Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Літопис Самійла Величка
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Цей твір канцеляриста війська Запорозького Самійла Васильовича Величка завжди привертав до себе увагу вчених. Адже це наймонументальніший твір із тих, що знала давня українська історіографія, і твір, можна сказати, найзагадковіший. Учені, оцінюючи його, завжди стояли на роздоріжжі. Що це? Твір історичний чи белетристичний? Твір науковий чи витвір "красного письменства"? Спалахували суперечки; загадки літопису, зрештою, й досі не розгадано, та й хто знає, чи буде розв'язано; таємниці літопису продовжують вабити, дратувати й ставити в тісний кут дослідників. І справді, ознайомлюючись із цим величезним твором, читач чи дослідник мимоволі ставить собі немало запитань. Хто він був, цей чоловік, котрий у далекому XVIII ст. взяв на себе надпосильний труд писати таку працю? Чи то ретельний і доскіпливий дослідник, чи фантазер і містифікатор? Як бути з фактами, яких не можна перевірити ні за якими джерелами? Чому літопис має на собі виразні ознаки необробленості? Як поєднати цей спокійний, величний тон мудрої людини, оцю чесну пристрасність, що струмує зі сторінок літопису, із численними звинуваченнями: він багато чого наповигадував? Тож знову-таки: твір літератури це чи історії? Кажу, таких запитань можна поставити десятки. Але все це анітрохи не применшує значення цієї монументальної роботи й подвигу, який колись давно, близько 280 років тому, здійснив цей схований у сутінках минулого чоловік. Чоловік, у якого стукотіло в грудях палке серце, запалене любов'ю до рідної землі, і який по праву назвав себе істинним сином своєї Батьківщини.
Не знаємо його обличчя, чи був високий він, чи низький, яку мав вдачу, хто були його рідні чи друзі. Не відаємо й середовища, в якому виховався, де навчався, і, врешті, де його могила. Все, що знаємо про нього, сказав про себе він сам у тому-таки літописі. Його життя спалахнуло на зламі XVII—XVIII ст., і від того спалаху залишилася велична пам'ятка його духу. Він заповів її своїм землякам, що живуть, як писав, "у Малоросійській Україні, пообидвабіч Дніпра", радше тим із них, хто матиме невситиму жадобу до знання і книг. Очевидно, таким невситимим до знання був він сам.
Перші згадки про себе Самійло Величко кладе на 1690 р.
"Цього ж 1690 року, на самому початку його, — пише він у другій книзі свого "Літопису" — в міжсвяття Різдва господнього, я, письменник і оповідач цих літописних діянь (маючи кільканадцять років), почав служити Запорозькому війську в поважнім домі одного з панів малоросійських, шляхетного пана, його милості Василя Леонтійовича Кочубея, який був під час гетьманства Мазепи, що про нього оце розповідається, військовим генеральним писарем. Я служив вірно і старанно, як веліла мені моя гідність, не тільки в усіляких домашніх справах мого пана, а найбільше писарем, включаючись до найпотрібніших і секретних на той час військових справ. Навіть до тих, що йшли самому пресвітлому всеросійському монарху Петру Олексійовичу, так само і в циферних (цифровий тайнопис. — В. Ш.) монарших справах, що були тоді від гетьмана до господарів волоського та мултянського при відправленні від мого пана кореспонденції, про яку не знала військова канцелярія. Послуживши в таких великих невсипущих стараннях 15 років, я був завдяки тій моїй службі виправлений до військової генеральної канцелярії — це сталося на початку 1705 року, де поміж іншої братії моєї був я не останній в писарських справах протягом чотирьох років"1.
Брав С. Величко участь і у воєнних походах. Про це він пише в передмові до першої книги "Літопису": "У ті роки, коли шведські війська перебували в Польщі та Саксонії, я проходив з помічним малоросійським військом (яке було послане за монаршим його царської пресвітлої величності указом на допомогу полякам проти шведів) через тогобічну Малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня й Білої Церкви"2. А в передмові до перекладу з німецької мови "Космографії" С. Величко згадує про подорожування "по різних землях і країнах найвіддаленіших"3, але це може бути загальна фраза.
Ці факти вістять самі від себе немало. Самійло Величко був козацького походження, встиг здобути до початку своєї служби освіту, найвірогідніше в Київській академії, оскільки для служби у військовій канцелярії вимагалася саме така освіта. Швидко увіходить у довір'я свого патрона і виконує доручення, про які нічого не знала навіть військова канцелярія, котрій належали, треба зауважити, найвищі урядові функції в Україні, а за відсутності гетьмана вона повністю керувала країною. Її складала вся генеральна старшина, за винятком військових суддів, обов'язково входив туди генеральний військовий писар, а до нього приєднувалися генеральний обозний і осавули. Канцелярія відала підкоморними справами, сюди надходили з генерального суду політичні й карні справи. Нижчими чиновниками цієї канцелярії й були військові канцеляристи, поміж яких з 1705 р. Величко посідав, як він сам пише, "не останнє місце", — доти ж він був, так би мовити, на приватній службі у Василя Кочубея.
Цікаво кинути погляд і на самий стан військових канцеляристів. Вони набиралися переважно з дітей значного козацтва, не одержували за службу платні й складали фактично той суспільний стан, з якого виковувалися основні державні кадри. "До військових канцеляристів, — пише дослідник літопису С. Величка Я. Дзира, — нелегко було потрапити, належало мати достатні докази чесної поведінки і доброї моралі, і про здобуту науку в Київському колегіумі: достатнє знання граматики, синтаксису, риторики і хоча б першої основи знань філософії, особливо логіки"4. Вони повинні були вправлятися досконало в юриспруденції, камерних науках і військовій теорії. Вивчали музику, співи, займалися фізичними вправами. Виконували державні доручення, їздили за кордон. Пізніше одержували, як звичайно, сотничий уряд чи навіть виводились у полкову старшину або в чин бунчукових товаришів. Жили вони всі разом в одному домі чи курені під наглядом старшого військового канцеляриста, що відав усіма справами генеральної канцелярії. Цей старший числився в ранзі полкової старшини, і йому надавалися в майно села, що приписувалися до його посади. Таким чином, тут було здебільшого юнацтво. Ми не маємо підстав припускати знатне походження С. Величка, хоч прізвище Величко трапляється серед козацької старшини ще з часів Б. Хмельницького. Крім того, вступив він у генеральну канцелярію вже немолодим, очевидно, десь сорокалітнім, був це, мабуть, випадок не такого вже типового канцеляриста, зрештою, він мав звання старшого. Але що саме робив він у військовій канцелярії, ми не знаємо; може, також був чиновником для особливих доручень і навряд чи мав маєтки. Знаємо тільки наслідок цієї служби, який був для С. Величка нещасливим. «За ту мою довгочасну і вірну службу моя недоля заплатила мені крайнім нещастям в самому кінці 1708 року"5. Літопис свій С. Величко довів до 1700 р., принаймні на цьому році він обривається, і ми не знаємо, чи справив літописець свою обіцянку розповісти про це.
