Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Іван Мазепа - митець і літературний герой
Пізнє бароко. Загальні статті
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Панегірична поезія в честь того чи іншого діяча веде своє походження, здається, від похвальних слів, геральдичної поезії, також від ляментів чи віршів на смерть тієї чи іншої видатної особи. Оспівувалися князі, магнати, духовні достойники різного рангу, а коли оплакувалася смерть, давалася оцінка, ясна річ, хвалебна і часто емоційно та фактологічно завищена: опис геройських справ, житейських подвигів — це могло розгортатись у просторі описи. Передпанегіричним жанром були також "Похвали", які започаткувалися ще в літературі Київської держави, згадати б Іларіонове «Слово про закон та благодать". Класичним зразком жалобного панегірика був "Epicedion" з XVI ст., про який ми вели мову в окремій розвідці, так само класичним зразком панегірика-декламації були також докладно розглянені "Вірші" К. Саковича. Найвидатніші особистості оспівувалися часом цілим рядом творів, зокрема рід Острозьких, Петро Могила чи Богдан Хмельницький, про що ми також докладно писали.

Про козацьких ватажків існувала вже з початку XVII ст. традиція й осудного писання («Острозька війна" С. Пекаліда про гетьмана К. Косинського чи поема невідомого автора, яка вийшла у Вільні в 1609 р., «Воскреслий Наливайко"1), загалом же панегірична традиція на осудження чи оспівування козацьких гетьманів закріплюється тільки в другій половині XVII ст. В напівосудному тоні пише про Івана Бруховецького Лазар Баранович ("Епітафіон" — зразок панегірика-ляменту2), а про Юрія Хмельницького вже цілком осудно пише, як згадувалося, О. Бучинський-Яскольд у «Чигирині", який уже є розлогим панегіриком гетьманові Івану Самойловичу. Власне з І. Самойловича в українській традиції й починається писання панегіриків у класичному розумінні цього слова, коли уславлюється живий гетьман, хоч першим таким зразком був панегірик Б. Хмельницькому та І. Виговському Самійла Зорки (див. окрему розвідку). І. Самойловичу написав панегірика Павло Бара- нецький (вийшов у Києві 1680 р.). Щоб було зрозуміло, в яких тонах цей твір будувався, приведемо повний його заголовок: «Трибут ясновельможному його милості панові Іванові Самуйловичу, військ їхнього пресвітлого маєстату Запорозьких, чулому вождеві та мудрому воєначальникові, пану протекторові, патронові, колятору й добродію своєму в школах Києво-Могилянських під трихрестним знаком щасливо початий"3. Знаємо й інші вірші про І. Самойловича, зокрема «Поети про Дедала звіщають билиці» Івана Величковського (розбір його див. у розвідці про І. Величковського), й не тільки похвальні, але й огудні, як-от уміщений Самійлом Величком у його літописі «Ей Іване, поповичу-гетьмане"4. Нам цей вірш особливо цікавий, бо, як зазначає літописець, його написав "один із його наближених спідручних", а з наближених до гетьмана людей, що писав вірші, ми знаємо одного — це Іван Мазепа, отже, цілком імовірно, що перед нами зразок ранньої поетичної творчості саме Івана Мазепи. Докладний аналіз цього вірша я подав у "Козацькій державі"5, тут же скажу, що у вірші осуджувався монархізм І. Самойловича, власне, його бажання зробити гетьманство спадковим і надмірно його вивищити, через що І. Самойлович почав зменшувати значення старшинської ради й інституції рад взагалі, а свою владу тримав на страху, з жорстокими налягами.

1 Maciejowskiego «Piśmienictwo polskie od najdawniejszych czasów aż do r. 1830». T. III. Warszawa, 1892. S. 70.

2 Сумцов H. Л. Баранович. Харків, 1885. С. 78.

3 Запаско Я., Ісаєвич Я. Каталог стародруків, виданих на Україні. Кн. І. (1574-1700). Львів, 1981. С. 100.

4 Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X — І пол. XIX ст. Кн. 2. К., 1989. С. 131-132.

5 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 144-146.

"Коли цього вірша написав Іван Мазепа, — зазначав я, — то не можна не сказати, що такі думки (осудні щодо правління, що його заводив І. Самойлович) були в нього до того, як сам "вкусив" гетьманської влади, адже значною мірою спосіб правління І. Самойловича І. Мазепа таки перейняв, він, однак, любив радитися зі старшиною, але рішення приймав одноосібно, так само вивищував родичів" (с. 146). Знаємо також, що панегірика Івану Самойловичу було вміщено в риториці з 1683 р.6, цілком можливо, що не всі вони дійшли до нашого часу, тобто написано їх було й більше.

