Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Малий діаріуш Миколи Ханенка
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

У передмові до свого "Сказання про війну козацьку з подяками..." Самійло Величко скаржився, що українці мало дбали про збереження своєї слави і не створили капітальних праць із описом своїх діянь, а залишили, як він сказав, "вельми куці й короткослівні реєстрики"1. Не зважив він, однак, на те, що таких "реєстриків" було створено в різних кінцях України аж стільки, що в сумі вони створювали виразну картину національних діянь. Отже, ці літописи — скарб нашої духовності, вони приносять читачеві та й історикові безліч матеріалу про події від найдавніших часів по XIX ст. включно, адже і в цьому столітті літописання ще практикувалося. Та й не тільки "реєстрики", тобто коротке літописне перелічення подій, вони складали, але й хроніки, діаріуші, генеалогічні оповідання, витворивши таким чином своєрідний жанр короткого літописання. Реєстри писалися нашими предками двох видів: компілятивні, творені для збереження історичної пам'яті якимсь книжником (анонімні та іменні), і такі, які були сучасними фіксуваннями подій. Бувало й таке: про давніші часи автор створював компілятивну хроніку, а в її продовження подавав факти в самостійному записі. Часом вони набували форми щоденника (діаріуша) — тоді творилася діаріушна проза, траплялося, що мала вона приватний характер, тобто писалася з індивідуальної спонуки, інколи ж творилася за завданням, наприклад, діаріуші Генеральної військової канцелярії. Так, Микола Ханенко, про якого поведемо далі мову, створив два діаріуші: один за завданням Генеральної канцелярії, а другий з індивідуальної спонуки2. З такої ж спонуки складалися й так звані "сімейні хроніки", про які ми докладно писали в окремій розвідці. Говорили там і про генеалогічні оповідання — їх зібрав свого часу Ф. Титов3. Загалом же сімейні хроніки цікаві не лише як історичні документи, а й як документи, так би мовити, психологічні, бо тут ідеться про окремих людей — одні з них брали активну участь у політичних перипетіях на нашій землі, а інші мирно записували про погоду, врожаї та неврожаї, про ціни на хліб та худобу, про події виключно родинні.

Малі літописи, як уже говорилося, творилися в різних регіонах нашої землі, захоплюючи побіч із описом загальнонаціональних чи й міжнаціональних подій події виключно місцеві — такі літописи ми звемо регіональними, і їх також зберігся цілий гурт, та й називаються вони за краями: Львівський, Острозький, Київський, Волинський, Чернігівський, Хмільницький, Добромильський, Гуклівський тощо. Різновидами регіональних літописів були монастирські хроніки: Мгарського, Плісницько-Підгорецького, Сатанівського, Межигірського, Густинського та інших монастирів — ці літописи часом теж захоплювали описи подій загальнонаціональних, але основну увагу звертали на історію своїх обителей.

1 Величко С. Літопис. Т. І. К., 1991. С. 26.

2 Ханенко Н. Диариуш или журнал... // Чтения в Обществе истории и древностей российских. М., 1858. Кн. 1. С. 2, XXII, 9-74 (є й окремий відбиток); Дневник генерального хорунжего Николая Ханенка (1727— 1753) // Киевская старина. Т. VIII — XVI. 1884-1886. Приложения (є й окремий відбиток).

3 Титов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVIII вв. Всезбірка передмов до українських стародруків. К., 1924.

