Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Літературна діяльність Михайла Козачинського
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Письменник цей залишив після себе слід як драматург, поет, філософ та просвітній діяч, хоч його спадщина далеко не одновимірна, а частина творів не виходить за прислужницькі межі з утідним схилянням перед сильними світу цього.

Народився Мануйло, таке його ім'я в хрещенні, 1699 р. в м. Ямполі на Поділлі, освіту здобув у Київській академії, курса якої закінчив 1733 р. Тоді ж разом із шести магістрами запрошений до Сербії сербським митрополитом Вікентієм Йованичем; правда, В. Аскоченський пише, що перед від'їздом він займався проповідництвом: "З'явив рідкісний талант проповідництва і невтомну діяльність''¹. У Сербії став префектом та викладачем школи в місті Карлівцях у Славонії, де виявив себе добрим педагогом та просвітником. Той-таки В. Аскоченський зазначає, що перед поверненням в Україну "об'їхав Славонію, Кроацію і більшу частину Німеччини" (с. 54), до Києва повернувся в 1739 р., де став префектом та професором академії. Л. Махновець уважає, що в Сербії пробув до 1737 р., коли школа була зачинена². В 1740 р. прийняв у Києво-Видубицькому монастирі чернецтво, взявши наймення Михайло, водночас призначений ігуменом Гадяцького Красногірського Миколаївського монастиря, загалом залишаючись викладачем в академії: такі речі в той час були можливі. Прочитав три курси філософії: «Курс філософії 1739—1741 років», у 1741—1743 рр. «Синтагму, або Арістотелеву філософію за розумуванням перипатетиків«³. 1744 р. пише тези філософського диспуту, які разом із панегіриком Олексію Розумовському, написаним за наказом Синоду, були видані учнем М. Козачинського Г. Щербацьким у Львові в 1745 р. під назвою «Філософія Арістотелева за розумуванням перипатетиків видана« — книга вийшла у Братській друкарні. Тим часом у цей-таки 1744 р. мав змогу показатися перед царицею Єлизаветою, створивши та видавши в Києві бомбастичного їй панегірика:

«Августійшій, непереможній імператриці, її священнішій царській величності Єлизаветі Петрівні, самодержиці всеросійській". Панегірика написано й видано тримовно: словенською, латинською та польською мовами, творено його від імені Київської академії — зразок несмачних віршоідданчих віршилищ. До цієї події написано й драму «Доброродство Марка Аврелія Антоніна, кесаря римського ", названу діалогом, з прологом та епілогом — у Києві вийшла її друкована програма, а повний текст у Львові в 1745 р. Це не перший драматичний твір письменника, бо в Сербії він написав ще «Трагедію, тобто печальну повість про смерть останнього царя сербського Уроша Пятого і про падіння Сербського царства", драму було написано 1733 р. в Карловці-Стремському, її "перечистив і справив" Іван Раїч, була вперше видана в Будапешті в 1798 р.⁴ М. Петров приписує М. Козачинському драму "Образ пристрастей світу цього образом страждущого Христа справлений"⁵, яку дослідник підставно вважає похідною драми про Уроша П'ятого⁶ — на цих творах зупинимося окремо. У 1745 р. М. Козачинського разом із С. Кулябкою посилали в Москву для піднесення привітання імператриці з приводу вступу в шлюб наслідника престолу. Повернувшись до Києва, він почав викладати богослов'я (в 1745— 1746 рр. (по 29 червня 1746 р.). Як префекта М. Козачинського не любили в академії, на нього часто скаржилися, зрештою, через це й був зміщений із префектської посади⁷. Після того призначений до Видубицького монастиря ігуменом, згодом переведений у згаданий Червоногірський монастир, а в кінці 1748 р. призначений у Слуцьк, де й помер у серпні 1755 р. в сані архімандрита.

Диспут. Мініатюра початку XVIII cт.

