Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Йоасаф Горленко - творець моралістичної поеми
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Оголошений по смерті святим, Йоасаф Горленко належав до відомого старшинського роду, походив із самої еліти Козацької держави. Народився 8 вересня старого стилю (19 — за новим) 1705 р. в місті Прилуці, тодішньому полковому центрі, і був названий при хрещенні Якимом. Батько його Андрій став згодом прилуцьким полковником, але в час народження поета тут полковникував ще його дід, знаменитий Дмитро Горленко, один із визначних мазепинців та ініціаторів повстання Івана Мазепи. Мати поетова Марія була дочкою миргородського полковника Данила Апостола, згодом гетьмана України. Восьмирічним Яким почав навчатись у Київській академії. У своїй автобіографічній записці "Мандрівка в світі цьому грішного Іосафа, ігумена Мгарського"¹ поет писав: "Року 1716 полюбив чернецтво, намір бути ченцем з'явився 1721 року і те в собі хоронив навіть до року 1723". Батьки, однак, були проти його пострижения, і Яким уступив у чернецтво без їхнього відома "року 1725, а від народження мого 20-го, місяця жовтня, дня 27, прийняв рясофор од всечесного отця, ієромонаха Теодора в Києво-Межигірському монастирі, в печері" і був названий Іларіоном. У 1727 р. від ректора та ігумена Києво-Братського Іларіона Левицького "прийняв мантію" і 21 листопада названий Йоасафом. Через рік став тут дияконом, а 1729 р., в кінці серпня, призначений був учителем Київської академії. У 1732 р., викладаючи тут синтаксис, написав привітального діалога на честь сходження на архієпископський престол Рафаїла Заборовського (до нас не дійшов). У 1734 р., 13 вересня, призначений екзаменатором Київської архієпископії й тоді ж став ієромонахом у Київському Михайлівському монастирі. Тоді ж його перевели з академії на катедру святої Софії. На початку 1735 р. призначений членом у духовну консисторію, 24 червня 1737 р. посвячений ігуменом Лубенського Спасо-Преображенського Мгарського монастиря, хоч того Йоасаф і не бажав. Оскільки поему його "Бран семи добродійностей з сімома гріхами в людині-мандрівцю", про яку й поведемо мову, написано 9 квітня 1737 р., то це був твір київського складання, тобто написаний саме тоді, коли пробував у Софійському монастирі. 16 серпня 1737 р. поет сильно захворів, хворів півроку й готувався відійти зі світу, "але Божою наказуючою милістю, — як написав у своїх записках, — знову здоров'ям помилуваний". Удруге хвороба його захопила 1740 р., і знову прохворів півроку. У 1741 р. його понесли коні і "ногу розбили". У цей час пожежа знищила Мгарський монастир, у 1742 р. поїхав у Москву, щоб випросити грошей на відбудову, тут його затримали до 1744 р. Коли ж повернувся до Києва, був посвячений в архімандрити Мгарського монастиря, але там пожити йому не вдалося, бо 29 січня йому призначено "прийняти правління в Свято-Троїцьку Сергієву лавру", залишаючись водночас настоятелем Мгарського монастиря. В 1746 р., у квітні, "упав на ноги і навіть до останніх днів квітня не вставав з ложа".

¹ Введена була в «Замітки про рід Горленків» Іллі Квітки — до речі, це дядько Г. Квітки-Основ’яненка і небіж Й. Горленка (Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. Кн. 6. К., 1892. С. 87106).

Незважаючи на тяжкий стан здоров'я, в червні 1748 р. призначений царицею єпископом білгородським та обоянським, де пробув шість із половиною років. 10 грудня 1754 р. Йоасаф Горленко помер у селі Грайворон на Білгородщині, проживши 49 років. Похований у Білгороді в соборній катедральній церкві. Згодом його було канонізовано, бо тіло знайдено нетлінним². В одному з листів Й. Горленка до невідомої особи від 16 червня 1753 р. є слова, що свідчать про наявність у Йоасафа національного почуття: "Біда та горе! Всі малоросіяни тепер у крайній зневазі. Найчесніші люди залишаються з наших". І далі: "Пребідний тепер вітчизни стан, плачу й зітхаю"³.

Літературна продукція Й. Горленка невелика. Крім загубленого діалогу і згаданих автобіографічних записок та поеми, знаємо його проповідницькі твори та листи. Загалом життя йому бачилося як мандрівка, притому багатопечальна: "Простую цю багатопечальну життя мого стежку до волі Божої, що мене покріпляє", — пише він у своїх записках. Зрештою й самі записки звуться "Мандрівка в світі цьому грішного Йоасафа". Так само і його людина, герой поеми, "людина- мандрівець"⁴. Поема виняткова за своїм задумом та виконанням, тобто поетичним інструментарієм. По-перше, тут використано прийом травестії, але не псевдокласицистської гумористичної, а барокової серйозної. Загалом у практиці тогочасного віршування ми не раз бачимо травестію народної любовної пісні в релігійну, релігійної у студну (сороміцьку) — так звані студні канти, поважну в гумористичну, осмішувальну, поетичний твір у прозовій і навпаки тощо, не кажучи вже про цілком шкільні освоєння мандрівних тем чи розробку тем класичних, античних, але цілком по-своєму. В даному разі, на основі цієї традиції, використовуються засоби батальної поезії при творенні моралістичної; до речі, аналогів такого прийому не знаємо. Таким чином, формально перед нами травестія, але без приписки до конкретного твору, відтак для творення поеми одного жанру використовуються засоби іншого; знову-таки в такому перелицюванні анічого гумористичного.

Спонуки використати саме батальний жанр для моралістичного, на мою думку, можна побачити в обставинах тогочасного життя. В 1735 р. почалася російсько-турецька війна, в якій немалу участь взяли й козаки; в 1736 р. відбувся похід на Крим, у якому козаки не тільки взяли участь, але значною мірою допомогли захопити Перекоп та кримські міста. У 1737 р. українці брали Азов. Продовжувалася війна й по тому. Україна стогнала від переходів війська та постоїв, утяжень військових чиновників, була військом практично заповнена⁵. Йоасаф Горленко в цей час покинув викладання в академії і, живучи в Софійському монастирі, чекав призначення на якусь посаду. Вважаючи себе, як ми казали, "людиною-мандрівцем", він мав час і можливість для поетичних рефлексій.

Йоасаф Горленко

² Див.: Лебедев А. Иоасаф Горленко, епископ белгородский и обоянский. Харьков, 1900; Святитель Иоасаф Горленко. Белгород, 1896. С. 35-36.

³ Цит. за: Квітка I. Замітки про рід Горленків. С. 106.

⁴ Повний текст в оригіналі див.: Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. Кн. 6. К., 1892; у перекладі із словенської мови: Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 299—306 (неповний текст).

Отже, друга особлива риса його поеми: вона не творилася в навчальному процесі Київської академії, а стала індивідуальною рефлексією; оскільки ж країна жила тоді в стані важкої війни, це й наштовхнуло поета взяти тлом саме війну й батальні акції. Нарешті, третя й, на мою думку, визначна властивість поеми: окрім завдань дидактично-моральних, Й. Горленко поставив перед собою мету з'явити соціопсихологічний комплекс барокової людини, її, так би мовити, ментальність, як боротьбу, притому непримиренну, в її душі начал антагоністичних, образно втілену у війну Добродійництв із Гріхами. Цим самим використовує поетику шкільних драм типу мораліте, тобто роду містерій, у яких дійові особи були втіленням різних чеснот та пороків. При цьому автор майже не вживає античних уподібнень, а тільки біблійні: Митар, Фарисей, Іоанн, Павло і т.д. Загалом маємо у творі ремінісценцію теми про боротьбу душі з тілом, яка освоювалася нашими християнськими книжниками з часів Київської держави аж по XVIII ст., але тут ця тема по- бароковому розгалужена, причому кожна категорія розкладається на сім персоніфікацій (сім — число магічне, яке йде від семи днів, за які Бог створив світ, утілене в часовій площині тижня; загалом символіка числа сім наповнює Біблію: сім днів потопу, голоду, добробуту, сім народів і так далі; тут-таки є сім днів Божих (Об'явлення, III; 1) і сім бісів (Марко, XVI; 9), звідси й сім гріхів та добродійництв у поемі.

Мандрівець-людина Й. Горленка проходить "численні країни", його мета: "Він безсмертя захотів у світі дочаснім" і хоче себе затвердити в "домі тім краснім", тобто в безсмерті. "Ворог" бажає збити його з путі і здобути душу (ремінісценція теми змагання душі й тіла), про що є й пряма пригадка: "Та не зможе духа плоть у битві попрати". Отож супроти високих помислів людини про безсмертя виступають сім Гріхів, які ранять душу лютими стрілами. Щоб устояти супроти того натиску, "людина-мандрівець" призначив для себе покликати Добродійництва. Вони живуть у східних країнах, "в горах палаци свої чудовії мають" — очевидно, тут ремінісценція фабла про мітичне царство Попа Івана з ідеальним християнським устроєм⁶. Цікаво, однак, що Добродійництва, які живуть у тих палацах, — це діви-богині — ремінісценція іншого фабла про "Дівоче царство"; реалія уже антична. Діви-богині співчувають людині-мандрівцю і шлють на Захід посланців, щоб оголосити Гріхам та їхній цариці Гордині (чи Гордості) війну — оце протиставлення Сходу й Заходу може бути алюзією полемічних воєн православ'я з римо-католицизмом, але мотив подається тільки натяком, без розробки.

Після оголошення війни обидва боки ладнають війська для битви, все відбувається за законами батального мистецтва. А для початку "двох борців між іншими видних вони ставлять, щоб дістать вінець для побідних": од Гріхів постає Фарисей, тобто лицемір, а від Добродійності — Митар, "смиренням багатий". Самого герцю поет докладно не описує, переміг, ясна річ, Митар. Готуючись до бою, "богині Доброти" не вживали, щоб легшими бути, м'яса, тобто жили в пості, а Гріхи гуляли і бенкети справляли. Царицею богинь Доброти була Смиренність, а самі богині: Милосердя, Цнотливість, Любов, Піст, Покірливість, Побожність. Царицею гріхів була Гордість, а очолювали її полки: Ласість, Блуд, Заздрість, Ненажерство, Гнів та Лінь. На чолі полків гріхів воєноначальником став Диявол.

⁵ [Бантыш-Каменский Д.\ История Малороссии. СПб.; X.; К., 1903. С. 447.

⁶ Докладно про царство Попа Івана див.: Франко І. Студії на полі карпаторуського письменства XVII— XVIII в. // ЗНТШ. Т. XLI, кн. III. Львів, 1901. С. 1926.

Як бачимо, твір витримано в ідеології християнського аскетизму, навіть мізантропізму:

Так Смиренності полки себе наставляли:

Світ і все його буття марноті вділяли, —

загалом же супротивники зображені одні в різко позитивному, а інші негативному світлі, хоч у кольорову гаму перших входили барви чорні ("Чорний плащ волосяний у кожного" — символ відстороненості від життя) та білий ("Чистоти пошукачі вдягли одіж білу"), а в гаму других: бісер, золото, червоне ("Щоки барвою горять") і т. д. Правда, Диявол "почорнілий", тобто лихий. Не бракує в описах і яскравої пластики, особливо при зображенні негативних персонажів:

У Гордині гордий зір, іде вона перша,

Щоки барвою горять, оголено перса,

Золотий ланцюг бряжчить, на шиї звисає,

На чолі вінець горить, як лампа сіяє.

Очі пихою блищать, а шию тримає

Так як кінь: на очі всім свій образ з'являє.

Наче ярий вона мул, вузду розгризає,

І танцює, і стриба, іржанням лякає...

Автор — явний ворог цивілізації. За Ласістю,

Блудом та Заздрістю йдуть Міста і Багатства:

Йдуть нещасні, в путах всі, лицем ізмарнілі,

Ворог їх узяв в полон, в роботі зниділі, —

а охляла й розбита Лінь, нерозчісана й невмита,

У руках трима книжки цілком спорошілі,

Міль поїла, плями їх обсіли поцвілі, —

цілком зневажливий пасаж щодо людської мудрості та інтелектуальних досягнень.

Відтак починається битва, автор увіч травестує описи боїв героїчної поезії, вірш його при цьому пружкий, чіткий, яскравий. Взяти б до прикладу такий пасаж:

Тут Любові вояки найбільше змагались,

Не хоронячи себе, вони відбивались,

На вогонь, на списи йшли, на меч і на стріли,

Оголили груди всі, сміливо летіли.

Не уздріли у бою свого там, чужого,

Б'ють свої у тій юрмі одне там одного, —

тобто в кривавому змаганні супротилежних якостей у душі людини- мандрівця не все буває розкладене на чітко розміщені й вишукувані полки, не раз вояки поміж себе мішаються і б'ють своїх — здається, це єдине місце, в якому дається розуміння відносності моральних дефіницій.

Ясна річ, потерпіли в цій битві й виявилися переможені Гріхи, Добродійність перемогла, тобто автор виявляє себе оптимістом. У кінці ж подано резюме, власне моральну науку, проповідь: хай читач не думає, що тут ідеться "про якогось це там чоловіка із давнього віка", ні, це писалося тим, що шукають "безсмертя столиці у тліннім житті цім". Щоб перемогти лихочиння в собі, треба "труд прикласти до більшого труду", збирати в собі всю Добродійність, шануватися, долати Смиренністю Гордість, коли ж з'явиться Заздрість, то "Милостиня її приторочить", коли ненавидиш, поклич собі Любов:

Гори Любов та з місць може здвигнути,

А ворожнечу, як сіно, ковтнути,

Губить Ворожість, Любов одживляє

І все осиляє.

Коли відчуєш у собі Ненасит, ввійди в Піст і переможеш його, коли гніваєшся, бери Покірність, коли охопить Лінь, її може подолати Побожність, зрештою, "що Гріх очорнить, Цнота те убілить" — оце і є шлях до того, щоб здобути вінець і вступити в Божий Палац.

І тут постає запитання: чи такий шлях до досконалості стосується окремої людини, чи й певного, в даному разі українського, народу? І чи не відбито тут змагання його у Визвольній війні, адже писав ці вірші внук звісного мазепинця і недавно померлого гетьмана України? На жаль, ключів, що цю історію можна читати саме так, Й. Горленко не подав; здається, він недаремно натяг на себе чернечу мантію, його, як свого часу І. Вишенського, цікавило індивідуальне вдосконалення, а міста (наприклад, полкові міста України) для нього щось цілком одворотнє. Таким чином, система ідей поета не вийшла поза межі християнської моральної науки, притому аскетичної, вона тривіальна, але він значно збагатив форму її подачі (до речі, таке завдання перед собою ставив свого часу й І. Величковський); а що найцікавіше, подав ніби початки примітивного психоаналізу: образ шукаючої в темному й печальному світі людини, в помислах якої ведеться величезна баталія доброносних та лихоносних начал; відтак для викладу цілком церковно- прикладних ідей уживає поетику світську, хоч існувала розроблена й випробувана церквою, але вона через свою приїлість та примітивність уже втрачала активність упровадження. Поет же використав бойовий, експресивний вірш, його опис справді енергійний і мистецький, твір легко і цікаво читається, спалахують тут чи там блискучі образи, хоч іноді користування невластивими для теми поетичними засобами викликає й комічний ефект:

Пісник — легкий воїн, він здолає товстого.

Старшину тих ненажер, дивачне страшило,

Сухарем було в живіт, ударивши, вбило, —

але цієї гумористичності автор свідомо не творить і не добачає, тут його, як то кажуть, зрадило почуття гумору.

І все-таки "Бран семи добродійництв із сімома гріхами в людині-мандрівцю" не можна не назвати блискучим твором. Це класичне бароко, але особливе, ніби повернуте цілком у коло тем Середньовіччя. Автор використовує засоби високого бароко, але не розвиває їх, а тільки ними користується; перед нами твір цілком книжний, не збагачений ароматом життя, і поетика його, незважаючи на свою оригінальність, цілком ремінісцентна, отже, вторинна, що й визначає згасання бароко як такого; воно не йде по висхідній, трансформуючись у класицизм чи рококо, як це було в Західній Європі, а реанімує середньовічний світогляд, отож починає рух зворотний, причому на рівні войовничої нетерпимості. Далі цим шляхом нікуди було йти, чи не тому Й. Горленко поетичну творчість припинив, сказавши у цьому творі все про себе, і став відтак активним, навіть ярісним служителем культу. Це не голі слова: ставши єпископом білгородським, він не тільки викорінював гріхи, але й виявляв не раз непомірну жорстокість до своєї пастви. А. Лебедев пише: "Святитель Йоасаф пас свою духовну пастку жезлом твердим та грізним, суворо караючи переступи, як духовенства, так і мирян"⁷. Так, указом від 4 жовтня 1754 р. ігуменії Троїцького дівочого монастиря у Курську наказано: "покарати плітьми черниць цього монастиря (і перелічуються імена вісімнадцяти черниць. — В. Ш.) ... за те, що вони без указу вибрали собі в ігуменії із білиць московську поміщицю Марію Гергетову"⁸ — єпископ видав цілий ряд подібних указів, що вражають своєю жорстокістю. Жалю й милосердя до людей, які вчинили переступ, він не мав. Початки ж цієї немилосердності закладено і в його поемі, бо в людині він бачив лише два начала: добродійне й лихе, які у зіткненні мали викликати жорстоку війну, а не любов та прощення. Народ тут був мудріший, кажучи: "Немає доброго без лихого" і "Немає лихого, щоб на добре не вийшло". Але хай там як, поема залишається цікавою пам'яткою поетичного розмислу про людину, а ще й до того написаною пристрасним і талановитим пером. Біда поетова була в тому, що жив він у жорстокий час, через що й бачив світ як царство зла, не добра.

⁷ Лебедев А. Иоасаф Горленко... С. 10.

⁸ Там-таки. С. И.