Малих літописів у XVI—XVIII ст. писалося таки багато, але треба думати, що значна частина їхня загинула через недбальство чи всілякі часові злопригоди; зрештою, і збирали їх спорадично. Таку збірку видав у Києві в 1856 р. М. Білозерський ("Южно-русские летописи"), мав намір зібрати їх більше, але надрукував лише перший томик; ще більша збірка вийшла в 1888 р. ("Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России"), немало такого жанру писань надрукувала й "Киевская старина", розсипані вони й по інших, тепер практично малодоступних виданнях, інколи друкувалися в додатках до літописів великих (Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка). Історична вартість малих літописів різна: побіч із визначними, блискучими зразками літописання, що захоплювали маловідомі факти, є літописи фактологічно убогі, що лишень повторювали, та й то часом з помилками чи й спотворено, події загальновідомі; є серед них цілком сухі реєстри, а трапляються й живі, майже художні описи. Не всі малі літописи досі опубліковано, а зберігаються по всіляких рукописних сховищах, часом їх записували на сторінках стародруків, отож перша мета сучасних історіографів — скласти їхній реєстр і максимально повно видати в оригіналі. Писалися малі літописи різними мовами: книжною українською, церковнослов'янською, польською, латинською, російською — для широкого читача вони в оригіналі, здебільшого, недоступні, отже, й виникає потреба перекладати їх сучасною українською літературною мовою.

Малий діаріуш Миколи Ханенка в цьому ряді належить до найвизначніших пам'яток, які заслуговують на окремий розгляд. Такі діаріуші вперше з'являються в Україні в першій половині XVII ст. — їх почали писати, можливо, на державне замовлення, поляки, описуючи змагання з козацькими повстанцями, творили їх часом і спольщені українці, але всі ці діаріуші мали виразний польський державний характер. Писалися вони і за українських гетьманів, також з державного завдання, та дійшло їх до нас небагато. Найдавнішим такого жанру твором треба вважати діаріуш Самійла Зорки, що ним користувалися С. Величко і, здається, Г. Граб'янка. Щодо цього в науці точилися суперечки4, але те, що якийсь діаріуш таки писався в часи Хмельницького, — факт, на мою думку, беззаперечний. Очевидно, ці діаріуші, включно про події Мазепиного гетьманування, згоріли при російському козацькому знищенні козацької столиці Батурина в 1708 р. Ханенковий же діаріуш — це щоденникові записи часу Івана Скоропадського, притому останнього року його правління, що не може не викликати значного до нього, цього діаріуша, інтересу.

Титулка "Діаріуша чи Журналу" М. Ханенка. Москва, 1858 р.

4 Див. про це мою передмову до кн.: Величко С. Літопис. Т. І. С. 16-19, а також розвідку «Самійло Зорка, його панегірик та діаріуш».

Микола Данилович Ханенко народився близько 1690 р. і залишив своє ім'я в українській культурі як автор двох діаріушів: малого й великого. Малий діаріуш він написав, бувши канцеляристом генеральної канцелярії, тобто цей документ писався таки з державного завдання. Великий же його діаріуш має приватний характер. Звався він «Партикулярний журнал, чи для пам'яті щоденна записка", а вівся з 9 листопада 1719 р. по 29 січня 1754 р. з перервами. По матері М. Ханенко був з Ломиковських, згадаймо, що Іван Ломиковський, генеральний обозний у Івана Мазепи, був одним з ініціаторів його повстання. Вчився Микола Ханенко в Київській академії, принаймні в 1709 р. був у класі поетики, але вже наступного року вступив на військову службу і в 1711 р. брав участь у Прутській кампанії. По тому став канцеляристом, із 1717 р., при гетьмані Іванові Скоропадському, з 1721 р. — старший канцелярист. Після смерті гетьмана посланий Павлом Полуботком до Петра І з петицією про російські утиски в Україні і пробув там рік. їздив разом з козацькою старшиною та П. Полуботком у Петербург, був заарештований і просидів рік у казематах, кілька разів його катували в Таємній канцелярії. З 1728 р. Микола Ханенко — полковий стародубський суддя, в 1729 р. виконував обов'язки генерального писаря. З 1736 по 1737 р. був наказним полковником для утримання прикордонних форпостів під Києвом. Із 1738 р. став полковим обозним Стародубського полку, брав участь у Кримському поході як наказний стародубський полковник, після походу — генеральний бунчучний. У 1740 р. — член генерального суду, в 1741 р. — генеральний хорунжий, у цьому чині пробув до смерті (1760).

