Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Почаївський культурний осередок XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко. Загальні статті
Пізнє бароко
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Російська історіографія XIX ст. витворила цілу низку мітичних, вигаданих на цілком ідеологічних підставах постулатів, до яких уперто й послідовно підганяла факти, й поширювала такі схеми, використовуючи всю потугу імперської пропаганди, не обмежуючись притому власною територією, а намагаючись настійно вселяти свої фікції в уми вчених інших країн.
Перша й головна мітична схема — наступність московського самодержавства щодо державних утворень Київської Русі, тож російська історія починалася не з творення державних форм на власне російській території, що було б логічно й науково, а з державних утворень на землях підпорядкованих, передусім українських. Цим, зокрема, пояснюється вперте намагання ототожнювати українців та росіян, ясна річ, при запереченні історії та культури перших і при поширенні думки про всезагальність історії та культури других (так звана "общерусская" історія, культура). Тісно пов'язаний із цим постулатом був інший: ідея російської церкви й російського православ'я, мета якого — підтримувати перший постулат, даючи йому, так би мовити, духовну підставу. Третій головний постулат: так звана народність, за яким руський народ, котрий був конгломератом різних, навіть не завжди слов'янських племен (щось на зразок недавнього "радянського народу"), розглядався як єдине, неподільне ціле, ідентичне з поняттям "російський" за повного чи часткового заперечення існування народів українського та білоруського, їхніх мов та культур, через що Миколі Костомарову доводилося свого часу змагатися за існування "двох руських народностей" (в однойменній статті)1, а згодом і білоруси почали відстоювати свою самодостатність.
Оці три ідеї російської пропагандивної машини мали пронизувати історичне й культурне мислення посельців імперії, за чим пильно стежила цензура, і прищеплювалися вони, можна сказати, з немалим успіхом та вправністю, хоч і без достатніх логічних передумов, а більше за принципом, що крапля камінь довбає. Не дивно отож, що рудименти такого мислення (до речі, ці ж таки ідеї, дещо змінені, активно засвоювали і щепили і в радянській імперії) міцно закорінено й досі. Саме через таке уживлення довгий час побутувала традиція (вже традиція!) вважати, що українська, чи білоруська, чи російська культура в старому часі (XVI—XVIII ст.) будувалася на виключно православній основі, а все, що не було православне, огуджувалося як чуже, вороже, мало не іноземне. Щодо російської культури — так воно й було, принаймні в XVII ст. там активно боролися проти "латинської єресі", впливів західноєвропейських та й українсько-білоруської культур, а щодо культури нашої, то вона мала форми різнорідні, і тільки з початком XX ст. ми почали говорити про потребу розглядати українську культуру в поліфонічній єдності, інакше її не розумітимемо й не знатимемо2.
1 Костомаров Н. Две русские народности // Основа. 1861. № 3. С. 33-80.
2 Докладніше про це я пишу в розвідці «Відродження і Реформація в українській культурі (XV—XVII ст.)»
Почаївська лавра в час облоги турками 1675 р. Гравюра 1705 р.
Безсторонньо чи навіть прихильно заходилися вивчати пам'ятки уніятської чи римо-католицької української культури в Галичині й діаспорі; вивчали їх частково і в Україні Східній, уже в XIX ст., здебільшого під православним соусом. Так, Павло Житецький у праці про "Енеїду" І. Котляревського дивиться (під впливом російського імперського мислення) на уніятську літературу як на результат насилля: "Пам'ятником цього насилля була уніятська література XVIII століття. Вона хотіла регламентувати народну совість, ввести її в те коло релігійних уявлень, джерелом яких було не релігійне піднесення, а політичний опортунізм"3 — до речі, ці слова можна з таким же успіхом приписати, ще більшою мірою, й російському православ'ю.
3 Житецкий П. Энеида Котляревского и древнейший список ее с обзором малорусской литературы XVIII в. К., 1900. С. 58.
І все-таки різні конфесійні підкультури почали вводити в загальноукраїнський контекст. М. Возняк у своїй тритомній "Історії української літератури" розглядав уніятську літературу як частину загальноукраїнської. В'ячеслав Липинський розвинув постулат культури "католицької Русі". Орест Левицький поставив проблему протестантської підкультури, надрукувавши розвідку про соцініянство в Україні, і т.д. Початки такого поліфонічного розгляду в Україні Східній після революції були знову заглушені проімперськими радянськими догмами; в Західній Україні вивченням уніятської культури пильно займалися василіяни ("Записки чину св. Василів", що виходили в Жовкві), досліджували ці питання і за кордоном (у Римі, Польщі тощо). Тепер же прийшов час підсумку, зведення відкритих новознайдених фактів, переосмислення наново нашого культурного процесу, виходячи вже не з ідеологічних чи конфесійних засад, а з об'єктивних, серйозно-наукових засновків, коли висновок виводиться із системи наявних реальних фактів, а не факти підганяються під наперед визначений висновок.
Цю преамбулу треба було зробити, перш ніж почати розмову про Почаївський культурний осередок, який найбільше розвинув свою діяльність у XVIII ст., адже він мав цілком уніятський характер. Осередок зібрався в Почаївському Успенському монастирі, при якому було організовано друкарню. Сам Почаївський монастир, за місцевими переказами, засновано ще в XIII ст., але документально фіксується з кінця XVI ст., коли А. Гойська наділила монастир землями. В 1618 р. тут надруковане знамените «Дзеркало богословія" Кирила Транквіліона- Ставровецького, але загалом культурної діяльності монастир у XVI ст. виявив мало. У 1718 р. його було перетворено на уніятський, тут влаштовано резиденцію провінціяла, або протоархімандрита василіянських ченців. Монастирська друкарня відновила свою діяльність із 1720 р. і пробула в руках василіян до 1831 р., коли Почаївський монастир знову став православний. За сто років гуртком учених-василіян та друкарів було видано певну кількість книжкових друків, в основному релігійного змісту4. Ченці видавали книжки для шкільного навчання і для богослужіння (Псалтир, Часословець, Осьмогласник). Видавалися також господарчі порадники, морально-навчальні книги, поетичні збірники і спеціально-уніятська література ("Послідованія уніятським праздникам", "Послідованіє" — про правила постригу василіян), а також ряд видань музичних ("Послідованіє молебного пінія", "Послідованіє благодарственного і молебного пінія", "Устав церковного пінія", "Ірмологіон" тощо). З богослужебних книжок видавалися Требники, Молитвослови, Служебники, Акафісти, які піддавалися змінам відповідно до вчення уніятської церкви. Книги біблійні, окрім Псалтиря, який був навчальною книгою, виходили досить рідко, але в 1798 р. видано в п'яти томах повну Біблію, у 1759 р. — "Євангеліє" та "Апостол", видавалися також "Євангелія воскресни" (перша половина XVIII ст.), "Апостол толковий" (1784), "Апостол і Апокаліпсис" (1763). Книги супроводжувалися передмовами та післямовами, часом вони творилися двомовно: польський текст паралельно із словенським ("Псалтир"), виходили книги латинською та польською мовами. Загалом польська мова приймалася василіянами як "сообщій нам і обичний язык", що треба мати на увазі, бо це означає, що польська мова і у XVIII ст., як і в столітті XVII-му, лишається однією з літературних мов українців. Окрім того, почаївці видавали передруки книжок давніших, переклади й самостійні твори. Перевидавали вони в основному житія святих та повчання ("Житія нікіїх святих", 1802; "Житія Василія Нового", 1794), а з самостійних видань — "Житіє святого отця нашего Іова Желіза" (близько 1791), присвячене настоятелеві Почаївського монастиря Йову Залізу, який був у XVIII ст. причислений до святих. Із повчань передрукувалися твори Івана Златоуста, "Пандекти" і "Тактіон" Н. Чорногорця, "Цвітник" авви Доротея, повчання Кирила, архієпископа александрійського тощо. Деякі передруки піддавалися редакційним змінам, перероблено було й "Дзеркало богословія" Кирила Транквіліона-Ставровецького, перевидане в 1790 р. Перекладали також і так звані керівництва для священиків ("Богословіє нравоучительне" П. Антіона), збірки проповідей ("Бесіди парахіяльнії", 1789).
4 Про почаївські видання писали: Петрушевич А. Исторические известия о древней Почаевской обытели чину св. Василия Великого и типография ея, с росписью в той печатным книгам // Галичанин. Кн. I. Львов, 1863; Житецкий П. Энеида Котляревского...; Щеглова С. Богогласник. Историколитературное исследование. К., 1918. С. 20-25, тут подається докладний перелік цих видань; Возняк М. До історії почаївських видань XVIII в. // ЗНТШ. Т. СХХХ. Львів, 1920. С. 107-119.
Саме в середовищі Почаївського культурного осередку виник задум перекладати книжки на "простий і посполитий язик руський" для навчання посполитих людей і "неуків" ("Науки парахіяльнії", 1792, 1794). Загалом ця книга — одна із найцікавіших пам'яток української мови, яка тут максимально наближена до народної, — про неї поговоримо далі. Перекладено було слово Михайла Ольсавшського про з'єднання західної і східної церков (1769), слово І. Вітошинського Катерині Другій (1794), "Байки талмудові" (1794) — виклад єврейського обряду. З оригінальних книг, що вийшли з Почаївського культурного осередку, треба відзначити "Катехизис" (ряд видань — 1790, 1793, 1819), "Богословіє нравоучительне" (1751, 1787), "Народовіщаніє, чи слово к народу католицькому" (ряд видань — 1765, 1768, 1778) — матеріал, який мали використовувати священики для проповідей, "Письмена сі єсть начатки догмато-нравоучительні богословії образом народовіщанія" (1771), збірники проповідей ("Сім'я слова Божії", 1772), виклади християнської віри ("Сказаніє нужнійших обичаїв науки православної християнської віри", 1794, "Образ примиренія грішного чоловіка з Богом", 1756 тощо). Було видано "Буквар" (1818), у якому моральні повчання подаються у віршовій формі дворядкової епіграми, і граматику ("Коротке потребнійших от грамматичеського художества речей зібрання", 1772). Українською мовою пишуть морально-навчальні книги для дітей та юнацтва ("Наука християнська", 1721 і особливо цікава "Політика свіцька од іноземних авторів коротко зібрана", 1770). Так само народною українською мовою видали почаївці господарчий порадник "Książka lekarstw końskich" — раз кирилицею, раз латинкою. Неодноразово було видано в Почаєві книгу "Гора Почаєвська" (1757, 1772, 1792, 1803), у якій зібрано історичні та легендарні звістки про Почаївський монастир, тут подано також пісні в честь Почаївської ікони Богоматері (три пісні, одна з них була надрукована й окремо — 1790). З поетичних друків у Почаєві в 1773 р. виходять "Пісні к пресвятій Богородиці, к іконі Почаївській чудотворній", а в 1790 р. вперше виходить антологія українського духовного вірша-пісні "Богогласник" — один із найвидатніших поетично-музичних друків XVIII ст., який мав багато перевидань навіть у XIX ст. Перше видання "Богогласника" містило 247 віршів-пісень із нотами, з них 32 польських і 2 латинські, решта книжною українською мовою. Вдруге "Богогласник" було видано під назвою "Пісні благоговійнії" в Почаєві 1805 р.
Початок "Політики свіцької" 1770 р. — почаївський друк народною українською мовою
На цій книзі треба зупинитися окремо, адже це була перша антологія української поезії, саме тої, яка стала релігійною піснею і в XVII— XVIII ст. набула великого поширення. Вже І. Котович зазначив, що збірка складається з пісень, які люблять співати українські селяни5. Особливо цікавився «Богогласником" Іван Франко, написавши «Вступ до студії над «Богогласником"6, у якому поставив питання про різницю між поезією релігійною і церковною, вказавши, що поезія релігійна "є піднесення духа поза обсяг звичайних, буденних інтересів, поза которими для первісного чоловіка безпосередньо починався обсяг божества", а "поезія церковна, се витвір штучний, опертий на довговічній традиції, виплив організації окремої верстви жерців, монахів, священиків, приноровлений до цілі систематизованого вже і спеціалізованого богослужения, якого не знають первісні релігії" (с. 6). Саме такого типу поезію, тобто церковну, і зібрав антологічно «Богогласник". Спеціально про це видання І. Франко писав так: «Пісні церковно-релігійні, що ввійшли в склад "Богогласника", можна вважати вірним образом того стану, в якім найшлася наша інтелігенція, а особливо наше духовенство в XVII і XVIII вв. Характерним признаком того стану була унія одної части нашого духовенства з Римом, при захованню повної автономії в заряді та непорушності обряду" (с. 21). І далі: "Се в головній мірі твір уніятський. Вже з того самого випливає, що в такім творі треба шукати сумішки впливів західних і традиційних східних. І справді мішання та перехрещування тих супротивних течій бачимо тут на кожному кроці" (с. 22).
Найґрунтовнішу студію про «Богогласник" написала С. Щеглова7. В. Перетц указав, що укладачі «Богогласника" редагували й дописували тексти: «Початок і перші строфи старих текстів залишаються без змін, в середніх та останніх допускаються варіанти, вставки, а також складаються наново цілі строфи"8. Він визначив 19 авторів, яким належала 31 пісня. В. Щурат називає 38 авторів, що склали 54 пісні9, і вказує, що більшість тих пісень із другої половини XVIII ст., менше — з кінця XVII — початку XVIII-гo.
Про редакційну роботу упорядників Софія Щеглова писала: "Редакційна робота видавців була трояка (йдеться про видання 1790 р. — В. Ш.). По-перше, їм довелося вибрати із величезної кількості рукописних пісень ті, які вони помістили в свій збірник. По-друге, ці запозичені пісні були ними в більшості випадків перероблені, деякі, можливо, складені наново. По-третє, пісні були систематизовані й розташовані у звісному порядку під впливом польських та українських збірників віршів"10. При цьому ступінь редакторського опрацювання був різний: від повної переробки до корективів. Деякі риси редагування цікаві, наприклад, пісні надавалося одноманітної форми, давалася повна картина зображуваної події, після того йшли прославлення та молитва; знімалися прості й вульгарні вислови, часом народна мова перекладалася на словенську; з кількох списків складалися відтворення, проводилася контамінація тексту, акровірші, які були в попередніх текстах, через це часто порушувалися.
Софія Щеглова виділила 42 автори 63 пісень «Богогласника", з них більшість написано книжною українською мовою, також і словенською, 4 полономовні, одне ім'я автора пісні латиномовної, 25 пісень написано василіянами, три єзуїтами, більшість авторів із духовного стану. Жили вони в основному у XVIII ст., тільки троє, можливо, в кінці XVII-гo. Джерелами пісень були Євангелія, Мінеї, Тріоді, Акафісти, Псалтир, Дії апостолів, Октоїх, апокрифічна література, польські релігійні пісні. Серед більш відомих авторів варто згадати Івана Вольського, з його творчості знаємо 11 пісень, у «Богогласнику" — 7, жив, очевидно, на початку XVIII ст. в Кам'янці-Струмиловім. Автором однієї пісні збірника був Достоєвський, дід російського письменника. Є тут одна пісня Г. Кониського «Про воскресіння мертвих" — з його відомої драми.
5 Котович И. Богогласник, его значение и употребление в народе // Виленский вестник. 1866. № 127.
6 Франко /. Духовна і церковна поезія на сході і на заході // ЗНТШ. Т. СХІІІ. Львів, 1913.
7 Щеглова С. Богогласник.
8 Перетц В. Историколитературные исследования и материалы. Т. I. СПб., 1990. С. 390.
9 Щурат В. Із студій над почаївським Богогласником. Львів, 1908.
10 Щеглова С. Богогласник. С. 169.
Автором значної кількості пісень був Дмитро Левковський, у "Богогласнику" їх п'ять (народився 1759 p.f помер 1821 р.), склав збірника віршів. Знаємо 11 пісень Івана Мастиборзького — чотири з них увійшли в "Богогласник". Увійшло сюди й три пісні єзуїта Івана Моравського, котрий жив у кінці XVII ст., він автор полономовної книги "Амвон Духа Святого, що до серця мовить", яка вийшла в Познані 1700 р. Був родом із Галичини, викладав теологію, філософію та математику. Помер 1700 р. Є тут пісні ієродиякона Герасима Парфеновича, що жив у XVIII ст., можливо, він був батьком української поетеси інокині Анисії Парфенівни и. Є зразки творчості Василя та Івана Пашковських, останній — автор збірника з цікавими творами, писаними народною мовою12, жив у другій половині XVIII ст. Введено сюди пісню Дмитра Туптала «Зітхальна до Господа Ісуса Христа", є в "Богогласнику" й пісня Г. Сковороди, що має тут назву "Жаль над зле прожитим часом життя», пісня чомусь не вводиться в число поезій Г. Сковороди, можливо тому, що в "Богогласнику" вона перероблена.
Певною мірою у твори збірки вривається живе життя XVII— XVIII ст., зокрема йдеться про татарські напади, міжусобні війни, міжконфесійні змагання, часом ці події подано натяком чи в загальному обрисі. Є, зокрема, пісні, спрямовані супроти єретиків (аріян чи кальвіністів), проти бусурман (мусульман), які звуться зчаста поганами. Є ряд пісень антивоєнних взагалі. Подаються історичні звіщення: про напад союзника російського царя Івана III Менглі-Герея на Україну, про польського гетьмана Конецпольського, про вбивство уніятського архієпископа Й. Кунцевича у Вітебську в 1623 р., звісно, із симпатією до єпископа, який зображується святим, — у двох піснях; подається згадка про Збаразьку війну та облогу Почаївського монастиря в 1675 р. — цю подію згадано в кількох піснях із прославленням Богородиці; є згадка про Віденський договір 1738 р., що завершив війну між Австрією та Францією за польський престол. З'явлено також мор 1770 р. із прославленням Почаївської Богоматері. Подаються віншування польським королям, зокрема Станіславу Понятовському (1764—1795), є пісні із згадкою про землетрус (невідомо коли), про заснування Почаївського монастиря та будівництво Успенського храму Миколаєм Потоцьким у 1771 р., заснування Загоровського монастиря в 1567 р., Пучинського монастиря в 1764—1765 рр. магнатами Вільгами тощо. Не раз віститься про перенесення ікон до тих чи інших церков і взагалі про чудотворні ікони, немало є згадок про чуда в певних місцевостях. Отже, історичні згадки охоплюють час XV—XVIII ст., загалом історичний фактаж у піснях бідний.
Як уже сказано, "Богогласник" був популярною книгою, часто перевидавався, зокрема і в XIX ст., частина його текстів перейшла в народ, але небагато; деякі збереглись у народній пам'яті незмінно, а деякі значно змінилися — здебільшого це пісні великодні.
Призначення "Богогласника" цілком практичне: для богослужіння і для співання народу на свята. В передмові видавці прямо говорять, що цими піснями мають прикрашатися свята, щоб воздавати честь Богу і святим, подавати моління. При цьому співання божественних пісень протиставляється "поганим гралиськам, байкам, сміхостроєнням, танцям, пиятикам, сварам та іншим неподобним справам"13, тут, як бачимо, в одне змішано народну творчість і моральні вади: пиятики і свари. Кладеться заперечення при цьому "небогоугодним звичайним колядам, які служать простим співакам", тобто знову маємо випад проти високопоетичної народної культури, що є відголоском війни церкви супроти язичницького народного світогляду.
11 Шевчук В. Загадкові пісні з рукопису Івана Грядилевича // Дорога в тисячу років. К., 1990. С. 155-164.
12 Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 357-361.
13 Щеглова С. Богогласник. С. 43.
Загалом же всі пісні збірки розділено на чотири частини. В першій уміщено пісні "святам Господнім, страстям Ісус Христовим, деяким неділям та чудотворним іконам"; у другій "святам Богородичним і деяким її чудотворним іконам" і молитвам до неї, у третій — "святам нарочитих святих" і в четвертій — "покаянні, зворушливі, які служать різним потребам". У перших трьох частинах подаються пісні від Різдва Христового в першій частині і з вересня — у двох наступних, тобто від давнього Нового року, що починавсь у вересні; так лік часу ведеться і в "Четьях-Мінеях". Є цикли пісень, здебільшого різдвяних, що скеровані проти язичницьких коляд; другий великий цикл — великодні пісні; третій — у честь Почаївської Богородиці і взагалі скеровані до Богоматері. Зі святих найбільше славиться Микола; немало пісень про страшний суд, смерть, тлінність земного життя — цим темам присвячено четверту частину "Богогласника". Загалом тут немає жодного жартівливого тексту, більшість пісень суворо релігійні; пісень же догматичних (наприклад, про Троїчність божества) мало. Картають пісні людські гріхи, є наближені до церковних піснеспівів. Усі тексти написано силабічним, добре витриманим віршем, трапляються вірші-діалоги. С. Щеглова робить таке означення антології: "Богогласник" являє собою збірник пісень, розташованих у певному порядку, за звісною системою, він є конечним пунктом в історії розвитку віршової літератури"14.
І насамкінець хочеться відмітити, як редактори розуміли смисл своєї редакторської роботи самі — про це віститься в передмові до другого видання "Богогласника" 1805 р. Тут зазначається, що божественні (тобто церковні) пісні "від різних віршотворців та піснеспівців віддавна складалися, і в світ виходили пісні, але одні насправді погано і немайстерно були складені, а інші по-мистецькому й мудро складалися, але не було можливості довідатися про належну їм мелодію, отож ті тільки читати можна було, а не співати, інші мали мелодію, але від усного вживання попсувалися, що й розуміти їх стало важко". Отож "за любов до праці старатливих тих творців пісень треба було їхні творення збирати, розглядати мистецтво їхнє, досягати знамірення думок, скільки можна справляти, склади віршем віднаходити, багато нового старим докладати... Це так, як одежа, котра зветшіла, перешивається і відновлюється, чи як потемнене срібло подається на очищення вогнем чи сім разів чиститься"15.
Додамо до того, що видання 1805 р. здійснили Валеріян Сеницький, чину святого Василія Великого в дієцезії Луцькій та Острозькій, і "книг розсудитель" Р. В.
Загалом же "Богогласник" — одна з дорогоцінних пам'яток нашої співної духовної поезії (до текстів докладено й ноти), і як таку її й треба розглядати.
Отці василіяни, які заклали Почаївський культурний осередок, значною мірою дбали не тільки про видання книг, які мали релігійно-прикладне значення, тобто служили для потреб духовенства, а й з метою педагогічною, просвітницькою дбали про науку "малих та невігласів", творили й друкували підручники, зокрема букварі й граматику; описували манеру доброї поведінки. У згаданому виданні "Політика свіцька" йдеться, зокрема, про "пристойне уложення тіла", про те, як вести себе за столом, як гарно ходити, як обходитися з іншими людьми, про мову й розмови, подаються загальні приписи, і все це народною українською мовою.
14 Там-таки. С. 46.
15 Там-таки. С. 65.
Загалом василіяни призвичаювали до вивчення мов, так, у книжку «Собраніє припадков" уведено три мови: словенська, книжна українська та польська, а в кінці книги додано "Лексикон", тобто "словесник словенський", що містив спершу слова словенські азбучні, а потім польські; вони почали, як уже згадувалося, свідомо культивувати як літературну "просту і звичайну руську (тобто українську. — В. Ш.) мову", щоб прості люди й неосвічені могли легше розуміти текст; маємо тут чи не вперше відхід від постулату книжної української мови. "Відомо бо є тобі, — пишеться в книжці "Науки парахіяльнії" (1794), — благовісний читачу, що в цій руській простій у Польщі звичайній і посполитій бесіді, слова і способи вислову є різні і не всім однакові: на Волині інші, на Поділлі і на Україні (тобто на Київщині й на Лівобережжі. — В. Ш.) — інші, в Поліссі — інші. Через це в єдиному тих наук перекладі не можу в усій непогодженості не єдиних і різних в різній їхній бесіді догодити, хоч і бажаю. Але ти, всечесний і благоговійний читачу, оскільки з людьми, врученими твоїй пастві, живеш і з ними завжди бесідуєш і добре спосіб живої бесіди і слів вислову знаєш, легко можеш, ці короткі науки читаючи, так їм слова вимовляти, як вони між собою звикли говорити і як їм приємніше", — думка надзвичайно цікава, бо автор радить священикам спілкуватись із людьми й нести Божу науку їхньою мовою, їм зрозумілою, а через це й догідною. Ось зразок цієї "простої мови", якою літературно користувалися василіяни: "Ми християни, на том живучи світі, мусимо конечно в компанії чи в товаристві жити і зоставати з другими, а яко двоякії злих і добрих, цнотливих і нецнотливих, богобійних і незбожних людей суть товариства, так нам з тих двох єдно конечно, альбо з добрими, альбо з злими в житії вибирати потреба".
В Почаєві вперше почали видавати книжки для дітей. Так, "Наука християнська" призначалася для "найменших дітей", тут викладено молитви, катехизис із придатками про смерть, суд, пекло, небо. Навіть "Книжка ліків кінських"16 була призначена для читання в школах, і тут, крім порад, як лікувати хвороби худоби, подано й інші господарчі ради: як боротися із сараною, ловити рибу, як лікувати людину, як нищити гусінь, як боротися з укусом гадюки тощо. Для зразка мови, якою все це писалося, наведемо такий рецепт: "Поки гарячка не припадет по укушенню, нехай чоловік укутаний сок з листя ясинового усіканого витисне і вип'є з вином той лист, перше умішавши, а з листям самим окладати теє місце, где укутаний єсть"17. Є тут також поради на випадок кашлю, сухот, чиряків, трясці, струпу й пархів у голові й т.д. Цікава ще одна риса цих видань — українська мова передається кирилицею та латинкою: кирилиця рясніє церковнослов'янізмами, а латинка обходиться без них, але тут багато полонізмів. Ось один зразок мови: "О короликах. Каждий господар надобно, щоб держав в своїй хаті короликів кілька пар, так мав би м'ясо на обиходку, а шкурку купці платили би"18. А ось зразок мови з "Політики свіцької": "Єсть непристойно руками брати м'ясо, єсли на тоє маєш вилки; альбо хліб тлустими руками, обтерти треба рук, до хліба беручися"19.
Почаївський культурний осередок зібрав коло культурних, церковних та літературних діячів, означити і вивчити життя та діяльність яких — справа майбутніх дослідників. Спробую тут окреслити тільки тих, про яких вдалося зібрати сякі-такі дані. Визначною людиною був Валеріян Сеницький (1735—1808), "розсудитель книг". Він — василіянин (з 1759 р.), проповідник і письменник, доктор Віленської академії (з 1768 р.). Видав «Бесіди парахіяльнії на неділі і нарочитії свята всього літа" (1789,1792), і саме йому належить ідея заохочувати священиків проповідувати народною мовою. Керував роботою над укладенням "Богогласника", переклав "Проповідь" І. Вітошинського, видав у двох томах польською мовою «Казання на свята цілого року" (1793).
16 Її передрукував М. Возник до статті «Український господарський порадник з 1788 р.» (ЗНТШ. Т. СХХІІ. С. 37-78).
17 Два почаївські стародруки: «Книжиця для господарства» (1788) та «Політика свіцька» (1770, 1790) перевидано в Мюнхені 1985 р. (с. 80).
18 Там-таки. С. 95.
19 Там-таки. С. 92.
Значну участь у роботі осередку брав Юдіан Добридовський (1760—1825) — літературна постать цікава й також мало вивчена. Про його життя знаємо небагато: був духовною особою, писав проповіді, вірші-пісні. Іван Вагилевич у статті «Замітки о руській літературі" засвідчив, що дві його пісні помістив у своєму збірнику В'ячеслав із Одеська: «Дай нам, Боже, добрий час» і «Станьмо, браття, в коло». В примітках до цієї статті (приписках) є таке зауваження: "Стоїть він на переді ритмомазів почаївських, котрих твори співають сліпі лірники по празниках і ярмарках намість прекрасних мирських легенд"20. Юдіан Добридовський також був василіянином. Це він переклав згадані нами "Науки парахіяльнії" із "славеноруської на просту і посполиту мову руську", тобто був прихильником узаконення народної української мови як літературної.
Працював у Почаєві Макарій Неронович, також василіянин, котрий у 1756 р. переклав "Короткий катехизис історичний", зв'язаний був з осередком Ісаак Карлінський, автор полономовного поетичного панегірика, виданого в Почаєві в 1740 р., повна назва цього твору: «Brama Triumfalna Prowincyi Ruskiey Dowinicanino S. Th. L. Yiziki, profesora w Konwencie Sory Rożancowey. Roku Pańskiego 1740, dnia 17 kwietnia, w Poczaiowie, w drukarnie W. W. OO. Bazylianów unitów».
Але найвидатнішою і найцікавішою постаттю цього осередку треба вважати Тимотея Щуровського, автора багатьох друкованих книг, п'єс, віршів, релігійних трактатів, проповідей. Оглянемо його життя й діяльність докладніше. Народився він 20 листопада 1740 р. в Лішні неподалік Володимира в родині володимирського судді, вчився у початковій школі у Володимирі. 18-літнім юнаком подався до Битеня біля Жировиць і вступив до василіянського новиціяту, а через рік став членом чину василіян. По тому учителював у Володимирі. Тодішній митрополит Пилип Володкевич помітив здібного молодика і зробив його авдитором. При сприянні П. Володкевича Т. Щуровський поїхав до Рима, де ретельно вчився й здобув ступінь доктора теології. По тому став проповідником у Вільні. Знав сім мов, був знаменитим оратором. Через кілька років став магістром новиціяту в Битені, а потім ігуменом монастиря у Біллій. Т. Щуровський був бібліофілом, збирав книжки й рукописи. Так, на віршовій книзі польською мовою (без титулу) 1701 р., присвяченій Богородиці Марії, я знайшов в кінці її запис: "Ніс liber Timofei Sczurowski monachi ordenis s. Basilii" ("З книг Тимофія Щуровського, ченця ордену святих василіян"). У цій книзі знаходимо також перелік імен ченців-ва- силіян, серед яких є ім'я Т. Щуровського — хто були ті ченці, зараз важко сказати (книга зберігається в Острозькому краєзнавчому музеї). Помер Т. Щуровський 15 квітня 1812 р. на 73-му році життя. Він автор багатьох книжок. Найраніший друк українських віршів Т. Щуровського знаходимо в брошурі Ш. Майхроновича "Наука збавлення" (1767). У 1770 р. в Почаєві видав цікаву книжечку латинською мовою »Poesis didactica" ("Поезія дидактична"), тоді він був василіянським ієромонахом. Книжечка має 29 листків, є тут вірші латинською мовою і прозаїчний текст (зберігається в Острозі). Цього ж року написав полономовний віршований діалог »Голос похвали неба і землі». Через два роки, в 1772 р., у Супраслі вийшли його »Зразки досконалості панянок» (польською мовою), де вміщено і вірші книжною українською мовою. Того ж року в Почаєві видав польською мовою "Господар християнський», ще за два роки (1774) — віршованого діалога "Образ мудрості, в образах, від поган висміяних...» (польською мовою). У 1780—1783 рр. вийшли в чотирьох томах у Вільні його проповіді «Гасло збавлення, науки апостольські» (польською мовою). У 1787 р. у Супраслі видав польською мовою "Розмови збавленні про християнську науку в часі місії». Щедрий був для Т. Щуровського 1792 p., у Супраслі він видав »Право канонічне" і чотири томи "Місії Бяльської", де є добірка його духовних віршів книжною українською мовою. Такі ж вірші вміщено у збірці "Пісні побожні з наукою віри і звичаїв християнських" (Люблин, 1801). Його полономовні вірші зібрано в "Додатку до співаника костьольного" (1842) Мйодушевського. Скажемо, що перелік творів та видань Т. Щуровського тут далеко не повний.
20 Твори М. Шашкевича і Я. Головацького. З додатком творів І. Вагилевича і Т. Падури. Львів, 1913. С. 380.
Ясно, що в Почаївському культурному осередку трудилося більше діячів, їхні імена ще треба виявляти, а життя і творчість досліджувати. Але й сказаного досить, щоб зробити висновок, що Почаїв у XVIII ст., особливо в другій половині його, був одним із найдіяльніших культурних центрів України, а видання Почаївської друкарні мали значну популярність. До особливих заслуг Почаївського культурного осередку треба віднести впровадження у книжкові видання української народної мови як літературної, не варто забувати, що це почалося ще до появи в друці "Енеїди" Івана Котляревського.