1 Летопись Самоила Величка. Т. III. К., 1855. С. 90.
2 Величко С. Сказаніє о войнѣ козацкой з поляками. К., 1926. С. 2.
3 Летопись событий Самоила Величка. Т. IV. К., 1864. С. 3.
4 Дзира Я. Величко та його літопис // Історіографічні дослідження в Українській РСР. К., 1971. С. 199— 200.
Водяні знаки на папері, якого вживав С. Величко
Але ми знаємо, що то було за нещастя: С. Величко втрапив тоді до тюрми.
1708 р. був вельми напружений для України. В липні цього року злетіла голова Величкового патрона Кочубея, а в жовтні І. Мазепа перейшов на бік шведів. Таким чином, кінець 1708 р. — це не тільки розпал змагання між шведами та росіянами, але й час, коли одні козаки залишалися на російському, а інші на шведському боці.
Як сталося, що підопічний В. Кочубея втрапляє в цей час до тюрми, залишиться, певне, незвісним, але тоді багато не треба було для того: всі канцеляристи пішли разом з І. Мазепою. Факт той, що з С. Величком розправилися нещадно, як то й могло бути, коли б він узяв бік І. Мазепи, — його ув'язнено. Пробув він у тюрмі довго. У XXXVII розділі другої книги "Літопису", там, де йдеться про І. Максимовича, читаємо: "Які були після цього в Чернігові архієпископи, про те я не знаю, оскільки змінив в той час добре своє життя на невільниче"6. Коли ж зважити, що І. Максимович був призначений митрополитом сибірським і тобольським 11 березня 1712 р., то виходить, що С. Величко ще 1712 р. залишався в ув'язненні. Я. Дзира припускає, що його випущено на волю 1715 р. за сприяння сина Кочубея. Відтоді жив у селі Жуках і в Диканьці на Полтавщині, де й почав працю над літописом. Важко сказати напевне, чи писав він свого літописа у згоді з новим своїм патроном В. В. Кочубеєм, але годі припускати, що таку роботу С. Величко від нього приховував. На хліб він заробляв, навчаючи дітей, і, маючи величезну енергію, взяв на себе, крім літопису, ще й велику працю перекладу "Космографії" (866 сторінок). Як людина освічена, збирає колекцію документів і має власну бібліотеку. В. П. Колосова виявила в московських архівах сім книжок із власної бібліотеки С. Величка, на яких є автограф: "З книг Самоїла Величка, канцеляриста"7. Цікавиться він і поезією, хоч, може, збирає її як історичне джерело. Очевидно, був знайомий з видатним бароковим поетом Іваном Величковським, який жив у Полтаві, та його сином Лаврентієм. Зрештою, чи збіг цих прізвищ Величко — Величковський випадковий? Чи не були вони в якийсь спосіб споріднені? В другій книзі "Літопису" Величко подає вірш І. Величковського, а його називає старим. Чи знало оточення С. Величка, крім В. В. Кочубея, про його монументальну працю, залишиться також незвісним, факт той, що копій літопису маємо дуже мало, власне, одну, так звану копію Судієнка. Та й зрозуміло, переписати такий величезний твір була робота немала. Десь там, у глибині минулого, залишилися дні й ночі, в які, відсторонившись від світу, цей великий трудівник писав свою працю, заадресовуючи її нащадкам; ми не знаємо, скільки свічок згоріло на його столі — про це вістять хіба дірочки в папері, пропалені іскрами з люльки, і той разючий факт, що наприкінці життя літописець осліп.
5 Летопись Самоила Величка. Т. III. С. 90.
6 Там-таки. С. 423.
7 Про ці книги згадує і М. Максимович (Собрание сочинений. К., 1880). Це «Луна голосу, що волає в пустелі» С. Яворського (с. 711); «Повня незбутньої хвали в гербовому місяці» того ж С. Яворського (с. 712); обидві поетичні книги П. Орлика (с. 713— 714).
Який же вогонь грів цього подвижника? Про це виразно заявляє він сам. Бувши вибитий із колії громадського та суспільного життя, травмований довголітнім ув'язненням, С. Величко вимушений стати поза житейським плином. Перед цим йому весь час траплялося наштовхуватися на те чи інше історичне джерело, свідчення, мати справу з документами, тож, опинившись відкинутим од буденних справ цього світу, він не міг не звернути погляду саме на те поле. Був на становищі митця, якому випадає спостерігати, і, мавши досить вільного часу та чималий запас документів, зважився запалити в собі той вогонь, котрий грів і грітиме всіх подвижників. Власне, шукав він у такий спосіб ліку для ран душі своєї, і цей лік, треба гадати, знайшов. "Цікавому норову людському, — пише він, — не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те саме, коли мав скорботу: читаючи та слухаючи книжки і дізнаючися з них про всілякі людські пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди: покладався- бо на приказку — в терпінні вашім знайдеться душа ваша"8.
Сильні й гіркі це слова, але чи не ота гіркота запалила його гаряче завзяття і здатність до великої праці? Він читав багато, про своїх і чужих, мав здатність порівнювати й оцінювати, і те велике невдоволення, яке завжди виникає в людей творчих, поступово поймало і його. "Славу нашу, — вигукує він, — сховано від плащем їхніх (давніших літописців. — В. Ш.) нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов'яно- козацьких письменників і відтворив якусь варту пам'яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком"9.