Малий діаріуш розповідає про події фатальної для України першої половини 1722 р. Старий і хворий гетьман Іван Скоропадський їде в Москву головно для того, щоб хоч якось захистити права та вольності України, які в цей час цілком ігноруються і попираються російською стороною. Цар тримає недужого гетьмана в Москві аж чотири місяці й тільки тоді приймає від нього його статті, загалом з дуже скромними вимогами. І після того завдає гетьману смертельного удару, встановлюючи в Україні Малоросійську колегію. Це примусило гетьмана піднятися на "тихий бунт", він протестує, але безрезультатно, що й стало прямою причиною загострення його хвороби. Через кілька місяців І. Скоропадський помирає, залишивши свою землю у пресумному стані — цю драму й описує діаріуш Миколи Ханенка. Побіч із цим фіксує безліч цікавих фактів з історії українського самоврядування, про економічні відносини в Україні, про заборону її зовнішньої торгівлі, про кволу боротьбу гетьмана проти російської зажерливості, зокрема ката України Олександра Меншикова. Є тут цікава згадка про гетьмана України Пилипа Орлика, виявляється, старшину пильно перевіряли (історія з А. Танським), чи не має вона стосунків із гетьманом-вигнанцем. Але найразючіше звучить опис акту введення в Україні Малоросійської колегії. Цар діє по-диявольському. Він милостиво розрішує суперечку Івана Скоропадського з Олександром Меншиковим, власне, дозволяє бути межам у Почепі та довколишніх землях такими, як вони були (але тільки позірно, бо згодом О. Меншиков і не подумав виконувати царського указу, мабуть, заручився в тому таємною монаршою волею), а натомість пише листа, в якому якнайбрутальніше перекручуються й перебріхуються статті Богдана Хмельницького (пригадаймо, що їх фальшував царський уряд при Юрії Хмельницькому), і, замість резонно відповісти на конкретні й не вельми гострі вимоги українського гетьмана, вдає із себе піклувальника "малоросійського народу" і, ніби в ім'я того ж народу, забирає в нього його права та вольності.

Признаюся, коли я прочитав уперше діаріуш Миколи Ханенка, мені як письменникові захотілося на його основі написати художній твір.

Іван Скоропадський

Але, переклавши його повністю5 і вдумавшись у нього глибше, я раптом усвідомив, що такий твір писати не треба — його вже створено самим Ханенком. Звісна річ, автор не збирався і не мав наміру художньо з'являти цей трагічний і печальний епізод нашої історії, він виступав ніби безсторонній реєстратор "оказій та церемоній, що трапляються при дворі ясновельможного його милості пана Івана Скоропадського", але його перо таке пластичне, а добір фактів такий густий, драматичний і так дібраний, що мимовільно витворився художній ефект, а сам діаріуш став блискучим зразком не лише історичного документа, а й нашої діаріушної прози. Ми зримо бачимо мандрівку гетьмана до Москви: сцени московських прийомів та гулянь описано ніби цілком хронікально, але в тих описах відчувається художньою рукою творений бароковий гротеск, особливо в описах похоронів, святкувань, феєрверків та розваг російської знаті з їхньою бундючною надмірністю і ряженістю, що увіч відбиває духовну почварність вищих сфер тодішнього російського суспільства. А як пластично описано лицемірний образ Петра І! Зовні автор виказує, за етикою того часу, повну чемність щодо царя, але він не може не виявити оголеного дна цієї страшної людини й у деталях показує, як холоднокровно, по-садистському Петро убивав Скоропадського. Грається з гетьманом, як кіт із мишею, примушує його брати участь у своїх несмаковитих забавах, надовго залишає його в Москві, а коли завдає гетьманові смертельного удару, лицемірно навідує його, ще й вдається до теологічного дискурсу, заявляючи, що тільки Ісус Христос без гріха, навіть обіймає гетьмана та цілує, а потім "забуває", що гетьман мав приїхати на прощальну аудієнцію, хоч це прощання мало відбутися за етикетом — у такий спосіб ще раз принижує і зневажає гетьмана, а сам спокійнісінько виїжджає з Москви. Не дивно, що церква й молебні для царя — не більше як традиційна вистава, де головна особа не Бог, а, як у час його оргій та "шутовських" ряжень, він сам, і тут він залюбки красується і велично виставляється.

