Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Митрофан Довгалевський: драми та поетика
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

У глухі 30-ті роки XVIII ст._г за правління цариці Анни Іоанівни, коли гетьманську владу в Україні було вдруге скасовано, коли лютувала "Канцелярия тайных розыскных дел" і панувала політична реакція, найяскравішою постаттю в українській літературі був Митрофан Довгалевський — своєрідна дитина того смутного часу. Подамо про нього біографічні дані¹.

Народився він у першому десятилітті XVIII ст., ім'я мав при хрещенні Михайло, принаймні 1718 р. був у класі граматики — зберігся зошит його вправ із латинської граматики; в 1723 р. він уже в класі філософії, записав тоді курса з діалектики, логіки, фізики та метафізики, що його читав Іларіон Левицький. У 1724 р. пише вітання своєму вчителю С. Есмонтовському з приводу дня його народження (твір зберігся в рукописі). Вже тоді починає збирати рукописи та книжки, зокрема поетики, діалектику та інші — на них поставлено підписи збирача. У вищих класах академії постригсь у ченці, продовжував збирати книги, цікавиться науками, працює над філософією та теологією, збирав теологічні трактати. З 1733 р. вчителював у Київській академії у класі синтаксису. З 1736 р. став тут-таки ординарним професором поезії — академія в цей час зветься Могило-Заборовська. Саме в цей час і написав він знамениту свою поетику «Сад поетичний», яку побудував на основі давнішої — "Ліра", примірника якої мав у себе. Для зразків студентам пише власні вірші та різдвяну драму «Комічне дійство на честь малолітнього Христа», додавши п'ять інтерлюдій², а в 1736—1737 рр. створює великодню драму «Владолюбивий образ людинолюбства Божого», також із п'ятьма інтерлюдіями. М. Возняк пише про ці драми: "Вони надзвичайно нудні, позбавлені життя і живої дійсності, зовсім нецікаві, а від давніших драм різняться тим, що немає в них мітологічних фігур і є менше алегорій"³ — спробуємо далі показати, що це зовсім не так. Зрештою, інтерлюдії до драм М. Возняк, як покажемо далі, оцінює досить високо, а вони, скажемо від себе, — складники одного й того ж твору з високостильною частиною. І у своїй поетиці, й окремо М. Довгалевський приділяє значну увагу митрополитові Р. Заборовському, пишучи йому ряд панегіричних творів, зокрема подячного канта "за нововлаштування училища в Києві" і «Ключ подяки». По тому слідів діяльності письменника і професора не знаходимо, очевидно, він помер молодим після 1737 р. Його байку «Про ведмедя та бджолу» ми вже розглядали в розвідці про байку; цілу низку поетичних творів уведено і в "Сад поетичний", але не завжди можна визначити, чи вони авторства М. Довгалевського; хоча ті вірші, які мають реаліку 30-х років XVIII ст., могли бути написані саме ним, зокрема панегірик цариці Анні, який у передній частині має цікаву похвалу розуму⁴ — зразок філософської медитації; тут бачимо засади Просвітництва, які, очевидячки, сповідував М. Довгалевський.

¹ Біографічні дані зібрано найповніше: Рєзанов В. Драма українська. Вип. IV. К., 1927. С. 68-70.

² В. Рєзанов уважає, але не подаючи підстав, що інтерлюдії складав не М. Довгалевський (там-таки. С. 69).

³ Возняк М. Початки української комедії. Львів, 1919. С. 50-51.

⁴ Аполлонова лютня. К., 1982. С. 181— 182.

Але повернімося до його драм. Уже з формального погляду вони цікаві погодженістю, правда, не завжди підтекстовою, інколи просто тематичною, високого бароко й низового. Так темою "Комічного дійства", яке було виставлено 25 грудня 1736 р., є події, зв'язані з народженням Ісуса Христа; подано тут кілька сцен: поклін магів, убивство дітей у Витлиємі та історія Ірода. Як з'явлено в розвідках про Д. Туптала та "Вертеп", тема Ірода спеціально цікавила українських письменників (трансформовано подано її і в драмі Г. Кониського «Воскресіння мертвих") як алегорія тиранічного правління, а оскільки автор жив у морочний час цариці Анни, яку, до речі, не раз вихваляє як мудру й визначну в своїй "Поетиці", то знайти тут підтекстове читання важко, відтак прив'язка інтермедій до дії чиниться більше формально, як змістово. Але це не завжди було так. Так, низовим відбитком сцени, де діють три царі, які ознайомлені з астрологічною наукою, в інтермедії першій є з'ява поляка-астролога, що веде діалога із селянами, при цьому виразно відчутно: порозуміння між ними неможливе — очевидно, маємо тут натяк на тодішні змагання Росії з Польщею, коли С. Лещинський удруге хотів посісти польського трона. До звідомлення магів Іродові про з'яву Витлиємської зорі у високій частині драми подається інтермедія — сон селянина, якому приснилося, як зоря билася з місяцем — знову маємо натяк на реальні події, адже 1735 р. почалася російсько-турецька війна, а в 1736 р., коли п'єсу було написано, граф Мініх очолив похід російсько-українських військ на Крим. Ця війна тривала і в наступних роках.

Другим цікавим елементом драми є з'єднання високої частини із співною партією (кантом) та низовою і, хоча подібним прийомом користувалися і до М. Довгалевського, тут ці частини гармонійніше організовані. Сама драма певною мірою наближається до вертепної, принаймні в третій інтермедії подається монолог козака, цілком подібний до монологу Запорожця у "Вертепі". Козак вороже наладнаний супроти турків та ляхів (чому, з'являють перші інтермедії), а в москаля хоче бути "заслугою", тобто знову маємо відбиття живої реальності: в поході 1736 р. козацьке військо значно допомогло Мініху захопити Перекоп, Козлов, столицю ханства Бахчисарай; тут, до речі, лягло трупом немало українців з генеральним бунчучним Семеном Галецьким.

Текст може читатися по-різному: в першому читанні сприймається те, що є, тобто той футляр, у якому сховано справжній мистецький твір. Друге ж читання може привести до думки, що М. Довгалевський виявляє москвофільство і що ступінь його суспільної свідомості невисокий. Відтак цар Ірод — це просто цар Ірод і не більше, а не узагальнений образ тирана-правителя з проекцією на сучасне життя, як це було в Д. Туптала. Козак в інтермедіях — людина фактично безідейна, здобичник, який служить Москві за вислугу. Але виразні натяки на реальну житейську ситуацію того часу, які вказують на війни з поляками та турками, примушують шукати у творі й третє читання. Хто ж такий Ірод? А той, хто вигублює дітей своїх земель.

Сторінка з рукопису драми М. Довгалевського "Владолюбивий образ..."

А чи не вигублювали війни часу драматурга, які буди вельми кровопролитні, дітей його землі? Так, інтермедії зумисно огрублено, що було в поетиці низового бароко, і навіть примітивно відбивають життя, але вони ж його алегоризують (Зоря б'ється з Місяцем, стосунки з поляками). Звертає на себе увагу й те, що в інтермедіях діють не лише українці, але й білоруси (литвини), ляхи, москалі, цигани, жиди, греки, волохи, тобто маємо універсально поданий ареал тодішнього довколишнього суспільства, а відтак і образ тодішньої України. Але Козак при цьому — слуга чужих панів (а чи не було воно й справді так?), а не героїчний захисник України. Через це його програма:

Буду воювати:

Казмазини з луданами,

Шати драти з султанами,

Зовсім буду брати,

З очей не спускати⁵.

Для нього "козацькая слава" — "побрать турецькії діти" або "ляхів піймати", щоб дати їм по ребрах "козацьким києм". Конкретніші риси змагання з С. Лещинським відбито в монолозі ляха в цій-таки інтермедії. На похвалки Ляха (до речі, поляки мають тут прізвища вульгарно-карикатурні: Здупипальський, "панове Гувнове", Срачковський) Козак волає на Москаля, щоб давав порятунку, а основну мету свою бачить: "Ось тут здобичі візьмем не одну вже сумку" — Москаль і Козак мають повне погодження. Ця інтермедія — відгук (у третій сцені) серйозної частини драми, де Ірод хвалиться своєю могутністю і посилає своїх вояків вибити дітей, отже, маємо ще одне підтвердження, що вибиття Іродом дітей — вибиття дітей своєї землі, яке провадилося через звісні тогочасні війни.

Четверта інтерлюдія: Селянин везе Жида на ярмарок, трапляються їм троє ксьондзів. З'являється Москаль і вимагає підводу. Запрягає замість коней ксьондзів (двох), а вільному велить підганяти. М. Возняк називає цю сцену "грубим жартом"⁶, але річ у тому, що в часі написання драми підводна повинність була страшним тягарем і бичем, але не для ксьондзів, а для українців. Так, царський міністр Волинський писав у 1737 р. (ситуація була типова і для 1736 р.) правителю російському Бірону, що "стільки множество тутешнього народу пропало, а й тепер стільки вигнано (на війну в підводній повинності. — В. Ш.), що не зісталося і стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжжя посіяти"⁷. Отже, не важко здогадатися: запрягти в підводу селян автор не міг, надто прямо це звучало б, через це він і запрягає ксьондзів, але йдеться таки про підводну повинність, а виконували її українці, і це тоді кожен знав. Таким чином, цей образ також алегоричний, а не "грубий жарт", як уважав поважний учений. П'ята інтермедія — типово жанрова сценка, українці тут зовсім не присутні, а діють Жид, Грек, Волох, Циган, причому жертвою одуру опиняється Жид (див. про можливе алегоричне тлумачення образу Жида — в розвідці про Г. Кониського, адже звісно, що той будував свою драму на поетиці, запровадженій М. Довгалевським).

Таким чином, драму "Комічне дійство" не можна зрозуміти без тісної сув'язі її з інтермедіями, бо саме в інтермедіях, написаних у бурлескному стилі, з видимим огрублениям поетики, подаються ключі до розуміння всієї п'єси. Через те вважаємо, що зовсім не має рації М. Возняк, називаючи твір відірваним від життя; навпаки, драма животрепетно відбивала події часу, коли постала, але не через прямий текст, а через систему алегорій та знаків.

⁵ Українська література XVIII ст. К., 1983. С. 360.

⁶ Возняк М. Початки української комедії. С. 57.

⁷ Грушевський М. Ілюстрована історія України. К.; Л., 1913. С. 410.

Це саме бачимо і у великодній драмі. Її назва "Владолюбивий образ людинолюбства Божого", виставлено її було 10 квітня 1737 р., тобто між обома творами пролягло зовсім небагато часу, можливо, тому й написано їх в одній стилістиці. Отже, коли в першій ішлося про Ірода (тирана- правителя), який вигублює у війнах своїх дітей, у другій темою стало відкуплення "натури людської Божою любов'ю". Тут також є п'ять інтерлюдій, і саме на них треба звернути особливу увагу, щоб "нудний", за визначенням М. Возняка, текст заграв живими барвами, адже й тут інтерлюдії є своєрідним відбитком ситуації серйозної частини драми. Так, суперечка Совіту божого і Правосуддя Господнього щодо людини має паралель у першій інтерлюдії в суперечці двох селян про те, де закинути сіті; друга інтерлюдія про Чорта, Жида й Цигана є відбитком другої сцени серйозної частини, де Милість Божа вводить людину в рай і забороняє їй їсти заказаного плода тощо. Інтермедії цієї п'єси подають досить яскраві зразки низового бароко у стилі школярської поезії, але бурлескованої. В першій із них селяни ставлять пастку на звіра і випадково забивають Литвина (який у ті тенета вліз), думаючи, що це звір. Сини Литвина за допомогою жаби оживлюють батька, і він розповідає, як побував у раю, — мотив досить поширений у давній літературі, в інтермедіях він ще трапляється в драмі Я. Ґаватовича (див. окрему розвідку). Своєрідним тут є образ проклятої змії з вогнем, яка ганялася за Литвином у раю; опрацьовано також фабулу народного оповідання про пана, який возить у пекло дрова, як кінь⁸. Тут роль пана виконує папа римський; таким чином інтермедія подає уявлення про рай і пекло, адже в серйозній частині має йтися про з'яву людини в раю та історію людства аж до визволення грішних із пекла і переведення їх у рай (так звана фабула "збурення пекла").

Друга інтермедія "Чорт, Жид і Циган" цілком жанрова, до речі, й тут згадується підводна повинність як тяжка принука. Інтермедія накладається на другу сцену серйозної частини драми, коли Милість Божа вводить у рай чоловіка й оголошує йому заповідь не їсти заказаного плоду, але він спокушується Звабою. В інтермедії ж Чорт гостро боронить Жиду їсти хліб, але той відразу ж його з'їдає, вважаючи, що заборона — це одур з боку Чорта.

Алегоричні ряди цієї інтермедії дуже цікаві, недаремно в тоталітарні часи її не передруковували. Можна помітити тут не подвійне, а навіть потрійне читання тексту: подвійне на рівні конкретних реалій, а третє — як смислове узагальнення. Отже, Жид — це таки представник єврейського племені, але Циган таких реальних ознак не має, він, так би мовити, особа резонуюча, адже виступає противником махлювання, що для Цигана дивно (це, правда, може звучати гумористично, адже перед нами інтермедія), і визначає себе християнином, осуджуючи іновірця рабина і вважаючи, що іновірство має привести таки до пекла. Третій же персонаж — Чорт є утіленням Фараонової держави, котра, як відомо, колись тримала єврейський народ у єгипетському рабстві. Саме ця держава (Чорт) спокушає Жида стати їй на службу. Але Жид того не хоче, він бажає жити в Україні притаманним собі життям. Циган же в дискусії каже Жидові, що йому треба або почати їсти сало й ковбаси, тобто з'єднатися з українським народом, вийшовши із звичаєвого права свого етносу, або ж іти на службу Чорту (чи Фараону) і терпіти там підводну повинність, тобто єгипетське рабство в царя. На рівні ж мыслительного узагальнення проступає читання третє, складніше: те, що оповіджене про Жида, можна пристосувати й до українця та інших поневолених народів (до речі, накладку Жида на українця подибуємо в Г. Кониського у "Воскресінні мертвих").

⁸ Рудченко И. Народные южнорусские сказки. Вып. I. К., 1869. С. 95.

Отже, можна читати, що Чорт (Російська держава) несе в пекло українця, а умовою рабства є наказ Чорта не вживати хліба, тоді як вирощування та вживання хліба складає основу життя українців, отож така заборона може призвести до того, щоб "на світі не жити", а українець, як і Жид, також хоче жити у своєму природному праві при питомих заняттях. Правда, дискусія Цигана з Жидом уводить читача чи слухача в коло природних реалій єврейських, а оте третє читання прочитується лишень у розмові Чорта з Жидом. Кінцевий монолог Цигана вістить, що євреям або треба з'єднатися з українцями ("їсти сало й ковбаси"), або "іти в підводу к царю Фараону, щоб носити рабське ярмо". Сюжет тим особливо цікавий, що, як свідчить історія, євреї вибрали собі таки російське ярмо.

Окрім того, в п'єсі, де інтермедійне начало превалює, обігруються спільні поняття в обох частинах драм: варіюється поняття раю-пекла, але згадка про підводи переносить у сучасність проблеми, закладені в творі. Так само жанрова третя інтерлюдія: батько з сином їдуть на ярмарок, батько йде за купівлями, а сина лишає на сторожі. З'являються три москалі-яриги (пізніше образ москаля-яриги використає Г. Кониський), які заговорюють хлопця і крадуть калачі; хочуть одурити вони й батька, але це їм не вдається. Тут також використано мотиви народного оповідання⁹. Звертає увагу те, що москалі подаються не як воєнні союзники чи володарі, яким служать, як це було в попередній п'єсі, а як дуросвіти, і підводна повинність їм перед цим подавалася як фараонова робота (рабство). Не без інтересу, що саме ця фабула накладається на історію прогнання людини з раю.

У наступній інтермедії зображено життя мандрованих дяків-школярів, її називають "Пиворізи" (написано її мовою макаронічною — суміш слов'янської з українською); водночас за стилістикою це зразок школярської поезії. Сюжет простий: Пиворіз зустрічається з іншим і йдуть на промисли, як у серйозній частині Диявол і Смерть. Трапляється їм Селянин, пиворізи кепкують із нього і розмальовують йому обличчя, за що війт і титар проганяють пиворізів геть. Життя школярів подається як бідашне. Є цікаві вказівки на їхнє життя: приятель першого Пиворіза, що в "Претиській він школі", окрім того "крилоса правитель"¹⁰, тобто управитель хору. Столицею пиворізів уважалося місто Короп на Чернігівщині, загалом школярі належали до "церковної братії". Ще пиворіз говорить:

"Ми вміємо і кліром гаразд управляти,

Здолаємо і куншти (малюнки. — В. Ш.) всілякі писати".

Вміють вони й "ремесла робити" (с. 184). Здатні й на всілякі штуки, за що їх і гонять із села. До селян ставляться з погордою, принаймні звуть селянина "онагриком" (ослом) чи й "скотом". Селяни ж у свою чергу звуть пиворізів "легкодухами", "легкобитами" і "шаламатами" (образлива назва міщуха) — с. 188. Отже, відбито тут і своєрідний антагонізм між селянами і дяками-школярами. Цікаво, що в інтермедії згадуються чернігівські географічні назви. Гадаю, що ця інтермедія не має алегоричного навантаження, її введено на догоду шкільній братії, яка дивилася виставу і якій побут пиворізів був близький, отже, інтермедія вводилася для підвищення інтересу самої вистави на побутовому, а не розумовому рівні.

⁹ Там-таки. Вип. II. С. 167-169.

¹⁰ Див. модернізований текст інтермедії: Аполлонова лютня. С. 183-188. Самі драми надрукував B. Рєзанов у виданні: Драма українська. Вип. IV. C. 169-182: «Комічне дійство»; Вип. III. К., 1926. С. 326-346: «Владолюбивий образ».

А ось п'ята інтермедія має вирішальне значення для відшукання ключа розуміння всієї п'єси. Тут виведено Козака-визволителя, сама інтерлюдія має прямий відгук у серйозній частині драми, де Милість Божа визволяє першу людину з пекла і повертає їй волю. Сюжет твору своєрідний: Лях вивозить у клітці селянина і хоче його продати — сцена алегорична: образно зображено колишню залежність України від Польщі, тобто українці були в поляків у рабстві. Виходить Жид і пропонує "заорендувати'' селянина — ремінісценція відомих оренд, що надавалися євреям перед Визвольною війною Б. Хмельницького і які були одним із важких бичів для українського народу. Жид нахваляється, що на ніч буде селянам зв'язувати руки й ноги, — алегорія. Відтак з'являється Козак, який постає на захист поневолених — прямі ремінісценції Визвольної війни. Але несподівано в слова Селянина вклинюються реалії сучасні автору, виявляється, Лях Селянина:

"... хотів заслать на канали (курсив мій. — В. Ш.)

Як на роботу. Так його стали ми просити,

Щоб не слав туди. Аж жид прийшов, щоб купити

Нас, а він запряг у ярмо Потапа,

А надо мною знущавсь, собачая лапа,

Да ще упер у тюрму, щоб тут нам сидіти"¹¹.

Згадка про канали дивна. Дія відбувається ніби на Правобережжі, на Волині (Жид згадує Олику, яка тепер у Волинській області), тобто місцевості, яка була під Польщею, але поляки українців на канальні роботи не посилали, а тільки росіяни — очевидячки, маємо тут натякову поетику, тобто польське ярмо ідентифікується, як це було в "Милості Божій" І. Неруновича, з московським. Далі Козак наказує звільнити Селянина і кладе ярмо на Ляха і Жида.

Можна це місце читати й інакше: чи не йдеться тут про якісь реальні факти продажу поляками своїх підданих-українців росіянам для канальних робіт у XVIII ст.? Розв'язати це питання історично нема змоги; найімовірніше, що й тут маємо алегорію, яка подається через натякову поетику, а вона не раз закладала в собі отаку неясність — для сучасника досить було й моргнути при певному вислові, аби він збагнув, що автор хотів сказати.

Іще одне цікаве: Козак кладе ярмо на Ляха та Жида. Тут відбито враження від битви українсько-російського війська з прихильниками польського короля, ворожого Москві Станіслава Лещинського в 1733 р. під Солодківцями (село Хмельницької області), після якої Польща потрапила в російську залежність. У цій битві основну бойову роботу виконали козаки, про що вістить складена в тому часі пісня "Баталія під Солодківцями"¹².

Інтермедія надзвичайно цікава. Саме вона й проливає світло на всю п'єсу, адже в серйозній частині, зв'язаній з інтермедією, йдеться про виведення з пекла праотців і повернення їм волі. Таким чином, і ця драма здобуває своє друге читання, проведене, правда, вельми обережно, тоненькою ниткою.

Щодо авторства інтерлюдій є різні думки серед учених. Ще М. Петров, який спершу визнавав авторство за М. Довгалевським, указав, що інтермедії до драм міг написати учень М. Довгалевського Сава Лебединський, про якого сам учитель сказав, що він "відзначається тонким дотепом, а слабкий у науці"¹³. Цю думку дослідник повторив і у своїй історії літератури¹⁴. Йому резонно заперечив М. Возняк, наполягаючи на авторстві М. Довгалевського.

¹¹ Усі інтермедії до драм М. Довгалевського див. у виданні: Українські інтермедії XVII—XVIII ст. К., 1960.

¹² Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 248-249.

¹³ Петров Н. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве Вып. II. М., 1897. С. 240.

¹⁴ Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII—XVIII вв. преимущественно драматическая. К., 1911. С. 297.

"Правда, — пише він, — при інтермедіях не зазначено, хто й коли їх написав, але, взявши під увагу те, що вони находяться в повнім об'ємі в тім самім підручнику поетики, а інші поетичні твори приходять у відривках, а далі й те, що між поодинокими сценами обох драм і інтермедіями бачимо своєрідний паралелізм, що більше — деколи інтермедії лучаться із згаданими драмами змістом, можна схилятися таки до первісної думки Петрова, що автором інтермедій є М. Довгалевський"¹⁵. Гадаємо, що М. Возняк має тут рацію.

Варто визначити також, що різдвяна та великодня драми різняться між собою саме в інтермедійній частині в погляді на москалів. Коли в першій козак підданчо принижується перед москалем, то в другій москалі — яриги й дуросвіти, є тут неприхильні згадки про підводну повинність і канальні роботи. Але лучить драми те, що обидві вони мають друге читання, і це друге читання проходить через зв'язок високих форм із низовими, власне через інтерлюдії. Тож можемо з упевненістю сказати, що драми М. Довгалевського стали основою, на якій побудував свою драму Г. Кониський, — саме звідси він узяв головні риси своєї поетики: поєднання високого, середнього та низового бароко, виведення алегоричного образу москаля-яриги, тематичне з'єднання між серйозною частиною драми та комічною, створення другого читання п’єси.

М. Возняк закономірно визначає інтермедії М. Довгалевського як "найвищий щабель розвитку української інтермедії і щодо змісту, оброблення і мови" (с. 70). На нашу думку, це сказано з перебільшенням: в українській традиції інтермедії бували вишуканіші й краще по-мистецькому опрацьовані (взяти б до прикладу «Розмову між ковалем та ляхом" — див. розвідку про низове бароко). Але мав рацію дослідник, коли казав, що комізм інтермедій "випливає не так з ситуації і характерів, як більше з рубашних і тривіальних висловів. Але що сама основа інтермедій поважна й порушує пекучі питання тодішнього життя України, тому й одержується з інтермедій поважний і сильний настрій та глибоке вражіння. Для змалювання тяжкого положення українських народних мас добирає автор ярких красок і карикатурних рисів" (с. 71). Хоча слова про "яркі краски", на мою думку, й пересадні, але правильно інше: п'єси в сув'язі зі своїми інтерлюдіями викликають ряд цікавих асоціацій і примушують думати, адже одна із засад поета:

Розум в житті головне, а все інше гине безслідно,

Смерть забирає його, а таланти великі безсмертні.

Розум правдивий і світлий досліджує вміло природу,

Істину з надр недоступних Ереба на світ він виводить

(курсив мій. — В. Ш.)¹⁶.

Виділяємо останнього рядка, адже тут заявлено поетику, вжиту у "Владолюбивому образі": як із глибин пекла виводив Ісус Христос праотців, так і митець із системи притч та фабул виводить високу узагальнюючу думку.

Процитований вище вірш увійшов до поетики М. Довгалевського, яка має такий повний заголовок: "Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в Київській Могиляно-Заборовській академії для більшої користі роксоланському садівникові і його православній батьківщині біля Йорданського і Марійського морів, у році, в якому особливо чудове місто дало наказ [здобути] зброєю Озов, І вересня 1736». Зупинімося на її короткому аналізі.

¹⁵ Возняк М. Початки української комедії. С. 69-70.

¹⁶ Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К., 1973. С. 25.

І. Іваньо в передмові до видання писав: "Поетика" Довгалевського передусім є поетикою, яка узаконює основні принципи барочного стилю в українській літературі. Вона, на нашу думку, найадекватніша тій літературній течії, яка залишалась панівною на Україні в першій половині XVIII століття і протистояла класицизмові" (с. 22). І справді, вже сама назва поетики, подана вище, цілком барокова. Образ саду духовного як духовної субстанції в нашій традиції траплявся не раз: це і «Евхаристиріон" С. Почаського, і "Багатий сад" І. Орновського, так названо низку риторик, назвав садом свою збірку і Г. Сковорода. Поети відтак називаються "садівниками поезії" (с. 27), віршове мистецтво при цьому ставиться на чолі мистецтв, на доказ чого автор цитує сучасного собі двовірша (не називаючи автора):

Часто пісні нам полегшують працю нестерпно мозольну:

Сили в поезії більш, ніж в усіх інших мистецтв.

Квіти цього саду автор назвав "повчальними". "Цей сад, — пише він, — принесе втіху скорботним душам, спонукатиме байдужих на прекрасні вчинки, а, оцінивши належно добродійства, надихатиме на ще більші подвиги, стримуватиме жорстоких, викриватиме зарозумілих, віддаватиме хвалу чесним, затаврує ганьбою нечесних, а крім того... з нащадків майбутніх поколінь зробить та підготує працьовитих садівників" (с. 27—28) — тобто маємо викладені засади Просвітництва, адже просвітники рушійною силою суспільного розвитку вважали освіту та виховання. Про це, до речі, вістить і згадана похвала розумові, коли розум проголошується основним у житті. Адже розум досліджує природу, виводить із безодень істину, керує державами й арміями, пізнає Бога, він вищий доблесті, а сама природа мудрості божественна. Відтак похваляються мистецтва й науки, при цьому зазначається, що ворог мудрості — заздрість, але добрість і правду, добро і чесноту годі знищити (с. 149—152). "Прикладіться, — пише М. Довгалевський, — до цього родючого, або радше повчального саду всім своїм тілом і намагайтесь окропити його не водою, а власним потом. Лише тоді, без сумніву, ви прочитаєте щонайприємніші поеми та зберете плоди. Тому передусім, входячи до повчального саду цього мистецтва, будьте благочестивими та уважними садівниками" (с. 28). Ці слова для нас по-особливому значні через те, що йдеться про виховання не поета, а читача. Для того щоб збагнути, зрозуміти мистецтво поезії, вістить теоретик, треба бути освіченому передусім читачеві. Ці слова своєрідним чином перегукуються із зверненням до читальника Івана Величковського ¹⁷. Відтак поетичні квіти звуться "найрозкішнішими плодами" (с. 28). Є два сади, за двома огорожами, тобто дві частини книги. Після цих розмислів подається вірш-заспів, власне присвята київському митрополиту Р. Заборовському — вірш акровіршований і напевне належить самому М. Довгалевському; тут указується, що цей сад плекається не для себе, а для учнів. В композиційну основу книги теоретик кладе коло — огорожі, зрештою, це і є кола, бо "розташування і будову всесвіту відповідно охоплює коло" — цілком барокова позначка універсальної картини світу (с. 30).

¹⁷ Величковський І. Твори. К., 1972. С. 71.

Суперобкладинка "Поетики" М. Довгалевського. Київ, 1973 р.

Адам і Єва по гріхопадінні. Гравюра 1761 р.

Отже, огорожа перша "обіймає поетичний сад, або саму поезію взагалі", а огорожа друга "містить дуже корисні плоди Туллівої евади" (тобто риторики) — (с. 298). Огорожа перша містить у собі квітки, їх всього три: "Про вступні поняття поетичного мистецтва", "Про роди віршів", "Про поезію зокрема, або про види поезії". В кінці огорожі першої "Післяслово до освіченого садівника повчального саду поетичного мистецтва". Квітки (розділи) розкладаються на плоди: квітка перша приносить п'ять плодів, друга також п'ять, третя — десять. Огорожа друга має одну квітку на шість плодів, усього плодів двадцять шість. На завершення твору йде коротка прозова післямова, що зветься "Вінок поезії", потім два вірша самого М. Довгалевського (один із них підписано) із зверненням до читача та Р. Заборовського.

Як бачимо, структура книги вишукана і типово барокова з чудовою алегорією. Будується поетика традиційно: спершу визначення поезії, роздум про її походження і значення, про предмет, форму, призначення, користь. Із цього випливають розмисли про польський, слов'янський, латинський вірш, про саме мистецтво віршування, взагалі про метр і роди віршів. По тому розглядаються види поезії й поетика тодішньої прози, яка входила в поняття риторичного мистецтва. Цікаво бачить теоретик різницю між поетом і віршописцем: "Віршописець описує у віршовій формі готову річ справжню й історичну, а поет в своєму вірші зображує річ, яку він сам видумав" (с. 34), тобто віршописець тут не осуджується як нездарний поет, а має інші для себе естетичні завдання. Щодо походження поезії, то автор веде її від Бога, який передав це мистецтво Адаму, а від того воно пішло й до інших людей (с. 36). М. Довгалевський заперечує аксіому, що "поетами народжуються", тобто що вони "можуть творити і складати вірші без допомоги та сприяння поетичного мистецтва, а спираючись тільки на природні здібності", і заявляє: "Без знання мистецтва не досить самих природніх здібностей" (с. 36—37), отже, в ньому знову говорить просвітник. Поезія є "божественна справа" (с. 37), відтак поети наближені до богів чи є ними, при цьому посилається на Овідія. Цікаві міркування теоретика про наслідування, яке, на його думку, є двох видів: природи і твору, тобто дійсності та літератури, обидва види бачаться як закономірні. Призначення поезії М. Довгалевський виводить за Арістотелем: "Це користь і виправлення звичаїв", тобто поезія має "повчати, хвилювати і розважати" (с. 41). Гадаємо, що з прикладів до плоду п'ятого два вірші: переспів євангельського тексту і про відродження Київської академії за Р. Заборовського належать М. Довгалевському. Щодо матеріалу теоретик поділяє поезію на показову (похвальна, огудна, подячна), дорадчу (поради чи розраджування, заохочення, вимога, прохання, втішання) і судову (обвинувачувальна, виправдовувальна, вірш-скарга, докір, погроза, підозра). Вірші без поетичного вимислу звуться недосконалою поезією, яка є водночас штучна й природна. Перша будується тільки за правилами віршового мистецтва, а природна — з талантом. Розрізняє теоретик поезію церковну і світську, перша пише про священні речі (церковні пісні, псальми тощо), світська — про речі світські, може бути змішана з цих двох видів. Окрім того, називається поезія етологічна (описуються звичаї та життя), економічна (господарські справи), історична (про видатних людей і події минулого), астрономічна (про зірки і рух планет, неба). Подається ще поділ на епічну, трагічну, комічну, сатиричну, буколічну, землеробську, елегічну, ліричну та епіграматичну поезії. Теоретично стверджується багатомовність української літератури. Гадаємо, що похвальний вірш на прихід у Київ російського війська, похвали Р. Заборовському та ігумену печерському також пера М. Довгалевського; до речі, поетично вони досить слабкі. Так само найпевніше поетові належать і приклади сапфічного вірша в честь Р. Заборовського та ігумена Михайлівського монастиря, як і зразки ракових поезій, серед них найцікавіша рефлексія на смерть — польською мовою. Ще раз зазначимо: серед прикладів вірші, що мають ознаки часу складання поетики, можна вважати пера М. Довгалевського.

Звертає на себе увагу розділок "Імена богів, вживані поетами" — докладна інструкція, як треба їх алегорично розуміти; для розвиненого бароко маніпулювання цими іменами було однією з питомих ознак. Так само цінний для тодішніх поетів та читачів мав бути словничок ампліфікацій, тобто більш широкого пояснення слова, хоч такі подачі могли певною мірою схоластувати поетичну творчість, уводити замість поетичного льоту фантазії шаблон. Цікава добірка дотепів-епіграм (с. 216—230). Коли б доказати (а це цілком можливо), що вони створені М. Довгалевським, то це, побіч із похвалою розуму, найцікавіші його твори, побудовано їх на основі концепту. Ось кілька прикладів цих вправ:

Добрий із тебе граматик, знання твої — грамота тільки,

Літери знаєш усі, то й літератор вже ти.

Або це:

Розумом сильна тварина — людина і почуттями,

Розумом менше вона, ніж почуттями живе,

Між почуттями і розумом часто існує незгода,

Бо очевидно людське тіло є старше душі.

Чи така мудрість:

Хочеш щасливим життям собі жити, життям отож нехтуй,

Бо ж нещасливо живе, хто своє любить життя.

Викликає інтерес також і поетична добірка загадок на тему абетки (с. 245—249) — типове поетичне бароко, а також віршові загадки інших типів (с. 249—252).

Загалом вірші типу повчання чи філософської рефлексії найцікавіші серед прикладів М. Довгалевського, очевидно, інтелектуальний розмисел йому найбільше вдавався, взяти б до прикладу блискучого анафоричного вірша:

Чим є життя? Воно — праця й жадоба страшна і злочинна.

Чим є життя? Лихо, горе тривожне і страх перед смертю.

Чим є життя? Воно — сцена й картина ось грішного світу.

Чим є життя? Воно — біг стрімголов, що бистріший від Евра.

Чим є життя? Це димок, що втікає з надутої кулі.

Чим є життя? Це заледве один день і бистра година.

Чим є життя? Воно — тінь або привид, пусте сновидіння.

Збірка віршів-прикладів у поетиці складає своєрідну антологію, ясна річ, не всі вірші пера автора, є тут вказівки на інших авторів, деякі твори перенесені з інших поетик, але значна частина написана, найімовірніше, самим М. Довгалевським.

У післяслові до першої огорожі автор ще раз наголошує на божественності поезії, бо й сам Бог — "садівник небесних світил і всесвіту, який народився з непорочного, незасіяного й найчистішого садочка" (с. 296). Отже, садом бачить автор не тільки виплекане поетичне мистецтво, але й увесь всесвіт, зрештою, й сам Бог — "таємнича квітка, яка, поширена через збирання рятівного чару людської природи, приносить спраглим життєдайні плоди" (с. 296). Звертає на себе увагу в заключному вірші до цієї огорожі, що автор зве себе не вченим-теоретиком, а таки поетом ("Першу частину поетові ти вже дозволив скінчити" — с. 297), отже, можемо вважати цю вказівку за визнання, що переважну частину поетичних текстів курсу написав таки він, підтверджує це й передмова до другої огорожі: "Ми, виходячи зі свого завдання, подали поетичні плоди, щоб ними користуватись, а не щоб на них дивитись" (с. 300).

Друга частина поетики — це властиво риторика, має вона цілком риторичний характер, ідеться тут про тропи, фігури слів та думок, періоди та їхні частини, про поділ та будову періоду, про деякі риторичні місця і про хрію (вислів чи опис вчинку якоїсь особи, побудований з певних частин).

Загалом кажучи, "Поетика" Митрофана Довгалевського — одна із блискучих книжок українського бароко XVIII ст., цікава не лише теоретичними поданнями, але і як вельми цінна поетична збірка зразків — один із садів поетичного мистецтва, створений на нашій землі.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти