Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Українська барокова драма. Загальні зауваження
Пізнє бароко. Загальні статті
Пізнє бароко
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Перед нами один з вельми цікавих, певною мірою фундованих на літературних запозиченнях, а певною — оригінальних пластів, чи, сказати б, феномен української духовності, без пізнання якого уявлення про нашу літературу було б недостатнє, тим більше що до нас дійшов цілий корпус таких п'єс, анонімних чи з позначкою авторів. Нема однак сумнівів, що це лише частка того, що колись існувало, бо в барокові часи витворено масу драм, декламацій, проголошень риторичних зразків поезії. Все це було значною мірою традиційно впорядкованим і входило в систему шкільного навчання, отже, не завжди залежало від принагідної оказії, хоча траплялося й таке, а ставало обов'язковим для викладача поетики, який писав п'єсу чи риторичні вправи віршем і з тими-таки учнями виставляв драму, здебільшого на Різдво чи Великдень, або й на обидва свята, а ще на завершення викладання в класі поетики та свято так званих рекреацій. Сам викладач після того переходив до викладу в інших класах, вищих, а його наступник мав уже для себе обов'язок писання драм і їхнє виставлення. Таким чином, коли припустити, що скільки було учителів поетики в Київській академії чи інших навчальних закладах, ураховуючи й час порожній (занепад навчального закладу чи інші несприятливі обставини, зокрема, у воєнні часи), стільки було написано й драм, відповідно коли б не жахливі пожежі 1780 і 1811 рр., які значною мірою спопелили бібліотеку Київської академії, то драм до нас дійшло б набагато більше, може, з сотні півтори, враховуючи, що деякі професори писали й не по одній, а по кілька (наприклад, М. Довгалевський — дві, М. Козачинський — три тощо). Але навіть і та дещиця, яка подолала спопеляючі хвилі часу, виглядає значливо, автори творів користувалися виробленою культурою, хоча одні були більше, а інші менше талановиті, одні своїм мистецтвом подивляли, а інші творили на рівні ремесла, одні більше вкладали власного "я", інші залишалися на рівні наслідувальному, чинячи копії, хоч не раз виходили на глибокі й серйозні думки; одні з насущними проблемами свого часу твори пов'язували, часом на рівні вигадливої барокової гри, а інші того не чинили — зрештою так буває в кожному мистецтві і завжди.
Так склалося, що українська барокова драма творилася здебільшого в межах шкільного театру, передусім Київської академії, меншою мірою при школах у Львові, Гощі, Чернігові, Кам'янці-Струмиловім, інші — в межах культурного осередку, наприклад Почаївського, де створив дві п'єси Т. Щуровський, але бувало, що театральні вистави виходили поза межі школи і виставлялися мандрівними акторами. Так, ми до останнього часу не знали, що рибалтівський театр, який був досить розвинений на теренах Польщі, мав свій розвиток і в нас, але знахідка «Трагедії Руської" з першої чверті XVII ст. цей факт потверджує. Так само й театр XVI ст., згадки про який виловлюємо в полемічних творах того
часу чи в історії Львова Б. Зиморовича — про це докладно розповімо і розвідках про окремі твори. Інколи драматичний твір з'являвся : ініціативи міського уряду на певну нагоду (про це і вістив Б. Зиморович)
Ось це вельми цікаве місце: "Тривіальна школа, уславлена в той час чужими та своїми учнями, перед приміщенням міської ваги прикрасиле сцену, де представлено, як у пустині попередник Христа (Іван Хреститель. — В. Ш.) з дикими звірами, тобто хлопчиками, одягненими е звірячі шкіри, проповідує мир і злагоду. Після його переконливої промови Лев Роксоланський (герб м. Львова. — В. Ш.) перед Єдинорогом, гербом архієпископа, схилив коліна і зброю у супроводі хору музикантів що виконував гімн більбілітанський "Не знали леви, кому служать" Позаду митрополичого костелу молодь, голосом і одягом подібна де дівчини, того ж Єдинорога солодкою милозвучністю, як ланцюгами милосердя заплутаного та закутого, до середини храму весело тягнули, а на завершення панегірик святому Амбросію з трубами по черзі відспівали"1 — скажемо, що це дійство відбулося у червні 1583 р.
Мандрівні театри використовували так звані інтермедійні п'єси абс й п'єси, подібні до шкільних; розвивався й театр ляльковий — "Вертеп". Що це справді було так, свідчить Ілля Турчиновський у творі «Моє життя і страждання під час своїх мандрівок він з іншими київськими студентами виставив діалог з інтермедією. Ось цей запис: "Трапилося з Києва два студенти, які бажали в Орші чи в Могилеві ходити до шкіл, але їх не прийняли, бо були благочестиві (тобто православні. — В. Ш.). З ними я потрудився і на світле Воскресіння ми виправили діалог з інтермедією. На це зібралося багато благочестивого люду, римлян і самих єзуїтів, домінікан і жидів; всі на те дивувалися, оскільки в тих краях такої речі не виділи"2. Факт подвійно цікавий: київські студенти учинили театральну виставу, вийшовши за межі України, де навіть римо-католики вистав не опоряджували. Але це було в краях наближених до України, назагал же традиції й форми українського барокового театру київські вихованці несли ще далі: у Москву та інші російські міста, навіть до Сибіру, або в Сербію (М. Козачинський), розширюючи географію його засвоєння.
Годі сказати, що українська барокова драма — естетичне явище, в науці не вивчене. Досить згадати капітальну працю М. Петрова3 чи ще капітальнішу професора В. Рєзанова, що надрукована як серія передмов до 6-томного корпусу4, розвідки М. Возняка5, працю І. Франка про вертеп, про яку докладніше мова буде на своєму місці, та й інші його дослідження; цілий ряд дрібніших статей, які також будуть згадані далі — все це дає достатню лектуру для вивчення цього явища. Але на сьогодні після виявлення нового фактажу з поставленого питання цих праць стало уже недостатньо, бо в кожному часі естетичні явища минулого мусять віднаходити новий вимір при їхньому дослідженні, а вивчення історії драматургії, хоч би у вищих навчальних закладах, вимагає вже перекладу цих драм сучасною українською мовою, адже творилися вони не лише мовою розмовною українською, але й книжною українською, словенською (значною мірою), тобто церковнослов'янською, та й польською; в інтермедіях уживалися ще й мови білоруська та російська — так було по всій бароковій літературі. Не знаємо лишень драм, писаних латиною, хоча на шкільному терені й такі могли бути6.
1 Зиморович Б. Потрійний Львів. Львів, 2002. С. 121 — 122.
2 Давня українська література: Хрестоматія. К., 1991. С. 380.
3 Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII— XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII— XVIII вв. преимущественно драматургическая. К., 1911.
4 Рєзанов В. Драма українська. Вип. I, III—VI. К., 1926 - 1929.
5 Возняк М. Початки української комедії. Львів, 1919.
6 Докладно про це див.: Шевчук В. Мова і творення культурних та духовних цінностей в XVI-XVIII ст. // Дивослово. 1996. № 3. С. 16-22.
Українська барокова драма не постала на голому місці й мала свої предтечні форми, які поєдналися з міжнародними традиціями християнського театру. Форму публічних видовищ із розігранням звичаєвих схем мали обрядові дійства ще з язичницького часу: веснянки, русалії, жниварські свята, весілля, зустрічі пір року, парування, але вони на
нашому ґрунті не переросли, як це було в стародавніх греків та римлян, у професійний театр із витворенням драм світського ґатунку. Можемо лише говорити, та й то на рівні радше здогадному, про так званий скомороший театр, який був мандрівний і поєднував розігрування сценок народного життя з дійствами, які тепер звемо цирковими та балетними; принаймні одна із фресок Софії Київської зображає таких акторів. Але репертуар подібних дійств, у тому числі й лялькових вистав, до нашого часу не дійшов, хоча він напевне існував принаймні з XII ст. Та можемо впевнено твердити, що інтермедійний театр, який з'єднався з театром шкільним або й існував окремо, є продовженням цієї традиції, яка перейшла від скоморохів до освіченого люду, що тримався біля церкви з нижчою школою. Отож побіч із бароковою християнською драмою існував театр ляльковий (вертеп) та інтермедійний, що зв'язувався з тим біляцерковним людом — рибалтами. Від того до нас дійшла лише одна п'єска, яка і свідчить, що цей (рибалтівський) театр мав найпевніше тісну сув'язь з інтермедійним, бо інтермедії (народні смішні сценки) вживалися не лише як складник християнської драми, але й окремо, як продовження театру, власне, скоморошого.
Але нас оминула традиція так званого ренесансного театру (твори В. Шекспіра є його вершиною), який секуляризувався, тобто вийшов з-під доктринерського впливу церкви, і став цілком світський — і це велика втрата для української драматичної літератури. Отож коли в Європі побіч із традиційним християнським існував театр ренесансний, то в нас лишень християнський з використанням народного, інтермедійного. Тому п'єси почали творитися ніби двоярусні: з серйозної дійової частини і часток міждійних: інтермедія (інтерлюдія) — це і є видовище міждійне, яке могло мати більший чи менший зв'язок зі змістом дійства серйозного, а могло й не мати, з'єднуючи лише високі теми з низькими, високе бароко з низовим, а відтак трагічне з комічним, що, зрештою, значною мірою оживлювало шаблонові християнські теми. Опріч того, до театру наближалися, окрім драм, жанри споріднені, тобто писання, які творилися не для читання індивідуального, а для публічного виконання. Такою була зокрема риторична поезія, про яку варто коротко сказати окремо.
Риторичною поезією можна назвати таку, яка суголосна за жанрами, типами і стилістикою до мистецтва красномовства, що зумовлювалося рецитаційним виконанням твору. Навіть у підручниках риторики виклад поетичного й риторичного матеріалу не раз поєднувався — у практиці Києво-Могилянської академії часом певні риторичні правила викладались у класі поетики. Першою ознакою риторичної поезії є її творення для усного читання, відтак поставали певні жанри декламації та діалогу, про які розповімо далі, як проміжні між поезією і драматургією, хоча діалог не раз творився не для декламування, а для індивідуального читання. До риторичної поезії треба віднести так звану школярську, коли школярі чи мандровані дяки, чи й ченці (так само мандровані) декламували вірші з метою заробітку в людних місцях, випрошуючи милостиню для себе чи для школи — така поезія бувала медитаційна (як у Климентія Зіновіїва7) чи жартівлива або ґротесково-бурлескна (найяскравіші зразки в П. Поповича-Гученського8). Ця поезія часто зливалася з привітальною на честь свят (так звана різдвяна чи великодня поезія). Привітальна поезія у формі промови творилася на прибуття високошанованої особи чи на її від'їзд (такі вірші є в «Саді божественних пісень" Г. Сковороди); інколи на цій основі з'являлися складніші твори, які вже не призначалися для декламування, а тільки мали, як і діалог, у собі формальну риторичну основу (класичний зразок — «Еклога" Григорія Чуя, Русина із Самбора9), написана на прихід єпископа Тарла.
7 Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 205-213.
8 Там-таки. С. 191— 197.
До риторичної поезії можна віднести вірші, написані у формі похоронної промови чи плачу, існував окремий жанр — "лямент" чи "трен", не раз така поезія творилася у формі декламації ("Вірші на жалісний погреб... П. Конашевича- Сагайдачного" К. Саковича10, «Лямент по святобливо вмерлім... Іоанну Василевичу" Д. Андреєвича11тощо). На цій основі поставали також твори для індивідуального читання ("Лямент у світа вбогих на жалісне представлення Л. Карповича" М. Смотрицького12). Риторичними є вірші у формі подячної промови патронові-благодійнику (класичний приклад — «Поема чи слово похвальне... Роману Гнідичу" Р. Мироновича13), на цій основі постав цілком риторичний жанр дедикацій та панегіриків, хоча панегірик міг творитися і для привітальної декламації (наприклад, «Панегірик Йоасафу Кроковському" І. Нарольського14), і як розрослий твір для індивідуального читання (панегірики І. Орновського, П. Орлика тощо). Початок цього жанру можна бачити в "похвалах", які постали ще в часи Київської держави (класичний зразок «Слово о полку Ігоревім" чи «Битва під Оршею 1515 року" анонімних авторів15); сам жанр "похвали" цілком риторичний, існував і в XVIII ст., а в давніші часи з'єднувався з піснеспівом. Творилися вірші у формі привітальної промови з приводу перемоги в тій чи іншій баталії (наприклад, «Епинікіон» Т. Прокоповича16), а також у формі церковної проповіді з моральним повчанням (зразок: "Передмова до читальника" О. Словицького в його книзі "Пахощі квітів»17, де йдеться про шкідливість пияцтва). І нарешті до риторичної поезії можна віднести поетичні історичні виклади, хоча їх здебільшого подавали й творили для індивідуального читання.
Така поезія є ніби передухіддям до драми. Значно більше до неї наближається діалог, отож розглянемо й цей жанр. Саме слово походить від грецького — розмова, бесіда, через що часом цей жанр звався "розмова", "розмисел". Розрізняємо такі типи діалогічних творів:
1) із призначенням для театру, як різновид драми, побудованої на системі монологів, тут діалог наближається до декламації;
2) жанр чисто літературний, із театром і декламаціями не пов'язаний;
3) у прозі форма діалогу застосовувалась у записі диспутів та у філософських творах, зокрема в Т. Прокоповича, а найбільше в Г. Сковороди.
У драматургії діалоги бували різдвяні та великодні на теми побутові і релігійні. Такими були «Діалог про страждання Христа"13, «Слово про збурення пекла" (кінець XVII — початок XVIII ст.)19, "Вірші на воскресіння Христове й інтермедіум" і «Епілог" П. Поповича-Гученського, хоч це більше декламація20, «Діалог, коротко зібраний, на персон сім, на дві частини розкладений" (кінець XVII — початок XVIII ст.), «Діалог Енея з Турнусом» з "Поетики", складеної в Чернігові в 1745 р.21, діалог Т. Щуровського «Голос похвали неба і землі» (1770) тощо. Діалогічна форма вживалася в інтермедіях: "Розмова між поляком та ковалем», «Розмова між жовніром та жидом"22 тощо.
Значно більшого поширення набув літературний діалог без зв'язку з театром, побудований на відтворенні розмов героїв. Така форма вже культивувалась у XVI ст. (згадана "Еклога" Г. Чуя, яка є розмовою двох персонажів: Кастора та Полукса). Діалогічну поезію творять значною мірою представники польсько-української літератури першої половини XVII ст. («Україна, татарами терзана» М. Пашковського23, його ж «Розмова козака запорозького з перським гінцем", 1617, «Діалог про оборону України» В. Кіцького24); діалогічну поезію вживали С. Симонід («Селянки, 1614), Б. Зиморович ("Селянки нові руські", 1663) та ін.
9 Українська поезія XVI ст. К., 1987. С. 87-102.
10 Українська поезія XVII ст. Перша половина. К., 1988. С. 160-183.
11 Там-таки. С. 207— 210.
12 Там-таки. С. 131— 150.
13 Аполлонова лютня. К., 1982. С. 164— 168.
14 Там-таки. С. 144— 145.
15 Марсове поле. Кн. 1. К., 1988. С. 78-85.
16 Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 188-192.
17 Антологія української поезії. Т. І. С. 287-290.
18 Рєзанов В. Драма українська. Вип. І. К., 1926. С. 185— 200.
19 Там-таки. С. 143— 161.
20 ЗНТШ. Т. XCVI. Львів, 1910. С. 119— 146.
21 Марсове поле. Кн. 2. С. 258-259.
22 Українські інтермедії. К., 1960.
23 Марсове поле. Кн. 1. С. 150-158.
24 Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. II, кн. 2. К., 2001. С. 190—194, 184-189.
Чудового зразка діалогічної поезії створив К. Транквіліон-Ставровецький — «Ліки пустельникам і чесним ченцям на помисли гріховні» (1646), що є розмовою душі й тіла25. Ця форма перейшла у XVIII ст.: блискучу елегію в діалозі між Купідоном та Йоасафом написав латинською мовою І. Ярошевицький ("Купідон або крилатий амур", 1702)26, дуже цікавий твір цього жанру створив С. Дівович — "Розмова Великоросії з Малоросією» (1762)27, де подано широку картину української історії й змагань козацтва за свободу своєї землі. М. Мозалевському приписують створений на основі інтермедійної поетики (низове бароко) "Діалог, або розмову пастухів" (друга половина XVIII ст., українською розмовною мовою), цю ж поетику використав І. Некрашевич ("Ярмарок") і в серйозному творі ("Сповідь", 1789)28. До 80-х років XVIII ст. відносять "Розмову священика з ієромонахом на тему про покращення побуту духовенства», а в 1786 р. інок Яків написав діалога "Плач лаврських ченців"29, що має вигляд сатири, діалогічна форма тут чисто літературна. Вона перейшла певною мірою в XIX ст., згадати б С. Петрушевича і його діалога "Василь, Кирило і Федько". Загалом же цей жанр у XVIII ст., хоч і має ряд цікавих, навіть видатних розробок, починає занепадати, а найвищий свій розвиток мав у першій половині XVII ст. Інколи діалог набирає катехизисної форми запитань та відповідей, власне, стає літературною формою для певних популяризацій, ця форма культивувалась і в XVIII ст.: "Вірші за запитаннями та відповідями складені" (1743).
Взагалі діалоги — натуральна форма вислову в драмах, а в окремі твори вона ніби виділяється з драми, хоч, можливо, її первісне походження було інше: спершу діалог, а тоді драма. Іншу природу мали декламації, на основі яких постали декламаційні драми. Розглянемо й цей жанр.
Декламації можна вважати проміжним жанром між поезією у власному розумінні цього слова і драмою. Годі сказати, що декламації передували появі шкільної драми, бо цей жанр існував і в часи активного функціонування шкільної драми, хоч часово він у початках, можливо, й віддаленіший. Загалом декламації були текстовим матеріалом для рецитаційного дійства, тобто публічного виконання в церквах та школах різного рівня під час різдвяних та великодніх свят, тих чи інших важливих подій: при похоронах, привітаннях іменитій особі, зустрічах. Як правило, писались учителями шкіл для учнівського виконання, хоча бували випадки, коли декламацію складав цілий клас поетики, що було складником навчального процесу. Декламаторів могло бути від 3-х до 20-ти і більше.
Найдавніша декламація, відома нам, — "Просфонима, привіт преосвященному архієпископу кир Михаїлу, митрополиту київському, галицькому і всієї Росії" (тут термін "Росія" визначає землі Київської митрополії: Україну та Білорусь), складена у Львівській братській школі, коли той був посвячений, а відтак рукоположений у митрополити (17 січня 1591 р.). Декламація має цікаву форму, складається із запрошення, проголошеного перед народом у церкві від дітей та ліків (хорів). У першому ліці рецитує 5 отроків, у другому — 8, у третьому — 5. По тому йде "Молитва", звернення до "старіших", привіт архієпископу у школі, "Моління від нищих" (два отроки) і "До всіх загалом". Отже, рецитація відбувалася у двох місцях: у церкві та в школі. Це зразок урочистої декламації. Існували й сумні, ляменти. Тут особливо цікавий "Лямент дому князів Острозьких" Д. Наливайка (1603)30. Часом лямент, як уже говорилося, має форму не так декламаційну, як літературно-писемну, хоч у "Ляменті на смерть І. Василевича" (1628) Д. Андреєвича є елемент декламаційний ("Трен нищих спудеїв школи братської Луцької"), це саме в "Гербах і тренах при гробі... Сильвестра Косова" (1658).
25 Антологія української поезії. Т. І. С. 151-154.
26 Там-таки. С. 247— 261.
27 Там-таки. С. 315— 329.
28 Там-таки. С. 372— 376.
29 Там-таки. С. 350— 356.
30 Українська поезія XVII ст. Перша половина. С. 38—42.
Найвидатнішим твором цього типу є "Вірші на жалісний погреб... П. Конашевича-Сагайдачного» К. Саковича, що складається з рецитації студентів (кожен підписаний під віршем), яких виступає 19, а завершується твір "Епілогом смертю побитого до живих" та "Епітафією" — твір з'єднує рецитацію з твором писемно-літературним. З різдвяних декламацій чи не найдавніша — "На Різдво... вірші» (1616) Памва Беринди31, певною мірою декламацією можна назвати "Візерунок цнот Є. Плетенецького» (1618) О. Митури32. В П. Беринди рецитує сім отроків з передмовою та епілогом, в О. Митури твір розбито на окремі вірші, присвячені достоїнствам оспівуваної особи, що було зручно для рецитації. Зразком колективно писаної (де декламаторами виступають автори віршів) привітальної декламації є "імнологія» Петру Могилі, яка подається у формі "піснеслов'я", тут кожен вірш пишеться та проголошується на задану біблійну тему. Одна з найвидатніших декламацій — «Евхаристиріон, або Вдячність» з присвятою також П. Могилі С. Почаського33, яка тим важлива, що проголошує встановлення в Києві Парнасу та Гелікону. Починається із "Стемми ясновельможних Могил" (геральдичний вірш, має прозову передмову автора і складається з двох частин: Гелікону з його науками та Парнасу з його літоростями (мистецтвами), які мають культивуватись у Києві, і завершальними віршами: "Вдячність", "Молитва", звернення до Зоїла — кожен рецитатор підписаний під віршем).
Форму рецитації використовує у своїй збірці "Роксоланки, або руські панни»34Симон Зиморович, тут є розподіл на хори (ліки) і подається співна партія хлопцям та дівчатам. Це ніби літературний прийом, але знаємо, що вірші писалися на братове весілля і, здається, мали на меті рецитацію. Додамо до цього, що в 1648 р. вийшла окремим виданням декламація студентів Києво-Могилянської академії на честь князів Вишневецьких.
На основі декламацій творилися так звані декламаційні драми. Зразками таких драм великоднього циклу є "Вірші на пресвітлий день Воскресіння Христа, спасителя нашого» (1630) А. Скульського та "Розмишляння про муку Христа, спасителя нашого" І. Волковича (1631), які вийшли окремими друкованими виданнями. Цікавою особливістю тут є те, що декламації стають головним компонентом у драматичному творі. Дуже цікава декламація на Воскресіння Христове є в згаданого вже П. Поповича-Гученського, де бачимо з'єднання низового й високого бароко (кінець XVII ст.). У першій частині (Пролог і 12 отроків) декламатори рецитують на богословські теми, а отроки (13—20) виконують жартівливу партію про боротьбу із Смертю і описують епізоди шкільного життя в інтермедійному дусі. Декламацію на Страсті Христові написав Д. Туптало35, складається вона з Прологу і двох частин, рецитують 11 отроків.
Творилися декламації і в стінах Київської академії, зокрема в честь святої Катерини — писано її колективно учнями під керівництвом професора І. Ярошевицького польською мовою36. Назва її "Геній св. Катерини". Згадати можна ще волинську "Декламацію на свято Великодня" з інтермедією до неї (1719), створену в якійсь сільській школі, складається вона з 14 вітальних віршів, виконувалася учнями різного віку та вчителями (дяками), в текст уставлено пісні.
Поетика декламації часом використовувалася при написанні драм структурно. Такою декламаційною драмою є "Милість Божа" (1728), здогадно І. Неруновича — в основу покладено не дію, а декламаційні пасажі. Загалом розквіт жанру декламації припадає на XVII ст. У XVIII-му він занепадає. З цікавих пізніших декламацій можна назвати "Декламацію" М. Базилевича (1752—1755)37.
31 Рєзанов В. Драма українська. Вип. 1. С. 58-70.
32 Українська поезія XVII ст. Перша половина. С. 87—92.
33 Там-таки. С. 222— 250.
34 Пісні Купідона. К., 1984. С. 59-89.
35 Українська поезія. Середина XVII ст. К., 1992. С. 311— 313.
36 Рєзанов В. Драма українська. Вип. IV. К., 1928.
37 Аполлонова лютня. С. 213-215.
Володимир Резанов, який видав академічного корпуса барокової драми в 30-х роках XX ст.( розклав її за темами та жанрами. Так, у випуску третьому він зібрав великодні драми як шкільні дійства, у розвідці вказуючи, що шкільна драма постала на основі середньовічних європейських містерій, а такий тип драми перейшов в Україну через Польщу. Загалом шкільні вистави в Києво-Могилянській колегії почалися в кінці 30-х — на початку 40-х років, принаймні з цього часу є документальна звістка — згадка А. Барановича в листі до Мелетія Дзика38. Дослідник визначає ряд драм великоднього циклу: "Дія, на страсті Христові написана" — найдавніша драма, написана в середині XVII ст. чи трохи пізніше, анонімна. До 1698 р. належить цілком барокова «Царство натури людської, Звабою розорене, Благочестю ж Христа терновим вінцем знову складене". Лише план зберігся від драми «Свобода від віків, притаманна Натурі Людській через неповинну смерть Милості Божої дарована Натурі" (1701). У 1703 р. написано драму, можливо, колективного складання "Мудрість передвічна, яка отворила розумну душу в едемському саду, самовільно потягнену в полон Ада і повернена до початкового раю". Із 1706 р. знаємо "Торжество Єства Людського, замореного раніше через спожиття заповітного дерева, тепер же смертю Христовою". Великодній темі присвячено драму С. Лянцкоронського "Трагікомедія", написана і виставлена в 1729 р. І завершують цей ряд "Владолюбивий образ людинолюбства Божого" М. Довгалевського від 1737 р. та "Образ пристрастей цього світу, який образом Христа страждущого виправився" М. Козачинського.
Окремий том (випуск IV-й) творить В. Рєзанов із пам'яток шкільних дійств різдвяного циклу, де подає такі драми: "Комедія на день Різдва Христового" Д. Туптала (1702), "Дія на Різдво Христове" невідомого автора (кінець XVII — початок XVIII ст.), "Комічне дійство" М. Довгалевського від 1736 р. і різдвяну драму без заголовка. Сюди треба було б віднести й "Вертеп" Й. Обонкіона-Баті, але дослідник цієї драми у свій корпус не вмістив.
Загалом драми великоднього та різдвяного циклу — головна частина репертуару шкільного театру, відтак складають основний їхній масив. З різдвяних драм "Вертеп" — драма чи не найцікавіша.
Окремо збирає і розглядає В. Рєзанов драматизовані легенди агіографічні (вип. V-й), тобто йдеться про драматургію агіографічну, про святих. Власне святим присвячені знаємо лише дві драми: згадану декламацію св. Катерини, складену колективно, і "Про Олексія, чоловіка Божого" (1673—1674). "Комедія на Успіння Богородиці", написана в 1678 р. Д. Тупталом, присвячена Богородиці і є єдиною на цю тему. Це трохи дивно, бо культ Богородиці в Україні був вельми поширений, правда, Богородиця виступає як героїня в пасійних драмах, де гірко оплакує смерть свого сина (взяти б до прикладу "Розмишляння про муку Христа, спасителя нашого..." І. Волковича).
У VI випуску В. Рєзанов зібрав драми типу мораліте. Його складають: "Жахлива зміна солодколюбного життя на прискорбне та злидарське", складена 1701 р. на основі притчі про Багатія та Лазаря; "Людині, котра вмирає, корисна настанова" від 1730 р. — твір короткий, власне, це діалог; "Боротьба церкви з дияволом" від 1737 р., також короткий діалог; трагікомедія Варлаама Лащевського від 1740 р., написана декламаційно; "Воскресіння мертвих" Георгія Кониського 1746 р. і "Комедія уніятів та православних" Сави Стрілецького з кінця XVIII ст., написана польською мовою, але це вже п'єса не віршована, на тему конфесійного змагання на користь православ'я.
38 Рєзанов В. Драма українська. Вип. III. К., 1925.
В. Рєзанов не видав у своєму корпусі II випуску, куди мали ввійти п'єси на біблійні старозаповітні теми. З цього циклу — «Йосиф-патріарха" Л. Горки.
Окремий, І випуск В. Рєзанов склав під заголовком «Сценічні вистави в Галичині«: тут зібрано драми з XVII ст., та не тільки драми, а й декламації, хоч і не всі, нема, наприклад, «Просфоними", а є "На Різдво Господа і Спаса нашого Ісуса Христа вірші" П. Беринди, видані у Львові в 1616 р., "Вірші з трагедії "Христос пасхон" А. Скульського, видані там-таки в 1630 р., «Розмишляння про муку Христа, спасителя нашого" І. Волковича, видані 1631 р.: "Слово про збурення пекла», яку І. Франко назвав пасійною драмою; два уривки з пасійної містерії без заголовку і діалог пасійний Христові. Але не введено сюди "Трагедії" Я. Ґаватовича; можливо, укладач корпусу збирався подати її у випуску II корпусу, який не вийшов; загалом треба сказати, що драма Я. Ґаватовича від часу передруку, за винятком інтермедій до неї, не перевидавалася. Отже, В. Рєзанов розрізняє два центри творення драми: Галичину і Київ, хоча такий поділ недостатній, існували ще драми, творені українцями на чужині і на провінції біля навчальних закладів або й мандрівні — вони, як правило, залишалися поза межами огляду, за винятком різдвяної драми Д. Туптала, написаної у Ростові.
У такий спосіб учений розробив класифікацію української барокової драми, але переважно тематичну: великодні, різдвяні, агіографічні, на теми біблійні, зокрема Старого Заповіту, та мораліте. Також діалоги й декламації, хоч останніх подав лишень зразки, не вичерпавши матеріалу. Тут тільки драми типу мораліте — категорія естетична. Що ж вона визначає?
Мораліте (назва походить від лат. moralis — моральний) — це переважно алегорична драма, яка кладе в основу елемент повчання, моральної науки, вона може бути релігійна та світська. Класичний зразок драми мораліте — "Воскресіння мертвих» Г. Кониського, сама драма алегорична, але що цікаво: в ній уже не використовуються алегоричні абстрактні фігури-образи, і хоча основа тут християнська, драму можна назвати й світською, бо йдеться про живі реалії часу, коли твір писався. Загалом драми типу мораліте поширювались у Європі в XV—XVI ст. У творі мали перемагати, і то обов'язково, позитивні персонажі. Але поетика мораліте, зокрема введення в коло дійових осіб алегоричних персонажів: Розум, Лінь, Премудрість, Справедливість, Глупство і т. д., широко використовувалася в драмах великодніх, різдвяних, агіографічних, на теми біблійні, тобто тих, які звалися містеріями, чи пасійними драмами, чи міраклями. Розглянемо й такі категорії.
Міракль (від лат. miraculum — чудо) — жанр, що культивувався в Європі особливо у XII—XV ст. і визначав релігійно-навчальну драму (віршовану), яка будувалася на основі чуда, здійсненого якимсь святим, отже, така драма мала характер агіографічний. Цікаво те, що міраклі в українській традиції, принаймні коли судити за збереженими пам'ятками, не дістали поширення, хоч описи чуд у прозі практикувалися (П. Могила, А. Кальнофойський, Д. Туптало та ін.). Елементи міраклю вжито, наприклад, у драмі Т. Прокоповича "Володимир»: акт прийняття розпусником та братовбивцею християнства подано як чудо, чуда збирався творити Жеривіл, але не здійснив їх — тут здійснення чуда подається іронічно. А в драмі "Про Олексія, чоловіка Божого" хоч і йдеться про святого, але жодних чуд він не творить, хіба що, живучи при батьках, чинить так, щоб вони його, так само як і розшуковці, не пізнавали, що, зрештою, пояснюється не так тим, що герой чудотворець, як зміною його зовнішності.
Зате творилися містерійні драми. Містерія (від гр. містеріон — таїнство, релігійний обряд на честь божества) — це релігійна драма на основі легенд; саме в містерії між діями вставлялися інтермедії — веселі сценки з живого життя, інакше їх звали інтерлюдіями, різниці між цими термінами нема. Відповідно найдавніша драма, зіграна в Львові, про яку згадує Б. Зиморович у своїй книзі "Потрійний Львів" (ми це місце зацитували) була містерійна, виконувалася школярами — там розігрувалася історія з Іваном Хрестителем, вводилися співи та музика, зокрема гімни. А в драмі Я. Ґаватовича про того ж Івана Хрестителя вводились і інтермедії. Містерійна поетика згодом широко вживалася і в інших п'єсах, де зображалися обрядові дійства, які часом творилися як ораторії. Ця поетика в українських драмах не раз набирала форми пасійності. Інколи п'єса так і звалася: пасійне дійство.
Загалом пасія в християнській церкві — це вечірня відправа перших чотирьох п'ятниць у Великий піст, коли читається Євангеліє про страсті Христові. Класичним зразком пасійної містерії можна назвати "Розмишляння про муку Христа, спасителя нашого..." І. Волковича, де страсті Господні описуються з великою пристрастю та емоційною збудженістю у декламаційний спосіб.
Усі ці драматургічні поетики вживалися переважно не в чистому вигляді, а змішано, з елементами модельованими та привнесеними. Теорія ж драми, яка читалася в Київській академії, визначала жанри простіше: трагедія та комедія, тобто на античний лад.
У трагедії вимагалося подавати гострий, значимий конфлікт, коли герої потрапляють у безвихідь, вступають у боротьбу із супротилежними силами і часто гинуть, хоч загибель не буває обов'язкова — в результаті в глядача має виникнути співчуття до героя, яка катарсисно очищує людину. Трагедія як жанр з'явилася ще в античні часи в Стародавній Греції в VII—VI ст. до н. е. на основі обрядових дійств на честь Діоніса. Загалом трагедія тоді тлумачилася як жалісна пісня, теорію ж трагедії обґрунтував Арістотель у своїй поетиці. На новому рівні відродили цей жанр в Англії В. Шекспір, в Іспанії — Лопе де Beгa, у Франції — Корнель та Расін, у Німеччині — Лессінг, Шіллер та Гете. Цікаво, що найдавніша українська п'єса «Трагедія Руська" вживає слово "трагедія", але не в прямому значенні, а гумористично. Однак трагедія Я. Ґаватовича уже має всі риси цього жанру (1619), з пізніших п'єс трагедією можна назвати "Воскресіння мертвих", хоч там ужито й комічний, інтермедійний контраст до трагедії (трагікомедія). Загалом з'єднання трагедії з інтермедіями (це є вже в Ґаватовича) іде від засвоєння містерійної поетики, тим-то й постав сполучний жанр.
Але поняття комедії в давні часи не було ідентичне з сучасним — це не лише смішне, але й урочисте, процесійне з музикою, інколи й танцями у формі окремих балетних номерів, хоч і смішне також. Наприклад, драма І. Волковича складається з двох частин: трагедійної про муки Христа та комедійної, де ораторіяльно оспівується його воскресіння. Драми Д. Туптала обидві звуться комедіями, бо смерть Богородиці кладе початок її високому чину заступництва людей-грішників перед Богом, а смерть Ірода в другій п'єсі кладе початок утвердженню християнства. Саме тому урочиста, ораторіяльна частина драми не раз перетворювалась у співну, з'єднуючи драму з оперою — в нашій традиції таке з'єднання бачимо в І. Волковича та в "Комедії на успіння Богородиці" Д. Туптала, де багато співають, зокрема в другій частині драми. Відтак комедіями в сучасному розумінні слова ставали інтермедійні п'єски, є комедією друга частина вертепної драми (перша тут — трагедійна), де естетика осмішування творилася комедійно; чистих же комедій, із самим осмішуванням українська барокова драма не творила, хіба в рибалтівських п'єсах чи інтермедіях, що існували осібно. Зрештою, так було і в давньогрецькій драмі в першому періоді її становлення, отже, комедія ставала виразом веселощів та радості після пережитої в першій частині твору трагедії.
Класична трагедія чи трагікомедія теоретиками драми розкладалася на п'ять дій, кожна з яких мала своє призначення: спершу йшов пролог — це, як пише М. Довгалевський у своїй "Поетиці", "виступ перед глядачами ще до постановлення самої п'єси, в якому представляють поета, або пом'якшують звинувачення, або розповідають сюжет, або все це разом". По тому йде перша частина фабули — протазис, що "включає зав'язку дії без оголошення закінчення і міститься в першому, а іноді другому акті". Наступна частина драми дістала назву епітазис — "це розвиток тих дій, які зображуються в протазисі". Нарешті йде катастазис — "остання частина, в якій закінчується фабула і яка є поверненням або до щасливого кінця, або до нещасливого. Вона завжди міститься в п'ятому акті". Нарешті закінчення, яке називали ще катастрофою, "є завжди печальним, або сумним, навіть коли початок радісний"39.
З викладеного матеріалу можна зробити висновка, що українська барокова драма творилася загалом у контексті європейської християнської драми, засвоюючи її естетику, але так само, як в архітектурі та інших барокових жанрах і видах мистецтва, не бувала по-рабському, чи, точніше кажучи, провінційно копійована, відтак художньо не завжди слабша європейської. Навпаки, вводила в свою структуру питомий національний елемент, збагачуючи європейські форми автентично неповторними. І справді, візьмемо, до прикладу, трагедію Я. Ґаватовича: її збагачено образами української демонології; драму І. Волковича — поетикою народних голосінь ("Плач пречистої Панни"), "Про Олексія, чоловіка Божого" — травестійною віддачею звичаєвих українських дійств, зокрема сватання, весілля, і це в той час, коли герої вдягнені в римську одежу, і т. д. Водночас барокова драма робить спроби виходу, притому прямого, в національну історію («Володимир" Т. Прокоповича, «Милість Божа" І. Неруновича, "Вид мудрості в образах, від поган висміяних" (1774) Т. Щуровського).
Але найцікавішою ознакою автентичної прив'язаності до живих проблем українського життя став принцип прообразності, що сполучався із чисто бароковою естетикою творення кількох пластів читання в художньому творі за допомогою підтекстів і натякової поетики. Це ускладнювало розуміння та сприймання твору, але можемо твердити, що не тільки закони барокової інтелектуальної, художньої гри примушували авторів удаватися до таких засобів, а постійно загрозливе становище України в тій порі, відтак речі недогідні (сказати ж сучасним терміном — офіціозові), про які письменникові все-таки хотілося сказати, покривалися низкою естетичних затаювань та приховувань. Але саме оті інколи разючі притаювання не раз становлять головний інтерес до тих творів у нашому часі, бо, не маючи змоги творити ренесансну, основану на живому житті драму з порушенням пекучих житейських та політичних проблем, наші драматурги переводили це у сферу другого читання та в прообразність, хоча прообразність часом творилася на рівні естетичної гри. Докладно прообразність ми розглянемо в окремій статті, що йде відразу ж по цій. Згодом зупинимося на прообразності, як її розумів Григорій Сковорода.
39 Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К., 1973. С. 188.
Це явище простежуємо передусім у п'єсах, а вершиною таких засвоєнь стала драма "Воскресіння мертвих" Г. Кониського, де під алегоричними образами Гіпомена та Діокрита виразно бачаться П. Полуботок та Петро І. Таким чином, барокові драми, які вживали такої поетики, набували алегоричного наповнення не лише через те, що образами стають абстрактні поняття (поетика мораліте), а тексти наповнюються іномовленнями (слово алегорія — грецьке і складається з двох: алло — інше і — говорити). Алегоричні драми творилися і в інших літературах, так само як твори інших жанрів (вірші, поеми, повісті тощо), але такого типу алегорій, як ми подали вище, здається, в інших літературах було не густо; зрештою, й наша знаменита "Енеїда" І. Котляревського є алегоричною поемою цього ж таки типу40. Розкриття ж алегорій становить для глядача тим більший інтерес, що барокова драма була здебільшого не подієвою, а мислительною і творилася не як гра емоцій чи переживань через ті чи інші події, а як гра розуму, при цьому ускладнено, у виробленій культурі, відтак саме ця культура, здобута глядачем у академії, і давала йому підстави ті контексти розуміти і сприймати — не забуваймо, що барокова драма функціонувала і творилась у нас упродовж більш півторастолітнього часу, відтак і склала свій феномен в українській культурі, і його має пізнати для свого розвитку кожен освічений українець.
І тут постає запитання: чи українська барокова драма залишилася отим непізнаним Сфінксом, який існував у певному часі, а потім був засипаний піском, а чи мала вона вплив на розвиток нової української літератури? Тема ця не проста й потребує окремого опрацювання, тут же скажемо: факти свідчать, що таки мала. Коли взяти до прикладу п'єси І. Котляревського, то його знаменита "Наталка Полтавка" має в основі чисто бароковий принцип творення універсальної картини людини, народу чи світу (такі картини створювали в XVII—XVIII ст. поети Л. Баранович, Климентій Зіновіїв, І. Величковський, Д. Братковський, С. Величко та ін.), а в драмі цей принцип закладений у М. Козачинського, в його "Образі пристрастей світу цього" чи в анонімній драмі "Царство натури людської". В І. Котляревського ж системою образів "Наталки Полтавки" твориться загальний обрис українського менталітету; нагадаємо, що п'єса писалася полемічно до "Козака-віршотворця" О. Шаховського, де цей менталітет подано спотворено. Коли ж узяти "Москаля-чарівника" — перед нами п'єса, цілком побудована на традиції інтермедій. Та й взагалі українська побутова комедія значною мірою ввібрала в себе поетику інтермедій. Естетику ж містерій надзвичайно цікаво використав Тарас Шевченко в поемі "Великий льох", жанр якої він так і означив: містерія, вживаючи при цьому символи та алегоричний спосіб викладу. Цей твір уже тим цікавий, що зберігає форму рецитаційної, тобто декламаційної, драми, хоча і з новим засвоєнням. Окрім того, Т. Шевченко вживає інших художніх засобів, властивих українській бароковій драмі: алегоризацію, символи, іномовлення, прообразність, творить універсальну картину свого народу41.
Драматургію на основі української барокової драми творив Пантелеймон Куліш ("Іродова морока", "Цар-Наливий" тощо), містерійну драму написав Панас Мирний, а вершиною драматургічного засвоєння цього феномена стала творчість Лесі Українки, на основі класицистичної європейської драми використовувала вона засвоєння П. Куліша і з'явила різновид модерністичного необароко, напевне знала й зразки української барокової драми. Микола ж Куліш свою "Патетичну сонату" створив, спираючись на поетику вертепної драми, зокрема образ вертепного палацу; цю ж поетику засвоїв у повісті "Вертеп" Аркадій Любченко та й автор цих рядків у своїй драматургії ("Вертеп", "Сад", "Брама смертельної тіні", "Птахи з невидимого острова").
Вже цих побіжних фактів досить, щоб дійти переконливого висновку: українська барокова драма не стала засохлим деревом, на її корінні не переставали проростати пагони драматургії і в подальших — XIX та XX ст., отже, й досі залишається живим естетичним явищем.
40 Див. докладно про це: Шевчук В. «Енеїда» І. Котляревського в системі літератури українського бароко. Львів, 1998.
41 Див. докладно про це: Шевчук В. Persona Verba. Слово іпостасне. К., 2001.
