Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Про «Журнал», чи діаріуш, Пилипа Борзаківського та Павла Ладинського
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Пам'ятку, про яку йдеться, на жаль, повністю в оригіналі не опубліковано, незважаючи на виняткову важливість її як історичного документа. Те, що з'явилося в "Чтениях в Историческом обществе Нестора-летописца''11898 р., публікатор Олександр Лазаревський назвав "Уривками із щоденника гетьманської канцелярії за 1722—1723 роки", тобто зроблено тільки вибіркову публікацію. Названий "Журнал" є прямим продовженням діаріуша Миколи Ханенка за 1722 р.2 Вели "Журнал" канцеляристи Генеральної військової канцелярії Пилип Борзаківський та Павло Ладинський. Були це писарі старанні, які виконували державне доручення; стиль їхнього викладу спокійний, діловий, я б сказав, фіксаторський; власні їхні погляди пильно заховано, тож свідчать про свій час не через особисте осмислення фактів, але самими фактами, що подають нам прецікаву картину змагань українського уряду на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком за козацькі права та вольності, які активно прагнула ущемити Малоросійська колегія. Пилип Борзаківський виявив себе в писанні менше, а Павло Ладинський трохи більше. Знаємо, що останній був караний на гарматі за неточно виписані титули бригадира С. Вельямінова, який очолював Малоросійську колегію; Павло Ладинський увів до "Журналу" свій акровірш, який подає засади, що ними користувалися канцеляристи при складанні урядового діаріуша, і їх цікаво нам відмітити.
Діаріуш мав писатися "коротко і ясно", відбиваючи події ніби у дзеркалі. Записувати події треба моторно і з бажанням, при цьому не забуваючи й "матір-мистецтво" з увічливістю — визначення вельми характерне, бо натякає увіч, що матеріал має бути розташований не стихійно, абияк, а за певними мистецькими законами, що можна зрозуміти лише в один спосіб: події й факти проходять певним чином через "я" літописця, притому так групуються й записуються, щоб створювати картину тогочасного урядового життя, отже, в діаріуші мусить бути наявний, як ми тепер кажемо, інтелектуальний стрижень.
Що то за інтелектуальний стрижень, завуальовано вістить Павло Ладинський в останньому чотиривірші свого вступу:
Все тепер відбувалось, у нинішнім літі,
Як Самсона явив Бог, кріпкого у світі,
Що зітре левів диких, зітре їхні сили,
Ну а душі людськії схоронить він цілі.
1 Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. Кн. 12. К., 1898. С. 92-145.
2 Див. мій переклад сучасною українською мовою: Київська старовина. 1993. № 6. С. 2147; 1994. № 1. С. 10—34; переклад «Журналу» П. Борзаківського та П. Ладинського: там-таки. 1994. № 3. С. 17-48.
Павло Полуботок
Не можна не відзначити барокову гру поета: назверх ніби йдеться про Петра І та його змагання зі шведами, а насправді під Самсоном тут треба розуміти Павла Полуботка і його непримиренну й активну боротьбу з Малоросійською колегією, яка узурповувала державну владу в Україні. Для пам'яті ці події й записувалися, та з належною стриманістю й обережністю, що й зрозуміло.
Але для того щоб збагнути підтекст "Журналу" і "матір-мистецтво" його авторів, а мистецтво їхнє й було у творенні цих підтекстів, нам потрібно ввійти в перипетії тодішньої боротьби.
Павло Полуботок був сильною історичною особистістю. Хоч твердо дотримувався російської орієнтації, але українським патріотом виявився переконаним; недаремно Іван Скоропадський, який під кінець життя тихо збунтувався проти Петра 13, виїхавши до Москви на початку 1722 р. з метою хоч якось урятувати українські права та вольності, саме П. Полуботка залишив на гетьманському місці; були вони, зрештою, однодумці. Але всі заходи І. Скоропадського, як вістить нам діаріуш М. Ханенка, виявилися безуспішними. Цар Петро І завдав гетьманові смертельного удару, запровадивши в Україні правління Малоросійської колегії, яку очолив безпардонний Степан Вельямінов. Правитель приїхав у Глухів 21 липня 1722 р., і перед П. Полуботком як наказним гетьманом відразу ж ---------------- постала дилема: чи погодитися з російським наглядачем, чи вступити з ним у конфронтацію. Наказний гетьман вибрав останнє і відразу ж розіслав універсали, щоб усі підлягали не Малоросійській колегії, а таки гетьманському урядові.
Цар, знамірившись ліквідувати українську автономію, свою політику через С. Вельямінова скерував так, щоб забити клина між населенням України і гетьманським урядом, тобто старшиною, виставивши її визискувачами та гнобителями, а себе таким, що за простий народ дбає і до кого проти своєї старшини можна апелювати. "Це був лозунг для введення Малоросійської колегії, — пише Борис Крупницький. — Зрозуміло, що звичайна людність України в дійсності його (царя. — В. Ш.) не цікавила і мало обходила. Він влучно використовував незадоволення простих людей своєю долею для того, щоб знищити автономію України. Посварити народ із своєю українською владою і рішуче ослабити цю владу — такий був його план"4. Це й справді так, бо Малоросійська колегія відразу почала "втручатися у фінансові справи українського уряду, — продовжує цю думку О. Оглоблин, — а головне виступила демагогічно проти старшинських надуживань над козацтвом та суспільством"5. Чи були такі надуживання? Були, що чудово довів у своїх розвідках Олександр Лазаревський; нерішуча політика І. Скоропадського цьому сприяла. "Малоруське панство, — пише Олександра Єфименко, — було цілком зайняте своїм соціальним питанням, яке було для нього питанням існування, фатальним питанням про те, "бути чи не бути" йому як дворянству, як стану привілейованому. Все залежало від того, чи встигне воно закріпити за собою народ із землею та працею; тільки під цією умовою майбутнє його могло бути забезпечене; тоді воно могло розраховувати на міцне суспільне становище, з'єднане з правами спадкового дворянства, інакше воно ніщо, гребінь суспільної хвилі, що піднявся випадково і який спаде в наступну хвилю з волі тієї чи іншої стихії"6. Але не мала рації та ж таки О. Єфименко, коли писала: "Перед цим питанням блідли і стушовувалися всі інші питання — історичних чи інших прав, політичної чи національної незалежності" (с. 163) — ці речі були взаємозв'язані. З одного боку, входячи в структуру Російської держави, панство заглядалося на російські порядки і рівняло себе до російського дворянства, а з іншого, вже й на той час в Україну почала сунути "королівська рать" — росіяни, які хотіли захопити українські землі й народ, а старшину витіснити (згадати б акції О. Меншикова та ін.). Саме тому Павло Полуботок рішуче й почав з перших днів свого правління боротися проти зловживань старшини супроти народу і проти судової тяганини в маєткових справах — у такий спосіб хотів не дати російському урядові вбити того клина між собою і народом. Загалом, це пізніше, в часи Кирила Розумовського, українська старшина свої маєткові справи й питання про дорівняння своїх чинів до російських почала вивищувати над загальнонаціональними інтересами; тепер же вона ще тісно зв'язувала своє становище із фактом існування Української держави, власне автономії, яка їхні інтереси оберігала. Саме тому й назрів конфлікт гетьманського уряду із Малоросійською колегією. С. Вельямінов почав приймати скарги від населення і став також вимагати звітності від Генеральної військової канцелярії. Збирає відомості про податки, доручає справляти їх російським офіцерам глухівської залоги, нікого не минаючи: ані старшини, ні священиків, ні монастирів. При контрзаходах П. Полуботок не подає колегії відомостей про збори і рішуче бореться проти негативної практики українського суду та адміністрування. Він увів у склад Генерального суду чотирьох асесорів, щоб прискорити винесення судових постанов і зменшити юридичну тяганину, а в грудні 1722 р. видав розпорядження, щоб скарги йшли від нижчої до вищої інстанції українського уряду й не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії, а за порушення цього накладалися штрафи7.
3 Докладно про це див.: Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 213— 233.
4 Крупницький Б. Данило Апостол і його доба. Авсбург, 1948. С. 31.
5 Енциклопедія украї н оз навства. Т. 6. Париж; Нью- Йорк, 1970. С. 2214.
6 Киевская старина. Т. 23. 1888. С. 163.
7 Крупницький Б. Данило Апостол... С. 31.
Ще 19 липня 1722 р. написано універсали, аби "пани полковники, старшина полкова, сотники, державні, духовні та світські отамани та інші урядники і аж ніхто не насмілювався принуджувати і вживати козаків до приватних своїх роботизн, а мають вони, козаки, при своїх свободах лишатися, тільки військові, належні чинові їхньому, козацькому, відправляти послуги" ("Журнал") і про впорядкування судів. У серпні 1722 р. тривали дискусії із бригадиром С. Вельяміновим.
Наприклад, на словесних змаганнях 25 серпня старшина змушена була згодитися на введення бджолиної й тютюнової десятини ("Приговорили, хоч і не хотіли", — пишеться в "Журналі"). П. Полуботок дає навіть розпорядження вишуковувати старших людей, які ще жили при Богдані Хмельницькому, щоб мати свідків, "чи були які тоді збори". 28 серпня сталася подія досить цікава: старшина й колегіяти ходили до гетьманихи (Насті Скоропадської) і там узяли військові клейноти, які "склали в осібне хранилище за своїми печатками" ("Журнал"). Загалом старшина сподівалася, що Малоросійська колегія обмежиться тільки роллю апеляційної інстанції відносно Генерального суду. Але Степан Вельямінов, людина нестримана й брутальна за характером, був сповнений не тільки самопихи, але й зневаги до всього українського. "Я бригадир та президент, а ти що таке переді мною?! — кричав він Полуботкові. — Ніщо! Ось я вас зігну так, що й інші тріснуть! Государ указав перемінити ваші давнини і чинити з вами по-новому". Відвертіше не скажеш. А на зауваження наказного гетьмана про неприпустимість такої поведінки С. Вельямінов гукнув: "Я вам указ!"8
8 Киевская старина. Т. 23. С. 163.
Правитель Малоросійської колегії почав вимагати, щоб кожного листа Генеральної канцелярії було слано через колегію, тобто увіч хотів захопити всі важелі управління краєм. На Полуботковий протест Вельямінов "з іншими начеб докучними відповідями сказав, що я (мовить) маю іменний імператорської величності щодо всього того такий указ, якого не тільки вам, старшині малоросійській, але й присутнім біля мене членам Малоросійської колегії оголосити не можу". Справа заходила круто, і Полуботок змушений удатися до чолобить цареві, хоч як безнадійно виглядала та справа. При цьому вирішено вжити прохання колективного. Цей акт зафіксовано в "Журналі" 19 вересня 1722 р.; в Москву було послано до Правительствующого сенату знатного військового товариша Д. Володковського (згодом загине в російських казематах) та І. Холодовича. Було це "чолобитна від усієї малоросійської старшини і знатного товариства" на цареве ім'я, щоб той зволив "милостиво відставити небувалі доти в Малій Росії бджоляну десятину, що починається супроти вольностей, і податі з державських маєтностей та куплених млинів, утверджених гетьманськими універсалами та грамотами імператорської величності, і із шинків горілчаних старшинських, державських та інших заслужених осіб і з козацьких підсусідків". А тим часом Генеральна канцелярія просить "папір, смолку, лінію, воск та інші речі, потрібні для Генеральної канцелярії, які перед тим постачалися в канцелярію через екзектора" — факт ніби й малий, але показовий, бо навіть у таких дрібницях гетьманський уряд був уже залежний від Малоросійської колегії.
А Малоросійська колегія антиукраїнську діяльність продовжує розвивати. 30 жовтня вона розіслала в усі полки укази проти запорожців, щоб їх ніде не приймати і щоб "з малоросійських обивателів ніхто щоб у Запорожжя не ходив під загрозою жорстокого штрафу і кари" — цим стереглося пильно, щоб Запорозька Січ після розгрому в час повстання І. Мазепи не відновилася. 26 листопада повернулися з Москви Д. Володковський та І. Холодович. Над сподівання скарга старшини була прийнята милостиво й посланці привезли грамоту в тій силі, що цар "указав у тому, у чому було прохання та скарги у вчинках бригадира Вельямінова" і "коли таке є, про виправлення", закликалося також гетьманський уряд жити з колегією згідно. Під кінець листопада повернулися з Астрахані (цар був там на війні) посланці П. Полуботка С. Рубець та В. Биковський у справі вибору гетьмана. Цар цей акт відкладав до свого повернення з походу. І хоч посланці з Москви повернулися ніби з позитивним вирішенням українських справ, С. Вельямінов і не думав міняти свого поводження й політики, через що уряд змушений був знову йти на змагання з Малоросійською колегією, принаймні 8 грудня розсилає "універсали в усі полки щодо багатьох затівок Малоросійської колегії, всій Малоросії зайвих, у казну імператорської величності над указ його монарший, не згідно статей Богдана Хмельницького" ("Журнал") і посилає листа С. Вельямінову, щоб не втручався у справи, які йому не належать. Під кінець 1722 р. Павло Полуботок знову порушує питання про вибір гетьмана.
Я зумисне докладніше зупинився на колізіях боротьби Павла Полуботка із Степаном Вельяміновим, хоч це була війна ще цілком "паперова". В міжчасі вони навідували один одного, разом бенкетували. "Нічого драматичного, — пише О. Єфименко, — в цій боротьбі не було: ніяких колізій, ні трагічних моментів, ні ефектних положень. Фінал цієї боротьби — виклик Полуботка у Петербург"9.
9 Там-таки. С. 165.
Дозволимо собі заперечити шановній авторці, бо саме фінал цієї боротьби й робить її драматичною і чинить звичайні колізії незвичайними, бо за сухими рядками документів "паперової війни" проглядає велике напруження у стосунках між обома сторонами, явна і виразна конфронтація, яка поступово набирає цілком непримиренних форм. Трагічність ситуації була в тому, що Малоросійська колегія виступала стороною окупаційною, наступаючою, це за нею стояв цар й уся імперія, яка ласилася проковтнути Україну, а гетьманський уряд засобів боротьби мав вельми мало, у нього були зв'язані руки й ноги, а в арсеналі в полу- ботківців та в самого наказного гетьмана залишалося тільки одне: скарга та прохання, і це тоді, коли й скарга та прохання непомірно дратували бік окупаційно-наступальний, який вимагав лишень безмовного послуху та покори, а П. Полуботок ані того, ані іншого не виявляв. По-своєму бунтував, і не тільки бунтував, а, може, розплачувався за свою попередню політику та вчинки, за зраду Іванові Мазепі, за власне колаборантство, поступливість при запровадженні українського народу, як тоді писали, "в московське ярмо". Але попри те не можемо не відзначити, що й тепер гідності своєї ані гетьман, ані старшина не втратили. Багато чого довелося спокутувати Павлові Полуботку. Та він усе-таки зважився спробувати відстояти рештки української автономії, а отже, й держави.
Але війна між бригадиром-хамом і старшиною розгорялася. 30 січня 1723 р. споряджено до Сенату експедицію через посланників: знатного військового товариша В. Кочубея (сина знаменитого донощика), суддю полкового гадяцького Г. Граб'янку (автора відомого літопису) і сотників П. Войцеховича, І. Добронізького та С. Гамалію. Експедиція складалася з восьми пунктів, у яких ішлося про потреби гетьмана, відповідно до прохальної грамоти цареві, про виконання царської декларації, учиненої грамотою царя, які принесено 27 листопада, — мова про неї була вище. П. Полуботок просить не відправляти через труднощі десяти тисяч козаків для будівництва фортеці Святого Хреста (Ставропольщина), про комендантів, щоб не ставити такого в Стародубі, бо там його ніколи не було, про фінансові справи, про хлібне жалування на денщиків і колезьких служителів, про віддачу на викуп індукт Шереметьеву, про вимоги платити собі й своїм слугам бригадира Вельямінова — тобто знову-таки йшлося про утруднення, спричинені правлінням Малоросійської колегії. Вельямінов також не сидів склавши руки. 31 березня 1723 р. він складає свої пункти-запити, числом дванадцять — їх опублікувала О. Єфименко в "Киевской старине"10.
Бригадир запитував царя про порядок збору податків і як їх збирати, про відкупи, — йшлося, власне, про те, щоб податки, які збиралися раніше на гетьманський уряд, ішли прямо в російську казну. Цікавий пункт сьомий: Малоросійська колегія заарештувала "попів та інших чинів малоросійських обивателів" за доносами, тих, котрі казали "непристойні слова, що стосувалися честі вашої імператорської величності" (с. 177), — запитувалося, що з ними чинити? Інтерес цього пункту в тому, що в Україні таки здійснювався політичний терор. Ішлося також у пунктах про козаків, яких у козацькому званні старшина не визнавала, про російський контроль над грошовими зборами; бригадир запитував, як йому чинити, коли Полуботок і старшина не будуть його слухати, тобто домагався права на каральні санкції щодо них, адже йому велено "в усіх їхніх ділах бути присутнім і наглядати, щоб нічого супротивного інтересу вашої величності чинено не було, а коли щось побачить, того їм не дозволяти" (с. 178). Вельямінов скаржився, що Полуботок не подає відомостей про українські збори податків, іменних списків наявних козаків тощо, і просив дозволу посилати в полки свої укази "мимо генеральної старшини". В останній статті йшлося про комендантів із окупаційними полками, які прибули в Стародуб, Чернігів, Переяслав та Полтаву. Тим комендантам велено було перевіряти, а коли буде що незгідне, до дії не допускати. Полуботок, однак, того не виконує, — зрозуміло, додамо від себе, чому: це означало номінальність його влади.
Враження від пунктів важке: вони свідчать не тільки про те, що влада українського уряду повністю паралізувалася Малоросійською колегією, а й що Україна практично потрапляла саме в отой нестерпний гніт, про який попереджував не раз старшину Іван Мазепа, підіймаючись на своє повстання. Отже, українська державність ставала бутафорною і практично зайвою.
10 Там-таки. С. 175— 180.
Указ про комендантів було прислано в січні 1723 р.; крім Чичеріна, що вже був у Полтаві, призначено було Богданова в Чернігів, Яковлева в Переяслав і Кокошкіна у Стародуб. Коменданти з часом мали замінити українських полковників. У жовтні 1723 р. Кокошкіна таки було призначено стародубським полковником, і хоч він недовго тут пробув, його замінив росіянин Пашков11. Про заміну українських полковників на російських згодом агітував О. Рум'янцев, але про це мова далі.
Степан Вельямінов вирішує сам їхати на аудієнцію до царя. П. Полуботок, відчуваючи, що з того може спричинитися, відразу ж висилає в Москву і свою депутацію. Водночас 19 квітня написано листи до наказних полковників стародубського, переяславського та полтавського, щоб вони споряджали чолобиття до царя про призначення на полкові місця українців. 30 квітня послано в Сенат прохання, щоб той слав свої розпорядження й царські укази до українських правителів безпосередньо, а не через Малоросійську колегію.
На долю Павла Полуботка випало програти цю суперечку. Зрозуміло, що цар пішов назустріч Вельямінову. На законне прохання про вибір гетьмана цар-сатрап відповів так: «Усім відомо, що від Богдана Хмельницького до Скоропадського всі гетьмани явилися зрадниками, від чого вельми потерпіла держава Російська, особливо Малоросія, і тому треба пошукати в гетьмани вірну й надійну людину, а поки такий знайдеться, визначено уряд, якому належить коритися і не надокучати щодо гетьманського вибору"12.
16 квітня 1723 р. Петро І видав указа, за яким Малоросійській колегії надавалися нові права: зносин із місцевими урядами, минаючи гетьманський, усі універсали більш-менш значного змісту не могли бути видані без підпису Малоросійської колегії. їй надавалося також право розслідувати скарги козаків, записаних у посполиті, і переводити їх знову в козацький стан. Податкові збори стягалися і зі старшин, і з монастирів "рівно від вищих до нижчих чинів, не виключаючи нікого". Деякі незначні збори скасовувалися. Самого П. Полуботка з генеральною старшиною Савичем та Чернишем викликали до столиці. "Таким чином, — пише Б. Крупницький, — Малоросійська колегія, бувши дотепер вищою будовною владою, розпоряджалася фінансами, а поза тим, виконуючи функції контрольної інстанції, ставала тепер міродайною владою на Україні. Від неї, по суті, залежало все: адміністрація, суд, фінанси; український уряд з його головним адміністративним органом — Генеральною канцелярією було резолютно підпорядковано Малоросійській колегії; за ним залишалися тільки рештки колишніх прав" (с. 33—34). Додамо до цього, що указом від 29 квітня 1723 р. цар скасував владу гетьмана як командуючого козацьким військом, передавши її генералові М. Голіцину, котрий стояв на чолі російського війська в Україні; йому, до речі, була підпорядкована у військових питаннях і Малоросійська колегія.
З великим, гадаю, задоволенням видавав у Генеральну військову канцелярію 3 червня 1723 р. Степан Вельямінов свою "Промеморію", в якій викладалися позиції царського указу: тон цього документа безоглядно наказовий. Здавалося б, обережний раніше Павло Полуботок, який завжди сходив із політичного кону, коли програвав чергову політичну партію, мав би відступити і заспокоїтися, а може, впокоритися, як пізніше учинив Данило Апостол. Але він не припинив боротьби. Було йому вже тоді за 60 і вичікувати для себе чергового пригідного моменту не було коли, а доля рідного краю йому напевно не була байдужа. Гетьман готується їхати до Петербурга, але не з порожніми руками, а з новим колективним проханням свобод, яке мала підписати на місцях козацька старшина, а полковники мали прислати гетьману свої чолобитні, навіть із підписами міщан, — для зразка полковникам послано копію чолобиття від усієї української старшини.
11 Крупницький Б. Данило Апостол... С. 32.
12 Костомаров М. Павло Полуботок // Павло Полуботок, український гетьман. К., 1990. С. 12.
У "Журналі" коротко записано:
"Цього червня, 13 дня від'їхали в Санкт-Петербурзьку дорогу їхні милості панове полковник чернігівський та гетьман наказний, Семен Савич, писар, та Іван Черниці, суддя військовий генеральний". Замість себе П. Полуботок залишив "команду малоросійського правління панам осавулу Василю Журахівському та Якову Лизогубу, бунчучному генеральному", яким доручено продовжувати акцію, тобто присилати чолобитні від полків, хто не встиг їх надіслати до часу від'їзду, прохання мало бути загальнонародне.
18 липня князь М. Голіцин розіслав ордер про вихід козацького війська в похід. С. Вельямінов і тут виявив свою скажену вдачу, він не дав В. Журахівському та Я. Лизогубу належних до походу військових знаків: "прапору, котлів та іншого і без прибору та артилерійського запасу", отже, військо виступало безклейнотно, не як автономна одиниця. Полки збиралися на Коломаку. 26 серпня старшина зібралася в Данила Апостола, полковника миргородського, де радилася "через шість дзигарових годин" про становище, в яке потрапила Україна. Тут було складено від усього війська до царя генеральну чолобитну, "просячи милостивого догляду на військо малоросійське і на весь народ український". Урадили генеральним особам В. Журахівському та Я. Лизогубу їхати до М. Толщина в Охтирку для поради. М. Голіцин зустрів їх криком (ще один штрих для характеристики тодішньої моральної атмосфери), а на скаргу про те, що козацькому війську не видали клейнотів, не відповів нічого — воістину нелегко мусила жити й правити українська старшина! Із Петербурга в Україну П. Полуботок прислав людину з інструкцією, щоб і далі збирати підписи на чолобитних у полках, більше того, прихиляти й простий народ до загальної оборонної національної акції.
Вислід цієї історії відомий. Павло Полуботок із старшиною був заарештований, загинув не тільки сам, а дехто і зі старшини, решта дістала немалі шкоди здоров'я. Це, зрештою, був останній великий акт боротьби українців за свою державу, проведений у всенародному масштабі. Подальша історія гетьманської автономії — це вже агонізування, хоч Д. Апостол, наступний гетьман, у перших роках свого правління чин П. Полуботка намагався продовжити, а українську державу реанімувати.
Репресивні акти з арештом Полуботка та старшини не припинилися. В кінці листопада 1723 р. цар посилає в Україну свого довіреного О. Рум'янцева на ревізію, а Малоросійській колегії дано наказ оповістити, щоб кожен, хто зазнав якоїсь кривди від старшини, зголошувався безбоязно (знову діяло "розділяй і владарюй") свідчити. О. Рум'янцев мав збирати козаків у містах і переконувати їх, що їм буде ліпше, коли замість колишніх полковників-українців будуть полковники-росіяни; мав він довідатися, чи прості козаки брали участь у складанні чолобитної.
Церква в с. Боровичах, перероблена з будинку П. Полуботка
О. Рум'янцев цю свою роботу активно провадив, їздив у всі полкові міста, там зганяли сход і козаків ставили в такі умови, що вони на російських полковників погоджувалися і визнавали, що чолобитна царю про гетьмана й вольності була придумана старшиною без підтримки народу. Це сталося передусім тому, що О. Рум'янцев займався не тільки пропагандою, але й провів арешти непевної старшини, в першу чергу взято В. Журахівського та Я. Лизогуба, потім — Д. Апостола, а з ними й багатьох інших, яких вислано до Петербурга. Отже, перед козаками стояла дилема: або арешт, або покірне підтвердження того, чого від них вимагали, — це було волевиявлення з ножем при горлі.
Насамкінець додамо, що повний текст "Журналу" за півтора роки (1722—1723) — це фоліант на кілька сот сторінок, який Олександр Лазаревський купив у Чернігові і користувався ним при написанні монографії про П. Полуботка13, а рукопис потім учений передав до бібліотеки Університету святого Володимира.
Таким чином, "Журнал", написаний двома козацькими канцеляристами, став реальним відбитком складної й важкої боротьби Павла Полуботка та його старшини за права й вольності свого народу.
13 Русский архив. 1881. Кн. 1.
