Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Семен Климовський та його політично-публіцистичний поетичний трактат
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Постать С. Климовського до початку XX ст. була більше легендарна як реальна, так само як і Маруся Чурай, з тією лише відміною, що про його рукописну книжку згадав ще М. Новиков у своїм історичнім словнику1, по тому звістив про поета І. Голиков у складенім ним описі бібліотеки Петра І2, а вже зовсім інтригуючу замітку створив М. Карамзін у "Пантеоні російських авторів": "В імператорській бібліотеці зберігається його рукописний твір про Великодушність і Правду (треба "Про правосуддя" і "Про правду". — В. Ш.), в якому багато почуттів і навіть хороших віршів... Кажуть, що Климовський не менш, як сім грецьких мудреців, був славний і шанований між його побратимами-козаками, що він, як натхненна Піфія (Піфія — віщунка та жриця Аполлона в Дельфах. — В. Ш.), говорив у бесідах пишномовними віршами, даючи приятелям розсудливі поради, вживав часто прислів'я "Нам добро і нікому зло — ось законне життя", і цікаві приходили здалеку слухати його. Малоросійська пісня "Не хочу я нічого, тільки тебе одного", яку співають наші ласкаві дами, є також, як запевняють, твір Климовського, учня природи, на жаль, недовченого мистецтв"3. Остання фраза про недовченість С. Климовського відбиває естетичні поняття початку XIX ст., насправді поет писав виробленим, силабічним, "ученим" віршем, що свідчить про його добру освіченість. У своєму інтерв'ю із В. Панченком щодо цього я казав, що навряд чи Климовський був простим козаком. "Судячи з його версифікаційної техніки, він закінчив Київську академію, це безсумнівно, тобто це була людина високоосвічена. Я, аналізуючи його тексти, знайшов, що він знайомий із Еразмом Роттердамським, є перегуки, наприклад, із "Похвалою глупоті", причому — досить прямі перегуки''4. І далі: "А раз він закінчив Київську академію, він знав світову філософію, вільно орієнтувався в загальноєвропейській тодішній літературі — і це зрозуміло.
Отже, поняття "козак" — це, можна сказати, романтично про нього"5. Жив поет після навчання у Харкові, тут-таки, у 1724 р., створив і надіслав цареві Петру І поетичного трактата, власне два: "Про Правосуддя начальників, правду та бадьорість їхню", до речі, тут він зве себе козаком, що може означати не так соціальний стан (хоч він міг служити в якихось слобідських козацьких структурах), а належність до козацької нації, тобто українців, і "Про смирення найвищих"6.
Семен Климовський
1 Новиков Н. Опыт исторического словаря о русских писателях. СПб., 1772. С. 99.
2 Деяния Петра Великого, мудрого преобразователя России... СПб., 1789. Ч. IX. С. 479.
3 Пантеон российских авторов. Ч. 1. М., 1801.
4 Шевчук В. Дорога в тисячу років. К., 1990. С. 93-94.
5 «Це був один із мудреців свого часу» // Єлизавет. 1992. 19 серпня.
6 Тексти видано: Срезневский В. В. Климовский-Климов, «казак-стихотворец» и два его сочинения. Харьков, 1905.
Митрополит Євгеній у своєму "Словарі російських світських письменників" додає ще таку приписку про твори С. Климовського: "Сулакадзев хвалиться ще списком його творів "Про дивні всеросійського монарха справи, про премудрість його і труди", на 38 сторінок і "Про пришестя короля шведського Карла XII в середину України і про зраду Мазепи" (де називає цього зрадника кривим). Цей твір начебто написано віршами золотом і на ньому підписався сам автор Климовим, а не Климовським"7 — вважаємо ці звістки за непевні, адже А. Сулакадзев був відомим фальсифікатором8. Найбільш прославили С. Климовського романтики: крім вище поданого відгуку М. Карамзіна, князь О. Шаховський у 1812 р. поставив водевіля "Козак-віршотворець", який, за свідченням П. Полевого, "мав величезний успіх на сцені, і з його легкої руки водевілі знайшли собі видне місце в нашому репертуарі"9. Але з українського боку в 1819 р. цю п'єсу гостро засуджує І. Котляревський у "Наталці Полтавці". До речі, це може бути й контраргументом до вигадки А. Сулакадзева, ніби С. Климовський писав Петру І панегірики, тобто, як пише І. Котляревський, "танцював з москалем". Це місце настільки цікаве, що наведемо його в просторому цитуванні:
"Виборний. Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили?
