академії — це те, що залишилося після величезних пожеж 1780 і 1811 рр., коли горіла бібліотека академії (так само й поетики дійшли до нас далеко не всі). З того числа 55 підручників складено в XVII ст. (с. 4), а занепад цього жанру теоретичного мислення дослідники кладуть на 50-ті роки XVIII ст., тобто коли академія почала русифікуватися. Самі ж курси були здебільшого оригінальні, бо до читання курсу риторики (так само й поетики) викладач допускався після написання викладу. Зразком для риторів була антична теорія красномовства — Арістотель, Ціцерон, Квінтіліан. Як і в поезії, в науці риторики розрізнялися три стилі; високий, середній та низький. Автор найдавнішої риторики, що до нас дійшла з 1635—1636 рр., Й. Кононович-Горбацький так писав про риторичне мистецтво: "Ріка ораторського мистецтва бурхлива і повноводна, протікаючи через ліси, поля і пасовища, забирає з собою найспокійніші і щасливі сусідні та зустрічні потоки чи джерела і забирає їх у своє русло і свою течію, ріка, яку вони знайшли в мусейоні (храмі муз. — В. Ш.) і храмі богині Мудрості"⁹, тобто риторика бачилася як з'єднання мистецтва з філософією. Однак риторики визначали передусім ораторське мистецтво, тобто писане не для самостійного читання, а для проголошення, захопивши в своє коло хіба історіографію, — саме через те художнє оповідання омежувалося прикладною релігійною тематикою (про святих, чуда, притчі, житія), повість інколи трактувалася як синонім до слова "фабула" — оповідання, інколи мала значення неширокого сказання, особливо в літописанні, роман же був як жанр цілком відсутній, а історична проза набула літописного характеру. Таким чином, проза в мистецтві українського бароко мала недорозвинений характер, і до цього спричинився, на мою думку, спосіб освіченості; тобто в школах, окрім риторичних, прозаїчних жанрів не вивчали. Що стосується історії, то істориком міг бути, як ми вже цитували, й поет, коли він строго описував події, а не вигадував їх, як це визначав Арістотель. Т. Прокопович же вказував на чотири фактори, що різнять поета від історика: мова має бути прозова, події мають описуватися лаконічно і хронологічно, інший має бути стиль викладу (історіографічні погляди Т. Прокоповича я розглядаю докладно у розвідці "Поетика бароко в українських літописах"). Основний же риторичний жанр — промова, мистецтву створення якої надавалося немало уваги. Оратор обдумував композицію, зміст, форму, стиль, підбір слів, прикладів, структуру періодів, засоби виголошення. Дозволявся певною мірою в промові вимисел, бо головна мета оратора — переконати слухача, а не подавати достовірну розповідь — ось чому так багато риторичного мистецтва в полемічній літературі, зокрема в "Історії Русів", яка побудована на промовах у важливих місцях і намагалася передусім переконати читача, а не довести йому правдиву історію своєї землі. Як пише В. Маслюк, аналізуючи виклад Т. Прокоповичем риторичного мистецтва: "Виклад подій міг бути іноді неістинним, вигаданим, як і вся аргументація, головне ж, щоб переконати слухача, схвилювати його, принести йому насолоду особливою орнаментальністю стилю. Такий девіз був притаманний представникам барокового стилю, а початки його слід шукати в Арістотеля. За їх переконанням, хороші були всі переконання слухачів, байдуже чи вони були істинними чи фальшивими. Вживання в ораторських промовах розмаїтих стилістичних прийомів стирали межі між істинними і правдоподібними аргументами" (с. 40) — ці принципи конче треба брати до уваги, розглядаючи промови в честь історичних діячів, а передусім у літописанні.

Фігурний вірш із поетики М. Довгалевського

⁸ Стратий Я., Литвинов В., Андрушко В. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. К., 1982.

⁹ Цит. за: Маслюк В. Латиномовні поетики... С. 198.