Філософські твори письменника треба ще вивчати й видавати, з його поглядів відзначимо тут лишень учення із логіки про знак, який є предметом, котрий, будучи сприйнятий людиною, вказує їй на наявність іншого предмета, тобто відсилає до іншого предмета, але лише при усвідомленні його значення тим, до кого відсилається; отже, ставиться постулат знаків-символів, природних, штучних і неправильних, що, зрештою, веде до натякової поетики чи подвійного читання тексту. При цьому цитується Августин: "Річ крім виду, який вона дає відчуттям, створює те, що щось інше з неї приходить у мислення, як наприклад, слід є знаком тому, що для зору й розуміння він означає, що пройшла якась тварина"⁸. Знак ділиться на формальний та інструментальний, останній розділяється на природний і знак за вподобою або внаслідок встановлення. Ділиться знак також на пригадувальний, вказівний, передбачуваний, умоглядний, практичний, звуковий (через слово) і незвуковий (письмо чи жест) — с. 101.

Найвидатнішим твором М. Козачинського, на мій погляд, завищено, вважається трагедія про Уроша П'ятого, можливо тому, що їй судилося започаткувати сербську драматургію, отже, твір має міжнаціональний характер: драматургічні засоби й культура — українська, а реаліка із сербського життя, тобто менталітет відбито таки сербський. П'єса складається із двох антипрологів, прологу, тринадцяти дій, властиво яв, та епілогу. Обидва антипрологи коротенькі — по два рядки, де протиставляється Гнів-Ярість Любові-Миру. У пролозі провозвісник Геральд також коротко викладає тему п'єси. У другій дії (це діалог) сербський цар Стефан оповідає про свій рід, закликає бояр, установлює чини єпископам, де кому бути. Друга дія — монолог Сербії з подякою за такого царя, тобто маємо типову похвалу. В третій дії (діалог) Стефан, постарівши, розділяє поміж князів країну, а свого сина Уроша й усе царство доручає князю Вукашину. Вукашин узурпує владу, зваблений нею, приймає Солодколюб'я та Славолюб'я (дія четверта). Урош нарікає на Вукашина, той же Уроша вбиває (дія п'ята). Урошева мати шукає сина з дівчатами, тоді плаче за ним — плач подано у формі канту (дія шоста). Вукашин кається за те, що вбив Уроша, йому привиджується "сон погибелі своєї", зрештою його вбиває грім (дія сьома). Сербія сумує на загибель коліна царського і на турецьку неволю. Сивіли пророкують країні відродження через патріарха Арсенія Черноєвича, відтак приходить Арсеній і втішає Сербію (дія восьма). Дія дев'ята цілком вставна: в церкву входять Фарисей та Митар — перший осуджується, другий похваляється. В десятій дії Сербія сумує на смерть Арсенія Черноєвича.

¹ Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею. Ч. II. К., 1856. С. 54.

² Махновець Л. Українські письменники. Біобібліографія ний словник. Т. І. К., 1969. С. 365.

³ Уривки з цього курсу в перекладі українською мовою див.: Філософська думка. 1969. № 1. С. 100-116.

⁴ Повний текст драми академічно виданий у книзі: Ерчих В. Мануил Козачинский... Нови Сад; Београд, 1980.

⁵ Її передрукував В. Рєзанов (Драма українська. Вип. III. К., 1926. С. 347389).

⁶ Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII—XVIII вв. преимущественно драматургическая. К., 1911. С. 286— 293.

⁷ Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII столетия. К., 1903. С. 259— 260. Тут подано назви філософських курсів М. Козачинського. (с. 200-201).

⁸ Філософська думка. 1969. № 1. С. 100.

Астроном провіщає прихід Мойсея Петровича та Вікентія Йованича, які потрудяться біля просвіти Сербії. Дія одинадцята — проголошення просвітницьких ідей, побудована на супротилежності монологів війни (Марс—Беллона) та Паллади⁹. Ось ці резони:

Без учення цілий світ буде потемнілий,

І без нього світ ясний стане спохмурнілий.

Вчення, знайте, милують і царі, і князі,

Хочуть не дурними буть у такому разі, —

зрештою, без учення і Марсова сила, вістить поет, буде ніщо.

Дванадцята дія — це євангельська притча про Лазаря та багатія, тобто, як і в попередньому випадку (в притчі про Фарисея та Митаря) маємо ніби інтермедію (фабулу між діями), але не в стилі низового бароко та із зображенням реального життя, а як моралізаторські рефлексії. У тринадцятій дії всі шість шкіл із Сербією дякують митрополиту Йованичу, тобто маємо панегірика патрону від шести класів: аналогії, інфіми, граматики, синтаксису, поезії, риторики, з чого видно, що школа в Карловицях була не вища, а середня. Після того йде спів класів та епілог із філософською рефлексією про змінність світу.

У сербському виданні нема цікавого монологу Матері Сербії (в епілозі) до своїх дітей¹⁰, де наголошується на просвітницьких ідеях:

Бо я слово вам своє щиро повідаю

Всім без винятку, кого за дітей вважаю:

Доки будете сліпі, в неуцтві ви жити,

Спотикатись навмання, в мороці ходити?..

А добрі риси чи достойності, вістить поет, можна здобути тільки в школах:

У порядних школах лиш, в багатих науках,

В пильній праці на отих медоносних луках.

Загалом п'єса композиційно незграбна. Сама драма — конфлікт між Урошем і Вукашиним — тільки епізод. Решта — декламаційні пасажі, здебільшого панегіричного характеру. Зрештою, вже тут було закладено те, що з М. Козачинського згодом виріс, як пише М. Петров, фахівець із офіціозних похвал, тобто його буде зведено на «начебто офіційного поставника п'єс на урочисті випадки''¹¹. Структура самої п'єси, як бачимо, розвалюється на ряд не тісно зв'язаних блоків, інтермедії не мають житейської жвавості й дію не оживлюють — у цьому плані, коли згадати вишукані структури драм Д. Туптала, М. Довгалевського, І. Неруновича та ін., п'єса значно програє. Тут годі шукати так зване друге читання, бо п'єса творилася не в українських умовах, то й потреби в тому не було; виглядає навіть, що свого твора М. Козачинський ніби пристосовував до рівня не високої, а таки середньої школи, відповідно зважає і на підготовку слухача, чим, очевидно, й визначається примітивність п'єси. Отже, значення драми не тільки в тому, що українець спробував створити історичну драму з життя чужого народу, в середовище якого потрапив, а в його пропаганді просвітницьких ідей, хоч самого твора до видатних віднести не можна ніяк.

⁹ Цей уривок у перекладі сучасною українською мовою див.: Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 245-247.

¹⁰ Хрестоматія давньої української літератури / Упорядкував О. Білецький. К., 1967. С. 436437. Український переклад див.: Аполлонова лютня. К., 1982. С. 177— 179.

¹¹ Петров Н. Очерки... С. 293.

Академічний корпус Київської академії, 1739—1740 рр.

Дуже ймовірна гіпотеза Миколи Петрова, що М. Козачинський написав драму «Образ пристрастей світу цього образом страждущого Христа справлений", чомусь не знайшла підтримки в науці. В. Рєзанов узагалі проминає цей факт увагою; А. Махновець називає п'єсу "сумнівним твором Козачинського"¹², хоча докази М. Петрова вельми поважні. Драму написано з приводу завершення надбудови над старим мазепинським корпусом академії, здійсненої Р. Заборовським. Це було вчинено, очевидно, навесні 1739 р., бо п'єса має великодній характер і ставилася відтак весною, а вже в липні, власне 17 липня 1739 р., як пише В. Аскоченський, "уперше проходило урочисте зібрання у наново побудованій залі"¹³. Зрештою, будівництво в академії тривало, і п'єса могла бути написаною на весну 1740 р., але реальніша перша дата. Саме тим, що добудовувався мазепинський корпус, і пояснюється мазепинський мотив у самій п'єсі. Геральдичні обігрування символів герба Р. Заборовського так само визначають час написання твору. Перегуки драми із трагедією про Уроша П'ятого, які вимітив М. Петров, безсумнівні. Сам М. Козачинський з'явився в академії саме в 1738—1739 рр., а хто міг знати драму про Уроша П'ятого ще? І, нарешті, такий факт на підтвердження авторства М. Козачинського: структура "Образу пристрастей світу цього" так само клаптикова, як і трагедії про Уроша П'ятого. Про це виразно пише В. Рєзанов: "Що ж до складу самої драми "Образ страстей міра cero", то вона являє собою цілий калейдоскоп різноманітних сцен. їх з'єднано докупи випадково, як те уподобав собі автор (тут я з дослідником не погоджуюся. — В. Ш.), що не схотів був обробити відповідну суцільну драматичну фабулу. Він волів краще ілюструвати думку, що її хотів розвинути (про світову марноту та вічність мудрості) окремими постаттями та групами, монологами та діалогами"¹⁴ — гадаю, доказів досить, щоб драму вважати авторства М. Козачинського.