Цей екскурс я зробив, щоб доказати постулат: до гетьманування І. Мазепи панегірична традиція на честь козацьких гетьманів була вже не тільки встановлена, а й розроблена, притому склалася традиція писати про них не лише похвально, але й осудно. Що ж до Мазепи, то панегірики йому починають складати невдовзі по тому, як він загетьманував. Першим тут став, здається, Іван Орновський, який у 1688 р., тобто за рік після загетьманування І. Мазепи, у Чернігові видав книжечку «Муза роксоланська про тріумфальну славу та фортуну з гербових знаків пана І. Мазепи»7. Іван Орновський, один із найблискучіших версифікаторів свого часу, був, очевидно, серед тих, що складали Мазепинський літературний гурток, бо оспівує гетьмана і його оточення в інших своїх панегіриках, зокрема «Спеза дорогого каміння» (Чернігів, 1693) присвячена Іванові Обідовському. У 1698 р. видав панегірика Мазепі Стефан Яворський "Луна голосу, що волає в пустелі" (Київ)8, у якому оспівує герб Івана Мазепи і його змагання з турками і татарами:

Сам Іван-бо під сонцем правічним панує,

Що його зоря славна, вождя, знаменує,

Додає до звитяжства великої сили,

І турецькій насипле він гідрі могили.

Книга ця вийшла в той рік, коли українсько-російське військо на чолі з І. Мазепою та В. Голіциним рушило в другий Кримський похід, і визначається, як ми писали в розвідці про С. Яворського, незвичною для української поезії мілітарною агресивністю:

Хваліте мир ви, я ж — криваві хвилі

Бійця-Беллони, котра важить сміло.

Далеко більше цінності у бою,

Як у спокою.9

Іван Мазепа

6 Петров Н. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве. М., 1904. С. 276.

7 Запаско Я., Ісаєвич Я. Каталог стародруків. Кн. 1. С. 102.

8 Там-таки. С. 103.

9 Марсове поле. Кн. 2. С. 136-137.

Існував анонімний панегірик І. Мазепі, присвячений здобуттю Кизикермена в 1695 р., але він поки що не знайдений. Цій події присвячено й панегірика Мазепі його вірного соратника Пилипа Орлика. В 1695 р. він видав "Алцід руський, тріумфальним лавром укоронований ясновельможний його милість пан Іван Мазепа". Другим панегіриком, присвяченим небожеві гетьмана І. Обідовському, того ж П. Орлика є поетична книжечка "Гіппомен Сармацький" (Київ, 1698), де йдеться так само про змагання з турками. Тут Мазепу теж названо Алцідом (Гераклом).

Склав вірша на герб І. Мазепі й такий тодішній літературний метр, як Дмитро Туптало. Він невеликий, і, щоб дати уявлення про поетику таких творів, зацитуємо його повністю.

Про гербовий місяць, зорю та про руно орошене

Гедеону іноді образ цей наслідний —

Місяць, Зорі і Руно, — він бува побідний.

Це орошене Руно напророкувало,

Що Зоря і Місяць тут його орошало.

Що ж бо Місяць і Руно значать і Денниця?

Перемоги образ це — Марія-Дівиця.

А як Місяць і Зоря тут Руно оросять,

То Мазепі на врага знак побід приносять.

Вірша докладено до "Руна орошеного", яке вийшло в Чернігові в 1697 р. В цьому-таки році вийшла книга Самійла Мокрієвича «Виноград, насаджений добрим господарем". Загалом це книга переспівів з Біблії, але є тут присвята і вірш на герб Івана Мазепи.

Під кінець XVII ст. Петро Армашенко видав панегірика, присвяченого І. Мазепі, "Театр незмінної слави" (Чернігів, 1699).

Як бачимо, основні панегірики І. Мазепі припадають на 90-ті роки XVII ст. — час найбільшої державотворчої діяльності великого гетьмана. Поети вихваляли його, але значно в пристойніших тонах, ніж згодом його гудили. Оспівувалися й родичі І. Мазепи, особливо ніжинський полковник Іван Обідовський, про що вже ми згадували, додамо до цього ще й книжечку С. Яворського "Виноград Христовий", що вийшла в Києві в 1698 р., загалом це панегірик-проповідь із нагоди одруження ніжинського полковника з віршем на герб.

У XVIII ст. віршів на честь І. Мазепи знаємо вже значно менше, пояснити це можна посиленням російського абсолютизму й натиском на українські свободи й книгодрукування. Тут можна згадати хіба книгу Антонія Стаховського "Дзеркало від писання божественного", що вийшла в Чернігові в 1705 р.10, де є вірші на герб Івана Мазепи, молитва за гетьмана, вірш "До зображення Богородиці про дім Мазепин" і вірш "Хрест", також на герб, де зокрема йдеться про меценатство І. Мазепи учням Чернігівського колегіуму:

Ну, а твій гербовий Хрест, вельможний гетьмане,

Учням золотим ключем мудрості постане,

А що відчинивсь палац тих наук забутих,

Чи ясніше розказать: у непам'ять збутих, —

Влада це твого Хреста, що сюди Камени

У Чернігівські внеслись мудрії Атени (...)

Чим же твій гербовий Хрест нас ударував був?

Щоб ліцей оцей постав, дозвіл нам подав був.

Тож вельможний пане це дати тобі маєм:

Квітом тих нових наук скроні увінчаєм.

І по Марсових ділах від крові скажених

Ти спокійно у богинь візьмеш пальми вчені.

10 Зерцало от писания божественного. Чернигов, 1705.

Панегірична гравюра на честь І. Мазепи. 1705 р.

Присвятив Іванові Мазепі свою знамениту драму «Володимир" (1705) і Теофан Прокопович, де в заспіві славить Київ і меценатську діяльність гетьмана: він тут зветься зиждителем храмів, Іваном всеславимим і "вірноносним". Про І. Мазепу йдеться і в драмі Л. Горки "Йосиф-патріарха" (1708).

Не претендуємо на вичерпність інформації про похвальні вірші Іванові Мазепі, було їх більше, але основну тенденцію вловити можемо: гетьмана славили як полководця, мецената і мудрого керівника Української держави. Осудних віршів проти Мазепи в цей період ми не знаємо, зате негативно постає гетьман у доносах. Із зміною його фортуни

осудні вірші проти опального гетьмана полилися рікою, причому писали їх не тільки гетьманові недоброзичливці, але й колишні його хвалителі, між них люди такого високого інтелектуального рівня, як Стефан Яворський та Теофан Прокопович. По-людському їх можна зрозуміти, вони обіймали високі становища і мусили себе обіляти. С. Яворський ще 12 листопада 1708 р. проголосив як вищий духовний достойник Росії в московському Успенському соборі «Слово перед прокляттям Мазепи 'п, в якому зокрема казав: "Кращого імені тобі не знайду більшого за це, коли тебе, змінника прелукавого назву Іудою". Написав С. Яворський і вірша супроти Мазепи, зветься він «ізми м'я, Боже»12. Михайло Драгоманов назвав його "школярсько-попівською лайкою від імені Росії (України) на "біса", "вовка", "Каїна", "Іуду" — "Мазепу"13. Інкримінації Мазепі подаються такі: наруга церков (і це при тому, що гетьман був будівником багатьох церков), пролиття невинної крові (кровожерність Мазепи ніким не доказана, хоч своїх ворогів, як кожен правитель, він таки карав), зміна віри (віри Мазепа не змінював), кара та смерть Іскри і Кочубея (акт цілком справедливий, бо ті були зрадниками й донощиками), бажання віддати Україну Польщі (цілком фальшиве звинувачення, інша справа, що зносини з Польщею, притому таємні, Мазепа мав).

Другий колишній славослівник Мазепи Т. Прокопович в описі Полтавської битви, "Епіникіоні», ставиться до Мазепи поміркованіше, хоч і вживає брутальних епітетів. Це саме бачимо і в панегірикові Т. Прокоповича Петрові І з приводу Полтавської битви, який перегукується з "Епіникіоном"14, написанім прозою. Ще одну цікаву річ треба відзначити, коли порівняти вірші в честь Мазепи і на його огуду, про які мова піде далі: твори в честь гетьмана, незважаючи на підхлібний до нього тон, мають вищі поетичні достоїнства, аніж вірші, писані на його огуду, тобто останні кон'юнктурні більшою мірою, а через це поетична їхня вартість майже ніяка, хоч і тут не обходиться без винятків; в "Епіникіоні" Т. Прокопович описав Полтавську битву досить пластично.

Найранішим антимазепинським віршем учені вважають "Мазепі, зміннику задніпрянському і вкраїнському», складено його ще 1708 р., після розорення Батурина15, дійшов він до нас у двох варіантах, але вже досить попсований. Звинувачення Мазепі чисто релігійні: не Петру І він зрадив ("царя оставляєш, ко шведом збігаєш"), а церкві ("церкві змінив єсь"), а отже, образив Бога, що лякало його земляків, бо за такі вчинки грішники йдуть до пекла. Дивно у вірші те, що саме Мазепі приписано розорення Батурина:

Батурин славетний се днесь зостав шпетний, а через його зраду,

Душі погубив єсь, і град розорив єсь, сам підеш до аду...

Логіка авторова елементарна: коли б Мазепа не "зрадив", то Батурин не був би зруйнований, при цьому дії руйнівників (знаємо добре, з якою дикою жорстокістю російське військо сплюндрувало козацьку столицю) аж ніяк не осуджуються, а сам ініціатор цього варварства Петро І ще й похваляється, отже, бачимо в автора якусь патологічну атрофацію національного почуття. Зрештою, й особливого озлоблення щодо гетьмана у нього немає, він радить Мазепі схилитися цареві ("цареві склонися") і покаятися, однак Іудою його називає, очевидно, запозичуючи це означення з маніфесту Петра І.

У 1709 р. якийсь Петро Заєць пише "Псальму новозданну, Трубою названу»16. Творець псальми — типовий тодішній обиватель без національного і громадянського почуття. "Зрада" Мазепи йому незрозуміла, бо чого йому в житті бракувало?

11 Труды Киевской духовной академии. 1865. № 12. С. 498512.

12 Диттель И. Святыни, древности и достопримечательности города Рязани // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских. 1859. Кн. 111. С. 134-137.

13 Драгоманов М. Політичні пісні українського народу XVI1I-XIX ст. Женева, 1908. С. 49.

14 Прокоповича Ф. ... слова и речи. Ч. 1. СПб., 1760. С. 1350.

15 Песни, собранные П. В. Кириевским. М., 1870. С. 249251.

16 Бантыш-Каменский Д. Источники малорусской истории // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских. 1859. № 1. С. 238.

Що в землі і в морі, то є в твоїм дворі,

Все ся знайдовало, чи єще ж ти мало?

І цар Мазепі виявляв ласку, зробив його навіть кавалером, був він багатий, знатний — і раптом таке учинив! Питання національної свободи для автора не існує, так само не бачить він і російського гніту, а тільки польський, а в ідеалі має з'єднану силу "великоросійську і малоросійську, страшну, неприступну, двох Росій сукупну" і, зрештою, пояснює вчинок Мазепи його пропольськими симпатіями, називаючи його "лях родимий", "лях з натури гордий", "проклятий лях", "пес лях гордий" тощо, тобто повторює демагогію тодішньої російської пропагандивної машини. Дещо пише автор і про себе, натякає, що його ім'я десь у початкових літерах зашифроване (тут і читається Петро Заєць), а сам він мав підставу на Мазепу і його правління ображатися, бо був "від панів злих синів, заздросних Каїнів люто розграблений і знищений". Загалом у вірші надто відчутно ремінісценції маніфесту Петра І від 1 листопада 1708 р. з його облудливою антиінформаційністю. Зрештою, мета авторова ясна: він пропонує "овіршописати" всіх, хто піднявся на повстання проти північного деспота, за що, ясна річ, сподівається подачки, тобто перед нами викінчений тип зрадника і лакузи, чи, за сучасною термінологією, колаборанта, який за подачку згоден ганьбити всіх, на кого вкаже перст загарбника. З такою ідеологією автор, певна річ, прихиляється до Кочубея та Іскри, називаючи покару донощиків на свого володаря несправедливою. Вірша написано, як відзначає С. Щеглова, ще до Полтавської битви17.

Згаданий нами "Епіникіон" Теофан Прокопович написав тримовно: латинською, польською та словенською мовами. Мазепу тут названо відступником, "злим змінником", "ізвергом мерзьким", а тих, що його підтримували, "змінчеським полчищем". Власне, самим Мазепою Прокопович займається мало, його, як звісного підлесника, цікавить одне: уславити Петра І. Причини повстання Мазепи пояснює автор елементарно: його посів "дух бісівський".

Зате цілком присвячено І. Мазепі анонімного вірша «Бідно, ах бідно, что нині учинися»18. Тут також основним засобом зображення є лайка. Гетьман зветься "безумним", він у союзі з бісами, він "вражий угодник", "ізмінник", "пекельний полоненик", який сотворив "розор віри", "проклятий", "глупець", "син сатанинський", "товариш іудський", "гонитель церкви", "лукавий", але попри те автор пригадує "много діл єго благих", а саме: оздоблював коштовними прикрасами церкви, дбав про бідні монастирі і про "нищих сирих". Цікавою ознакою цього вірша-лайки є зневага герба Мазепи — заперечна ремінісценція колишніх віршів на честь цього герба, а також те, що автор засуджує Мазепу не з політичного, а з релігійного боку, очевидно, сам був священиком, а справа свободи чи несвободи рідної землі його не обходить.

Цілком в імперському дусі написано два подібні один до одного вірші «Орле парящий» та "Орле російський"19, які М. Драгоманов дотепно схарактеризував, що вони "нічого не можуть збудити в душі читача, окрім скуки"20. Софія Щеглова вважає, що "написали їх, мабуть, українці вже помосковлені та що мешкають на Московщині"21. В "Орле парящий" Мазепа характеризується аж надто прямолінійно: "Мазепа дурак, з деревни казак", а в другому вірші: "Волк же безумный, проклятый Мазепа", називається він "диявольським братом", тобто у віршописців немає жодних спроб розібратись у акції гетьмана, а вживається щодо нього гола лайка.

17 Щеглова С. Вірші про Мазепу, складені після його «зради» // Науковий збірник за рік 1926. ДВУ. 1926. С. 87.

18 Там-таки. Тут подано повний текст вірша.

19 Песни, собранные П. В. Кириевским. С. 243-245.

20 Драгоманов М. Політичні пісні... С. 52.

21 Щеглова С. Вірші про Мазепу... С. 99.

Загалом ці вірші цілком вторинні, побудовані на ремінісценціях з інших віршів-проклять Мазепі. С. Щеглова точно зазначила: "Вірші ці не висловлюють безпосередніх почуття та думки авторів з приводу втечі Карла та Мазепи, а являють собою з'єднання засобів та образів звичайних для віршової літератури Петрівських часів взагалі, а для віршів, що їх написано на подібні теми, зокрема"22, тобто відзначаємо цікаве явище, що проти Мазепи пишуть уже шаблоново, а не для того, щоб висловити власне до подій ставлення.

Ще одного вірша написано було на іконі в селі Жуках23, саме в тому селі, маєтності Кочубеїв, де пізніше жив і писав свого знаменитого "Літописа" Самійло Величко. В селі й досі розповідають про ікону, з якої шведи зробили шахівницю (саме на ній і було написано вірша)24, ікони вони вживали і як "помости під коні". У вірші Мазепа згадується як винуватець нашестя шведів, бо саме він їх нібито запросив на Україну, автор зве гетьмана "Івашком" — традиція, яка йде від російських грамот, що були спрямовані проти гетьманів, які шукали волі України від російського ярма, так звалися, зокрема, Виговський та Бруховецький. Мазепа тут "недостоїн доброго імені", а прийшов він "од адського заклепа", називається також "хитрим". Саму ікону було після нашестя шведів перемальовано, тоді написано й вірша, до речі, шахівницю в ті часи називали словом "дама". Антипатія до Мазепи зрозуміла тут ще й через те, що твір вийшов із гніздов'я Кочубеїв.

З цього-таки гніздов'я вийшов просторий панегірик Кочубеям, написаний у міжчассі 1727—1743 рр.25 для вивищення ролі Кочубея і його вірнопідданства російському орлу. Тут Кочубей ніби радив Мазепі відступитися від його замислів, бо Петро — отець батьківщини й добротворець Мазепин (тепер ми вже знаємо, який це був отець). З цікавих деталей у творі подається факт, що Мазепа отруївся: "А змінник, видів біду, убив себе ядом". Гетьман зветься тут "лотром", і щодо нього вживається фраза, що її подав згодом Т. Шевченко щодо Б. Хмельницького: чому Україна не задавила його, Мазепу, ще маленького? Мазепа тут ще "зломнимий", а в пеклі він буде вічно смутитися, скреготати зубами і невиліковно боліти. Донос же Кочубея подається як учинок патріотичний, а не аморальний. Водночас відзначається, що Мазепа будував церкви, але як людина він "жесток", весь "желізен і окаменілий", він "лютий змій", "кровопивець", "поставив звірство своє ділом" (ці слова більше личили б Петру І), "лис хитрий", kише на Росію демонським духом, він підступний, хотів розорити "російські преділи", покладався на чарівничу силу своєї матері, хитрий, лукавий, вовк, одітий овечою шкурою, неправдивий і т. д. Україні він приніс лихо (а не той, хто Україну гнобив), віддячивши на добро злобою, і нарешті констатується, що наскільки був він славний, настільки став безчесний. Загалом негаційних епітетів до Мазепи тут уживається каскад: мета авторова — якомога дискредитувати Мазепу як людину аморальну, протиставивши йому чесного Кочубея. Автор для свого твору, як дослідила С. Щеглова26, вживає образів і мотивів інших антимазепинських творів, що свідчить про з'єднаність у дусі цього явища. Такого ж типу вірші були й на могилі В. Кочубея та І. Іскри в Києво-Печерській лаврі27.

Нарешті з Кочубеївського гніздов'я, очевидно, походить вірш про Мазепу та Черниша28, колишнього гадяцького полковника, який був у 1708 р. уз'язнений Мазепою в Білій Церкві. Мазепа тут названий "найлютішим з вірних" — цього вірша було вирізано на іконі в 1710 р.

Згадує Мазепу, вже в 1762 р., і Семен Дівович у «Розмові Великоросії з Малоросією"29. С. Дівович був безсумнівним українським патріотом, і його ставлення до Мазепи особливе. Намагаючись виправдати Україну від закидів у зрадницьких діях щодо Росії, поет уважає, що за Мазепу Україна нести вини не може, бо зрада в тому часі була не від усієї України, а тільки від одного Мазепи, з яким Україна ніколи не погоджувалася, і радить Росії згадати своїх зрадників і різних злих державних злочинців.

22 Там-таки. С. 102.

23 Ставровский К. Стихотворный памятник нашествия шведов на Украину // Киевская старина. 1883. № 3. С. 688-690.

24 Павловский И. Икона в Жуках // Русский архив. 1875. № 2. С. 27-28.

25 Каллаш В. Панегирик Кочубеям // Киевская старина. 1887. № 6-7. С. 495.

26 Щеглова С. Вірші про Мазепу... С. 107-108.

27 Максимович М. Надгробные стихи Кочубею и Искре в Печерской лавре // Собрание сочинений. Т. II. К., 1877. С. 218.

28 Киевская старина. 1897. № 112. Публікація О. Левицького.

29 Там-таки. 1882. № 2.

Мало що нового приносить вірш «Мазепо гетьмане, ізрадливий пане"30; зрештою, С, Щеглова вважає його твором XIX ст., можливо, пера М. Максимовича31.

В тодішніх українських драматичних творах Мазепу зображали алегорично. Саме акції Мазепи присвячено драму "Боже принижувачів гордих... приниження"32, від якої залишилася тільки програма. Давид тут — Петро І, Авесалом — Мазепа, якого названо "зрадником" і "проклятим". Його підтримують алегоричні фігури: Гордування, Лукавство, Непокірливість, Властолюбство, Чванливість. Драму написано 1710 р. Так само акція Мазепи вгадується в драмі «Образ пристрастей світу цього", написаній найпевніше М. Козачинським у другій чверті XVIII ст.33 Росія тут постає в образі Беллони, Україна — в образі Марса, Мазепа — в образі Бунту. Монолог Бунту вельми цікавий, він свідчить, що український освічений стан у тому часі усвідомлював справжні причини повстання Мазепи.

Загалом славословили Мазепу в час його правління підхлібники, люди, вдячні за його меценатство (А. Стаховський, І. Орновський) чи вірні соратники (П. Орлик). Ганили Мазепу після його повстання люди, які хотіли виправити свою до нього попередню прихильність (С. Яворський, Т. Прокопович), але найбільше — належні до його опозиції (з кола Кочу- беїв, Черниша) або так чи інакше від нього потерпілі (П. Заєць), також люди без національного чуття і з імперським чи казенно-православним мисленням. Були серед них і просто кон'юнктурники, які лаяли Мазепу, бо за це в суспільстві похваляли. Дехто з патріотів відрікався Мазепи (С. Дівович), аби його акція не висіла над Україною каральним мечем. І тільки єдиний автор драми "Образ пристрастей цього світу" спромігся й осмілився, хай і алегорично, змалювати справжні причини повстання Мазепи, але визнав, що його акція була безперспективна, про що віщала його Обіцянка:

Коли ти так учиниш, скажу тобі нині,

Будеш скоро лежати у смертній долині,

Тебе скоро я, злого, примушу страждати,

Аж поки не покинеш таке помишляти.

Та як цілим бажаєш од кари лишитись,

То не маєш це діло завідне творити.

А коли се сотвориш, мечем-бо по праву

Тобі голову скосять, понищивши славу.

Деморалізація в українському суспільстві після поразки повстання Івана Мазепи була значна, його прихильники мусили мовчати, хоч його противники й лакузи могли вправлятися в колаборантизмі, бо це заохочувалося офіційно. Незалежна суспільно-політична думка могла бути висловлена хіба алегорично, як вище цитований монолог Бунту, або ж, як у С. Дівовича, обережно-кривотлумачно. Загалом же українській поезії огуда, причому злісна, її національного героя честі не робить, вона засвідчує лишень зародження явища служивого малоросійства, яке вже тоді культивувалося Російською державою, проти чого підніс на повну силу голос Тарас Шевченко.

30 Драгоманов М. Політичні пісні... С. 58.

31 Щеглова С. Вірші про Мазепу... С. 109.

32 Тихонравов Н. Русские драматические сочинения. Т. II. СПб., 1874. С. 428439.

33 Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. IV, кн. 2. К., 2001. С. 8-18.

Факсиміле універсалу гетьмана І. Мазепи

Широко описано І. Мазепу в літописі С. Величка (1725) — тут охоплено всі віхи життя гетьмана, починаючи від служби в П. Дорошенка, вміщено велику вибірку його універсалів та листів. Описано гетьмана і в інших літописах. С. Величко вживає супроти нього негаційних епітетів, але діяльність описує об'єктивно. На початку XIX ст. складено прозовий твір «Вопль Мазепи" — благання гетьмана до Олександра І зняти з нього прокльон, бо судити його вправі тільки Бог. В "Історії Русів» гетьман описаний позитивно і негативно, отже, двояко.

У XIX ст. І. Мазепа стає героєм багатьох творів української, російської та західноєвропейських літератур, особливо ним цікавилися романтики. В 1832 р. П. Голота надрукував роман "Іван Мазепа" в 4 частинах (Москва) — Мазепу тут описано в романтичному дусі, герой мелодраматичний, автор пробує подати його образ більш-менш правдиво. В 1840 р. І. Борозна надрукував в "Утренней звезде" "предание "Золотая гopa" — автор славить Петра І і гудить Мазепу. В 1843 р. О. Кузьмич видав роман "Козаки" у 2 частинах — описуються тут події перед Полтавською битвою і сама битва. Мазепа тут інтриган і хитрий політик. В 1846 р. невідомий автор випустив роман "Іван Мазепа, гетьман Малоросії" — це історичний нарис із шаблоновими розмовами, основний наголос — на любовних пригодах гетьмана. Цілком позитивно ставився до І. Мазепи Т. Шевченко ("Великий льох", "Іржавець", "Чернець", повісті "Музикант" та "Близнята", Археологічні нотатки), вважаючи поразку Мазепи національною катастрофою. Написав повість "Войнаровський" Г. Карпенко (альманах "Барвинок Украины", 1845). Зобразив гетьмана Д. Мордовець у романі "Цар і гетьман" — у костомаровському дусі, тобто зображаючи події об'єктивно, але в підсумку осуджуючи гетьмана. В романтично-патріотичному дусі зобразив І. Мазепу С. Руданський (поема "Іван Мазепа, гетьман український").

Найбільший роман про Мазепу написав у 20-х роках XX ст. Б. Лепкий: "Мотря" (два томи); "Не вбивай"; "Батурин"; "Полтава" (два томи) — тут образ гетьмана подано з урахуванням складності цієї історичної постаті, але цілком позитивно, з певною апологізацією. Негативно вивів І. Мазепу Ю. Мушкетик (роман "Семен Палій"). Написав поему "Мазепа" представник Празької шкоди української поезії Ю. Дараган (20-ті роки). Ще один твір у цьому ряді — поема В. Сосюри «Мазепа», почата 1928 р. і завершена 1960 р., — поет зупиняється на любовних пригодах гетьмана і зазначає, що цар Петро І та Іван Мазепа по-різному розуміли прогрес. Останні твори в часі (романи) про І. Мазепу написали Г. Колісник та Ю. Хорунжий, а автор цих рядків — драму «Брама смертельної тіні» тощо.

У російській літературі образ І. Мазепи також був популярний, але як романтичного лиходійника. Зачепив уперше цю тему К. Рилєєв у поемі «Войнаровський» (М., 1825), до видання поет долучив нариса А. Корниловича «Життєпис Мазепи» і твір А. Бестужева «Життєпис Войнаровського». Мазепа в поемі поданий як борець за свободу свого народу, але й не без огуди. В 1827 р. Є. Аладьїн умістив у "Невском альманахе" історичну повість «Кочубей», у 1829 р. випустив поему «Полтава» О. Пушкін, написану під впливом "Войнаровського" К. Рилєєва і нарису Корниловича, любовну історію О. Пушкін описав за Альдьїним; І. Мазепа тут — романтичний "зладєй". У 1833 — 1834 рр. вийшов роман Ф. Булгаріна «Мазепа» у 2 частинах, написаний від впливом "Полтави" О. Пушкіна, але його Мазепа не такий грубо-романтичний. У 1837 р.

O. Чуровський випустив роман «Запорожские наезды», де головний герой А. Войнаровський, діє тут і Мазепа — сюжет цілком фантастичний. У 1845 р. М. Сементовський надрукував у "Маяке" роман «Мазепа, гетьман Малоросії», де Мазепу подано негаційно. У 1848 р. в журналі «Междуделье» надрукована анонімна «Юність Мазепи.

Оповідання його племінника А. Войнаровського». Мазепа тут — королівський паж.

Став Мазепа героєм і польської літератури. Про нього писали Б. Залеський та Ю. Словацький (драма «Мазепа» — описуються любовні пригоди майбутнього гетьмана). Ця традиція перейшла до західноєвропейської літератури, там вона починається чи не від Вольтера, який вивів Мазепу у своїй «Історії Карла XII»; поему «Мазепа» написав Ч. Байрон (1818), по тому В. Гюго («Мазепа», 1829), драму «Мазепа" написав P. Готшаль, писали про гетьмана В. Гайденштам, Б. Брехт ("Балада про Мазепу", 1955) та ін. Музичні твори про гетьмана склали Ф. Ліст (симфонічна поема «Мазепа», 1857), П. Чайковський (опера «Мазепа"), а з українців — П. Сокальський. Мазепа став образом малярства та різьбярства (О. Верне, Т. Шевченко, І. Рєпін, В. Масютин, Т. Жеріко, Е. Делакруа, Л. Луланжер, О. Архипенко та ін.).

У творенні літературного образу І. Мазепи фіксуються кілька традицій: романтична (як лиходійного й любовного героя), патріотична (як героя України), костомаровська — проміжна і безоглядно ідеологічна-засуджуюча.

М. Бернігерот. Портрет І. Мазепи

Подамо коротко біографічні дані великого гетьмана. Народився він 20 березня 1639 р. (це найпевніша дата, є й інші) в українській шляхетській родині в с. Мазепинці біля Білої Церкви. Вчився в Києво-Могилянській академії і в єзуїтській колегії у Варшаві. Виховувався при дворі польського короля Яна Казимира, який послав його для завершення освіти за кордон. У 1656—1659 рр. учився в Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах. По повороті продовжував службу в короля, виконував дипломатичні доручення. За легендою, покинув двір через любовну пригоду з жінкою польського шляхтича, а насправді повернувся до хворого батька 1663 р. Після смерті батька (1665) дістав звання чернігівського підчашого. 1669 р. вступив на службу до гетьмана П. Дорошенка, був ротмістром його надвірної хоругви, виконував обов'язки генерального осавула, відбував дипломатичні місії. Потрапив у полон до запорожців, був звільнений гетьманом І. Самойловичем, служив при ньому, ставши незабаром генеральним осавулом. Після Кримського походу 1687 р. входить у довір'я до князя Голіцина і пристає до старшинської опозиції проти І. Самойловича. Із 25 липня 1687 р. — гетьман Лівобережної України. Бере участь у другому Кримському поході, в походах Петра І, діяльно допомагає цареві на початку Північної війни. 1705 р. здійснює похід на Волинь. Будує Печерську фортецю в Києві, нові корпуси Київської академії, яка відтоді починає зватися Києво-Могиляно-Мазепинською, стає фундатором будівництва багатьох церков, сприяє розвиткові мистецтва й літератури.

Восени 1708 р. І. Мазепа починає повстання проти Петра І і переходить на бік шведського короля Карла XII, а після поразки під Полтавою емігрує в Бендери. Тут і вмер, а похований у Галаці, сталося це у вересні 1709 р.

Із літературних творів, які безсумнівно належать гетьманові, знаємо його "Думу" та високопоетичні листи до Мотрі Кочубеївни; інші твори, зокрема пісня "Ой біда чайці-небозі", приписуються йому — це вчинив анонімний автор "Історії Русів". «Дума пана гетьмана Мазепи" дійшла до нас за списком В. Кочубея в його доносі. Це надзвичайно сильний твір з описом українського політичного різномисля, бо в Україні всі "не в один гуж тягнуть". Народом, віщає поет, має керувати один "стирник", як кораблем, чи як матка бджолами. Але Україна "не вкупі має сини", відтак осуджуються різні політичні орієнтації і закликається "вкупі лихо одбувати", беручися за шаблі34.

Повні гарячого почуття листи І. Мазепи до Мотрони Кочубеївни також збереглися в доносі В. Кочубея, і на сьогодні можемо назвати їх вершиною епістолярного жанру у формі любовного листа. Ясна річ, листи — індивідуальні пам'ятки, які не призначалися для публічного зголошення, але їхня емоційна наснаженість підіймає їх до рівня красного письменства35, вони образні і зворушуючі. Всіх листів збереглося дванадцять.

Це кохання було трагічне. Хрещений батько полюбив хрещеницю, а та запалала любов'ю до хрещеного. Церква такий зв'язок, а тим більше шлюб, не могла благословити. І хоч любов умовностей не дотримується і не раз перешкоди долає, тієї греблі, хоч яка палка вона була (а покохали одне одного літній чоловік та юна дівчина), зруйнувати не посилила. В листів є своя цікава історія. Копія їхня збереглася в Колезькому архіві, оригінала повернув І. Мазепі граф Головкін з таким відгуком: "Розбираючи узяті в Кочубея листи, найшли ми між іншими деякі листи і цидули Вашого сіятельства, рукою чиєюсь написані до дочки його, Кочубеєвої, які, автентичні, не переписуючи (тут граф злукавив, листи були таки переписані. — В. Ш.) і нікому їх не показуючи (знову неправда. — В. Ш.), до Вашого сіятельства за печаттю при цьому посилаю"36. Листа було написано мовою, близькою до народної, згодом їх надрукував історик Д. Бантиш-Каменський37. У такий спосіб вони й дійшли до нас як рідкісний зразок любовної епістолярії початку XVIII ст.

34 Див. текст у кн.: Іван Мазепа. К., 1992. С. 108110.

35 Текст листів див.: там-таки. С. 112— 115.

36 [Бантыш-Каменский Д.) История Малой России. СПб.; Киев, Харьков, 1903. С. 577.

Додамо до того, що Мотря, здається, драми зі свого нещасливого кохання не робила і вийшла заміж за гетьманського дворянина Василя Чуйкевича, який був спершу військовим канцеляристом, потім господарем Гадяцького замку, реєнтом Генеральної військової канцелярії (1702), а згодом і генеральним суддею (1706—1709). Був мазепинцем, взяв участь у Мазепинському повстанні, але під Полтавою здався росіянам, які його й заслали до Сибіру. Є звістка, що Мотря закінчила своє життя в монастирі. Відбувалася сама історія в 1704 р. Кохання Івана Мазепи та Мотрони Кочубеївни — одна з печальних та прекрасних історій, що й породила високопоетичні листи. Деякі з них написані в стилі архаїчної поезії.

37 Там-таки. С. 574— 577.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.