Не можна не помітити, що автор у ряді ненав'язливих описів виразно з'являє дволику сутність Російської держави, зовні ніби добропристойну та вельми релігійну, а всередині жорстоку і нещадиму — недаремно авторова увага зупиняється на образі дволикого Януса під час святкування річниці Нейштатського миру або на двох стовпах на Красній площі, де стримлять голови покараних; так само на чемних прийняттях гетьмана, але за тією чемністю проглядає грубе нехтування ним; на образі О. Мёншикова, що лицемірно візитує гетьмана, а водночас різко натискає на нього у справі Почепських меж. Зрештою, й загальна обстановка довкола гетьмана створюється така, що всі його заходи щодо відстоювання прав України упираються у кам'яну стіну внутрішньої до нього негації, отож, попри все, він в оточенні російської знаті виглядає як цілком чужорідне тіло, певною мірою неприкаяне, і так само, хоч і м'якше, гроте-сковане. Дорога назад на Україну Івана Скоропадського — це його шлях у смерть; гетьман уже сторониться відвідувати російські міста та села, де його перед цим ніби приймали пошанівно (тут спрацьовує цілком художньо контраст між описом поїздки в Москву й назад), а, прибувши додому, усамітнюється, відмовляючись від святкування російських свят.

Настя Скоропадська

5 Київська старовина. 1993. № 6. С. 1720; 1994. № 11. С. 21-47.

А як скупо, але виразно виліплено образ гетьманші Насті, яка демонстративно скидає національну одежу, а вдягається у німецький стрій, пристосовуючись до московської моди, і ще за живого чоловіка вибиває собі в цариці царського указа на той випадок, коли гетьман помре, а, приїхавши додому, бенкетує з росіянами в той час, коли гетьман самотньо помирає. Разюче звучить опис похорону Івана Скоропадського (знову використано поетику контрасту з описом похорону царського вельможі в Москві), у ньому беруть участь тільки дві сотні козаків, зате кілька полків російського війська і випадково заїждже до Глухова духовенство з Києва, а після похорону вдаряє превеликий дощ із градом, який пошкодив по дорозі, якою провезли нещасного гетьмана на вічний спочинок, хліби: ще одна, також цілком художня деталь для фіналу оповідженої історії.

М. Ханенко ніде не висловлює свого персонального ставлення до подій, а чинить як добрий, високого класу митець, коли у творі говорить не автор, а описи, тобто події й факти, добираються ж вони і розташовуються за авторською волею, відтак створюються відповідна настроєність і мислительний стрижень твору, який розумний читач має відчути і збагнути сам; тобто використовується поетика підтексту, яка в часи М. Ханенка широко практикувалася. Через це можемо визначити напевне, що діаріуш Миколи Ханенка переріс межі свого жанру, тобто щоденника із безстороннім записом подій, і створив видиму картину тогочасного життя, що не позбавляє твір його документальної ваги, зате досягає він рівня художнього узагальнення — до речі, таку художню техніку використовував у своєму літописі й Самійло Величко. В цьому й особлива вартість цієї унікальної пам'ятки, в часі неоціненна. Твір вартий докладного наукового розгляду не тільки історичного, але й літературознавчого, адже секрети поетики літературного українського бароко ми тільки починаємо осягати.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.