¹² Махновець Л. Українські письменники. С. 367. До речі, автором п’єси міг бути і відомий Павло Конюскевич (див. про нього: Аполлонова лютня. С. 197), викладач поетики в 1738—1740 рр., але тоді непояснимі залишаються ремінісценції із трагедії про Уроша П’ятого.

¹³ Аскоченский В. Киев... С. 81.

¹⁴ Рєзанов В. Драма українська. Вип. 111. К., 1926. С. 63.

Твір вельми цікавий як у структурі (вона вельми складна), так і в пропаганді просвітницьких ідей, що було властиве М. Козачинському. Зрештою автор накопиченням фабул (Каїн та Авель, Фарисей та Митар, Лазар та Багач, історія Йова, притча про милосердного самарянина тощо) творить ніби боротьбу супротилежностей та начал, але цілком на алегоричному рівні. Так створено акт перший. В акті другому йдеться про навчання, тут уже виступає Росія (чи Мала, чи Велика, чи Біла, чи всі разом — не виясняється). Виступає Паллада, котра закликає Аполлона, Ціцерона та Арістотеля (тобто класи поетики, риторики та філософії). Двоє учнів похваляють мудрість, а один — неслухняний і проступний, який з'єднується з Бахусом, — тобто знову маємо виклад просвітницьких ідей. Без мудрості, вважає Паллада, людина ніби мертва і цілком не живе у світі, відтак на правдивий шлях можна наставити тих, хто прагне досягти мудрості. Саме володарка розуму веде на шлях правий істини та мудрості. Мудрість же не просто наставляє світ, але й виправляє людину (чисте просвітництво). Син Перший вістить, що треба пробувати в мудрості вовіки. Син же Третій, лихий, хоче уникнути навчання, отже, життя в премудрості, й тікає від неї як від зла. Цікавий резон Переслуху: треба не навчатись, а перебувати у своїй волі, навчаючись «сам у собі", — заперечується ідея, яку згодом проголосить учень М. Козачинського Г. Сковорода, що щастя треба шукати таки в собі й у власному самовдосконаленні навіть при простоті інтелектуальній ("Вдячний Еродій"). Далі з'являється пара: Соломон та Нерон (образ мудрого правителя й тирана, деспота). Нерон має Безстрашність, Безбожжя та Вбивство. Не можна не звернути уваги, що цей пасаж іде перед сценою, де йдеться про повстання Івана Мазепи. М. Козачинський, як ми казали, був звісний царський прилизень, але це виявиться по написанні цієї п'єси, тут же не можна не поставити запитання: чому все-таки перш ніж розповісти про Мазепу (цілком, скажемо, в офіційному дусі, на перший погляд), таки виводить образ Нерона, адже під ним часто розуміли наші поети Петра І? Спробуймо це збагнути через подальший аналіз.

Місце про І. Мазепу в драмі найцікавіше, тобто маємо виразно друге читання, його помітив ще М. Петров: "Під Беллоною тут треба розуміти Росію, до якої приєднався український Марс при Олексії Михайловичі, а під Бунтом зраду Мазепи, після якої запорозькі козаки передались Туреччині і хану кримському"¹⁵, правда, далі цілком безпідставно дослідник твердить, що тут може йтися про перехід запорожців на бік Росії в 1733 р. Але ми вже говорили: підставою заговорити про І. Мазепу була добудова мазепинського корпусу Київської академії, цій події п'єсу й присвячено¹⁶.

Отже, йдеться в п'єсі про з'єднання в одній державі України з Росією. Марс (Україна) при цьому вістить:

Хоч воїнськії славні діла я справляю

Та чим їх оздобити, я зовсім не знаю,

Тому то і до тебе приходжу наяву,

Прийми-бо мене, мужа, до себе в державу.

¹⁵ Петров Н. Очерки... С. 290.

¹⁶ Цю сцену в українському перекладі див.: Марсове поле. Кн. 2. С. 234-239.

При цьому Марс обіцяє "дружить — не лестити" (с. 236). Беллона приймає Марса, вимагаючи:

А ви сердечну службу мені віддайте

І добре про усе ви доручене дбайте, —

ці рядки виказисті, про права та вольності України тут ані слова, відтак офіційний статус Марса: підданство, тобто Україна має віддавати службу і дбати тільки про виконання "дорученого". Два воїни обіцяють битися за честь Беллони (Московщини) в боях, а, добившись перемоги, вклонятимуться їй — занепад політичного мислення тут відбито великий. По тому і з'являється Бунт (Мазепа), його слова сильні, переконливі, правдиві й настільки яскраві, що наведемо їх повністю:

Це мені чути нудно, бо справді жахливо,

Що рабом у Беллони зробивсь Марс на диво.

Того я не довідавсь: чи хитро вловився,

Чи на власний він розгляд таки підхилився.

Хто подав на цю думку резони й совіти,

Що схотів він Беллоні себе покорити?

Яку славу здобуде, таке сотворивши,

Чи велику візьме честь, отак учинивши?

Ми за нього напевне всі сили поклали,

А таких у Беллони відроду не мали.

Я скорблю й дорікаю на те невмолимо,

Марнота увійде в Русь таки нещадимо.

Та не хочу, не хочу причасником бути,

Оту сув'язь я б скоро зумів перетнути,

Тож ретельно потрібно бунти розпаляти,

Аж доки їхню силу зумію зламати.

Обіцянка загрожує Бунту поразкою та смертю, називаючи його злим, хоча після сказаних слів не можна не подумати: яке ж це зло — вибитись із неволі? Здавалося б, маємо тут відвертий колаборантизм, але не поспішаймо з висновками. Бунт відповідає цілком мужньо й достойно. Але приходить Помста, яка картає Бунта такими словами:

Чом говориш нахабно й сміливо, трикляте Душепагубний роський, для всіх супостате?

Де узяв таку силу своєї держави,

Де узяв супротивність до нашої слави? —

і погрожує, що за «всі ці вчинки в покару помреш ти в загладі", бо хто противиться владі, той постає проти Бога і прийме від нього покару (с. 238), при цьому: «Меч на тебе твій власний повернеться нині" (с. 239). І тут Бунт лякається і просить помилувати, але його в'яжуть, Бунт просить полегші, «або скоро мечами мене розрубайте".

Пасаж увіч антимазепинський, зрештою, інакший він бути не міг, адже йшлося про висвітлення цієї події в публічній виставі — автор мав бути обережний. Але деякі речі тут увіч суперечні: з'ява Нерона перед цією сценою, виклад справжньої й цілком справедливої програми І. Мазепи на визволення Батьківщини з російського ярма, після того нема фактичного заперечення їй, а говориться тільки, що за це можна загинути — так у житті й сталося з І. Мазепою. Отже, маємо характерну гру знаків, притому різнозначну, про що письменник-філософ пізніше так цікаво розкаже у своєму курсі логіки. Так завершується ця друга, вельми своєрідна дія.

Цікаво відзначити, що назагал клаптикова поетика цієї п'єси виглядає тут не хаотичною, як у першій дії, а строго з'єднаною й організованою. Акт третій знову повертає нас до поняття мудрості: перед цим був заклик навчатися мудрості, а тут вона, зрештою, подається. Любомудрість бажає, щоб до неї прийшла Премудрість, яка повна краси земної та благодаті; перш ніж померти, хоче пізнати мудрість, бо тільки той дивиться на небо, хто її пізнає (тобто розуміння Бога й волі Божої неможливе без премудрості — знову декларуються просвітницькі ідеї), отож і закликає її. Шукаючи мудрості, Любомудрість розмовляє з Ангелом, відтак закликає, щоб мудрість до неї прийшла. Отже, що маємо з цієї сцени? А те, що шлях Бунту тут заперечується, навіть засуджується, а натомість проголошується з'єднання з мудрістю, яка має бути не в повстанні. А в чому? Про це й вістить подальша сцена, коли з'являється Премудрість, яку тримають під руки Віра, Надія та Любов. Природа її божественна, віститься тут, вона спускається з неба, як Ісус Христос, і хоче поселитися саме в цьому покої, який нині збудовано. І тут маємо дивовижну алегорію, адже Премудрість із Божою познакою має поселитись у новозбудованім домі, а, згадаймо, першим поверхом його є старий Мазепин дім. Таким чином, дім Мазепи (час його правління, його просвітницька діяльність, зрештою, його повстання) — це ніби основа нового дому, в якому поселяться Премудрість, а з нею Віра, Надія та Любов. Про що ж говорять вони? А теж вельми цікаві речі: Віра говорить, що новобудова "красно передутотовлена" і влаштована за серцем Премудрості, таким чином, вірити треба в духовний храм народу, побудований на основі боротьби народу за свою свободу. Любов продовжує цю думку, більше того, прямо вістить, що, поселившись у цьому домі, Премудрість творить милостиню для людського роду, бо саме вона чинить "відраду дати всім свободу"¹⁷. Надія сподівається, що ніколи не позбудеться вона Премудрості, а незмінно служитиме "створеному люду". Відповідно Премудрість обіцяє тим, що їй служать, що введе їх у "чертог слави" і покладе вінці їм на голови. Після того до Премудрості приходять, щоб поклонитися, Любомудрість, Смирення і Чистота. Премудрість пропонує і їм поселитись у новому домі, Київська академія при цьому називається бажаним місцем, дорогим і прекрасним (с. 382). Премудрість обіцяє прославити тих людей, які її люблять. У сцені третій приходить тріумфуюча Церква, яка хоче скласти Премудрості ліки (хори), щоб разом перебувати "в тишині й мирі" (с. 383).

Здавалося б, тут можна поставити крапку, але автор присилає до Церкви Звабу (до речі, вона спершу не називається, а говорить як інкогніто), яка хоче підвести впалих у смертельній годині в тіні незнання — чи не йдеться тут про тих, що не пізнали мудрості? Вона ж живе в пристрастях смертних, і хто її такою пізнав, того вона виводила з мороку на світло. Церкву ж Зваба бачить цілком поморочену, зранену невіглаством, зведену звабою (тобто Зваба дорікає Церкві, що вона зваблена). Відтак пропонує пізнати істину, тікати від лестощів, і "я, тебе, ведучий", візьму до доброї честі (Зваба тут чоловічого роду), бо не добро хвалити віру, її не знаючи. І знову, як в образі Бунту, нічого лихого Зваба не говорить, а звинувачує Церкву в темноті, що, до речі, завжди було їй притаманно. Церква ж обурена. Зваба говорить, що сама вона наповнює світ мудрістю, а той, хто вкусив від неї, буде добре жити. Хочеш бути мудра, каже Зваба, зрозумій добре моє мистецтво. Церква здогадується, що перед нею Зваба, і жене її; утверджуючись, дякує Богу. Місце дещо загадкове і не зовсім ясне для розуміння, можливо, маємо тут негативну ремінісценцію на "Володимира" Т. Прокоповича і його антицерковні реформи за Петра І? У четвертій сцені виходить Однодумність і бажає, щоб цілий світ у згоді перебував¹⁸ — це апофеоз мирного життя і прохання миру. Ворожнеча ж заявляє, що "не бути також миру у будь-які літа" (с. 240).

¹⁷ Рєзаное В. Драма українська. Вип. III. С. 281.

¹⁸ Цю сцену в українському перекладі див.: Марсове поле. Кн. 2. С. 235-242.

Вогонь Ворожнечі, заявляє Однодумність, "сліз водою є змога загасити"; Ворожнеча ж при цьому повна завзятості:

Пораджу батьку сина, отця сину бити,

Отож ніхто не зможе у мирі прожити.

Доброустрій же, прийшовши, вістить, що в мирі можна жити, але треба бути «у вірі єдиній" (с. 241), відтак обіцяє, що "з небес зійде на землю пора благодаті" (с. 241), проганяє Ворожнечу, адже "Бог хоче, щоб у мирі жили всі люди" (с. 242). Однодумність же закликає: "Хай буде, як раніше, в нас єдність, бажаю!" На це Доброустрій довершує:

Ходім повсюдно людям про мир провіщати,

У світі будем мирно з людьми пробувати.

По тому Ангел благовістить мир. У кінці подано цікаву формальну гру словом на гербові символи Р. Заборовського (12 ангелів), тринадцятий ангел вістить про "мир бажаний".

Оцей апофеоз миру має свої історичні підстави: тоді ще тривала турецько-російська війна. У серпні 1739 р. було взято турецьку фортецю Хотин, першого вересня підписала мир з Туреччиною Австрія, 29 вересня в Белграді підписала мир і Росія. Оскільки п'єса весняна (великодня), то тут маємо сподіванку на швидкий мир, адже війна тяглася з 1735 р., очевидно, вже в суспільстві прочували, що йде вона до завершення. Але це тільки в першому позверховному читанні, бо існує тут і алегоричне. Автор майже прямо вістить: час національно-визвольних воєн після повстання І. Мазепи минув. Нова епоха вимагає нового мислення, нової мудрості (премудрості навіть), отож на основі колишніх визвольних змагань, збройної боротьби треба збудувати дім Премудрості, при цьому з'єднати народ духовно у вірі, позбутися різномисля та розбрату. Тобто побудований другий поверх Мазепиного дому має стати символом освітньої й культурної праці в мирі та злагоді. Отже, маємо власне те саме, що Горня республіка Г. Сковороди, а Г. Сковорода, нагадаємо, був серед учнів М. Козачинського. Про те, що так думала певна частина української суспільності, вістить вірш І. Фальківського «Незручності малі не варто зневажати». Докладний його розбір подано далі в розвідці про цього поета, тут же зазначаємо потрібні для нас ряди. У вірші прямо говориться, що коли народ не переміг у війні, то "даремно силу тож ти будеш викладать, щоб з рідної землі чужі полки прогнать" (с. 321). Отож що потрібно?

Тверезий розум тут потрібний для поради,

Він допоможе нам зламать усі завади,

Та краще будь-яких щонайпевніших мір —

Це поміч Божества і мудрого примір, —

тобто буквально те саме, про що вістить й "Образ пристрастей світу цього" — одна з найблискучіших п'єс свого часу. Якщо її справді написав М. Козачинський, а для нас сумніву в цьому нема, то це вершина його творчості.

Про третю п'єсу письменника "Доброродство Марка Аврелія" з 1744 р., на жаль, не можемо повноцінно судити, бо вона дійшла до нас без інтермедій, а в інтермедіях, як уже з'являлося, не раз ховався ключ розуміння цілої драми. Оцінки цієї драми М. Козачинського в науці є різні. М. Возник пише, що драма «ніякої літературної стійності не має"¹⁹. Він зазначає, що "драма Козачинського, додані до якої інтермедії не дійшли, — це відгомін на здеморалізованім Московщиною українськім ґрунті тих панегіричних вистав, котрі головно в єзуїтському театрі одержали свій буйний розцвіт" (с. 228). М. Максимович зве цей твір "цікавим"²⁰. Загалом у нашій традиції панегіричні драми відомі з другої половини XVII ст. — це "Про Олексія, чоловіка Божого", такого ж типу були "Володимир" Т. Прокоповича, «Йосиф-патріарха" А. Горки, «Милість Божа«, трагедія про Уроша П'ятого, при цьому їхня панегіричність не перешкоджала художній якості деяких із них. За своєю стилістикою "Доброродство Марка Аврелія" найближче підходить до драми про Олексія, де античний сюжет асоціативно пов'язується із предметом алегоричного зображення чи панегіричного оспівування. П'єсу написано в час перебування Єлизавети в Києві, і була вона виставлена в присутності самої цариці 5 вересня 1744 р. Вже сама ця обставина мала зумовлювати легітимність твору, його казенний характер. Складається драма з прологу, трьох дій та епілогу, інтермедії, можливо, були між діями. Завдання твору визначено на початку: "Київ, обрадуваний щасливим прибуттям природної своєї (маємо відгук монархічного "Синопсису". — В. Ш.), всемилостивої государині імператриці — хай живе Єлизавет Петрівна, самодержиця всеросійська, Марк Аврелій віку нашого, яка присутністю своєю в Києві всіх звеселяє, — історію про Марка Аврелія в пам'ять приводячи, з прологом та епілогом і трьома діями, через учнів академії Київської всенародно торжествує". Вистава відбулася на день тезоіменитства відвідувачки Києва.

Особливістю вистави було те, що вона супроводжувалася балетом (сальтами, тобто танцями), є тут і співні партії; до речі, танці були "шабельні", "метальні", "сатирові", "столцові" і "кубкові", знаємо, що танці були і в драмі Л. Горки "Йосиф-патріарха". Пролог у творі розрослий, має три дії і був ніби осібна вступна п'єса, а блочну структуру, як і в попередніх п'єсах драматурга, збережено й тут. Пролог отож — це діалог Гніву та Доброродства і маніфестує важкі часи передєлизаветинські з пом'якшенням режиму за неї, коли "Милість та Істина зустрічаються", а "Правда й Мир цілуються". При цьому час перед зацарюванням Єлизавети зветься прямо: "час такий лютий, час пребідний", нова ж цариця уподібнюється Петру І. Друга ява складається з гербових анаграм — як і в "Образі пристрастей світу цього", але там — у кінці; є тут і танці. М. Петров щодо цього прийому писав: "Подібні анаграми ми бачили в польських шкільних драмах у честь Станіслава Лещинського і в московських шкільних драмах у честь Петра І"²¹. Третя ява прологу — виїзд утіленого Києва в золотому возі. По тому йдуть три дії, що розповідають історію римського імператора Марка Аврелія з його двірцевими заколотами та інтригами, що, звісно, нагадували про заколоти й інтриги в російському дворі — історію з Біроном, наприклад. Для нас має спеціальний інтерес те, що в драму вводяться філософи Геракліт та Демокріт, які дивуються з непостійності світу, а саме вони починають драму "Образ пристрастей світу цього" — ще один доказ, що останню написав таки М. Козачинський. Тема розмови філософів така ж, але вислів інакший. Інша річ, яка не може не звернути увагу: виставу бачив чи брав у ній участь Г. Сковорода, принаймні в його творах трапляються алюзії з цього твору; так, у пісні 20 «Саду божественних пісень" бачимо іронічну:

Світе, світе безпорадний!

Вся надія в царях!²² —

а в трактаті "Боротьба архістратига Михаїла з сатаною" йде пряма цитата з цієї ж п'єси М. Козачинського²³.

¹⁹ Возняк М. Історія української літератури. Т. III. Львів, 1924. С. 228.

²⁰ Максимович М. Собрание сочинений. Т. III. К., 1880. С. 737.

²¹ Петров Н. Очерки... С. 352.

²² Сковорода Г. Твори: В 2 т. Т. I. К., 1994. С. 67.

²³ Там-таки. Т. 2. С. 71-72.

У кінці драми подається словослів'я Єлизаветі та її насліднику Петру Феодоровичу. В епілозі віститься про п'ять головних якостей вірних підданих: Віра, Надія, Любов, Істина, Веселощі. Музи російські співають подячну пісню. По тому була ілюмінація.

Значення твору в тому, що в ньому розіграно цілком світський античний сюжет (в «Олексії, чоловіці Божім'' він мав усе-таки релігійний характер), але аналогія історії Марка Аврелія з Єлизаветою цілком умовна, хоча й прямо заявлена (так само і в драмі про Олексія аналогія з Олексієм Михайловичем). М. Петров слушно пише про цей твір : «П'єса М. Козачинського являє чистий тип панегіричних драм, які звуться ludi caesarei (царська забава. — В. Ш.), і відзначається загальними для них недоліками''²⁴. Вона переповнена видовищними помпезними ефектами: танцями різного типу, співами, славославленнями, при цьому «російські дочки" переплітають на піраміді різнопістяві узори, стрілянням з гармат тощо — таким чином, вистава перетворювалася у глядалищне дійство; ясна річ, при цьому глибини змісту чи постановки тих чи інших проблем не передбачалося, через що можемо зрозуміти, що відчував молодий Г. Сковорода, дивлячись на те несмаковите дійство.

На такі речі почав переводити свого таланта Михайло Козачинський, людина увіч непересічна для свого часу, яка могла творити і на дуже високому мистецько-інтелектуальному рівні, про що свідчить п'єса «Образ пристрастей світу цього", а втім, вона теж захоплена знаднощами того-таки світу. Його поетична практика цікава ще й тим, що саме він почав широко користуватися подвійним леонінським віршем, який у другій половині XVIII ст. став модним.

²⁴ Петров Н. Очерки... С. 357.