Петро. Співали московські пісні на наш голос. Климовський танцював з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо цю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.
Виборний. Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.
Петро. Климовський був письменний, компонував пісні і був виборний козак; служив у полку пана Кочубея на баталії з шведами під нашою Полтавою.
Возний. В полку пана Кочубея? Но в славниє полтавськіє времена — те-то як його — Кочубей не бил полковником і полка не іміл; ібо постраждавший за ізверга Мазепи за вірність к государю і отечеству Василій Леонтійович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.
Виборний. Так, се так, не во гнів сказати: буки-барабан-башта, шануючи Бога й вас.
Возний. Велика неправда виставлена перед очі публічності. За сіє малоросійская літопись вправі припозвать сочинителя позовом к отвіту.
Петро. Там і Іскру почитують.
Возний. Іскра. Шурин Кочубея, бил полковником полтавським і постраждал вмісті з Кочубеем мало не за год до Полтавської баталії; то думать треба, що і полк не йому приналежал во врем’я сраженій при Полтаві...
Виборний. От то тільки нечепурно, що москаль взявся по нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір'я нашого"10.
Це місце увіч свідчить, що О. Шаховський подає фантазію на тему про С. Климовського як своєрідну екзотику для російського глядача, і в українському середовищі цієї п'єси не сприймали за правдиву. До речі, у п'єсі С. Климовського зроблено учасником Полтавської баталії, через що А. Сулакадзев і зробив його прославлювачем Петра І та його воєнних подвигів. Але це неможливо, коли повірити в подальші відомості із життя поета, які оприлюднив у науці Г. Нудьга, він же написав про поета просторого нариса11. Дослідник звернув увагу на уривок з опису поїздки в село Припутні Херсонської губернії Єлисаветградського повіту Миколи Левицького, надрукований у журналі "Украинский вестник" 1818 р. (ч. X, № 4), а написаний 1817 р. Розповідається тут про те, що автор гостював у С. Климовського у згаданому селі два дні12. В нарисі поет називається не повним іменням, а криптонімом, причому говориться, що старець, із яким розмовляв М. Левицький, автор пісні "їхав козак за Дунай", яку традиція однодушно приписує саме С. Климовському — до речі, кіровоградські краєзнавці відшукали те місце, де колись був хутір Припутні, тепер це село злилося з іншим і такої назви тут нема.
7 Евгений, митрополит. Словарь русских светских писателей, соотечественников и чужестранцев, писавших в России. Т. I. М., 1845. С. 286.
8 М. Гудзій писав про цього фальсифікатора: «Грубі підробки Сулакадзева викликали до себе увагу, а часом довір’я визначних літературних діячів, у тому числі й Державша» (Гудзий Н. Литература Киевской Руси и русско-украинское литературное единение XVII— XVIII веков. К., 1989. С. 274).
9 Полевой П. История русской словесности. Т. 2. СПб., 1900. С. 395.
10 Котляревський /. Твори: В 2 т. Т. 2. К., 1969. С. 53-54.
11 Нудьга Г. Слово і пісня. К., 1985. С. 231-290.
12 Український переклад нарису опубліковано: Єлизавет. 1992. 19 серпня.
"З Горацієм та Вергілієм застали ми поважного старця, — пише М. Левицький, — це були наставники його юності і тепер друзі в старості. Він любив Вергілія, тим більше, що тихе помешкання оточене предметами, які так вдало зобразив вправний пензель сього поета. Час посипав легким інеєм голову його, але він не скаржиться на швидкість польоту Сатурна, йому і тепер все подобається; він бадьорий духом, веселий, і в своєму усамітненні пише прості, але ніжні вірші". До цього місця й подається примітка автора:
"Сюди належить пісня, виправлена і вдосконалена "їхав козак за Дунай", відома на моїй батьківщині". Далі говориться, що поет навчав своїх пісень пастушків, дарував свої вірші молодим дівчатам, а ввечері після роботи селяни приходили до поета на бесіди. Факт майже неймовірний, адже йдеться про 1817 р. — подорожні враження не писалися через довгий час після поїздки, отож вона могла бути або в 1816-му, або в 1817 р. В 1724 р. С. Климовський міг мати років 24—25, отже, в Полтавській битві участі як козак брати не міг. Коли так, то виходить, що в 1817 р. йому було близько 117 років — факт рідкісний, але можливий. Однак в "Українській літературній енциклопедії" Г. Нудьга ставить дату народження між 1690—1700 рр., а смерть чомусь кладе на кінець XVIII ст.13, хоча переконаний у правдивості поданого опису: "Ніщо в цьому нарисі не суперечить тим фактам, які ми знаємо про козака-пісняра, філософа"14. Чому С. Климовський опинився в козацьких степах, дослідник не може сказати; нам же здається, що коли прийняти звіщення про довгожительство поета, він міг сюди втекти після того, як послав цареві свого вільнолюбного трактата. У згаданому інтерв'ю для газети "Єлизавет" я подав історичні підстави для написання трактату. Повторю їх і тут.
1722 р. Саме тоді помер гетьман І. Скоропадський після невдалої поїздки до Москви (див. щодо цього розвідку про малий діаріуш М. Ханенка), коли замість задоволення прохань гетьмана, щоб було припинено російські надуживання в Україні, там установлюється Малоросійська колегія на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Після смерті гетьмана Україною правила ця колегія і козацька старшина на чолі з П. Полуботком.
1723 р. Полуботок їде до Петербурга разом із генеральною старшиною, їх там заарештовують. П. Полуботок проголошує перед царем знамениту промову й опиняється в Петропавлівській фортеці.
1724 р. 8 лютого видано маніфест із офіційним обвинуваченням української старшини. В кінці року, 18 грудня, П. Полуботок помер. Українську автономію дуже урізано, а опозицію старшини жорстоко придушено15.
Рукописна титулка твору С. Климовського "Про правосуддя начальників"
13 Українська літературна енциклопедія. Т. 2. К., 1990. С 489-490.
14 Нудьга Г. Слово і пісня. С. 254.
15 Докладніше про ці події див.: Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. — Розділи про І. Скоропадського та П. Полуботка.
І от саме в 1724 р., такому страшному для козацької еліти й України, написано поетичного трактата С. Климовським. Тож тікати зі свого місця перебування, тобто з Харкова, він мав усі підстави. Лишається відкритим питання: чи прочитав цар того трактата-звинувачення? Зрештою, його могли прочитати секретарі царської канцелярії і видати щодо поета якісь розпорядження, а, може, цар (він помер наступного року) твір усе-таки прочитав? Тоді тікати С. Климовському були підстави тим більше.
Рукописа виготовлено з великим старанням, очевидно, С. Климовський був і художником, згадка про вправний пензель його у М. Левицького може бути тому потвердженням (тут виникає питання, яке сьогодні годі вирішити: чи відомий портрет С. Климовського у двох варіантах автентичний і чи не є він пензля самого поета?). Палітурка покрита шовком, писано на доброму папері з водяним знаком — герб Амстердама. Заголовний лист у мальованій бароковій рамці у формі іконостасного рослинного орнаменту — малюнок пером. Почерк вироблений і гарний — писала високоосвічена людина, поля окреслені чорнильними рисками. Складається рукопис із 24 листків.
Самого твора написано 2 серпня 1724 р. — очевидно, дата означає кінець роботи; найпевніше писано його було в першій половині року, отже, він міг бути реакцією на маніфест царя про засуд козацької старшини (як правило, такі новини доходили із столиць в Україну за місяць — два) — поки маніфест став відомий у Харкові, поки твора написано начорно, переписано, намальовано рамку, мав пройти якийсь час. У рамці подано заголовка першого трактата, другий був до нього приєднаний: «Приєднана тут друга книжиця"16. Повний заголовок такий: "Про правосуддя начальників, правду та бадьорість їхню". Після того йде присвята: "Всепресвітлому, державному імператору і самодержцю всеросійському Петру Великому, батьку вітчизни, государю всемилостивому замість належної данини, владиці і пану моєму приношу всепокірно (останнє слово приписано вгорі, деталь не без інтересу. — В. Ш.), купно і себе самого під високомонарші його стопи повергаю". У правому кутку зображення двоголового орла і дописано: "Негідний раб Харківський козак Семен Климов"; у рамці рік, місяць і день. По тому йде прозова передмова, в якій оповідається про те, яким мусить бути цар в ідеалі; звертає на себе увагу при цьому, що особливо наголошується тут саме на правосудді — ще один штрих на доказ, що твір було написано під враженням арешту П. Полуботка та його товаришів. Правосуддя має бути "як серце, що є в тілі людському, всього тіла міць утримує жилами, що сходяться до нього з усіх членів, так правосуддя в середині народу утримує все царство" (с. 9). Правосуддя має бути однакове для всіх. І тут кладеться майже пряме звинувачення: "Кожен праведний суд без вінця блаженства вічного не буде, а неправедний без Божої кари не сховається" (с. 9) — саме на цю тему пізніше, маючи на увазі саме П. Полуботка, напише свою блискучу драму Г. Кониський. Тут же, зовсім так само, як і в Г. Кониського, наголошується, що цар не має забувати про смертність свою. Він "не має виноситися як смертний, добросудячи, що істотою тіла цар рівний є кожній людині" і є "раб Божий", хоча владою підноситься до Бога (с. 10).
16 Срезневский В. В. Климовский-Климов. С. 34.
Сам віршовий текст розкладається на розділи з окремими заголовками: "Про правосуддя", "Про правду", "Про бадьорість", а до того, як ми вже казали, приєднано книжицю "Про смирення найвищих", при цьому ударною, основною частиною твору є таки "Про правосуддя" — пряма реакція на царського маніфеста. Та ж бо справді, вже перші рядки цього розділу починаються з біблійної цитати: "Бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас" (Матвій, VII; 2), відтак свій суд треба уподібнювати Божому, без оглядок на Бога сильний і могутній не може творити. Карати потрібно злих, не добрих, а кожен творець неправди потрапляє в золоті диявольські сіті, ними зв'язаний і буде забраний бісам у вогненну пущу. При цьому мають бути з'єднані милість та істина, а милосердя не супротивне праведному суду. Бог із правдою і правда із Богом живуть вічно — це і є покарою лихих людей. Суддя ж без милосердя, а зі злістю нелюдською (такий, до речі, був цар Петро І. — В. Ш.) подобає бісу, дії такого суду Бога проганяють, а біса впроваджують, отож неправедний суддя норовом є лютий звір, а бісові раб (до речі, Петра І в народі називали антихристом. — В. Ш.). Більше того, кожна сльоза ображеного має стати дорожча дарів, а істину потрібно шанувати більше всіх царств. Хто ж не чує плачу бідних та пригноблених, не викорінює лихих звичаїв, такий володар сам кров бідних поїдає, їсть замість хліба людей бідних — такий цар є кровоїдцем, безбожним та лихим.
Але ці сильні слова треба зацитувати:
Яка це милість, коли джерела криваві,
Що витікають з очей, діла ті неправі,
Убивства і грабежі з донесень хоч видить,
Як бідами всякими є народ важко битий,
Та їх не помилує він і сліз не втирає,
І не карає лихих, а злові сприяє,
Як силу, могутність свою тримає всевладно, —
З десниці превишньої йому її дано, —
А слухає крики бідак: "Чому не доглянеш,
О Боже, за нашую кров, коли мстити станеш?" —
Волає до Бога той глас, кажу, чує добре,
Та карою тих, що сльозять, не втішить, на горе,
І злошкідливий звичай не викориняє —
Та ж сам отой владар відтак кров бідних з'їдає,
І замість хлібів він жере людей моїх бідних,
До всіх кровоядців звіща й рече Бог безвстидних,
Безбожних, нелюдських, у них отож замість
Бога Загніздився біс у серцях, од злого налога.
Відповідно: "Добрість є, що добротою звати не годиться", люд, який пригноблено, є чесно і славно не карати, хто ж не дбає про людей — "не як батько робить".
І тут, на мою думку, йдуть прямі інвективи супроти Степана Вельямінова, якого покривав цар і сваволя якого була невимовна:
Як кривдителя від кари цар, бува, звільняє,
То кривдителю подібний цар тоді буває,
Як сенатор його буде до убивства здатний,
Гріх любов'ю цар у світі чинить неуйнятний,
Бо сенатор оцей потім духом злим пойметься,
У ще більший гріх убивства знову занесеться17
17 Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 292.
Після цього йде потужне звинувачення:
За кривий суд цар престола, також і корони
Не достойний, щоб у світі жити чи в Сіоні.
Цар навіть сина має карати, коли той лихий, щоб не бути за нього в пеклі; коли ж карати злоумно доброго сина — це віддати душу в пекло (напевно маємо тут алюзію на розправу Петра І із власним сином).
Питання правосуддя було болючим і животрепетним у тому часі. Не зовсім упорядковане було козацьке правосуддя, через що до царського уряду надходили не раз з України скарги, але російське ставало ще гірше. Ось як про це говорив у промові перед царем Павло Полуботок (подається у варіанті "Історії Русів"):
"Урядники московські, що панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і майже неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші''18. А ось як пише про Тайну канцелярію той же автор: "Тайна канцелярія не схожа була на жодні цивільні і духовні судилища з їхніми правами та обрядами, а була вона єдиною в своєму роді і в цілому світі, і тільки подобилася дещо Святій Римській інквілізації. У ній не приймали доказів і оправдань ні письмових, ні свідкових, ні совісних, себто під присягою, але вивідували і доправлялися в ній власного зізнання у поставлених звинуваченнях або підозрах. Особа, що не признавалася до вини, мусила витерпіти все те тортурами через три прийоми, або зміни і різним знаряддям, а наостанку вогненним, себто розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою".
Ось проти якого суду пристрасно виступав С. Климовський; очевидячки, він добре знав, що творили в застінках із П. Полуботком та старшиною, власне, що могли творити. Через це в основу розмислу покладено постулати: кривий і правдивий суд, суд над злочинцями, який треба чинити немилостиво, і суд над невинними. Кожен від першого до останнього чину має судити праведно за одну лишень совість, за мірою злодіяння, ані прималюючи, ані примножуючи вини, тобто карати Божим судом. Немилостивими звуться утяження та притіснення бідного люду, відтак існує правління Боже (гуманне) і правління тиранське. Зрозуміло отож, чому наступний розділ звався "Про правду". Закон правди, вістить поет, має пробувати в силі благодаті Божої. І тут ідуть сильні рядки:
Правда — царськая душа це; так само як тіло
Без душі ніщо буває, і мертве, й прогниле,
Так і цар без правди мертвий, недійсний у світі,
Хоч гадають, що живе він і ще буде жити.
Так, у тілі, всередині він трупом зігнилий,
В нім душі нема і правди — в труні він зітлілий!
Голова ж коли вмирає, то мертвії вуди,
Мертвий цар тоді і в царстві усі мертві люди.
Хай і рухаються в світі, не важко пізнати,
Що однаково за мертвих їх треба вважати.
Всі вони, як вівці блудять, неначе в пустині,
Пастир їхній уже згинув, самі вони нині.
Ні, ні, пастиря не мають, в живому вмер тілі,
Світла вівцям не подавши, як згасле світило,
В тьмі блукають, як сліпії, брехнею все лудять,
Люті йдуть, занепадають, в житті вони блудять.
Од моральної хвороби там кожен боліє,
Бо від тіла прогнилого здорове нидіє.
18 Історія Русів. К., 1991. С. 287.
Багатий та убогий. Гравюра 1637р.
Загалом, уважає С. Климовський, коли не борониш сам правди і не навчаєш підлеглих боронити й берегти її — "це згуба людей твоїх власних". Отож правдива вбога людина стоїть вище володаря, навіть жебрак буває кращим, коли правду-скіпетра тримає, — отже, це він сидить на троні, бо існує не тільки видима, але й нетлінна корона для людини. І далі розвивається оця похвала правді, яка бачиться як найчесніша добродійність, душевне око, премудрий учитель, світильник, володар, суддя тощо. Відтак кожне добре діло — це правда, лихе — бісівська лож. Добрий правитель — добросудець. Отже, знову автор повертається до проблем правосуддя. І нарешті йде емоційно насичений пасаж про правдивого і неправдивого царя:
Правда — свідок конечний, можна те відчути,
Чи достойний у світі цар царем пробути.
Як із правдою буде, мають за благого,
Що од прірви відводить — рову того злого!
І неправда є свідок: правди нелюбитель
Недостойний царити, хоч він цар-блюститель.
Стане він найбідніший, буде у гноїщі,
У темницях, хворобах, вбогий у бідищі.
У людини каміння є коштовне, злото,
А на правду убога, злото те — болото!
Славна, може, чи мудра? Трону, мо', достойна?
В мертворукого скипетр, в мертвого корона!
Чи він може в державі управляти чинно?
Ні, блукає в неправді, завжди й неодмінно!
Як той може навчати, котрий сам лукавий,
Як він правити може, коли сам неправий?
Блудить та омиляє у чужому ділі,
В умбрі вкрите, чи ж світить хоч яке світило?
Зрештою, "добрий добре шанує, злий шанує злеє". В правді живе Бог, у неправді — біс, правда — це сам Бог, тож земні правителі мають творити при цьому світилі.
Можемо визнати, що за силою вислову, прямотою, дерзновенністю мало хто в ті часи так здолав постати перед царем-деспотом.
У розділі "Про бадьорість" говориться, що Бог поставив царів людям, щоб були батьками для своїх підданих. Кожен володар має бути бадьорим, невсипущим і віддавати все за всіх Богові, уподібнюватися до Христа, бути безстрашним і безперервно дбати, як явити в день судний цілими своїх овець Христу. Цар має страждати, тобто бути мучеником і, уболіваючи за багатьох, прийняти вінця мученичого, цар — воїн серця міцного, готовий має вмерти за церкву і весь світ, а тяготи покласти на себе, несучи хресного тягаря, приймати при цьому труд, піт, вар, спеку, покладати працю, щоб усі мирно жили — таким, зрештою, малювався Семену Климовському ідеальний образ володаря — маємо тут високе філософське повчання.
Останнє в цьому образі царя — смирення, яким той повинен володіти, віститься в книжиці "Про смирення найвищих". Науку подано цілком у християнській ідеології, але, примінено до марнославного та бундючного Петра І, вона звучить вельми сміливо:
Смирення — це висока драбина зі злота,
По ній ввійдеш до неба у царські ворота.
Смирення — думам владар, як ним володієш,
То у бурхливім морі поплисти зумієш.
Ти вітром марнославства не будеш надутий —
У пеклі той, що любить свою кирпу гнути!
Як око є розумне, ним варт осягнути,
Що тінь усе, дрібничка — належно збагнути,
Побачиш, що черв'як ти, повзеш в самотині,
Помреш, із тебе будуть останки лиш тлінні.
С. Климовський радить Петру І: "З дороги марнославства веди свою ногу, ти, біса одігнавши, Творцю дай дорогу" (с. 295). Досить глянути на мертвого — й побачиш себе (ремінісценція віршів К. Саковича). Отже, смирення — добрий лікар для марнославства, лише на його крилах можна здобутися неба.
І знову йдуть потужні слова:
У дзеркалі пізнав би монарх кожен швидко,
Відчув би через мудрість — це виразно видко,
Що все в мале зіходить, й царі, хоча квітли,
У темряву вкидають усе своє світло.
Нехай і немалими рядили краями,
А падають з престолу під ноги, до ями.
Коли у порох стерла смерть невідворотна,
То й кинула під ноги. Життя-бо марнотне!
Життя це нежиттєве! Все на волосині
Висить, чекає смерті щодня, щохвилини...
Хай голова в короні, промінням блискочеш,
Назавтра буря смертна уб'є, хоч не хочеш.
Про таке царям не треба забувати, а бачити смиренними очима: "Усе навколо — попіл, і ти — порошина, хоч владу маєш царську, ти також людина".
Послання дивовижне. Написане із пристрастю та сміливістю, з непохитною вірою у правду свого слова. Не забуваймо, що це писалося тоді, коли, як зауважив автор "Історії Русів", ув'язнена українська старшина з П. Полуботком "томилися у в'язницях своїх більше як рік і через звичайні в них утиски, а особливо через вогкість фортечних будівель, року 1724 померли в них у кайданах: полковники Полуботок і Карпіка, писар Савич і канцелярист Володьковський, а інші зогнили і перекалічились"19. На час, коли в казематах помирав П. Полуботок, цар мав би прочитати послання С. Климовського. Чи не під його впливом Петро І, за переказом тієї ж таки "Історії Русів", оповідає про те й Д. Бантиш-Каменський20, відвідав Полуботка у в'язниці, умовляв його прийняти лікування, але Полуботок сказав: "Нащо мені життя, коли я не можу бути корисний Батьківщині?", — відтак мовив знамениту фразу: "Незабаром Петро з Павлом стануть на одній дошці перед праведним мздовоздателем. Він розсудить діла їхні". Петро І помер 8 лютого 1725 р., тобто трохи більше як через місяць після П. Полуботка. Таким чином, політичний трактат С. Климовського стає дивовижним коментарем до цієї печальної історії, і в цьому особливий його інтерес21.
Мова твору та, що її називали тоді славенська чи словенська, вірш типовий силабічний 7 на 6, який переходить часом на 7 на 7 складів.
С. Климовському традиція приписує, як ми казали, пісню «їхав козак за Дунай" — у другій половині XVIII ст. вона потрапляє у збірку І. Прача, вперше автором пісні назвав С. Климовського М. Карамзін, після чого це авторство за твором закріпилося, відтак вона стала така популярна, що обійшла світ. Докладно міжнародне поширення її дослідив у згаданій книзі Г. Нудьга, і ми на цьому не зупинятимемося. Існує ряд варіантів пісні, важко сказати, який із них ближчий до першотвору. Постав твір як відгомін численних російсько-турецьких воєн у XVIII ст. — про це в тексті пишеться прямо: козак іде на війну і збирається повернутися "через три года", отже, годі прив'язувати твір до виселення за Дунай запорожців у 1775 р. Твір міг постати після російсько-турецької війни 1735—1739 рр., що менш імовірно, бо тоді змагалися здебільшого за Крим, або 1768—1774 рр., тоді змагання йшли неподалік Дунаю. Пісню створено чистою українською народною мовою, її силабічний вірш цікавої строфічної будови, яку треба записувати так:
Їхав козак за Дунай, сказав: "Дівчино, прощай!
Ти, конику вороненький, неси та гуляй!"
"Постій, постій, козаче, твоя дівчина плаче,
З ким ти покидаєш тільки подумай!" —
19 Там-таки. С. 289.
20 [Бантыш-Каменский Д]. История Малороссии. СПб.; Киев; Харьков, 1903. С. 432.
21 Див. повний переклад твору: Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2001. Т. IV, кн. 1. С. 302— 327.
Тобто маємо строфу: перший і третій рядок із внутрішньою римою, другий і четвертий зв'язані між собою і розміром, і римою. Така техніка була типова для української пісенної поезії XVIII ст.
Оце й усе, що залишилося нам від поетичної спадщини визначного поета. Звістки, що і в пізній старості він писав вірші, свідчать, що була то спадщина значна. Можливо, деякі тексти, які співались у XVIII ст., перейшли у народ чи блукали по рукописних збірниках, також належали перу С. Климовського, але які саме, того ми, здається, ніколи не довідаємося.