Немалу увагу віддавали ритори і ритмічній структурі прози: в подальшому викладі покажемо, що в літописі Г. Граб'янки є місця, що мають характер архаїчної поезії, ритмічними рядами грався і С. Величко. Саме ритм прози надавав їй, на думку теоретиків, естетичної вивершеності, краси викладу, емоційної наснаженості. Відповідно мала творитися й особлива художня мова з уживанням тропів та словесних фігур. Ще Й. Кононович-Горбацький зазначав, що без цих засобів (перлин, як він називав) не може бути словесно-стилістичної форми твору. Відповідно, проза відрізнялася від поезії саме ритмічною структурою. До речі, це виходило із засад Ціцерона, які він виклав у трактаті "Оратор", він уважав поезією все, що хвилює. Загалом перевага усних прозаїчних форм над писаними зумовлювалася і порівняно слабким розвитком світського книгодрукування в Україні, друкарні були здебільшого в руках духовенства. Тому усні форми прозаїчного творення набували особливого поширення. Ця традиція йшла також від античності, а саме античними зразками користувалися теоретики українського мистецтва слова. В. Борухович у статті "Ораторське мистецтво древньої Греції" про це слушно писав: "Сам характер грецької літератури сприяв розвитку ораторського мистецтва. Вона була набагато більше "усною", коли можна так висловитися, більш розрахованою на безпосереднє сприйняття слухачами (глядачами), пошановувачами літературного таланту автора"¹⁰. Про наближеність тодішньої прози до поезії вістить і автор київської поетики "Ліра": "Найближче до поета стоїть оратор, зв'язаний дещо більше мірою складів, але у виборі слів він вільніший, а подібний до нього видами прикрас... не описує і не обмежує свого права ніякими межами, щоб йому можна було бродити по цій чи іншій ділянці, як собі бажає"¹¹.

Оглянемо вибірково ряд риторик і виберемо цікаве для нашої теми із згаданого вище опису курсів цього предмета. Отже, найдавніший курс риторики, що дійшов до нашого часу, як ми згадували, це "Оратор Могилянський, прикрашений досконалими ораторськими розділеннями Марка Туллія Ціцерона», читався він Йосипом Кононовичем-Горбацьким. Це була цікава постать, отож подамо коротко його життєписні дані. Народився десь у кінці XVI ст., дістав освіту в Замойській академії. На заклик П. Могили приїхав до Києва зі Львова, читав крім риторики філософію в 1639—1642 рр., зберігся тільки курс логіки. Активний діяч Києво-Могилянського атенею, згодом єпископ у Білорусі. Помер 1650 чи 1653 р. Його риторика складається з двох частин: власне риторики й діалектики, тобто з храму муз і храму Мудрості, як визначалося вище. Сам курс має вступ і три трактати, у вступі йдеться про мистецьке призначення риторики і про вимоги до оратора.

¹⁰ Ораторы Греции. М., 1985. С. 6.

¹¹ Цит. за: Маслюк В. Латиномовні поетики... С. 41.

Трактат перший вістить про силу красномовства, другий — про ораторську мову, третій — про тему досліду, завершується курс епілогом. У діалектиці також розглядалися риторичні принципи, зокрема про судження, універсальне і в якийспосіб воно таким стає, про різновиди висловлювань, силогізми тощо. Наголошує автор на існуванні трьох стилів, указується, що оратор має бути освічений в історії та філософії, цитуються гуманісти, серед інших С. Оріховський. Цікавою особливістю курсу є те, що автор наголошує на вмінні оратора відгукнутися на потреби дня й питання животрепетні, похваляє П. Могилу та інших представників української культури за їхню просвітню діяльність¹².

Наступні риторики вирізняються квітчастими бароковими заголовками. Ось як виглядає заголовок риторики 1677 р.: «Ворота ораторського факультету для нових атлетів, що змагаються на літературних змаганнях (відгук практики диспутів у Київській академії. — В. Ш.), відкривають не тернистий, а проторений шлях до високих вершин красномовства, руками голови римського красномовства вони вкажуть учню, що приступає, дві стадії чи дві ідеї навчання" (с. 13), або риторики 1683 р. Й. Кроковського: «Комора Тулліанського красномовства до політичного вжиття роксоланської молоді в колегії Києво-Могилянській" (с. 14), або ж риторики 1689 р. Й. Валевського: «Ритор роксоланський, згідно до звичаїв своєї вітчизни навчений і для користі шляхетного юнацтва в колегії Київській вирощений" — звернімо увагу на це «згідно до звичаїв своєї вітчизни": йдеться вже про вироблену національну традицію. Друга цікава риса цих ранніх риторик, що у "Воротах ораторського факультету" анонімного автора подається наука складання панегіриків, зокрема в честь воїнів, козаків, полководців (с. 14) — саме в другій половині XVII ст. цей жанр починає особливо розвиватися, а Й. Кроковський подає зразки подячних і похвальних промов П. Могилі, С. Косову, гетьману І. Самойловичу, І. Гізелю, С. Головчичу, подається збірка сентенцій, символів, "гірлянд" і хрій (с. 15). Анонімний автор «Дерева Тулліанського" від 1685 р. учить, як треба писати листи, — до речі, мистецтво писання листів у той час розвинулось в окремий жанр літератури (с. 16). Розробляють автори й практику складання судових промов, вітальних, подячних, шлюбних, похоронних. У "Риторі роксоланському" Й. Валевського подаються промови в честь Й. Кроковського та Г. Святополк-Четвертинського (с. 19). П. Колачинський у «Підручнику риторики" 1692 р. розробляє постулати про гарний і пишний склад мови та різні словесні прикраси (с. 21). Поетику складання листів з'являє також анонімний автор риторики «Двоголовий Ціцерон» (1695), зокрема у фамільярному стилі, вказує на засоби прикрашення листів і знайомить із тайнописом, приділяючи особливу увагу розробці простого стилю (с. 23).

Винятково цікаві структури багатьох риторик, вони напрочуд вигадливі й різноманітні. Так, в анонімній риториці «Ліра з різними струнами наставників до вживання цивільного та шкільного, для голосу Івана Хрестителя, що волає в пустелі, аполлонівським пальцем наладнана в році 1695" (вже сама назва вельми квітчаста) бачимо, що складається твір із чотирьох кантів та одного хору, який подається після кантів, ясна річ, що під кантами розуміються розділи риторики, а не справжні канти, — маємо цікаву формальну гру (с. 24). Бароково вишукану структуру має риторика І. Поповського «Мушля, що мас нові, доповнені генієм нашого віку перла, ораторського мистецтва, біля берегів Бористена народжена, і для прикраси талановитих голів, києво-могилянських риторів підібрана в році 1698" (спеціально подаємо повні заголовки, щоб показати, як вигадливо вони творилися). Риторика відтак складається із перлів складання промов, при цьому перли прикрашені квітами — так позначалися розділи й підрозділи.

¹² Стратий Я., Литвинов В., Андрушко В. Описание курсов... С. 11-13.

І. Щирський. Ілюстрація до риторичного трактату. 1698 р.

Цікаво, що до цієї риторики докладено математичний трактат із 3-х класів, тут багато зразків панегіриків, промов, слів у честь різних осіб (с. 26—27). Не менш вигадлива анонімна риторика без заголовка з рукописного збірника XVII ст., яка розкладається на чотири частини: "Зоря", "Ранок", "Полудень", "Вечір", а кожна частина — на ряд факелів. При цьому різні типи промов пристосовуються до тієї чи іншої пори дня, наприклад, "Ранок риторично-політичного дня" подає речі гороскопічні і стосовні до народження, а вечір — це кінець "риторично-політичного дня", відтак факели похоронні (с. 32— 34). Бувають структури простіші. Так, анонімна риторика "Дерево Тулліанське" кінця XVII ст. складається з 11 практичних занять, які розкладаються на 16 приємностей (розділів) — с. 35—36, тобто бачимо певний раціоналізм, який згодом дістане своє продовження; приклади тут не лише латинські, але й українські та польські. А в уривку риторики XVII ст. (с. 35—38) докладено збірку різних листів для наслідування; до речі, так само вкладав листи з цією метою до своєї "Книжиці" І. Величковський (див. розвідку про нього). Інколи риторика бачилась у формі садка, як анонімний "Тулліанський садок" (с. 39). Траплялося, що риторики присвячувалися якійсь події. Так, "Тріумф у честь перемоги у річній праці на щасливій арені Могилянської палестри" (тобто колегії. — В. Ш.) М. Оникимовського присвячено здобуттю Азова в 1696 р., де основну участь брали українські козаки. Вже сам заголовок по-своєму пародіює назву героїчної поеми чи панегірика, докладено сюди й панегірики В. Ясинському, Л. Барановичу, мала бути й латиномовна поема "Про взяття Азова", але, на жаль, вона не збереглася.

Загалом красномовство розділялося на урочисте, дорадче й судове. Урочисте складалося із промов привітальних, хвалебних та огудних, дорадче — з переконуючих чи таких, що розувірюють, судове — обвинувальних чи захисних (с. 42). В анонімній риториці кінця XVII ст. "Компедій ораторського мистецтва" між іншого ставиться постулат іронії. "Іронія, — пишеться тут, — це насмішка і осміювання, коли в промові викладають супротилежне тому, що бажають повідомити", або ж "розуміється супротилежне тому, що повідомляється в словах" (с. 45), тобто кладеться принцип подвійного читання тексту.

Десь такі загалом риторики, читані в Київській академії в XVII ст. Усі вони написані латинською мовою, і справа часу, щоб вони були перекладені й донесені до сучасного читача. Звертає на себе увагу, що навчальні виклади теорії риторики укладаються в цікаві композиційні структури, наповнені теоретичним і літературним матеріалом, є тут вірші, зразки промов, панегірики, листи тощо, тобто, як і поетики, вони є своєрідними пам'ятками української літератури того часу, причому кожній притаманні свої оригінальні особливості, навіть копії часто мають свої привнесення. Так, один із списків "Мушлі" з 1704 р. подає опис приїзду до Києва 20 травня Івана Мазепи, перечислюються його добродійності щодо Київської академії.

Подібні риси мають риторики XVIII ст.: вигадливі заголовки, своєрідні структури, своя система прикладів. Оглянемо найцікавіші з них. Ось, до прикладу, заголовок анонімної риторики 1702 р.: "Кедр Аполлона сагайдаконосного для побудови дворогої кифари, оснащеної заради гармонії подвійним стилем поезії та риторики, який стоїть на крилах слави, розуму та на горах, на двоголовому Києво-могилянському Парнасі, поставлений руським Орфеєм, і біля ріки Бористена Пегасівськими струмками наповнений" — тут маємо з'єднання поетики та риторики. До речі, немалої уваги надається мистецтву писати листи, зокрема вишуканого стилю, але відчувається уже тиск Російської держави: учнів навчають писати титли російських царів; у листах же наголошується на емоційному наповненні (с. 49). Іларіон Ярошевицький (див. про нього окрему розвідку) будує свого курса відповідно до періодів людського життя: весняного дитинства і підліткових літ, літнього юнацтва, осіннього змужніння і зимньої старості та розглядає за тими ознаками типи промов (с. 50—51). Коли ж творить свою другу риторику, то структуру першої не повторює, а бачить її як "Дерево Тулліанське, яскравими зорями добросхильностей із Ясиніянського неба освічене та орошене" (с. 52—53), відтак "Тулліанське дерево" розкладається на плоди. Пам'ятка особливо цікава для пізнання стосунків Івана Мазепи до Київської академії, тут подаються промови до нього, докладається "Введення в універсальну філософію", яке проголосив В. Ломиковський у присутності гетьмана, вітання І. Мазепі від запорожців, принесене о. Чарнуцьким, колишнім префектом академії. Загалом риторики мають матеріал і до історії навчання в академії, зокрема наводяться тут промови на початку занять, до прибуття спудеїв до школи тощо.

Видатною риторикою вважається курс Т. Прокоповича, на сьогодні повністю перекладений українською мовою¹³. Його назва така: "Десять книг про риторичне мистецтво для роксоланської молоді, що навчається і вивчає обидва види красномовства для добра релігії та вітчизни, преосвященним Теофаном Прокоповичем викладені в Києві, у славній та православній академії Могилянській у році 1706". Твір дійшов до нас у кількох списках. Про саму риторику писати тут не буду, бо про неї з'явлено в розвідці про вченого та в "Поетиці бароко в українських літописах".

¹³ Прокопович Ф. Філософські твори. Т. І. К., 1979. С. 101-433.

Наведу тільки визначення авторів опису курсів: "Риторика Т. Прокоповича — видатне явище у вітчизняній теорії красномовства. Вона послужила переломним моментом у розвитку красномовства не тільки в Києво-Могилянській академії, але й стала зразком при складанні риторичних курсів для багатьох вітчизняних викладачів риторики... Він різко порвав із традиціями шкільної риторики, стилю бароко протиставив чіткість, ясність, логічність викладу матеріалу при складанні промови. Підручники Т. Прокоповича — яскравий зразок переходу від барокового стилю до класицизму"¹⁴.

Однак барокова традиція у практиці складання риторик не зникає, а існує паралельно до, назвемо її так, раціональної. Духовний супротивник Т. Прокоповича Гедеон Вишневський творить «Царський палац із високими колонами красномовства, побудований для шляхетного роксоланського юнацтва в році від утілення слова 1711, місяця листопада, дня 6-го" — структура тут класично барокова: вступ називається "входом до палацу красномовства", має твір дві частини, нібито покрівлю, що покриває палац науки про красномовство. Є тут вестибюль палацу — природа, розділ, частини, промови риторичні й обов'язок оратора, потім іде приміщення на колонах визначення, розподілу, приявності чи побудови посилки, за тим ще три приміщення — все це під однією половиною покрівлі. Друга половина утримує під собою приміщення науки, промов зокрема. Тут також чотири приміщення. Ця дивовижна структура, оснащена силою алегорій, дає ще один приклад (його ми добачаємо в І. Галятовського, С. Величка та ін.) виводу літературної структури безпосередньо з архітектурної, зрештою, сам стиль бароко з архітектури й почався. Тут же маємо не храм, а палац; при цьому сам виклад підрозділів подано просто й доступно (с. 59—61).

Побіч з цим існують і раціонально збудовані риторики, як анонімні «Настанови риторичного мистецтва до користі молоді, що навчається, ілюстровані всілякими практичними заняттями» від 1714 р. — про це свідчить і сама назва; нам тут цікаві панегірик П. Могилі, похвала Б. Хмельницькому, промова щодо поразки Росії (очевидно, йдеться про Прутську битву 1711 р.). Анонімна риторика без заголовку 1716 р. називає студентів садівниками, складається з трактатів та лабіринтів, а в лабіринтах — квіти, структура також оригінальна (с. 67—69); також анонімний автор риторики без заголовка 1717 р. творить "Ораторську Іліаду, чи найкоротшу суму риторики", при цьому саму "Іліаду" складають риторичні параграфи (с. 69). Н. Гармашенко в 1719 р. складає «Книги ораторського мистецтва, сімома труднощами, наче печатками скріплені" (с. 72), відтак частини риторики є зламанням печаток. Цей курс також має безліч алегорій і творений цілком у бароковому смаку (с. 72—73). Такого ж типу риторичний курс І. Негребецького від 1722 р., який має особливо вигадливу назву: «Арго для змагунів, що стоїть на березі Бористена і перевозить до щасливих берегів красномовства руського Язона, чи спосіб різнояких настанов, а також який скеровує правилами до ліпшого розуміння риторичного знання до стрімких вершин важ- коти, відкритий у році, коли Арго, божественним духом позолочений, нещасному світу відслонив збавлення". Складається цей курс із десяти кораблів та двох компендіумів (скорочених викладів) — с. 77—79. Є риторики у формі піраміди, колони, книг, збірників, не раз — саду: так, у риториці Й. Оранського 1731 р. одна частина зветься садом, а друга — каналом, що "орошує ораторський сад" (с. 85), є тут і квіти. Одна з анонімних риторик зветься «Молочний шлях", а частини — стежками (с. 94); риторика В. Новицького з 1738 р. має назву «Світильник красномовства", а частини звуться променями (с. 97—98).

¹⁴ Стратий Я., Литвинов В., Андрушко В. Описание курсов... С. 56-57.

Своєрідно побудована також анонімна риторика початку XVIII ст., що належала Р. Мироновичу¹⁵, розділи будуються тут за навчальним роком: частина перша — осінь, складається з трьох полів ораторського перебування; зима і весна риторичного року, тут вже на поля нема розкладки, а на звичайні розділи (с. 127), тощо.

Як бачимо, автори риторик надавали великої уваги формі подання риторичного матеріалу, причому намагалися не повторювати один одного (однакова побудова трапляється досить рідко), курси різняться інакшим практичним матеріалом для вправ, який часто має виходи в живе життя того часу — цим риторики для історика літератури й найцікавіші. На жаль, цей багатий матеріал досі для сучасного естетичного вжитку не вибирався. Деякі риторики дають поняття й про писання історії та історичний стиль (наприклад, риторика С. Кулябки з 1734 р. "П'ять книг про риторичне мистецтво" — с. 92 чи риторика Д. Галяховського з 1746 р. "Риторичні основи" — с. 111). Вводились у риторики й літературні твори. Так, у підручнику Я. Рудзинського з початку XVIII ст. подано драму "Йосиф-патріарха" Л. Горки (с. 117), до анонімної риторики, також початку XVIII ст., дописано промову Т. Прокоповича на смерть Петра І (с. 121); є тут вставки, цікаві для історії Київської академії — так, в анонімній риториці без заголовка 1736 р. вставлено «Риторичну промову в захист наук, які вивчаються в колегії Києво-Могилянській, викладено публічно 6 січня 1736 року" (с. 123).

Загалом треба сказати, що українські поетики та риторики мали значний вплив на формування естетичних та теоретичних знань і були, певним чином, тією основою, на якій будувалася й творилася література українського бароко, хоч у живій практиці, як ми вже казали, література не раз виходила за ці регламентовані школою межі. Водночас не можна сказати, що поетики та риторики були лише засобом схоластичних вправ, тобто сухою й мертвою шкільною наукою, в них не раз, особливо в системі прикладів, відчувався пульс сутнього життя, зрештою, вони були ніби той компас, за яким скеровувався розвиток української літератури XVII—XVIII ст. Певною мірою поетики й риторики вбирали в себе і власну творчість їхніх авторів, що також надає курсам особливого історико-літературного значення. Можна відтак сказати, що коли б видати наявні рукописні поетики та риторики, то вийшла б поважна і вельми цікава бібліотека, безцінна для пізнання літературного теоретичного мислення майстрів слова нашого бароко.

¹⁵ Про Р. Мироновича див.: Аполлонова лютня. К., 1982. С. 164-168.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти