Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Інокентій Нерунович. «Милість Божа»
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко
Всі публікації щодо:
Історія літератури
У 1727 р. в Україні, на Гетьманщині, тобто в тій її частині, що перебувала під гетьманським управлінням, сталася радісна подія: після шестирічного безгетьманства (коли враховувати правління П. Полуботка, то чотирирічного) російський уряд дозволив козакам вибрати собі гетьмана, і ним став Данило Апостол. Вибори, власне не так вибори, як імітація їхня, відбулися в неділю 1 жовтня 1727 р., але договірних статей при цьому дано не було. Жалувану грамоту дістав Д. Апостол 26 грудня того ж року, отож треба гадати, між цією останньою датою і травнем 1728 р., коли в Київській академії відбулися річні рекреації, й було написано та поставлено п'єсу "Милість Божа", яка виславлювала радісну подію реставрації козацької автономії. До цієї ж події, в тому ж таки 1728 р., поет Яків Галяховський написав панегірика «Луна радості, і вітання, і подяки«.
Щодо авторства "Милості Божої" в науці були суперечки і висловлювалися різні припущення. М. Максимович, який уперше опублікував твір, приписував драму Т. Прокоповичу на тій підставі, що вона була записана в рукописному збірнику серед творів Т. Прокоповича, зокрема драми «Володимир". Це заперечив М. Тихонравов, адже Т. Прокопович у 1728 р. не тільки не викладав у Київській академії (а писати й виставляти тут п'єсу було обов'язком викладача поетики і граматики), але давно в Києві та й в Україні не жив, від українських справ відірвався, ще й мав на той час безліч інших клопотів. М. Петров приписував авторство драми Т. Трофимовичу, який викладав поетику в 1728—1729 рр., імовірність цього є, бо другу грамоту на гетьманський уряд Данилу Апостолу було дано 7 вересня 1728 р., отже, на початку навчального академічного року. Таким чином Т. Трофимович міг би написати й підготувати постановку до Різдва, але тоді вистава мала б датуватися 1729 р., хоча написана могла бути і в 1728-му. Найімовірніше, проте, що написав її викладач поетики й риторики в 1727—1728 рр., тобто саме в той час, коли Данила Апостола було вибрано й потверджено гетьманом — мав він до написання й постановки найпригідніший і достатній час. Гіпотезу про авторство І. Неруновича обґрунтував М. Возняк1.
Данило Апостол
1 Возняк М. Історія української літератури. Т. III. Львів, 1924. С. 223.
Рік народження драматурга не встановлено. Народився він у Києві, закінчив у 1721 р. Київську академію, у 1725 р. прийняв чернецтво у Братському монастирі й став викладачем академії. Викладав поетику в 1724—1725 і в 1727—1728 рр., йому приписують курс цієї науки "Bicollis Parnassus" ("Двогірний Парнас"). У 1728 р. став учителем риторики в Московській академії, примусом туди висланий, а з 1730 р. був тут префектом. Перебуваючи в Московській академії, І. Нерунович написав діалога, який виставлений у лютому 1729 р., але він не зберігся. З 1732 р. був висвячений на іркутського єпископа. В Іркутську дбав про розвиток шкільництва і провадив місіонерську діяльність, зокрема привів до християнства тунгусів, які називалися по тому нерунівцями, боровся з хабарництвом місцевого чиновництва, зокрема з іркутським віце-губернатором. Там і помер 26 жовтня 1741 р.
Твір, який розглядаємо, має таку повну назву: «Милість Божа, що звільнила від незручно ношених образ лядських через Богдана Зіновія Хмельницького, преславного гетьмана Запорозьких військ і возвеличила його дарованими над ляхами перемогами, на незабутню таких його щедрот пам'ять репрезентована в училищах Київських у 1728 році"2) створено його книжною українською мовою і вважається він одним із найталановитіших в українській літературі XVIII ст. Продовжував традицію Прокоповичового "Володимира", тобто був написаний на тему української історії, і вперше тут героєм драматичного твору виведено Богдана Хмельницького. Саму драму написано під безпосереднім впливом літописів Г. Граб'янки і, можливо, С. Величка. Складається з п'яти дій з епілогом, до першої, третьої і п'ятої дій додано хор.
Перед нами зразок декламаційної п'єси (про декламації як жанр давньої літератури ми говорили в розвідці про К. Саковича), тобто вона складається не так з подієвих яв, як із декламаційних: монологів, хорів, колективних декламацій. Найбільше тут монологів Богдана Хмельницького. У першій дії одна ява й хор, де козацький гетьман "долю козацьку оплакує і нову раду на думку собі кладе", як увільнитися з польського ярма. В хорі Муза й Аполло віщують майбутню погибель ляхам — створено хор шестискладовим віршем, зручним для співу чи рецитації, тут думки монолога Б. Хмельницького ніби вивершуються. Дія друга в яві першій повторює цей формальний прийом: знову маємо просторий монолог Б. Хмельницького, де він "вичислює запорозьким козакам образи й невиносні озлоблення, чинені ляхами, і свою раду кладе", йому відповідає від імені козаків Кошовий, отже, гетьман прибув у Запорозьку Січ і тут провадить агітацію за повстання. Друга ява цієї дії діалогічна: розмова гетьмана з реєстровими козаками, що припливли Дніпром у байдаках, у тому моменті, коли вони перейшли на бік повсталих, побивши німецьку піхоту, що з ними їхала; козаки інформують гетьмана про польське військо, яке іде суходолом на чолі з молодим Потоцьким, польським комісаром над реєстровиками Шамброком та Сапігою. Третя дія знову декламаційна: в яві першій "Україна просить про Божу поміч та сприяння Хмельницькому в тій брані" — і це ніби молитва перед великими визвольними змаганнями. В яві другій приходить Вість і в просторому монолозі оповідає про перші козацькі перемоги: під Жовтими Водами та Корсунем, про військові дії полковників Ґанджі, Остапа та Кривоноса в самостійних виправах, про розгром під Пилявою поляків, про облогу Львова та Замостя, тобто подано інформацію про події 1648 р. Україна приймає ці звістки із задоволенням, і дія знову, як і перша, завершується хором, у якому «Бог скорботних утішає".
Титулка драми "Милість Божа", 1728 р.
2 В оригіналі надруковано вперше: Чтения в обществе истории и древностей российских. М., 1858. Кн. 1. С. 75100. По тому: Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с объяснениями. Т. II, вип. 1. К., 1875. С. 141 — 166; у перекладі сучасною українською мовою: Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 206-231.
Наступна дія декламаційна: Хмельницького після перемог зустрічають у Києві. Після монологу гетьмана йде колективна декламація чотирьох Дітей українських, очевидно, спудеїв Київської колегії, і монолог Івана Виговського, якого, правда, тут автор не називає (вважавсь у той час серед проклятих гетьманів), а подає просто як Писаря — ясна річ, що глядачі чудово знали, про кого йдеться. Заключний монолог Богдана Хмельницького — це ніби повчання-заповіт, наука нащадкам. П'ята дія знову-таки декламаційна, тільки в одному місці вводиться короткий діалог між Доглядом та Україною. В яві першій Україна "радіє Богу, помічнику своєму, і подяку посилає", в яві другій "Догляд Божий пророкує Україні нерушне її блаженство" під рукою російських царів, подається коротке прославляння Петра І і покладається надія на Петра II, Україна на те сподівається в короткому монолозі. На закінчення хор "співає похвалу Хмельницькому".
П'єсу витримано в офіційному дусі вірнопідданства російським монархам, але тільки в позверховному читанні, тобто позірно, бо у творі виразно простежується два ряди для сприймання: текстовий, де все офіційно-правильно, і підтекстовий, де через систему натяків оповідається про справжнє становище України — такий прийом ми вже бачили в «Олексії, чоловіці Божім"; назагал, як уже не раз говорилося, він був властивий українській драматургії того часу, як і поезії, і це була одна з рис поетики бароко. Перше з того підтекстового читання: драма служить закріпленню історичної пам'яті і проводить виразні історичні паралелі (про мету вистави говориться і прямо, в заголовку). Через це твір і починається словами: "Видно нашої слави упадок послідній" — це виразно відчували в 1728 р. після жорстоких наступів російського царату на українську автономію, згадати б хоча П. Полуботка (див. про це в розгляді драми Г. Кониського "Воскресіння мертвих"). І хоч говориться про наругу і гніт поляків, сучасники чудово розуміли, що йдеться тут про наругу та гніт росіян. Але козаки ще повні оптимізму, вони можуть сказати: "Коли шабля при нас є, то ще не змарніла знаменита у світі козацькая сила", чи "Бог живий і не вмерла козацькая мати", але вже увіч відчувають, що "прірва невиглядна на нас розвернулась", отож і ставлять запитання: "Чи добру волю мати, чи бути рабами?" Глядачі драми не могли не сприймати злободенно й таких слів:
Ви знаєте й без мене, що й іншим відомо,
Начуваний і світ весь достатньо у тому:
Ми вірності для ляха (читай: для москаля. — В. Ш.) багато давали,
Немало лиха з їхніх голів поскидали,
Ішли за них у брані, грудьми виставлялись,
Кров лили, головами не раз за них клались, —
адже це цілком перегукувалося із словами Івана Мазепи: "Коли б Богу так вірно і дбало служив, то дістав би найбільше мздовоздаяння, а тут хоч би в ангела перетворився, не міг би службою та вірністю своєю дістати жодної подяки" (лист П. Орлика до С. Яворського)3. Також ніби з думи гетьмана Івана Мазепи перефразовано слова: "Лише в один гуж із мною тягніте... щоби козацькій славі відтак не щезати", так само з Мазепиною думою перегукуються слова з науки Богдана Хмельницького:
Залізо добре важте, цінуйте над злото,
Без нього стане злото неначе болото,
Тож на залізо майте надію єдину,
А золото і срібло веде до загину, —
в Івана Мазепи це звучало: "Самопали набувайте, острих шабель добувайте і за віру хоч умріте, а вольностей бороніте". Заклик пильнувати шаблю має відгук і у вірші І. Мазепи: "През шаблі маєм права". Сміливістю треба вважати введення в драму образу Івана Виговського, хоч його партія цілком риторична, але коли згадати, що мазепинці вельми цікавилися Гадяцькими пактами цього гетьмана, та й сам І. Мазепа ставився до І. Виговського прихильно, — це може мати значення, адже Д. Апостол також був серед найдіяльніших мазепинців, а пізніше підтримав П. Полуботка.
3 Основа. 1862. № 10.
Тему для драми — Визвольна війна Б. Хмельницького — обрано також не випадково. Основний пункт тогочасної автономічної боротьби: змагання за дотримання Росією Березневих статей 1654 р. з Олексієм Михайловичем, через що в тогочасній поезії і в літописах проходить виразна апологізація Б. Хмельницького, який бачився саме в цей час як національний герой (ми вже казали, що в другій половині XVII ст. Хмельницького аж зовсім не вивищували, про нього ніби й забули); за дотримання Москвою Березневих статей змагалися І. Скоропадський, П. Полуботок і Д. Апостол у першому періоді свого правління. Недаремно тож Іван Виговський (Писар) у драмі вістить:
Бо це прийшли від тебе найперші поради,
Щоб матір не покинуть свою без відради,
А скільки це можливо, — в біді утішати,
Її печаль гіркезну в солодке міняти...
Які ж надії має Україна через новопоставлення гетьмана? Після потрібних реверансів у бік обох Петрів — Першого й Другого, що було ніби громовідводом, автор говорить про те майже прямим текстом:
Тобі ствердить Данила, вождя визначного,
Не лише благородством над інших ясного,
Прехороброго в ділі і славою з себе,
Він як другий Хмельницький постане за тебе (тобто за Україну. — В. Ш.),
Його ймення сусідів страшитиме мужність,
А саме таке діло не свідчить про дужість?..
Що ж бо ті супостати захочуть творити?
До кісток заздростливі, почнуть кощавіти...
Отже, Данило Апостол, сподівається Україна, має стати другим Хмельницьким, тобто тим героєм, який постане за свободу, права й вольності її. А хто їй загрожував? У цьому часі лишень Москва.
Догляд сподівається на те, що в Україні розквітнуть науки. Це також мало значення, бо в 1720 р. було заборонено друк світських книг в Україні, а духовні мали проходити жорстку російську цензуру; почала занепадати й академія. Ось культурницька програма для нового гетьмана:
І колегіум, котрий Петро був Могила
Заснував, убереться в великую силу.
Хай од нього витії прийдуть красномовні
І філософи вправні, також богомовні
Богослови, потужні і в ділі, і в слові
Проповідники, стада пасучі Христові.
Пастирі велемудрі, святі, преподібні,
Стародавнім світилам церковним подібні,
Також вибрані інші мужове підуть,
Досконалість, почату у школах, приймуть.
Вже у мирі не станеш ти воєн точити,
Зможеш (Україна тобто. — В. Ш.) голову власну високо носити...
Звернімо увагу на останній рядок: "Зможеш голову власну високо носити" — це на той час звучало винятково актуально, адже з України примусово вибиралася і відсилалася в Росію вся її інтелектуальна сила: духовенство, викладачі, філософи, поети, студенти, отже, українська культура, як і Козацька держава, опинилася під фатальною загрозою. До речі сказати, у цьому ж таки 1728 р. й самого І. Неруновича поженуть у Росію, а потім потрапить він у Іркутськ — чи ж випадково? Хай стане він там єпископом, але з України такий розум і так патріотично настроєну людину вирвуть і навіки від батьківщини віддалять.
Певною мірою сподівання на оновлення Київської академії не були безпідставні: за митрополита Рафаїла Заборовського Київська академія і справді змогла відродитися й піднестися — тоді з її стін вийшло немало світлих умів, багато з яких так само ковтнула Російська імперія. Але то було тільки тимчасово. Україна "голову власну високо носити" вже не могла: книгодрукування не було відновлено, освітня система почала занепадати й русифікуватися, вивіз інтелектуальної сили тривав; після Данила Апостола, який у 30-х роках перетворився у маріонетку, гетьманство знову було скасоване, отже, й радісні сподівання автора "Милості Божої" далеко не справдилися, а розбились у той камінь, яким бачив автор, хай для годиться, Петра І, і всупереч авторським словам їх таки розбили "злобнії ради", зламали "ворожі наряди", "важко відбуті далекі походи" і "страшні численні під гради підходи". Тут сподівання авторові й частини тогочасного українського суспільства не збулися.
Але попри те "Милість Божа" — одна з яскравих пам'яток українського політичного мислення в нашій давній драматургії, в ній уперше зазвучала тема Визвольної війни і поставлено ряд пекучих злободенних проблем, доти ті проблеми вривались у драматургію, на відміну від поезії та літописання, спорадично чи через підтексти. І хоч п'єсу було поставлено лише раз перед обмеженою публікою, значення її неминуще, принаймні ремінісценції її знаходимо в "Розмові Великоросії з Малоросією" С. Дівовича, в Г. Кониського, в "Історії Русів". Цікава драма і як поетична пам'ятка, вірш її блискучий, гострий, чіткий, летючий, без ускладнень, тобто в ньому бачимо, за приписами Т. Прокоповича, відхід від важкого поетичного монументалізму розвиненого бароко, що творився в кінці XVII — на початку XVIII ст.
