Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Українські родинні хроніки
Пізнє бароко. Загальні статті
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Не можна сказати, що цей жанр у нашій літературі був розвинений, чи, точніше кажучи, що пам'яток його до нас дійшло достатньо. Маючи локальний, родинний характер, вони і знищувалися легковажними нащадками без задуми, сприяли цьому також війни, розрухи, а найбільше — фізичні й духовні занепади наших так званих "вищих станів" суспільства, наприклад українського шляхетства в другій половині XVI — на початку XVII ст. чи згодом винародовлення нащадків козацької старшини. Нижчі ж верстви нашого народу, як правило, про родову пам'ять не дбали, родові перекази жили в них в усній передачі, згодом забувалися, через що більшість українців свого родоводу далі діда й баби, у ліпшому випадку прадідів, не знає. І це все при тому, що традиція родинних хронік у нас досить давня. Першою пам'яткою цього жанру є «Повчання Мономаха дітям ". Фактично це вид автобіографії, тобто розповіді про власне життя, писаної для пам'яті нащадкам. Пізніше такого типу пам'ятки в нас також трапляються, але тільки із XVI ст., наприклад «Заповіт" В. Загоровського чи в пізнішому, з XVIII ст., часі — «Повчання внуку» М. Бонячківського. Автобіографічними записами є відомий «Діаріуш" Атанасія Филиповича (1646), автобіографія Іллі Турчиновського з XVIII ст., «Сказання про дідів" Ф. Іскрицького з XIX ст. тощо.

Прототипом родинних хронік було генеалогічне оповідання першої половини XVII ст. У той час, коли давня аристократія з родоводом, що сягав Київської Русі, масово польщилася і відпадала від рідного народу, київські книжники намагалися (ще в цілком примітивний спосіб) записати історії саме тих високошляхетних родів, які православ'я і рідного народу ще трималися. Так, Захарія Копистенський пише генеалогічне оповідання про князів Четвертинських (1623), а П. Беринда — про рід Копистенських (1623), П. Могила пише про Проскур-Сущанських (1637 і 1640) та Стеткевичів-Любавицьких (1637). Інколи генеалогічні сповіщення подаються у віршах (про рід Острозьких у поемі Симона Пекаліда «Острозька війна" — 1600), у геральдичній поезії, досить розвиненій у першій половині XVII ст., тощо.

Українська родина XVIII cт.

Портрет подружжя. Середина XVIII cт.

Але сталої традиції ні оповідання, ані вірші не витворили, очевидно тому, що революція 1648 р. змішала в Україні стани, а стару аристократію та шляхетство активно замінила козацька старшина, яка про пам'ять своїх предків дбала небагато, бо не відчувала в тому особливої потреби, а може, й не мала чим похвалитися. І тільки в час гетьманування Івана Мазепи такий інтерес починає знову з'являтися, згадати б бодай поетичний розпис роду харківських полковників Донець-Захаржевських, зроблений Іваном Орновським у його книзі «Багатий сад" (1705). Траплялося також, що окремі родинні записи вводились у регіональні літописи, творені представниками того чи іншого роду, наприклад літописи Лизогубів, Дворецьких тощо, але ці літописи родинними хроніками назвати годі, хоч елементи таких хронік тут наявні. Немало автобіографічних даних, часом з коротким родовідним оглядом, подають приватні діаріуші (були ще діаріуші загальнополітичні, офіційні), як-от «Діарій» Дмитра Туптала1, «Домашній літописець Барських"2, «Щоденник" проігумена Гедеона Пазина3 чи «Записник" Юрія Винницького4, чи наші великі діаріуші: М. Ханенка, Я. Марковича5та П. Орлика, або й короткі, як діаріуш сина гетьмана Д. Апостола П. Апостола6. Але й ці щоденники не можна назвати родинними хроніками, бо вони захоплювали здебільшого факти з життя їхніх авторів, а генеалогічні дані про свій рід подавали хіба принагідно.

Отож справжні родинні хроніки починають з'являтися тільки в другій половині XVIII ст. Михайло Максимович досить чітко це явище пояснив: "Нововідкриті "комісії для розгляду дворянства" привели малоросіян до історичного самопізнання, звернувши їхню увагу на предків. Тоді й у межах нашої, вже зліквідованої сотні, все, що належало собою і своїми предками до сотенної старшини, заметушилося і заворушило паперовими листками замість знамен, і багато тоді набрав рубликів прохорівський срібляник Тома Антонович Сніжка (вихідець із-за Дніпра), малюючи герби і вирізуючи печатки тутешнім шукачам дворянства"7. Цей цілком практичний інтерес і викликав появу сімейних хронік, так постало "Посвідчення" Г. Політики8, автобіографічна оповідь С. Лукомського9, «Літописні записки» П. Мовчана10, «Старовинні замітки про рід Горленків" І. Квітки11 тощо.

1 Летопись иже во святых отца нашего Димитрия... М., 1784.

2 Странствия В. Григоровича- Барского. СПб., 1885. Ч. 1.

3 Записки чина св. Василія Великого. Жовква, 1928. Т. III, вип. 1-2.

4 Там-таки. Т. IV, вип. 1—2. Жовква, 1932.

5 Киевская старина. 1891-1896, Т. XXXIII LV (окремий відбиток: Жерела по історії України-Руси. Львів, 1913. Т. IV).

6 Киевская старина. 1895. Кн. 3.

7 Максимович М. Собрание сочинений. К., 1876. Т. I. С. 810.

8 Україна. 1917. К., 1918. Кн. I—II. С. 86-87.

9 Киевская старина. 1890. Т. XXX. С. 477-485.

10 Там-таки. 1885. № 1. С. 71-82.

11 Чтения в обществе Нестора-летописца. Кв. VI. Огд. III.

Г. Левицький. Родове дерево Розумовських

У XIX ст. ця традиція не лише не зникає, а набуває поширення і твердо фіксується аж до початку XX ст., що зумовлювалося не лише розвитком історичного мислення в середовищі українського шляхетства, тепер уже нащадків козацької старшини, але й тим, що дворянство як стан починає хилитися до занепаду. Отже, такі записки робляться представниками тих чи інших родин не тільки з родинного сентименту, а й для морального родового самоутвердження. Через це М. Стороженко розробляє сімейну хроніку Стороженків12, Сулими видають «Сулимівський архів"13, так само видають свої родові папери Стороженки, пише "Сказання про дідів" Ф. Іскрицький14, сімейні хроніки складають Кочубеї15, Капністи16 та ін. Цілком уписуються у цей ряд і знамениті українські вчені-історики Михайло Максимович та Олександр Лазаревський17.

12 Киевская старина. 1884. № 2.

13 Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Воцеховичей XVII— XVIІІ вв. К., 1884.

14 Труды Чернигов, губ. арх. комиссии 1909-1910. Чернигов, 1911. Вып. 8.

15 Кочубей А. Семейная хроника. СПб., 1890.

16 Исторический вестник. 1891. Т. XLIV, кн. 5.

Родова традиція часом буває вельми цікава, коли рід витворював кількох визначних діячів у різночассі. Так, Микола Гоголь був споріднений із козацьким полковником О. Гоголем та поетом XVIII ст. Танським; належали до одного роду відомий поет, філософ, драматург Георгій Кониський та визначний письменник і вчений XIX ст. Олександр Кониський. Вельми цікавих предків мав Григорій Квітка-Основ'яненко: його прадід був харківським полковником, а дід — полковником ізюмським. Дружина дідова, а письменникова баба була сестрою поета, білгородського єпископа Йоасафа Горленка з відомого полковницького роду; нащадком роду Горленків був відомий український есеїст і знавець старовини Василь Горленко, родописцем Горленків був Ілля Квітка. Один із Білозерських, предків Ганни Барвінок та Василя Білозерського, кирило-методієвця та редактора "Основи", був українським літописцем; так само талановита письменниця XX ст. Галина Журба була по матері з Копистенських, які дали знаменитого Захарію, тощо. Подібно і з Максимовичами. Сини Максима Васильківського, помічені й обласкані Мазепою, входили в найвищу еліту свого часу: Дмитро Максимович — державний діяч, генеральний бунчучний, мазепинець, а Іван — один із найвидатніших поетів свого часу. Їхній небіж Іван Петрович — генеральний писар у П. Орлика, а згодом автор великого латино-слов'янського словника. Сам же Михайло Максимович достойно увінчує цей славний рід, бо став одним із видатних українських учених і першим ректором Київського університету. Через це так цікавий нам його родовід, хоч годі не відчути прикрості, що нащадок знаменитих мазепинців ставиться до І. Мазепи та визвольної місії власних предків із вірнопідданою російською резервою.

Ніхто ніколи не брався зібрати родинні хроніки в окремому виданні. Свого часу ними захоплювалася й немало їх опублікувала "Киевская старина". Виходили окремі хроніки й книжками, виданими для сімейного вжитку, отже, великого поширення не мали, публікувалися також і в малодоступних виданнях. їхні дані використовував у своєму "Малороссийском родословнике" В. Модзолевський.

Загалом не є їх багато (можливо, дещо знайшлося б і по архівах), але свою привабливість вони мають безперечну, стають чинниками пізнання нашого минулого. Причина порівняно невеликого поширення цього жанру — в нашій багатолітній бездержавності, бо істина загальновизнана: нема держави, нема й славетних родів. Чи не тому представники глибоко закорінених у минулому родів, чи бодай їхньої родової пам'яті, так часто йшли на службу тій державі, яка їхньою землею володіла: пристосовувалися, щоб утриматися й існувати, а тим самим прирікали себе на загибель. Принаймні в Україні було саме так.

17 Максимович М. Собрание сочинений. Т. І. С. 802-834; Лазаревський О. Pro doma. К., 1893.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.