Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Байка в літературі українського бароко
Розвинене бароко. Загальні статті

Історія байки в літературі нашого бароко досить вивчена, принаймні маємо її антологію з розгорнутою розвідкою Володимира Крекотня, він же ту антологію й уклав¹. Саме цей учений, розглядаючи рух жанру, зауважує, що літературна байка прийшла в Україну за часів Ярослава Мудрого у складі "Повісті про Акіра" (с. 9). Указує дослідник і на народні байки, "які побутували, а частково й зараз побутують в народному середовищі. Безумовно, що чимало з них виникло в народі чи прийшли в народ у дуже давні часи" (с. 9), правда, докладніше цього подання не розглядає — йдеться ж бо про великий цикл казок про тварин². У своїй книзі "Мисленне дерево", оглядаючи "епос землі", я писав: "Епос землі був би неповний, коли б оминув символіку живого світу, тобто тварин, пташок і комах — безпосередніх співжильців на осонні, адже і з ними стародавня людина відчувала тісне споріднення і не могла не визначити духовного зв'язку усього сущого на землі"³. Тут-таки я вказав, що казки про тварин складали своєрідний тваринний епос, який, можливо, постав на віруваннях давньої людини в переселення душ, і що після смерті людські душі переселяються у тіла тварин з урахуванням символічного бачення кожної тварини, чи птаха, чи плазуна. Адже в нашому народному світобаченні, як відзначив ще М. Костомаров у праці "Историческое значение южнорусского народного песенного творчества"⁴, вони мали живий зв'язок із навколишнім середовищем, відтак тварина, в яку поселявся дух предка, починала жити уподібненим до людського життям, тварина, отже, тотемізувалася, ставала відповідною людині й часто оголошувалася кревною з людиною, ототожнюючись із певною особою чи соціальною групою. На цій тотемічній основі, очевидячки, й постав епос тварин у народній творчості, що потім переріс у літературний жанр, у якому тварини ставали алегорією людини, з чого постало й неодмінне моралізаторське призначення байки.

¹ Байки в українській літературі XVII— XVIII ст. К., 1963.

² Їхній корпус уклав Володимир Гнатюк (Етнографічний збірник. Т. XXXVII- XXXVIII. Львів, 1916).

³ Шевчук В. Мисленне дерево. К., 1989. С. 91.

⁴ Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. Кн. VIII. СПб., 1905.

Байка найбільше користувалася мандрівними, міжнародними сюжетами, що могло виходити із шкільної практики, коли учні у класі поетики писали твори на задані теми, тобто класичний сюжет, чи з практики ораторської прози, куди байки часто вводилися як моралізуючі приклади, а сама ораторська проза в основі своїй спиралася на чисто літературні джерела. Підтвердженням цієї думки є класифікація барокової байки: вона траплялася в риториках та поетиках, тобто шкільних підручниках, у проповідях чи полемічних трактатах (у І. Вишенського, І. Галятовського, А. Радивиловського, в «Ітиці ієрополітиці" — збірці дидактичної поезії), інколи переносилася з інших літератур — байки Л. Ґвіччіярдіні, і тільки під пером Г. Сковороди оформилася в самостійний окремий цикл ("Байки харківські»), в якому, правда, так само було використано ряд сюжетів міжнародних. Не зайве відзначити при цьому, що й поети XIX ст. так само більшість своїх байкових сюжетів творили на літературній основі, даючи фабулам Езопа та Ляфонтена своє оригінальне опрацювання (так, до речі, творив і А. Глібов). "Не треба забувати, — резонно писав В. Крекотень, — що в давній літературі поділ творів на оригінальні й перекладні має дуже умовний, відносний характер: оригінальна література дуже часто спирається на перекладну і навпаки — перекладна досить часто переосмислювалася і перероблялася відповідно до місцевих потреб і уподобань. Тому в давній літературі оригінальну й перекладну спадщину слід розглядати в тісному взаємозв'язку, не проводячи між ними надто різкої межі, тим паче, коли мова йде про байки. Адже загальновідомо, що байкарі всіх часів і народів значною мірою черпають сюжети своїх творів із міжнародної скарбниці і оригінальність байки виявляється не стільки в самобутності її сюжету, скільки в особливостях його обробки і застосування"⁵.

Античні теоретики літератури розглядали байку як різновид прикладу в мистецтві риторики, який допомагав риторові виводити ту чи іншу словесну формулу; так розглядалася байка і ренесансними та бароковими теоретиками, які ґрунтували свої виклади на античній традиції. І досить пізно байка почала розглядатися як самостійний жанр — це вже в курсах поетики. Приклад-фабула чи приклад-байка в риториках подавався як фіктивний у супротилежності до реального життєвого, в якому немає нічого надприродного; байка ж при цьому — виплід уяви письменника чи літературна ремінісценція, творення фіктивного світу. При цьому байка й літературний вимисел не одне і те саме, про що чітко зазначає поетика Митрофана Довгалевського "Сад поетичний". Тут подається таке визначення байки: "Що таке байка?" Відповідаю: байка — це неправдивий або видуманий твір, який проте виражає певну істину. Так байки Езопа містять у собі певні повчання, які стосуються характеру людей. Байка буває двох видів: раціональна або людська, що зображує мову або вчинки людини, яких не було і не могло бути. Другий вид — моральна байка, або аполог, що приписує людські вчинки тваринам і диким звірам. Як наприклад: розмова собаки з пастухом, вовка з ягням, лисиці з виноградом. До цих двох можна ще додати мішану байку"⁶. Далі теоретик розглядає байку і вимисел, убачаючи між ними відмінність: "Поетична видумка має певну основу правдивості, і ця річ, на якій вона ґрунтується як на фундаменті, є теж наче правдивою. Байка ж цього не має". Це саме вістить і поетика 1738 р.: "Різниця між байкою і вимислом полягає в тому, що вимисел може бути про цілком вірогідну подію, як, наприклад, у Вергілія: Еней і його діяння історично достовірні, але те, що вигадав Вергілій, не в усьому відповідає історії; вимисел принаймні повинен мати реальну основу для наслідування, що ж до байки, то вона вигадується без будь-якої правдоподібної основи"⁷.

Байкотворець із птахами та звірами

⁵ Байки в українській літературі XVIІ— XVIII ст. С. 8.

⁶ Довгалевський М. Поетика. (Сад поетичний). К, 1973. С. 184— 185.

⁷ Ін-т рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського. Петров (Лаврй). № 322, арк. 38 зв. — 39.