Читаючи книги, він наштовхувався то в одного, то в іншого іноземного письменника на розповіді про події в Україні, і йому жаль стає, що власна література така бідна і що в ній так мало просторих історій, мало описів, а подвиги предків, які захоплюють його уяву, майже поринули в забуття. "Річ відома: як мертвої плоті ніхто, крім Божої благодаті, не воскресить, так не може людина навіть суєтну сьогосвітню славу вияснити й описати без літописних свідчень"10.
І він шукає такі свідчення, обурюється на їхню короткослівність, бо йому хочеться великого, монументального опису з усіма деталями, достовірними й промовистими. У ньому змагаються історик і митець — історик примушує шукати історичної правди, а митець вимагає убрати всі факти і звістки у вибагливу мистецьку одежу.
Великі люди тим і великі, що, ставлячи надзвичайні завдання, беруть їх собі за місію, за карб і конечну потребу. Бачачи такий сумний стан рідної літератури, С. Величко бере вину й на себе: коли не зробив того ніхто, зроблю я! Його пече глибокий біль патріота своєї землі, а життя весь час ставить перед ним запитання: що було раніше — десять, двадцять, п'ятдесят років тому? Він бачив на власні очі наслідки великої Руїни, бачив зарослі землею румовища, численні безлюдні міста і замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори й горби. "Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів". Фортеці були зруйновані, "зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур'яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться". Поля й долини покриті мохом, очеретом і бур'яном, занедбано "ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й... озера". Що сталося з цією землею? Він бачив неприкриті людські кістки, "їх покривало саме тільки небо"11.
8 Величко С. Сказаніє... С. 2.
9 Там-таки.
10 Там-таки.
11 Там-таки.
"Хто винний?" — запитує він. Адже ця земля — його земля, і була вона колись справжнім раєм, що кипів медом і молоком. Йому заболіло все те. А найбільше заболіло, що посельці цієї землі, славні предки наші, впали у безвідь.
Так зародився його інтерес до рідної історії. С. Величко розшуковує козацькі літописи, збирає книги, в яких ідеться про минулі часи. Адже хотів освітити своїм світлом немалий відтинок часу — сімдесят років. Збирає він і усні розповіді — поступово перед ним розгортається разюча картина. Бо він побачив "гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттями та інші, подібні до цих, злопригоди й непотребства"12. Нужда й біда напосіли на його народ. "Вони споїли пагубними лікерами наш козако-руський народ, справжній, простодушний і добросердний". Той народ мало "роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події", завжди схильний до внутрішньої незгоди поміж себе. С. Величко шукає причин такого стану. І тут прокидається в ньому справжній гуманіст. "Від цього напоєння, а найбільше через зможення поміж них богогнівильного беззаконня, висякло в ньому люби багатьох, і від того зросли й поширилися всі вище згадані пагубні дійства, роздвоєння, негоди та інше зло (...). Через це сильно сказано: впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як той стародавній Вавилон, місто велике!"
Таким чином, біль його народу став його болем, біль його землі заповнив його тіло й душу, бо він був її плоть од плоті. "Істинний Малої Росії син", — гордо заявляв він про себе, і довів те в найкращий спосіб.
Його горіння не завжди було позначено почуттям впевненості, що його твір таки дійде до читача і здобуде належне собі місце. Але письменник твердо посилається і звертається до свого читача, робить для нього відступи, так ніби твір конче мав вийти книгою і здобути нормальний для книги розголос. Але надрукувати такий твір у той час практично було неможливо, поширити його в копіях, як ми вже казали, важко, адже він солідного розміру! І все ж С. Величко спокійний за долю свого дітища тим великим спокоєм, яким знову-таки відзначаються подвижники. Він дбає, щоб його читачу було цікаво читати, бавить його вставними новелами, віршами, цікавинками, що не стосуються розповіді, розуміючи, що однотонна розповідь, а ще така, яка у нього, густо насичена документами, стомлює. Врешті, має перед собою приклад Самійла Твардовського, який, "описуючи твердим і чітким віршем тодішні військові дії, завжди близько під'їздив під свої і ворожі війська... не раз часом не досипаючи ночей"13. Він і смерть прийняв серед такої праці, і полишив після себе великий твір. Але твір його було виявлено (С. Величко так і пише — виявлено) й подано до друку. "З того можна пізнати його щастя, — резюмує Величко, — сам він помер, однак праця його не вмерла і прийнята до людського вживання (курсив мій. — В. Ш.), завжди виставляючи незабутню славу його розуму перед пам'яттю цікавих. З якої міри і я віншую йому того щастя, викладаючи свій опис подій". С. Величкові довелося довго чекати "свого щастя". Його твір з'явився друком більш як через сто років після його смерті. Але до читача він, хай і не повністю, дійшов, і нащадки, як він колись С. Твардовському, можуть повіншувати щастя й самому Самійлові Величку — "слава його розуму" так само незабутня.
12 Летопись С. Величка. Т. II. К., 1851. - Передмова.
13 Величко С. Сказаніє... С. 252.
Оця велика впевненість С. Величка може видатися, як на наші часи, й трохи задивною. Адже Величко звертається до читача у власному творі скрізь, навіть у прецікавому коментарі до перекладу записок Окольського:
"Побачивши і прочитавши, ласкавий читальнику, той діаріуш Окольського з друкованого польського на слов'янську мову перекладений, я відзначив у нього багато непотрібних панегіричних речей і несправний переклад малоправного тлумача. Мав я намір через те виправити той переклад краще й викинути панегіричні речі, але роздивився і, щоб не скривдити тим читача, нічого не посмів змінити в ньому, хіба дещо додав з козацьких літописців"14.
Таким чином, він пише власний твір, складаючи його з десятка інших, зводячи все у велику й простору історію. «Величко — це історик, — писав Д. Багалій, але історик свого часу"15. Так само можна було б сказати: Величко — це письменник, але письменник для нас уже забутого жанру, який пізніше розклався або на чисту белетристику, або ж на чисту науку.
Літописові Самійла Величка випала доля, хоч, може, й щаслива, але щербата. Його купив у 1840 р. на аукціоні після смерті відомого колекціонера, автора "Древней русской дипломатики" Лаптева російський історик М. Погодін. Він повідомив про це О. Волинського й М. Максимовича, які одразу зрозуміли велике значення рукопису. Але М. Погодін заправив величезний гонорар, і О. Волинський не зміг видати його. Тоді М. Погодін віддав рукопис у Київську археографічну комісію, де він і вийшов проздовж ряду років (І том — 1848, II — 1851, III — 1855, IV том — 1864). Виявилося, що літопис дійшов до нас не повністю. Тепер важко визначити початкову дату літопису, принаймні рукопис починався з продовження записок М. Титлевського. Найдавніше посилання у літописі — 1595 р. Маємо посилання на 1619 р. Потім ішли записки М. Титлевського, що описував походи турків проти поляків 1620 і 1621 рр. Повстання Остряниці описано через переклад польського діаріуша Окольського, надрукованого в Кракові в 1639 р. Оповідання це було в першому томі за списком Судієнка, у згаданому єдиному спискові з літопису С. Величка, який належав свого часу Політикам. Був тут шматок універсалу Остряниці й Величкові пояснення. Нам важко тепер судити про ту початкову частину літопису, але перелічені матеріали наштовхують на думку, що власне літопис С. Величка починається все-таки з повстання Б. Хмельницького: текст раніший — тільки матеріали до написання.
Нелегко визнати й час написання літопису. Дата, яка стоїть на титулі, очевидно, визначала початок роботи. Остання згадка про С. Величка — 1728 р., тобто рік перекладу "Космографії". Коли літопис почав писатися 1720 р., то за вісім років міг бути й написаний, але 1728 р. С. Величко був уже сліпий. Можна припустити, що в час роботи над "Космографією" С. Величко вже не працював над літописом, отож початок його, включно до 1648 р., так і залишився в тому аморфному стані, який ми знаємо. Сліпотою, очевидно, можна пояснити й ту необробленість літопису, про яку ми згадували, — нерівності стилю, непроставлені дати, не вказано сторінок, на які відсилається читач, різночитання тощо.
Перша книга "Літопису" постраждала найбільше. В ній є великий просвіт, що обіймає найважливіші роки війни Б. Хмельницького, і це вже немаловажна втрата — дехто з дослідників називає це однією з причин малого поширення літопису. Загалом перший том має вигляд окремої книги, яка цілком заокруглена, оточена традиційним початком і кінцем з підсумковими таблицями. Друга книга також цілком завершена з формальної точки зору, має свою передмову, свою розбивку на розділи, хоч і продовжує опис подій першої книги. Ця книга збереглася краще, маємо тільки невеликі пропуски і можемо здогадатися про кінець. В автографі літопис обривається на півслові, а в копії Судієнка є невеликий додаток у продовження. Літопис закінчується 1700 р., але в тексті трапляються посилання на роки й пізніші з обіцянкою оповісти про тодішні події. У другій книзі літопису подано дату 1725 як рік смерті царя Петра І. Є посилання на 1722 р. С. Величко обіцяє розповісти й про 1708 р.
14 Летопись событий С. Величка. Т. IV. С. 290.
15 Багалій Д. Нарис української історіографії. Вип. II. К., 1925. С. 68.
Таким чином, літопис складається з двох книг і обіймає час від 1648 по 1700 р.
Як стверджує К. Лазаревська, титул першої книги змінений, доданий пізніше замість якогось давнішого, вийнятого з рукопису: титул замінив, очевидно, сам автор. Палеографічний опис рукопису першої книги, який зладила дослідниця16, з'являє нам деякі цікаві деталі творчої лабораторії С. Величка. Рукопис писався спершу без нумерації, і вже потім його пронумеровано. Перша його частина писана чітким почерком, гадають, рукою самого С. Величка, й дуже чисто. Це характерне письмо другої половини XVII — початку XVIII ст., що його І. Каманін називає «київським", бо, як він доводить, воно утворилося в Київській академії, ним писали всі, хто належав до вищої верстви, і вчені писарі17. Оскільки це письмо самого автора, варто навести його опис (з переднього слова К. Лазаревської до "Сказанія" С. Величка) дослівно: «Воно чепурне, круглясте, чіткі, вирисувані літери стоять кожна окремо, рівною низкою, майже без нахилу, з короткими певними розчерками — все це виказує на руку звиклу до писання, на вмілість і смак того, хто писав і зумів надати рукопису майже художній вигляд"18. Рукопис переписувався з чернеток. Друга частина палеографічно відрізняється від першої. Її писано різними почерками, гадають, що переписували рукопис чотири чоловіки; можливо, оті хлопці, на яких нарікав пізніше Величко. Почерк тут недбалий, багато помилок, є чимало правок, вставок тощо. Коли взяти до уваги, що автограф писав сам Величко, і то після 1718 р., можна припустити, що сліпота застала його над роботою коло літопису. Документи здебільшого писані іншою рукою і часто є вставками. Найстаріша вставка — копія статей Переяславських 1659 р. Портрета Богдана Хмельницького намальовано на тому ж папері, що й у літописі; портрети Виговського та Юрія Хмельницького — на іншому папері. Загалом портретів у всьому літописі десять, крім згаданих ще І. Бруховецького, П. Тетері, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, М. Ханенка, І. Самойловича та І. Мазепи. Техніка виконання — туш із сепією.
Титулка рукописного літопису С. Величка
16 Лазаревська К. Переднє слово // Величко С. Сказаніє... С. Ill, IV.
17 Палеографический изборник. К., 1899. С. 14, 15.
18 Лазаревська К. Передне слово. С. VIII.
Факсиміле сторінки, писаної рукою С. Величка
Цікавий комплекс являли собою суспільні погляди С. Вуличка. Це питання обговорювалося істориками поверхово, тож варто на ньому зупинитися докладніше. Хоч уже є дослідження з історії суспільно- політичної думки XVII—XVIII ст., багато питань ще й нині залишаються притемненими. А козацьке суспільство в самому початку виявляло не одну суперечність. Воно було неоднорідне і в становому відношенні, адже формувалося з кількох суспільних груп, отже, й інтереси тих груп були відмінні. Що ж до літопису Самійла Величка, то ствердилася досить неглибока думка, що це літопис "козацько-старшинський", і сучасний дослідник твору Я. Дзира слушно застерігає проти цього19. Докладне прочитання тексту літопису приводить нас до таких висновків. С. Величко, без сумніву, був дитина свого часу. Його мораль, етичні й суспільні погляди формувалися під впливом тих чи інших постулатів, він болів суперечностями свого часу і ніс у собі його висоту й обмеженість. Суспільна диференціація козацького середовища йшла повільно, але несхитно. Революція відбулася, вона змішала шляхту, козаків, посполитих, міщан, духовенство, але до певної міри, бо вже під час Визвольної війни та й після неї починають проявлятися тенденції до поділу на стани. Навіть за Б. Хмельницького старшина мала поміж себе багато шляхти20, а, посилаючи до російського царя послів у 1654 р., козаки просять дві грамоти: одну для козаків, а другу для шляхти. Духовенство виступає як окрема суспільна категорія, так само й міщани. Самі козаки теж неоднорідні: спершу були реєстрові й нереєстрові, а пізніше — старшина і прості. Межа ж між козаками і посполитими, хоч і мала тенденцію до стирання, все-таки чітко прозначалася. Хоч козаків за Б. Хмельницького рахували до 200 тис., посли, що їдуть до царя, просять 60-тисячного реєстру, а І. Виговський у Гадяцькому трактаті таємно згоджується на 30 тис. Вельми цікавий і характерний пункт 17 з 23-пунктної петиції козаків до царя: "Піддалися вони під високу руку його царської величності та б'ють чолом, щоб царська величність звелів дати їм привілея з вислими печатками, один на вольності козацькі, а другий на вольності шляхетські, аби було це нерушно на вічні часи. А коли те отримають, то вони самі роздивляться поміж себе: хто козак, той матиме козацьку вольність, а хто хлібороб-селянин, той віддаватиме звичні повинності, як це бувало й раніше". Дуже характерні ці визначення: вони самі роздивляться поміж себе; і оте класичне: як це бувало й раніше. Духовенство, яке займало щодо козацтва спершу нейтральну позицію, з часом з'єднує з ним свої інтереси і виступає в політичній боротьбі як складовий повноправний чинник: має своє самоуправління, свій суд, хоч вибір духовенства й контролюється гетьманом.
19 Дзира Я. Величко та його літопис. С. 205, 206.
20 Крип’якевич І. Студії над державою Б. Хмельницького // ЗНТШ. Т. CXLV. Львів, 1925. С. 138— 140.
Отже, козацька старшина вже в початках виявляє бажання наблизитися до шляхти (згадаємо нобілітування козацької старини після Гадяцького трактату, а також пізніше її прагнення дорівнюватися до російського дворянства). Тим самим вона прокладає між собою й козацтвом виразну межу. Козацтво також не є незмінною категорією. Воно, з одного боку, зливається з посполитою масою (принаймні всі ті 200 тис., про які згадувалося, претендували на козацьке звання), а з іншого — виділяє з себе козацьку старшину, яка намагається оформитися в особливий стан. Але козацьке звання, що це? Як управити його в тодішній правопорядок? Це воїни? Так, військовий стан тоді існує. Але в такій масі він потрібен тільки для війни, адже його треба прогодувати й оплатити (згадаймо великі прикрості, які мав польський уряд, оплачуючи своє військо). Армія тоді була двох видів: наймана (у козаків сердюцькі, охотницькі, пізніше компанійські полки) і типу посполитого рушення (в козаків реєстрове козацтво). Тобто власне козаки були станом напіввійськовим; з одного боку, козаки працювали на власному господарстві, а з іншого — мали повинність виходити у воєнні походи. І от деякі прихильники козацтва висувають щодо нього дуже своєрідне суспільне означення: козаки — це шляхта. Тобто є чернь і козаки (окрім духовенства і міщан). Козаки — це шляхта, старшина вони чи прості, а чернь — селяни, які мають нести повинності шляхті. Отже, чи мають козаки герби, чи не мають, нобілітовані вони чи ні, всі вони "шляхетно уроджені".
Репрезентантом цього погляду й був Самійло Величко. Й справді, вислови в нього про гетьманів (за винятком одного Б. Хмельницького) гострі, негаційні, не милує він і полковників, у діяльності яких бачить потяг до корисливості, владолюбство, відсутність мислення "для загального добра" — це річ безсумнівна. Бо старшина у своїх прагненнях мала цілком виразну політичну мету, вона прагла чіткого станового омеження, прагла передати свої привілеї дітям, звідси й походить її енергія до накопичення багатства, до звеличення себе й своєї родини (приклад самого Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Самойловича). Вони хочуть твердо й незмінно тримати владу у своїх руках, а отже, тримати в повинності й підлеглих — це філософія сильних.
Портрет Б. Хмельницького з літопису С. Величка
Але вже й у ті часи висувається філософія демократичніша, гуманістичніша, і її репрезентантами виступають представники середніх станів. Саме до таких належав і Самійло Величко. Його суспільні погляди не загальнодемократичні, він із негацією висловлюється про будників, винокурів, дейнек, тобто тих із посполитих, хто до козацтва хотів примазатися, але він і не поборник станових інтересів козацької старшини. Він стає на боці стану цілого козацтва, саме того, яке несло на своїх знаменах ідеї визволення та рівності, яке захищало демократичні вольності й права, ідеї, які робили цілий козацький рух прогресивним. Для підкріплення своїх поглядів, своєї системи думок С. Величко шукає суспільного опертя, на якому його будова, скажемо, дещо умоглядна, могла б стояти. Він шукає ідеальної суспільності, яка могла б стати зразком. І таку суспільну модель він знаходить. Бо й справді, Україна знала тоді інституцію, яка нагадувала собою вільну республіку, де кожен її член мав змогу бути вільний у своїх діях, хоч і підлягав безсумнівній дисципліні, де кожен чоловік має право голосу і де, здавалося б, класично репрезентувалася ідея козацького стану. Це була Запорозька Січ, саме тому С. Величко й підносить цю інституцію і, ставлячись до неї зовсім не безоглядно, знаходить і виразника своїх поглядів — Івана Сірка.
Наші козацькі літописи тим і цікаві, що кожен із них несе свою систему думок і це часто несумірні системи. З огляду на це важко навіть зводити цю літературу в одне явище, як це зробив, наприклад, М. Грушевський, називаючи її "літературою канцеляристів". Правильніше було б сказати, що кожен з літописців був репрезентантом тієї чи іншої суспільної категорії, більше того, був виразником певної суспільної тенденції й політики певного гетьмана. Належність же до канцеляристів давала тільки змогу професійно тримати в руках перо. І справді, і Самовидець, і Величко, і Граб'янка, а згодом автор "Історії Русів" мають кожен свою соціальну позицію. Зводячи в одно їхні погляди, можемо зробити такі висновки. Позицій було здебільшого три: 1. Старшина, що підтримувала гетьманську владу й автономію як вигідні собі й дивилася на всіх інших згори. 2. Позиція шляхти, яка була більше зацікавлена в царських чи королівських ударуваннях і через це скоса дивилася на гетьманську владу. 3. Позиція загальнокозацька, що враховувала інтереси цілого козацького стану. Можна було б визначити четверту позицію — черні, простого люду. Вона мала і в час Визвольної війни й пізніше виразних репрезентантів (М. Кривонос, М. Пушкар, пізніше І. Бруховецький).
Самійлу Величку, як ми вже казали, були близькі загальнокозацькі інтереси. Чи не тому наш історик часто стоїть на роздоріжжі, роздумуючи, як оцінити той чи інший факт, а його позиція часом буває пасивна: він тільки з'являє, розказує, показує, хоч своїх симпатій та антипатій не приховує. Але дещо зі своїх думок С. Величко приховує (в той час, зазначимо, в нього були підстави до того). Він засуджує І. Виговського і М. Пушкаря, бо їхні дії завдали шкоди загальному добру і в своїй основі мали гегемоністичний характер і не освітлювалися, як уважає письменник, постулатами загальної справедливості. Але як треба було діяти в тій ситуації, історик не говорить. Хоч прихильний він до Запорозької Січі й виставляє її як зразок козацької держави, не може не засудити запорожців І. Бруховецького та П. Суховія, бо знову-таки вони більше дбали про власні інтереси, ніж про загальне добро, а Запорозька Січ цих славолюбців певний час підтримувала. Йому огидна жадоба до збагачення, корисливість і владолюбство, бо через те витікає з людського серця любов до людини й того-таки суспільного добра, але він з любов'ю описує козацьке військо, яке збагатилося на війні. Він палкий прихильник Визвольної війни Б. Хмельницького, називає її справедливою та святою, але він же ворог змагань наступників Б. Хмельницького. Особливо гостро засуджує міжусобні змагання, бо для його ідей, його «добра" це було непотрібне безумство, саме воно, на думку літописця, принесло жахливу руїну його Батьківщини.
Годі не відмітити, що за всієї великої любові С. Величка до рідного краю та свого народу в нього немає антагонізму до інших народів. Об'єктивно розповідає про їхні лихі й добрі вчинки, але до кожного ставиться зі шляхетною толеранцією. Немає в нього ненависті навіть до поляків і татар, хоч письменник усвідомлює все лихо, що ті чинили в Україні. Тут бачимо ще одну грань Величкового гуманізму.
Ми відзначаємо його незмінно пошанівне ставлення до всіх монархів: чи то польський король, чи російський цар, чи турецький султан — це було в етиці того часу, і на те треба зважати. Так само дбав С. Величко і про свідчення, які б виявляли в ньому переконаного християнина, — це також входило в моральні норми Середньовіччя та Бароко. Але ці риси більш етичні, як світоглядні, тим більше що літописець ні в чому не був ригористом (наприклад, він повідомляє про страшні кари, які насилав царський уряд за порушення в титулуванні царських персон, а сам часто умалював чи й пропускав ці титулування). Отже, прагнення до засвідчення своєї порядності мало свою мету. Це чинилося для того, щоб читальник, до якого звертався С. Величко і якому він посилав свій твір, вірив йому. А причини турбуватися про це у Величка були — він подавав перед очі людські широку історію свого народу, тож не міг не дбати про свій моральний авторитет.
В. Іконников називає С. Величка, з одного боку, літописцем-компілятором, а з іншого — автором своєрідної наукової праці. "Величко, власне, писав систематичну історію України і притому не так завдяки власним спостереженням і спогадам, як за письмовими матеріалами"21. До цієї думки приєднується М. Марченко, який свідчить, що «Величко не бере на віру звісток про ті чи інші факти, що ставали відомі йому, а співставляє і перевіряє. Це ще не було критичним ставленням істориків до джерела в науковому розумінні, але вже характеризувало великий поступ в розвитку історичної науки"22. М. Грушевський пише про літопис так: «Надто часто козацькі літописи виявилися несамостійними, основаними на польських літературних джерелах, суб'єктивними, підчас фантастичними. Із з'ясуванням всього цього інтерес до цих пам'яток все більше спадав. В зв'язку з накопиченням документального матеріалу і мемуарної літератури, вони відходили на другорядні місця серед джерел для вивчення подій XVII ст., і зараз серед історичного апарату при описанні того часу вони фігурують швидше «за старою пам'яттю", ніж за сучасною оцінкою". І тут іде цікаве зауваження: "Через це ними все менше й менше займалися, старі видання майже не замінювалися новими, більш дбайливими"23. Їх узагалі начебто відсунули на другий план, через це сталося так, що фактично ніхто не перевіряв цих літописів по-справжньому, хіба мимохідь для потреб історіографічних. С. Величкові ще трохи пощастило, бо історики почали були таку роботу, але її не було доведено до кінця.
Ми тут не зупинятимемося на історії з діаріушем С. Зорки — про це була мова в розвідці про цього письменника; не зупинятимемося й на барокових особливостях стилю С. Величка, про це докладно говорилося в розвідці «Поетика бароко в українських літописах", скажемо тільки: докладний аналіз тексту свідчить, що С. Величко на свій час був не тільки визначним письменником, а й серйозним істориком, незважаючи на те, що зі своїх джерел він захоплював часом і фантастичні чи неперевірені, чи сплутані факти або ж описи подій.
21 Иконников В. Опыт русской историографии. Т. II, кн. 2. К., 1908. С. 1589.
22 Марченко М. Українська історіографія. К., 1959. С. 72.
23 Грушевский М. Об украинской историографии // Известия АН СССР. Отделение общественных наук. VII серия. 1934. № 3. С. 215.
Загалом літописець часто користувався усними переказами. Про це він свідчить і сам у «Передмові" до першої книги "Літопису" та й у тексті, і це теж одне із джерел легендарних звісток у його творі. Подибуємо тут навіть цілу низку легенд, які свого часу побутували серед народу, іноді літописець прямо посилається на розповіді старих людей. Особливо детальні описи подій, що відбулися поблизу Полтави, взяти хоча б опис змагання І. Виговського з М. Пушкарем. Коли ж звести кількість приміток до тексту С. Твардовського, то їх буде зовсім не менше, ніж до тексту самого С. Величка. Ми б сказали, що таких приміток було б не менше, якщо б хтось узявся коментувати якийсь історичний твір початку XIX ст., коли історична наука стояла на вищому рівні.
С. Твардовського літописець використовує своєрідно. Деякі його детальні описи він скорочує і часто править запозичені в нього відомості, інколи в ущерб правді. Це літописець робить, ясна річ, несвідомо, вважаючи свої дані за правдивіші. Плутає виклад С. Величко часом відчутно (наприклад, опис битви на Дрижополі), але трапляється це рідко. Отже, хочеться думати, що він широко користувався матеріалами, що йшли з козацького боку, але не завжди міг їх перевірити. Не все знає історик, опускає часом значні події (наприклад, другий похід Б. Хмельницького під Львів) і часто у своєму незнанні признається. Загалом кажучи, від 1654 р. в нього трапляється помилок більше (можливо, цим роком закінчувався діаріуш С. Зорки), не дуже добре він знає й епоху І. Виговського, хоч описи його змагання з Пушкарем, як ми вже казали, заслуговують найпильнішої уваги історика.
Висловимо кілька думок щодо правдивості діаріуша С. Зорки. Ми переконані, що такий діаріуш існував. Свідчить про це те, що й Г. Граб'янка користувався діаріушем, писаним у часи війни Б. Хмельницького, і згоджуємося з думкою Г. Карпова, що С. Величко не зумів ним як слід покористуватися, хоча ставимо під великий сумнів, що це був літопис Самовидця. Найпевніше, діаріуш С. Зорки таки загублено, принаймні й С. Величко при роботі не міг його вже дістати (чи сталося щось із самим діаріушем, чи втрапив у якусь біду його власник, як втрапив був і сам літописець, — незвісно). Але такий діаріуш існував, і Величко мав із нього під час роботи над літописом самі лише нотатки.
Все це стосується першої книги "Літопису", яка, зауважимо, збереглася найгірше і не становить основної цінності твору. Найціннішою вважають другу книгу, яка йде під окремим заголовком і зі своєю передмовою. Вона майже однодушно визнається істориками надзвичайно цінною. Це помітив ще В. Антонович, який засвідчив, що хоча і в ній є запозичення, але їх тут зовсім небагато, а головна й найістотніша частина складається переважно з особистих спогадів, документів чи розповідей очевидців. "У свій твір, — зазначає він у своїх лекціях 1880—1881 рр., — Величко ввів величезну кількість політичних документів, узятих з канцелярії та архіву, а це складає неоціненний матеріал. Крім особистих спогадів, він уніс записки сучасників, його знайомих. Нарешті, його праця відзначається певною художньою щирістю та гумором, який під виглядом добродушності відчувається при описах трагічних подій"24. Приєднується до цієї думки й В. Іконников. Відзначають це й інші дослідники. Таким чином, друга книга — це не тільки видатний художній твір, яким є й перша книга, але й першорядне історичне джерело. З огляду на це привертає увагу така дивовижна річ. При написанні першої книги літопису С. Величко не володів достатнім документальним матеріалом, через що і вдається до травестування поетичної книги С. Твардовського "Війна домова". Другий же том, навпаки, аж надто перенасичений документами, які могли мати походження одне — з гетьманського архіву. Отже, при написанні першої частини літописець до того архіву найпевніше ще доступу не мав, бо навіть діаріуша С. Зорки свого часу брав із приватних рук. Цю ситуацію варто розглянути.
24 Антонович В. Источники для истории ЮгоЗападной России // Лекции 1880—1881 г. К., 1881. С. 20-27.
Дата написання на першій частині — 1720 р., отже, книга була написана після 1718 р., коли І. Скоропадський, поїхавши в Москву, таки не добився у царя бажаного. Відтак виникла потреба в новому нагадуванні про визвольні змагання Б. Хмельницького, і С. Величко те вчинив своєю першою книгою. Але не можна не звернути уваги й на такий факт: у той час, як літопис Г. Граб'янки активно поширювався в Україні через численні списки, книга С. Величка залишилася політично незадіяною; гадаємо, тому, що через два роки після її написання І. Скоропадський знову їде в Москву, але замість вольностей цар установлює Малоросійську колегію, що й привело гетьмана до смерті. Його заміняє П. Полуботок, який боротьбу активно продовжує, і С. Величко пише свою книгу другу саме в розпал тієї боротьби.
І тут ми стикаємося з іншою таємницею. Історики стверджують, що козацький архів згорів при знищенні росіянами Батурина. Де ж С. Величко взяв таку велику кількість автентичних документів? Відповідь може бути лише одна: архів таки згорів, але не весь — щось було врятовано, і до того врятованого й був допущений С. Величко, а таке могло вчинитися тільки з волі та сприяння чи П. Полуботка, чи генерального писаря С. Савича, можливо, знімалися з їхнього наказу з документів і копії, бо ті, вкладені до літопису, не раз іншої руки в переписі. Коли прийняти цю думку, маємо визнати, що літописець писав свого твора не лише з власного бажання, а й був залучений до цього урядовими чинниками.
С. Величко писав свого літописа складною канцелярською мовою, яку можна назвати й штучною. П. Житецький визначив його мову як "строкату, причавлену притому канцелярською рутиною, з роздутим уявленням про козацьке наріччя"25. І справді, С. Величко називає свою мову козакоруською і визначає її як козацьке наріччя. У ньому живе оте дивне, як на наші очі, впевнення, що освічений чоловік все-таки повинен користуватися мовою особливою, яка відрізнялася б від тієї, якою розмовляють у побуті. Це переконання існувало в нашій культурі давно, ще в часи Київської Русі, панувало воно і в інших землях (у Європі це була латинська мова, у нас — старослов'янська). Але С. Величко відрізняє свою мову від старослов'янської, яку він, з усього видно, знає дуже добре; зрештою, перед нами типова книжна українська мова, якою широко користувалися як літературною тільки в Україні в XVI—XVIII ст. Інша справа, що вона залишилася мертвою, як мертві були й сама ідея та практика витворювати якусь окремішню "наукову мову", але така практика існувала проздовж століть — суміш української народної і старослов'янської, густо пересипана полонізмами й латинізмами, з фразою, будованою не без впливу латинської мови. С. Величко користується тією мовою вільно й набув чималої практики, вживаючи її. За її допомогою літописець легко будує складні стилістичні конструкції і віддає навіть настроєві нюанси. В нього вона тече рівно, як річка, чи бурунить, підіймається до високої патетики (цікаво, що в цьому випадку збільшується у Величка кількість церковнослов'янізмів), чи спадає до буденної розповіді й набирає рис живої розмовної української мови. Народна стихія проривається в цю мову у вигляді приказок, густо розсипаних по всьому тексту, окремих слів та виразів, коли треба сказати щось влучне й виразне, окремих навіть речень.
25 Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII— XVIII вв. К., 1899. С. 118-136.
Цікаво розглянути й вірші, які вмістив С. Величко. Вони складають маленьку антологію. В першій книзі знаходимо тільки один вірш. Це епітафія на смерть Іскри. Вона коротка, написана мовою, близькою до Величкової, і має навіть Величкову мораль — осуд міжусобиць. Автора літописець не називає. У другій книзі вміщено низку поетичних творів: якийсь розсудливий малоросійський поет, найпевніше І. Величковський, пише хвалу Чернігівській чудотворній іконі; неназваний автор (Л. Баранович) складає епітафію І. Бруховецькому — зразок блискучої версифікаційної вправності, подається його ж, з іменем автора, епітафія (польською мовою) Й. Тукальському. Вводяться блискучі поетичні пам'ятки, що оспівують Чигиринську війну 1677 р.: панегірик О. Бучинського-Яскольда та вірші анонімного автора (польською мовою) — вірші належать Л. Барановичу. В цих творах бурунить справжнє поетичне чуття, справжня пристрасть. Є в них сильні, разючі образи.
Це, в принципі, зразки високої поезії. Але С. Величко використовує і поезію невисокого художнього рівня (панегірик Петрові І невідомого автора — польською мовою). Для історика літератури цікава й дума єпископа Й. Шумлянського, але С. Величкові вона не подобається з ідейних міркувань (заклик єднатися з поляками для війни проти турків), і тому він подає тільки її початок. І. Франко знайшов цю думу повністю і опублікував свого часу в "Записках наукового товариства ім. Шевченка"26. Важкуваті й вірші, які підніс у Полтаві І. Самойловичу І. Величковський (можливо, літописець взяв їх у автора); цікавий зразок уїдливих політичних віршів дає невідомий автор, один із спідручних гетьмана І. Самойловича (чи не належать вони І. Мазепі, адже той, напевне, віршував?). Є тут і версифікація В. Ясинського: "Надгробок М. Лежайському" з суто бароковим обігруванням понять: лежати — Лежайський.
Уся ця антологійка розгортає досить цікаву картину літературного процесу другої половини XVII ст.: панегірики, політичні вірші, описи битв, епітафії, дума, що також є політичним віршем.
Літопис Самійла Величка — багатовимірний твір, продукт діяльності не тільки однієї людини. Це й літопис, і історичне дослідження, художній твір, зразок публіцистики, збірка документів автентичних і художніх стилізацій під документ, антологія художніх творів різних авторів. А попри все — то витвір духу самого С. Величка, величава пам'ятка, якій немає рівних у тогочасній нашій культурі. Поруч з І. Вишенським, А. Барановичем, Климентієм Зіновїївим, Д. Братковським, Ф. Прокоповичем, Г. Сковородою, І. Фальківським Самійло Величко — монументальна наша літературна постать. Його життя, минувши всілякі служби, пішло для того, щоб написати найбільший літопис, що його знає українська історіографія, і він, хоч і втратив при цій роботі зір, справу свого життя виконав. Його літопис — грандіозне мозаїчне панно, котре, попри помилки, нашарування, пил, що сів на нього, залишається вражаючим і до сьогодні, адже все в ньому взаємозв'язане, сплетене хай і химерно, але вибагливо; отож усією масою докладної інформації, вмілим з'єднанням усіх картин та описів твір не міг не впливати на наступні покоління. Це тим більше треба відзначити, адже літопис полонив був найбільшого українського поета Тараса Шевченка. Можемо зрозуміти й чому: твір якнайкраще відповідав широкій натурі Т. Шевченка і вражав його геніальну фантазію своєю потугою. "Як художник і вчений, — пише Я. Дзира, — Шевченко працював у 1845—1847 рр. в київській комісії для розбору давніх актів, розшукував документи, жваво цікавився їхньою публікацією. Він двічі приїздив у Москву до Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток, зокрема літописів, і мав велике їхнє зібрання"27. Поет писав О. Бодянському: "Спасибі тобі за літописи, я їх вже напам'ять читаю, оживає мала душа моя, читаючи їх. Спасибі тобі"28. Серед цих літописів був і Величків. Не один образ нашого Кобзаря навіяно безсмертним твором С. Величка, і це ще один пам'ятник на честь видатного світоча духу нашої культури з першої половини XVIII ст.
26 ЗНТШ. Т. XXXIX. Львів, 1901.
27 Дзыра Я. Летопись С. Величко и творчество Т. Шевченко. Автореф. дис... канд. филол. наук. К., 1963. С. 4.
28 Шевченко Т. Твори: В 5 т. Т. 5. К., 1985. С. 286.