При цьому до реальності байка наближається не зображуваною картиною, але другим своїм читанням, своєю, можна так сказати, підтекстовістю на основі натякової поетики чи моралізаційного висновку, через що після викладу байки часто подається розмислове резюме, що його Г. Сковорода назвав "Силою": тим самим байка з'єднує фіктивно витворений світ із світом реальним і потребою дидактичною, тобто навчанням. Саме тому наші поетики зазначали, що "байка містить у собі частку істини"⁸ — фіктивно створена картина допомагає пізнанню істини. Такий погляд на байку допомагав нашим теоретикам твердо вводити такий жанр у барокову поетику, хоча, треба признати, байка, попри те, особливого поширення в давній літературі не здобула, здебільшого залишалася прозовою і тільки зрідка ставала поезією; причиною того бачимо пізнє введення жанру байки в поетики і первісний розгляд її та застосування в системі риторик як жанру прозаїчного. Таким чином, перше призначення байки дидактичне, навчальне. Друге — розважальне, на що також указували наші теоретики літератури того часу, інколи називаючи байку "жартами чи жартівливими оповіданнями", хоча жарту в байці назагал буває мало, більше там повчальності. Але розважальність байки могла бачитися в іншому вимірі: входячи складником у проповідь, оживлювала її і збуджувала уяву та увагу. Саме тому Г. Сковорода називає байки "добропристойними іграшками"⁹, при цьому зазначивши, що "мудра іграшка приховує в собі силу". Таким чином байка, за Г. Сковородою, — це "розумний жарт". Дефініція "розумного жарту" має в мислителя свою розробку: "Нерозумну пиндючливість зустрічають за зовнішністю, випроваджають зі сміхом, а розумний жарт поважний вінчає кінець. Немає смішнішого, як розумний жарт з порожнім нутром, і немає нічого веселішого, як смішне обличчя з прихованою дільністю" (с. 101). Отже, байку Г. Сковорода розглядає в системі бароко, що вкладається в його формулу принципу силену: груба зовнішня форма (маска, футляр) приховує в собі прекрасну скульптуру силену — мудрість. Г. Сковорода ототожнює байку і притчу: "Байка й притча — одне і те ж". Для розшифровки цієї тези він наводить приклади гамана і грошей у ньому чи горіха із шкаралущею та зерном. Гаман і шкаралуща — це і є зовнішня історія, яка ховає внутрішню суть: гроші чи ядро горіха. Відтак "байка тоді буває погана й бабська, коли в підлій і смішній шкаралущі своїй не ховає зерна істини і схожа на червоточний горіх" (с. 101). Отож у грубій формі ("непотребі") може ховатися коштовний камінь. І далі: "Як образ без сили Божої порожнеча, то й байка така без істини" (с. 102). Саме тому байки зве письменник "потішним і фігурним рядом писань". Сама по собі фабула — це "тлінні фігури", за якими треба бачити "живу подобу". Відтак Г. Сковорода вказує на різновиди алегоричного чи підтекстового письма, що й визначають загальні принципи поетики бароко: ієрогліфіка, тобто фігурне зображення конкретної речі, яка має символічне значення (наприклад, змія — мудрість, обручка — вірність тощо); емблематика — картинки із символічним значенням; символіка — образне трактування вислову чи певної історії; таїнства — прихований зміст за видимою формою (шкаралуща — ядро горіха); притча — алегоричний зміст оповідженої історії, байки; подобизна — натякова поетика; приказки — розумові висновки. Все це мислитель ставить в одному ряді. Отже, виходячи з таких настанов, вістить Г. Сковорода, треба читати й Біблію, бо вона з "тайнотворених фігур, притч і подобизн утворена". При цьому письменник сполучає акти зображення, приєднання й уподібнення, тобто створена фіктивна картина (зображення) має своє внутрішнє читання (приєднання) і стає відображенням живого світу (уподібнення). Вельми виказисто трактує Г. Сковорода і принципи наслідування відомих сюжетів чи думок своїх попередників: "Не мої це думки — не я їх вигадав, бо істина безначальна. Але люблю (тобто маю їх у своєму світогляді. — В. Ш.) — тим і мої, люби — і будуть твої" (с. 102). Люди самі від себе різні ("твій плотський бовван різниться від мого опудала"), але духовне наповнення може бути однакове — "в цьому полягає справжня дружба та єдність думок". Саме оце духовне наповнення й може бути відбитком "вічної істини", "а ми в ній, як яблуня в своїм зерні затаїмося". Тому й байки, вважав Г. Сковорода, "то лише образи, що криють як полотном істину" (с. 102—103). Ось чому мислитель радить читачу не зневажати байкарства.

⁸ Там-таки. Петров. (Сем.). № 253.

⁹ Сковорода Г. Твори: В 2 т. Т. 1. К., 1994. С. 101.

У байках діють не лише тварини, а й люди, бо в суті предметом їхнім є взаємини між людьми — саме такі байки найбільше наближаються до притчі. Зрештою, і в Г. Сковороди деякі байки не про тварин: наприклад, у байці "Голова і Тулуб" розмова ведеться між частинами тіла людини, в байці "Баба та Гончар» діють тільки люди; можуть діяти частини механізму («Годинникові колеса»), людина і вітер ("Вітер та Філософ») чи неживі предмети ("Два коштовні камені — Діамант і Смарагд») тощо. Через це, на нашу думку, не мав рації В. Крекотень, не вводячи подібні алегоричні фабули в свою антологію байок, — поняття байки, як бачимо, в ті часи розумілося ширше, аніж у часи пізніші; основним показником жанру була алегорична та морально-навчальна призначеність твору. Недаремно в тодішніх поетиках байка зветься моральною. Інакше байку називали, як указувалося, апологом, що ним позначали алегоричне оповідання про тварин також моралізаторського характеру. Зрештою Силуян Озерський, автор поетики 1686—1687 р., не ототожнював цих понять, бачачи байку "поняттям родовим, в той час як аполог відносно байки є поняттям видовим"¹⁰. Відтак саме апологом (так і в М. Довгалевського) бачили теоретики тільки байку про тварин. Типовими зразками апологетичної байки вважалися фабули Езопа. Окрім байок- апологів існували ще байки мішані, де діяли нерозумні істоти й люди, такий тип байки також є в Езопа. Сама байка, за визначенням теоретиків, має складатися з трьох частин: профабуляції (інакше вступ, часом із вказівками на джерело сюжету, згадка чи похвала Езопу чи іншим славетним байкарям, її звали ще ексордіумом), префабуляції (це виклад фабули) і аффабуляції (епілогу, в якому подавався моральний висновок, іноді з морального висновку байка й починалася). Найчастіше байка складалася з двох частин (профабуляції та фабули), коли моральний висновок подається перед фабулою, або ж з фабули та епілогу, в якому подається моральний висновок. У Г. Сковороди моральний висновок (Сила) інколи розширювався в маленький філософський трактат. Байки можуть мати й вигляд простої оповіді, без особливого наголошення на моральне трактування, такі байки бувають короткі. При цьому байка часто відбиває людські вади. Давні українські байкарі найбільше використовували сюжети Езопа, посилаються вони також на Гомера, Гесіода, Стесіхора, Архілоха, Горація, Авсонія, Афтонія, польського байкаря Т. Бедермана (писав латинською мовою), більшість цих байок в обробці українських авторів мають характер імпровізації на задану тему (шкільна практика), при цьому тут не раз вживалася барокова поетика, вносилися елементи українського побуту, тобто опис подавався, як зазначав Г. Сковорода, "малоросійськими фарбами", отже, вводився місцевий колорит.

¹⁰ Ін-т рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського. Петров (Мих.) № 499, арк. 179 зв. - 183.

Л. Тарасевич. Бій із Змієм

Мистецтво байок, як уже говорилося, відоме ще з часів Київської держави. Добрр знали його і в XVI ст. В главі 5-й своєї "Книжки» Іван Вишенський пише: "А щодо інших прокурацьких байок, виголошених у ваших книжках, князі-біскупи, то я вправлятися в байках, вам відповідаючи, не хочу"¹¹. І далі:

"Відповідати на байки не хочу, не хочу бачити танцевідця, змія зваби, за якого ваші милості йдете слідом і ведете крок, не хочу вправляти дух чистого мудрування у смердячій забаві світського словесного мудрування" (с. 72), тобто бачимо тут заперечення традиції використання у творі байкових прикладів. У «Короткослівній відповіді Феодула" І. Вишенський пише: "все це байки, неправда і мудрування мирського духу" (с. 170), і цей ряд увіч виявляє знання ним поетики байки, а про байкотворців згадує полеміст у «Видовищі мисленнім" (с. 221). Зрештою своє знання доказує практично, приводячи в «Посланні до Домникії" байку про коня, яку зве притчею (с. 174). Коня виховано в стайні в путах, він вирвався на волю й почав шаліти "через свавільну владу свою". Після короткого викладу фабули письменник подає мораль: "Це так власне, як хто з догматів благочестя буде випущений у латинське мудрування та хитрість — тоді вже невідомо, як його ухопити, спутати й притягти до благочестя" — отже, маємо правильно побудовану байку. Друга зветься "повістю" й оповідає про братів-однодумців, які увійшли в іночий чин, були мучені ідолопоклонниками, один муки витерпів, а другий ні. Після цього йде моралістичний розмисел (с. 177—178). Особливістю цієї байки є те, що вона є ремінісценцією агіографічного оповідання, тобто середньовічної, а не античної літератури, оповідається тут про людей, жанрово зве її полеміст також притчею. А в «Зачіпці мудрого латинника з дурним русином" подається притча про Віру. Цікаву рису її становить те, що байка є ніби продовженням моралістичного роздуму про коня, який вирвався на волю: самої фабули нема, а є тільки розмисел. У "Видовищі мисленнім" оповідається ще одна притча про двох синів, один пішов служити царю, другий залишився вдома, перший став добротворцем, а другий ледарем та гульвісою (с. 223—224), після фабули також подається моральне резюме. Отже, знову маємо байку про людей. Таких давніх байок-притч, гадаю, можна було б нашукати в XVI — першій половині XVII ст. більше. В. Крекотень цим спеціально не займався, не ввів у свою антологію і байок І. Вишенського — тут ще потрібні розшук та дослід. Так, зокрема, знаємо оригінальну байку у формі пародії на судовий запис у Луцьких книгах 24 травня 1630 р. Тут суддя — Пугач, підсудок — Сич, возний — Лунь, свідок — Дрімлик, інші свідки — нічні птахи. Описується типовий свавільний напад, але напасників ("купу") складають не люди, а півтораста раків по-гусарському, двісті слижів (риба) з рогатинками з П'ятигорська по-козацькому, сім пугачів із Пінського повіту і дванадцять горобців. Сама пародія-байка створена в поетиці нищинської поезії (правда, вона прозаїчна), наприклад, тут сіножаті сокирами рубають, а ріки, озера, стави, сажавки вогнем палять, також гори, ліси, гаї косами косять. Сама байка по-своєму унікальна, правда й те, що такий її вид літературного розвитку згодом не дістав, може тому, що вийшов не із школярського середовища, яке здебільшого й культивувало байку та пародії, а таки з судейських писарчуків. Форму байки має й інша пародія під назвою "Зиск пана Гроша на Калиті отриманий" ¹².

¹¹ Вишенський І. Твори. К., 1986. С. 71.

Той же матеріал, який оприлюднено, дає підстави датувати початок розвитку байки з другої половини XVI ст., відколи дійшло більше пам'яток, зокрема одну з байок розписав у своїй поемі "Роксоланія" (1574) С. Кленович — про неї я докладніше скажу в статті "Анімалістично-алегорична поетика у творах XVI—XVIII століть". А от байка "Про Дерево та Море", що її ввів Клирик Острозький у "Відповіді на другого листа отця Потія" від 1599 р., може бути названа класичною, правда, вона гомілетичного характеру. Фабулу бере автор ніби з Біблії, посилаючись на книгу Ездри, але там такої фабули нема (в сучасному виданні): сюжет мандрівний. Його ми фіксуємо ще в Д. Братковського у вірші "Чужа праця". Епілогу з моральним висновком тут нема, бо його подано у вступному розмислі (профабуляції), розвиток має аналогічний характер, тобто дії героїв в образі дерев, моря прирівнюються до "покладених од Бога меж", на чому будується моральна наука. Ян Щасний-Гербурт в "Розмислі про народ Руський" (1613) творить також справжню байку, з античним сюжетом в основі, з моральним висновком, але твір не анімалістичний, а алегоричний. Герої тут Оливковий Ліс та Рілля, а антична фабула пристосовується до українського життя. Притче- вий характер має байка М. Пашковського "Руська історія про Кінську воду та Дніпро", але про це поговоримо в статті про анімалістично-алегоричну поезію. Загалом у першій половині XVII ст. байки трапляються спорадично, більш-менш цілісні її пласти знаходимо в другій половині XVII ст. у творчості І. Галятовського та А. Радивиловського.

В Іоаникія Галятовського серед прикладів до його казань, уведених у книгу "Ключ розуміння" (1659), є цілий ряд таких, які розробляються у формі байки, яку можна назвати гомілетичною, є зразок байки класичної. Про принципи алегоричного зображення звірів у згаданій книзі письменник вістить досить виразно, зокрема в "Казанні на в'їхання Боже": "Як у Вавилоні мешкали звірі дикі, — пише він на аркуші 56-му, — гіпокентаври, сирени, їжаки, так на світі знаходяться люди лихі, безбожні і грішні, які через свої учинки називаються звірами дикими, гіпокентаврами, сиренами та їжаками, бо сам Бог поган і людей грішних, які мали б навернутися до віри християнської, називає звірми дикими". Про гомілетичні байки І. Галятовського, а також про вживання, при тому досить рясне, ним анімалістично-алегоричної поетики в проповідях я скажу далі в окремій статті про анімалістично-алегоричну поетику, тут же зазначу, що класичних байок письменник створив досить мало.

Найцікавіша з них "Орел та Стріла" — про Орла, котрий побачив на стрілі, яка його поцілила, орлине пір'я, з чого висловлює жаль. Моральний же припис автора симптоматичний: "Є то байка. Але до нашої мови стосується. Бо не жаль чоловікові, коли його ворог не любить, б'є, зневажає і кривду йому чинить, але жаль чоловікові великий, коли його ближній не любить, і в нещасті не рятує, і на здоров'я його наступає"¹³, при цьому автор подає біблійні приклади про міжусобні війни. В нашому ж випадку маємо прямий відгук на сумнозвісне змагання Івана Виговського та його заколотника Мартина Пушкаря, полковника полтавського, що й справді розпочало в Україні братовбивчі війни і довело зрештою нашу землю до руїни.

¹² Український археографічний щорічник. Вип. 2. К., 1993. С. 170, 175-176.

¹³ Байки в українській літературі XVII— XVIII ст. С. 114.

Значно більше написав байок Антоній Радивиловський, їх є двадцять. Оскільки байки А. Радивиловського — визначне явище в українській літературі, подамо про нього короткі біографічні дані. Народився, очевидно, у 20-х роках XVII ст., принаймні в кінці 40-х закінчив Києво-Могилянську колегію, після чого був, очевидно, архідияконом Чернігівської єпископії, потім кілька літ проповідував у різних церквах Києва, а з 1656 р. стає казнодією (проповідником) Києво-Печерської лаври. В 1671 р. став тут намісником, а в кінці 1683 р. — ігуменом Микільського монастиря. Помер 10 грудня 1688 р. До 1671 р. у нього було складено два великі томи проповідей, 1676 р. видав «Огородок Марії Богородиці" — збірку проповідей, а в 1688 р. другу книгу "Вінець Христовий", обидві вийшли в Києві. Зберігся ще один рукопис "Вінця Христового", підготовлений до друку між 1676—1683 рр. — текст його дещо різниться від друкованого. Отже, проповіді творились у 50—80-х роках XVII ст., але більшість із них — до 1671 р. Вибірку з них легенд, анекдотів, фацецій, мітів, казок, байок, диспутів, парабол видав із ґрунтовною розвідкою на 206 сторінок той-таки Володимир Крекотень¹⁴. Проповідники ставили перед собою головну мету морально-дидактичну — спрямування людської поведінки в дусі християнських приписів, цій меті служать і белетристичні вставки, які майже всі є ремінісценціями або виписками з різних книг, на що подається поклик: "Як пише один із учителів церковних...", "пишеться у "Зверцадлі"...", "пише Іоанн Диякон..,", "пише святий Методій-патріарх..." тощо, причому матеріал використовується все чужоземний та книжковий і дуже рідко місцевий, український. Таким чином, оповідання А. Радивиловського, як правило, — книжкові запозичення. Такі запозичення він подає кількома способами: перекладає твір, більш чи менш віддаляючись од оригіналу, чи переказує сюжет, чинячи переспів; часом оповідання стоять на межі між перекладним та оригінальним. Ці зауваги стосуються і його байок. Загалом творче опрацювання сюжетів більш мовно-стилістичне, як творче, через що художня цінність їхня буває й невелика, тому докладніше на них не зупинятимемося, відсилаючи цікавих до ґрунтовного розгляду, здійсненого В. Крекотнем. Нас же тут цікавлять спеціально байки. Мова творів А. Радивиловського — книжна українська із сильним уторгненням народної, немало є й полонізмів. У проповідях вимічено 31 випадок застосування байок як прикладів до моральних повчань; сюжетів, як уже говорилося, використано 20. Запозичено їх в Езопа, Григорія Назіянзина, святого Кирила, але здебільшого на джерела письменник не вказує, тож використовував він, як і І. Вишенський, традицію античної й середньовічної байки. Вчені, однак, переконливо довели, що більшість сюжетів узято з книги німецького гуманістичного поета Йоахима Камерадіуса (1500—1574), з його латинської прозової переробки, яка вийшла вперше в Ляйпцігу в 1538 р. і згодом не раз перевидавалася. А. Радивиловський вільно переказує сюжет, часом самостійно імпровізуючи, мораль байки часом подається як афористичний висновок, інколи розкриває алегорію сюжету, подекуди з'єднуючи обидва способи моралізаторського висновку. Наслідування середньовічній байці приводить автора до того, що часом світський сюжет пристосовує до потреб церковної пропаганди та схоластичних алегорій, не раз автор опиняється поза системою загальнолюдських категорій добра та зла, такі пристяжки бувають досить штучні, хоча й по-своєму вишукані. Інколи мораль подається не після фабули, а перед нею, і фабула її ніби розвиває, в кінці ж іноді йде розвиток моралі (як у байці "Дерево і Сокира", до речі, вельми дотепно й майстерно розказаній). Проступає в цих байках не раз і християнська мізантропія — світ подається як злий, облудний, хитрий і поганий. У таких випадках висновком стає не людська мудрість, а церковна ідеологія.

Титулка книги А. Радивиловського "Вінець Христовий ». Київ, 1688

¹⁴ Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського. З історії української новелістики XVII ст. К., 1983.

Зате годі заперечити А. Радивиловському його барокової вигадливості алегорій. Так, оповівши відому фабулу про Лиса та Журавля і про їхнє взаємне пригощення, в моралі письменник пише: "Либонь буває так, що світ цей звабний і хитрий власне як лис. Запросить часом людину до свого бенкету, але страви свої, тобто уряди, багатства, високе уродження, славу подає на вельми мілкій мисі щастя, або через випадок бідний чоловік заледве того бенкету світового скуштує, і хоча його страв на якийсь час і заживе, однак несприятно і нездорово буває, коли після них у різні впадає хвороби"¹⁵. У байці "Смоквоїдка і Дрозд" птахи стають алегоричними фігурами: перший як образ тіла, бо любить їсти солодке, другий як образ душі, бо живиться сухим ягіддям; відповідно байка переростає у чергову, досить дотепну варіацію християнського фабла про боротьбу душі і тіла (с. 120—122). Цікава з цього погляду байка "Яструб і Болотна Курочка" (Кокошка), в якій поставлено світову проблему великої і малої людини: тієї, яка літає, і тієї, яка на болоті годується робачками. Відповідно, Яструб — алегорія людини, котра "хапає гонори, титули цього світу... набуває різних високих титулів: то мостивий (шляхтич. — В. Ш.), то вельможний (магнат. — В. НІ.), то ясновельможний (гетьман. — В. Ш.), то світлий чи ясносвітлий (князь. — В. НІ.), то найясніший (король. — В. НІ.), то велебний, то превелебний (священики та ігумени. — В. НІ.), то яснопревелебний (архімандрити. — В. НІ.), то преосвященний (єпископ та митрополит. — В. НІ.), то святійший (патріарх. — В. НІ.)", така людина протиставляється малій, котра каже: "Я, в убогій халупці сидячи й уряду жодного не маючи, малою річчю задовольняюся і кожен дасть мені спокій" (с. 123).

Позицію витримано в християнській ортодоксії, але не можемо не відзначити й гуманізму, закладеного в цьому творі: мала людина тут підноситься вище великої, відтак вона любіша Богу. До речі, ця дискусія, почата ще в Середньовіччя, протягнеться згодом у часі до романтизму з його культом великої людини, реалізму з його культом типової людини, неоромантизму з його поверненням до культу героя і т. д.¹⁶, загалом це окрема й дуже велика тема. З іншого боку, маємо тут позицію, близьку до протестантської, із запереченням не тільки шляхти, гетьманів, князів, королів, але й вищих духовних чинів: священиків, ігуменів, єпископів, навіть патріархів, і ця позиція наближає А. Радивиловського до І. Вишенського. Це очевидна реакція на ренесансне бачення людини з підкресленням її титанізму і є поверненням до середньовічного ідеалу, до чого примушує ортодоксальна настроєність автора. Водночас не можна не помітити, що відбито тут реакцію на суспільні змагання другої половини XVII ст., часу Руїни, коли при явному занепаді героїчного духу і посиленні ідеї упокорення та примиренства (згодом, як побачимо при аналізі творів П. Орлика, С. Яворського та ін.) героїчна традиція знову відродиться. З цього погляду байка стає яскравою ілюстрацією часу, в який постала.

Ортодоксальність А. Радивиловського не завжди переважає. Так само, як цілком по-протестантському він засуджує духовні чини, так у байці "Жінка й чоловік-п'яниця" по-своєму заперечує акт покаяння, вважаючи, що зло, закорінене в лихій людині, вічне і не виправляється: "До чого в молодості приклалися, вже в старості своїй того не залишать.

¹⁵ Байки в українській літературі XVII— XVIII ст. С. 118.

¹⁶ Багато про це пише з неоромантичних позицій Дмитро Донцов у книзі «Дві літератури нашої доби» (Львів, 1991).

Розпутник не покине розпутства, п'яниця — пияцтва, здирник — здирництва, костиря (гравець у кості. — В. Ш.) — костирства, вбивця — вбивства, як і всілякі інші гріхи"¹⁷ — до речі, це йде цілком урозріз із агіографічними оповіданнями, у яких не раз розпутниця чи розбійник стають святими, покаявшись. Різко суперечно до А. Радивиловського заговорить у цей час про ці ж проблеми Дмитро Туптало у "Комедії на успіння Богородиці" (дивись про це в розвідці про останнього). Сам же А. Радивиловський ніби декларує ідею вродженого зла. Про домінанту зла над добром говорить письменник у байці "Вугляр і Білильник», при цьому посилається на Івана Золотоустого, який казав: "Не з доброго злий направляється, але зі злого добрий заражається" (с. 125) — байка ілюструє моральну настанову людині не входити в лихі компанії, власне це ремінісценція мізантропічно-християнської втечі від життя.

А. Радивиловський, хоча й заперечує світські та духовні чини, але вищої влади царської таки не заперечує, відповідно й Христа; у спробах дорівнятися з тими, котрі є носіями цієї влади, автор бачить гординю (байка "Лев, Осел і Лисиця"). В цій позиції, коли письменник заперечує ясновельможного (тобто гетьмана), а ставить над усіма царя, відбилася, можливо, позиція тієї частки духовенства, яка була опозиційна до козацтва і наставлена суперечно до визвольних змагань гетьманів. Така цілком опортуністична позиція відбита і в байці "Осел і Йовиш", у якій Осел просить полегшити йому тягар у роботі, змінивши господаря-пана. Йовиш дає йому пана не ліпшого, а гіршого, відтак, коли Осел і цим не задовольнився, ще й такого, котрий здирає з нього шкуру. Байка вельми точно відбиває ситуацію в Україні в 50—70-ті роки, яка й справді мала на той час три орієнтації: польську, турецьку та російську. Осел, який утілює тут образ України, також міняє три господарі. Можна гадати, що байку скеровано супроти П. Дорошенка, який прийняв турецьку протекцію, і є реакцією на сумнозвісні події в Правобережжі в 70-х роках, коли після находів турецького війська воно перетворилось у пустку. Якщо таке читання правильне, можемо сказати, що А. Радивиловський не був прихильником Козацької держави, а отже, й революції, а вважав, що за Польщі Україні було ліпше, як за Московщини, не кажучи про турецьку протекцію, отже, стояв на тій позиції, на якій були І. Виговський, П. Тетеря, М. Ханенко чи літописець Самовидець. Водночас, як свідчить байка "Лев, Осел і Лисиця" (Україна тут також в образі Осла), був супротивним і незалежницьким настроям в українському суспільстві. Резюме байки "Осел і Йовиш" свідчить про те виразно: "Так власне трапляється з тим, котрий з одного місця через малі тяжарі, дані собі від старшого, відходить на друге, де в далеко більші тяжарі, біди і нужди впадає" (с. 127).

Не менш яскраво відбиває українську ментальність та й політичну ситуацію того часу байка "Орля і Горобець" (с. 127—128) — ідеться про типово українське заздрісне саможерство. "Багато таких знаходиться людей, — резюмує автор поведінку Орляти, яке заздрить Горобцю, котрий літає вище за нього, — котрі не літають високо, бо не можуть, бо крил не мають, тобто на гідності високі, на уряди їх не беруть. Такі, коли побачать когось, що високо літає, тобто пишно себе учиняє, досаджають йому часто. Але коли йому крила виростуть, як доступляться мудрості якої чи гідності якої чи багатств, що далеко вище літати будуть, стають пишнішими, поважнішими і до себе недоступнішими" — яскрава ілюстрація до історії гетьманів І. Бруховецького, Д. Многогрішного чи І. Самойловича, з ними й справді таке сталося. Це саме можна сказати про байку "Пастух, Лев і Олень» (с. 128), у якій говориться про підступну зрадливість деяких тодішніх політичних діячів.

¹⁷ Байки в українській літературі XVII— XVIII ст. С. 124.

Продовжує цю тему байка "Подорожні і Явір" (с. 128—129), де йдеться про невдячність за добродіяння (тут може бути натяк на І. Самойловича, якого пригрів біля себе Д. Многогрішний і який потім замістив його на гетьманському стільці, а можливо йдеться (і це певніше) про звісного доносителя на Д. Многогрішного генерального писаря Карпа Мокрієвича, за що потім українське суспільство учинило йому обструкцію. Так само чітко вписується в тодішнє життя і цікава байка «Рак і раченята" (с. 129) з мораллю: "Який господар, така і челядь. Коли господар заражений якоюсь гріховною принадою, тією ж проказою заражається і челядь. Коли господар буде п'яниця, обжерник, розпустник, кривоприсяжець, драпіжця, то певне й домові його такими ж, живучи, стають" — знову маємо антигетьманську позицію, відтак у бідах, що впали тоді на Україну, автор звинувачує нездалих її правителів.

У байці "Осел, Лев і Вовки" письменник ставить вельми популярну в тогочасному мисленні проблему тиранського, самодержавного і гуманного правління¹⁸. Тут А. Радивиловський стоїть на типовій для українців позиції: добрий, мудрий і гуманний правитель подається супротивно до тирана, якого наша традиція незмінно осуджує. Оскільки під Ослом в інших байках розуміється Україна, то тут маємо, очевидячки, натяк чи на Д. Многогрішного, чи на І. Самойловича, яким були властиві тиранські нахили. Ця ж думка проводиться і в байці "Пава і Ґава" (с. 130— 131). Про безчесного і хитрого дорадника правителя ідеться в байці "Лис і Козел", тобто маємо ще один причинок до державотворчого мислення в давній українській літературі.

Байки А. Радивиловського — найвидатніше, що створила у цьому жанрі наша писемність другої половини XVII ст. Не дивно, що мотиви деяких байок письменника відгукуються в "Байках харківських" і взагалі у творчості Г. Сковороди. Так, Г. Сковорода завіршував байку "Про Талеса і Жінку" (в А. Радивиловського с. 126), улюбленими мотивами Г. Сковороди були теми: про царя і народ, про птаха, котрий любив ласу їжу (Тетервак в "Убогому Жайворонку"), про тих, що живуть скромно й убого; про високолітних птахів і тих, що літати не можуть, тощо.

Як мислитель А. Радивиловський не в усьому високий, часом його спосіб думати проблематичний, часом обмежений, але в кращих байках яскраво відбивав і животрепетні проблеми сучасності.

Своєрідний цикл складають байки, вибрані з риторик та поетик XVII—XVIII ст. Писано їх здебільшого латинською (часом польською, книжною українською) мовою, і мають вони, як правило, загальнолюдський моралістичний характер, герої і спосіб мислення тут традиційні, та й не дивно, бо поетики й риторики подавали зразки, на яких мали вчитися байкотворчості учні, а не відбивали індивідуальні погляди й бачення. Але є серед них кілька творів неординарних, на яких варто зупинити увагу — це ті, що мають оригінальну розробку і ставлять проблеми животрепетно сучасні. До таких передусім належить "Моральна байка про Змію та Осу". Її вміщено в поетиці 1709 р., автором її не міг бути власник рукопису Серапіон Капцевич, бо в 1718 р. він був лишень викладачем граматики в Київській академії¹⁹; саму ж поетику написав Паїсій Клепиць, який помер у 1710 р. від моровиці, оце і є, на нашу думку, автор байки²⁰. В основу покладено Езопів сюжет, але йдеться, можливо, про один із антимазепинських випадів із осудом повстання. Принаймні В. Крекотень про це пише: "Звертає на себе увагу та обставина, що байка про Змію та Осу наведена в поетиці 1709 року, року Полтавської битви. Чи не є вона антимазепинським памфлетом? Чи не Мазепа виводиться в ній під образом Змії і чи не йому адресується цитована гнівна філіпика? Таке припущення цілком ймовірне"²¹.

¹⁸ Я докладно розглянув це питання: Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 112.

¹⁹ Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIІІ столетия. К., 1903. С. 112.

²⁰ Там же. С. 133.

²¹ Байки в українській літературі XVII— XVIII ст. С. 29.

Але, на мою думку, під Осою треба розуміти Петра І, а під Змією — Карда XII, який був "роз'ятреним самолюбством, що божевільно лютує". Резони національно-визвольних змагань для автора не існують. Ось його логіка: "Вже навдокучила боротьба напрямів, прихильники яких запалені вогнем внутрішніх чвар (маємо тут алюзію на відому "Думу Мазепи". — В. НІ.), особливо там, де ворогуючі пристрасті гордовитого мозку розкололи мислення на тисячі відтінків, і люди злобствують, охоплені несамовитою люттю, яка то вщухає, то вибухає" (с. 93) — отут уже на Мазепу справді натякається. Треба визнати, що сама байка написана талановитою людиною, але з цілком колаборантським мисленням. Її описи енергійні й пластичні: "Змія, звиваючись сімома кільцями, ніби якимись ланцюгами, хотіла зловити свого ворога (Осу. — В. Ш.). На її спині були темнозелені плями, а мінливий блиск золотом горів на лусці. Неначе народжена в храмах, вона тисячею різноманітних барв переливалася на сонці. Здавалося, що в ній виблискує невгамовне прагнення до перемоги і захищає її від нападу стільки щитів, скільки на ній лусочок" (с. 93). Не можучи перемогти Осу, Змія кидається під колесо воза (алегорія колеса історії), щоб загинути й зачавити з собою й Осу. Здавалося б, ця героїчна самопожертва могла викликати й захоплення, тим більше що Змія описана як героїчний войовник. Але писала байку ота Курочка з Болота, про яку вістив ще А. Радивиловський, через що мораль байки витримана в дусі типових лайок: "От і маєш ти за свою злобу, войовнича, отруйна і хижа Зміюко! У своєму писку ти плекаєш загибель багатьом, але бережись, не нападай на крилату Осу, бо вона ужалить". Пам'ятка — яскравий приклад занепаду національної свідомості та ясного політичного мислення в тодішньому українському суспільстві уже хоч би тим, що автор цілком ігнорує національно-визвольний чин І. Мазепи, котрий став союзником Карла XII, а стоїть на боці сили, що бере в ярмо його рідний край та народ.

Таку ж скерованість має і байка Митрофана Довгалевського «Про Ведмедя та Бджолу", яку автор умістив у збірку "Синтаксична система" (1735), — зважмо, що написано її після смерті Данила Апостола, коли Україна перебувала у вельми печальному становищі. Байка спрямована супроти тих, котрі постають на владу, — вони від того терплять нещастя: очевидячки, й тут маємо натяк на Івана Мазепу, і також негативний²².

Зате зовсім протилежне мислення бачимо в байці «Кінь, Олень та Людина" з риторики, прочитаної в Київській академії в 1744 р. — її автор увіч людина яснодуха. Написав риторику Тихін Александрович²³, мабуть, він є автором і байки. Світське його ім'я Тимофій. Навчався в Київській академії, був її наставником і записав курс риторики професора С. Кулябки. Згодом став архідияконом (1743) та ієромонахом (з 1744 р.) Братського монастиря в Києві. В 1743—1744 рр. викладав поетику, склав її курс "Настанова в поетичному мистецтві", де є чимало прикладів у віршах латинською, польською, російською та книжною українською мовами. В 1744—1745 рр. викладав риторику "Ораторські настанови", в 1745—1746 рр. — "Зібрання риторичних настанов". Через хворобу й зайнятість проповідництвом у лаврі відмовився викладати курс філософії. 21 жовтня 1746 р. помер. Його художню спадщину треба ще вивчати²⁴. Байка свідчить, що Тихін Александрович був національно свідомою людиною, зрештою, в 40-х роках XVIII ст. помічаємо посилення національно-опозиційних настроїв щодо Московщини в середовищі тодішнього освіченого стану.

²² Аполлонова лютня. Київські поети XVII-XVIII ст. К., 1982. С. 180.

²³ Вишневский Д. Киевская академия... С. 165-166.

²⁴ Один вірш Т. Александровича «Епітафія Данилу Апостолу, гетьману України» див.: Марсове поле. — Кн. 2. К., 1989. С. 257.

Про це яскраво свідчить драма Г. Кониського "Воскресіння мертвих" (див. окрему розвідку), бо, як я писав у "Козацькій державі": "Тільки за Єлизавети Україна певною мірою змогла перевести дух"²⁵, адже 30-ті роки були для неї жахливі (с. 257—259). Байка "Кінь, Олень та Людина" точно відбиває ці настрої. Фабула її коротко така: Кінь жив на "надзвичайно поживних пасовиськах" (читай: в Україні). Туди наскочив Олень і, загрозивши Коневі смертю, запропонував, щоб пасовиська були спільні (читай: Польща). На допомогу собі супроти Оленя Кінь закликав Людину (читай: Москва), яка допомогла прогнати Оленя, але коня загнуздала і перетворила його в раба. "І от ірже і аж стогне бідолашний полонений, впадаючи в тугу через те, що був настільки необачним, адже зволів скорше мати господаря, ніж терпіти сусіда, втратити волю, ніж пасовиська"²⁶. Мораль прозора: "Треба розсудливо прохати заступництва, щоб часом не зробитися рабами і щоб нас, вільних громадян, не мали потім за підлеглих людей" (с. 99). Тихін Александрович увів ще у свою поетику віршовану байку на всім відомий (завіршований і Л. Глібовим) сюжет про Коника та Мурашку²⁷.

У XVIII ст., одночасно із Г. Сковородою, найбільш цікавився байкою Тихін Колісниченко, на жаль, молодим померлий. У його рукописному збірнику 1758—1759 рр. є 18 байок. Здебільшого тут переоповіджено відомі байкові фабули, що переходили від байкаря до байкаря, але є кілька цікавіших, які мають глибший та оригінальніший підтекст.

Виразний підтекст є в байці "Про селянина та його синів. Згода"²⁸. Сюжет Езопів, але українську ментальність тут відбито точно: батько показує синам, які билися поміж себе, оберемка пруття, поодинці прути легко ламав, а разом не міг. Зате цілком колаборантський комплекс мислення відбиває байка "Про очерет та маслину" з такою сумнівною мораллю: "Ті, які тимчасово поступаються, перебувають у кращому становищі, ніж ті, які не поступаються" (с. 103) — сюжет також Езопів.

Є в Т. Колісниченка фабули мало поширені, як "Лев і Звірі", де під Левом, правителем, якого спершу шанували, а потім ті ж таки шанувальники ганьбили, можна вгадати Івана Мазепу, "Про Лева та Мишу" тощо. Байки цього автора є моральними, алегоричного в них небагато.

Загалом же переважна більшість байок, уміщених у риториках та поетиках, політично нейтральні і змістом своїм зчаста шаблонові.

Дві байки подала відома збірка дидактичних віршів, супроводжена серією ілюстрацій до них, "Ітика ієрополітика" — твір колективного складання києво-печерських ченців, вийшла за благословенням архімандрита Атанасія Миславського в 1712 р., згодом кілька разів перевидавалася і православними, й уніятами. Тут подається переказ байки "Селянин і Гадюка", яку в 1655 р. розповів польським послам Богдан Хмельницький, вказуючи на неможливість примирення між Україною та Польщею — цей факт переоповів згодом один із послів, історик Грондсь- кий²⁹. Байку докладно розглянув М. Драгоманов³⁰, через що докладніше на ній не спинятимемося. Нам цікаво в цій ситуації те, що байки віддавна пристосовувалися до сучасного політичного життя, у них вкладали подібного типу алегорії. Отже, байки, хоча й обігрували запозичені сюжети, часто мали на увазі події місцеві та насушні проблеми, подаючи це в другому читанні тексту.

Існували, однак, і чисто перекладні збірки. Найдавнішою є повість "Стефанит та Іхтилат", найстаріші списки якої з'явились у нас у XII ст. і дотривали до XVIII ст., оповідь тут ілюструвалася байками. Подано серію перекладених байок у збірнику XVII ст. "Глядалище життя людського, в якому виявлені є дивні бесіди тварин із істинними, до того належними, повістьми для науки всякого чину і сану людей" ³¹. Таким був і збірник "Забавні години" італійського письменника XVI ст. Л. Ґвіччіярдіні, перекладений із німецької в 60—70-х роках XVIII ст., де також був ряд байок³².

²⁵ Шевчук В. Козацька держава. С. 279.

²⁶ Байка в українській літературі XVII— XVIII ст. С. 99.

²⁷ Вперше надруковано текст: Киевская старина. 1902. № 10. С. 1—4. Документы, известия, заметки. В антології В. Крекотня с. 88—91.

²⁸ Байка в українській літературі XVII— XVIII ст. С. 101.

²⁹ Костомаров Н. Богдан Хмельницький. Т. III. СПб., 1884. С. 216-219.

³⁰ Розвідки М. Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Т. II. Львів, 1900. С. 1 — 24.

³¹ Маслова О. Життя й літературна спадщина Людовіка Ґвіччіярдіні // Записки історико- філологічного відділу ВУАН (далі ЗІФВ ВУАН). Кн. XIX. К., 1928. С. 46.

³² Та сама праця. Друкувалася у ЗІФВ ВУАН - кн. XII, XV, XVII, XIX. Є окремий відбиток. — К., 1929. Тексти в антології В. Крекотня — с. 136-149.

Але найвизначнішою їхньою збіркою є звісно "Байки харківські" Г. Сковороди, їх ми розберемо докладно далі в розвідці про мислителя. Тут же відзначимо, що вчені мало звертали уваги на Сковородинівські байки, які не входять до згаданого циклу, бо писалися віршем або входили прикладами до філософських трактатів. На них коротко й зупинимося. Віршем подано байку " Талес і Баба" ³³ і "Байку про Козеня та Вовка-флейтиста" з паралельним текстом: латинським та книжним українським. У трактат "Алфавіт, або буквар миру" введено байку про котів (с. 150—155) на тему про споріднену працю — одна з головних ідей Г. Сковороди. Названі байки В. Крекотень ввів до своєї антології, решту ж проминув, а їх є ще ряд, вони подаються у формі притч із моралізаційним висновком. Такими є притча "Про двох мандрівників, сліпого і зрячого", введена в "Розмову п'яти подорожніх про істинне щастя в житті"³⁴, про діда й бабу, які носили у хату світло мішком, у тому ж творі, цю фабулу Г. Сковорода називає "баєчкою" (с. 117—118). Прямо байкою зве філософ "Фабулу" з "Кільця. Дружня розмова про душевний мир" (с. 121—122); байкою є в тому ж творі притча про мудреця Едіпа під назвою "Сфінкс"; що це байка, вістить сам автор, бо історію знайомі сина Едіпового називають "порожньою байкою" (с. 122—123). У формі байки подано притчу про Пустельника і Птаха в "Іконі Алківіадській" — "Місце перед дверима, чи Ґанок" (с. 138—139) і притчу "Сліпий та Зрячий" з "Потопу Зміїного" (с. 164). Усі ці фабули, так само як байки і притчі в проповідних творах, оживлюють філософські твори мислителя і стають до них художніми ілюстраціями; деякі сюжети запозичено, а деякі створено цілком оригінально. Але найцікавіше те, що Г. Сковорода створив два філософські твори у формі байки, такого до нього в українській літературі не чинили. Йдеться про "Вдячного Еродія", де головним героєм постає Еродій, тобто Чорногуз, який бесідує з мавпою Пішеком про виховання, а також "Убогий Жайворонок", у якому подається діалог Жайворонка з Тетерваком, у розмову включається ще Немес, дятел. При цьому оповідником морального роздуму є не автор, а герой твору: Сабашів батько Алауда та його брат Адоній; більше того, Адоній оповідає притчу про діву Божу Астраю, яка прийшла в Україну і гостювала в простих людей Маноя та його жінки Каски, — отже, в байку вставлено іншу байку. Обидва твори мислитель назвав притчами, нагадаємо, що для Сковороди притча і байка — одне і те саме, і вони є образним висловом його етично-філософських та педагогічних поглядів, водночас будуються у формі літературного діалогу.

Не помилимося, коли скажемо, що саме в цих творах мислитель вивів байку на рівень філософського трактату. Коли ж зважити, що цикл "Байки харківські" творили свідомо організований притчевий блок — популярний виклад філософських поглядів мислителя, не помилимося також, коли скажемо, що Г. Сковорода підняв байку до високого бароко, тож використав цей жанр максимально і надзвичайно цікаво урізноманітнив структуру жанру. В цьому плані був новатором, хоча загалом його байкотворення спиралося на тверді традиційні підвалини — вище ми говорили про зв'язки між байками А. Радивиловського та Г. Сковороди. Отже, він використовує відомі сюжети, по-своєму їх опрацьовує, водночас творить і власні, модернізує виклад і сам жанр. Є всі підстави саме Г. Сковороду називати найвидатнішим байкарем давньої української літератури, зокрема бароко. На таку висоту до нього та й після нього не піднімався в нас ніхто, адже байка XIX ст. не творила таких глибоких підтекстів і структур, як у бароко, а байка XX ст. опустилася у ряд низьких жанрів і почала класти в свою основу не медитативну філософську лірику, а невибагливий і плиткий гумор.

³³ Байки в українській літературі XVII— XVIII ст. С. 150.

³⁴ Усі притчі й байки Г. Сковороди зібрано у виданні: Сковорода Г. Твори. К., 1996. Притча «Про сліпого та зрячого» — с. 112-113.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти