Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Гнат Максимович. «Ода на перший день травня 1761 року»
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Перша русифікаційна хвиля у XVIII ст. відбулася ще за Петра І, коли заборонено українське книгодрукування. Наступники імператора цей курс послідовно продовжували: так, указом Петра II наказано перекласти з книжної української мови російською всі державні акти й постанови. У 30-х роках у зв'язку з цим перекладено "Звід законів, за якими судиться малоросійський народ". Відтак поступово в ужитку українських книжників з'являється мова, яку можна назвати наближеною до російської, тобто російська з більшою чи меншою наповненістю українізмами. З початку 50-х років починається нова хвиля русифікації: в 1751—1752 рр. Д. Нащинський починає викладати в Київській академії російську мову як предмет, а в 1763 р., тобто впритул до знищення гетьманства, Катерина II видає указа про заборону викладання книжною українською мовою. Тодішній ректор С. Миславський складає інструкцію для академії, за якою у клас поетики вводився скорочений підкурс російської поезії. Саме в цьому часі Гнат Максимович і створює один із перших поетичних творів у межах Київського атенею, писаних наближеною до російської мовою, започатковуючи фактично ще одну літературну мову в українському письменстві. Поруч з ним таку мову вживають киянин інок Яків і Семен Дівович із Глухова, правда, в останніх вона більш українізована.
Коли народився Гнат Максимович, не знаємо, очевидячки, десь близько 1730 р., був вихованцем Київської академії, викладав у ній із 1757 р., почавши з учителя граматики. В 1765 р. через хворобу покинув викладацьку діяльність і став ченцем Києво-Софійського монастиря, що означало: його готують до якоїсь із духовних посад. І справді, 1768 р. він уже ігумен Нехворощанського Успенського монастиря, пробув тут сім років, і в 1775 р. його перевели до Глухівського Петропавлівського монастиря і ввели в сан архімандрита. Тут він також пробув сім років, після чого забраний до Росії — у 1783 р. він уже в м. Колязині, в Макарівському Троїцькому монастирі, і тільки після шести років зумів знову повернутися на батьківщину, ставши 1789 р. настоятелем Чернігівського Єлецького монастиря, де й пробув до смерті. Помер 30 листопада 1793 р.
З поетичної спадщини Гната Максимовича дійшов до нас тільки один твір, а саме «Ода на перший день травня 1761 року"1 — один із перших силаботонічних, досить рідкісних в українській поезії XVIII ст. зразків такого віршування (його культивував також В. Капніст) — чотиристопний ямб з десятирядковою строфою; до речі, оду було створено ще перед тим як у Київській академії почала викладатися російська поезія. Вірш особливий ще й іншим — це унікальний опис традиційного в академії літературно-мистецького свята — рекреацій, котрі, як правило, влаштовувались у кінці навчального року. Саме на це свято часто виставляли драми; згадаймо, що "Воскресіння мертвих" Г. Кониського зумовлює дію на відкритому просторі. Декламували вірші, співали, танцювали, грали в різні ігри. Ймовірно, що "Ода" також декламувалася на рекреаціях 1761 р., а що вірш розбито на 25 позначених цифрами строф, може вістити: перед нами декламація, правда, щодо цього спеціальної позначки в тексті нема, але таке припущення небезпідставне. Третя річ, що визначає пам'ятку як особливу на Київському Парнасі — її класицизм.
1 Надрукована в оригіналі: Труды Киевской Духовной Академии. 1897. № 9. С. 104-114; в перекладі українською мовою: Антологія української поезії. К., 1994. Т. І. С. 311-314.
Як відомо, класицизм — це літературна течія, що постала на заперечення складного й химерного бароко, — з ясним викладом, наслідуванням античних форм (цьому, зокрема, відповідає жанр твору: ода, яка, до речі, значно різниться від од барокових), плеканням строго організованої краси, що зумовлювалося суворим дотриманням правил такого віршескладання. Елементи класицизму бачимо вже в Теофана Прокоповича, зокрема у своїй "Поетиці" він різко заперечив надмірності поетичного бароко, хоч сам од цього стилю ще не відірвався: вживав гротеск, інколи словесні ігри, але рішуче спростив вірша.
Загалом же українська поезія шляхом класицизму не пішла, можливо, через заборону світського книгодрукування, відтак сам класицизм у нас не прижився. Як правильно замітив Дмитро Чижевський: "Це був час національного занепаду, і деякі українські класицисти писали виключно російською мовою (І. Богданович, В. Капніст, В. Наріжний, В. Рубан)"2. Отже, літературний класицизм ішов до нас не безпосередньо через Європу (де він постав у французькій драмі XVII ст., як ремінісценція ренесансу, відтак його ще звуть псевдокласицизмом), а через Росію. І це була перша хвиля російського культурного впливу, яка, однак, глибшого закорінення в українській літературі не дістала і позначається тільки поодинокими пам'ятками, серед яких і "Ода" Г. Максимовича; в літературному ж загалі продовжували інерційно панувати вироблені форми бароко. До поетики класицизму відносять також травестії, хоч травестіями (серйозними й гумористичними) користувалося залюбки й бароко, правда, бароко більше любило серйозні травестії. Саме тому найвидатніша українська травестія — "Енеїда" Івана Котляревського була поєднанням бароко з класицизмом, їхнім, так би мовити, мутуалізмом, бо написано поему також силаботонічним віршем (ямбом), як і "Оду" Г. Максимовича, і так само вона має підтекст, а крім того — словесні ігри, вигадливу поетичну структуру із тайнописами.
Не дивно, що класицизм увійшов в українську літературу як слабка течія, бо це була естетика, привнесена через другорядного посередника, тож у природу українського письменства XVIII ст. не вросла, а сприймається як елемент наслідувальний; зрозуміло відтак, чому класицистські наші твори й російською мовою писано. Не стала вона й епохальною, хоч в архітектурі цей стиль загніздивсь ґрунтовніше, бо прийшов до нас безпосередньо з Центральної та Південної Європи (в середині XVIII ст.) спершу в Західну Україну, а згодом у Центральну та Східну через італійських, французьких, англійських та німецьких архітекторів. На відміну від літератури класицизм ґрунтовно було засвоєно і в живописі, при чому українські маляри-класицисти Д. Левицький, А. Лосенко, В. Боровиковський значною мірою вплинули й на російський живопис. Розвивався класицизм і в гравюрі (Г. Сребницький, М. Козловський, І. Щедровський, П. Боклевський та інші). Загалом в образотворчому мистецтві класицизм утримався в Україні до середини XIX ст.
Незначне засвоєння літературного класицизму в Україні зумовлюється не тільки тим, що Україна в другій половині XVIII ст. фактично випала із загальноєвропейського літературного процесу, а й тим, що творчість класицистів у цілому позбавлена національних рис, отже, вона не пов'язувалася тісно з українською ментальністю, що було для нас завжди важливо при потребі постійного виживання. Тому класицистами ставали люди, які починали входити в російський літературний процес (через засвоєння російської мови як літературної) чи в нього певним чином і входили — К. Кондратович, В. Капніст, В. Наріжний та інші, зачинаючи так звану російсько-українську літературу як міжнаціональне явище, що здобуло найвищого розвитку в першій половині XIX ст. (властиво до 40-х років).
Із Гнатом Максимовичем справа не така проста. Він позірно наблизився до цього явища (силаботонічний вірш, російська мова), але внутрішньо — весь іще в бароко, бо творить не одне, а два читання свого твору. Зрештою, перед нами не наслідувач російської літератури, а один із творців Київського атенею; адже твір його оспівує саме Київську академію як культурно-освітній осередок і через іномовлення подає виразний підтекст.
2 Енциклопедія українознавства. Париж; Нью-Йорк, 1959. Т. 3. С. 1047.
Про це вістить уже заспів. Автор свідчить, що його дух і думку кличуть не чудовий сад дочок Ночі Гесперид із його золотими плодами (відомо, що Геспериди жили на Заході), а травень і покрита зеленню земля (читай: Україна, Київ). Музі він радить удатися до ліричної поезії ("Евтерпині труби") високого ґатунку ("настроєні вони високо") і закликає її дерзати, хоч її "гудок загруб" (гудок — музичний інструмент типу скрипки) — відвертий натяк на занепад української поезії і опрощення її форм, адже й справді в цей час панують по рукописних збірниках форми здебільшого низового бароко. Далі йде трохи загадкова фраза: "З Ікаром не усі запались ті, котрі з Піндарем змагались". Ікар — людина, котра вирішила злетіти в небо, — найочевидніше, персонізується тут з Іваном Мазепою, а його літературний гурток — це й були ті майстри високої поезії, що змагалися з давньогрецьким поетом Піндаром, тобто увіч маємо згадку про період найвищого розвитку високого бароко в кінці XVII — на початку XVIII ст.; інакше цю фразу годі розуміти. Цей період, як ми вже говорили, визначався особливим розвитком так званого барокового класицизму: вірші П. Орлика, С. Яворського, Г. Вишневського, І. Орновського та інших були густо переповнені античними уподібненнями. Відтак зрозумілою стає фраза:
А хто в Гомера научався,
Прийнявши у союз Орфея,
Не слухався при тім Музея,
До рівня Піндара діставсь, —
Медальйон з портретом К. Розумовського
нагадаємо, що Музей тут виступає як син Селени — блискучого ока Ночі — та учень Ліна, що вважався уособленням тужливої пісні на смерть. На думку автора, муза не повинна боятися тих, що хочуть злетіти в небо (послідовники Ікара); ті ж, що хочуть в небі не літати, а потоптатися, з музою знатися не будуть. Коли алегорія Ікар — Мазепа правильна, то ті, котрі хотіли в небі потоптатися, — його супротивники, російський царизм. Далі поет закликає музу дружити "з нами, ми власними живем трудами", тобто з поетами Києво-Могилянського атенею, котрий витворив власну поетику.
Подальша строфа переносить нас у 1761 рік — саме той час, коли гетьман Кирило Розумовський рішуче став на шлях реформ і почав робити конкретні заходи, щоб перетворити Україну на князівство. Так, 17 листопада 1760 р. гетьман видав універсала про реорганізацію Генерального військового суду, а в 1761 р. — про впорядкування винокуріння. Гнат Максимович, очевидно, покладав на реформи К. Розумовського особливі надії, через що й написав: "Мороз жорстокий потіснився, у землю скулений зарився", щоб дати вільний хід Першотравню, "щоб веселився цілий рід", наголошуємо — цілий рід. Щоб зрозуміти ці слова, треба нагадати, що правління К. Розумовського від 1750 по 1760 р. було номінальним: фактично він не був прямим правителем України, жив переважно в Петербурзі, де його місія зводилася до виконання обов'язків повноправного представника України в Росії, а з кінця 1760 р. він не тільки стає справжнім правителем, а й починає активно здійснювати свою програму створення князівства замість гетьманства з наслідним гетьманом-князем на чолі — ідея, що її проголосив ще в кінці XVI ст. Йосип Верещинський, а почав здійснювати Іван Виговський. Ось чому з реформ Розумовського мав веселитися . "цілий рід", тобто Україна-Гетьманщина.
Наступна строфа цілком підтверджує це наше читання. Травень (образ відродження рідної землі), "на зиму дивлячись, лютує", тобто вражається з попереднього омертвління Батьківщини, і хоч "голі ще верхів'я гір" (відродження ще не здійснено), "поля й гаї уже зітхають і голосно його (травень як образ відродження. — В. Ш.) вітають". Поля й гаї — прямий образ рідного краю, і все це є ніби родичанням "з Отцем, що їх одежею вдягає" (Богом). При цьому поет сподівається, що "поля й гаї", тобто Україна, наділяться плодом і Отець (Господь) "зніме сумний із них ярем" — виразніше сказати не можна, хоч у позверховому читанні йдеться про звичайну зміну зими весною.
Далі з'являється тема Київського Парнасу. Він проливає сльози, "бо довго холоди тримав", — прозорий натяк на російські утиски українського книгодрукування та й розвитку українського письменства. Але автор сподівається відтепер на їхнє відродження і кидає заклика, щоб травень "пробув навіки", поставив престол свій саме на Київському Парнасі, щоб одягнув його "в свою порфиру", дозволив мистецтва, через що буде прославлено "прихід весни" (відродження), адже "чекає все живе на зміну". Уже-бо богиня весни та квітів Флора сходить "з гір в долину" і роздає "убір зелений", при цьому починає співати безліч птахів (цікаво нагадати, що в "Роксоланії" С. Кленовича птахи були уособленням народної пісні), тут вони також солодко співають і в'ють гнізда. Потім іде маєстатична сцена відродження й щасливого життя, пов'язаного з приходом весни.
Загалом строфи 7—12 — це друга частина оди; першу складають строфи 1—6, які ми вже розібрали. Друга ж частина — ніби твір у творі, це класична селянка (ідилія), є тут пастух, ратай, оживання природи, вод, квітів, бджіл — своєрідний гімн пробудження. Водночас поет хоч і повен надій на оновлення життя, просить Феба (Аполлона), бувши сам в образі пастушка (буколічний мотив), щоб той не йшов пріч і "не покривав дня темнотою", аби не розлучатися "з чудовою красою", — таке побоювання мало свої підстави, адже не все так ідилічно було в тогочасному світі. З відродженням же, вважає поет, "замкнуться двері лікарів" і слабий одужає, аби тільки дожив до щасливих днів, тобто остаточного відродження рідного краю. Після того автор переходить до власних переживань, розповідь ведеться від авторського "я" (строфи 13—14). Треба сказати, що з традицією умалення авторського гонору (християнський елемент) переживання від авторського "я" були нечасті в тодішній поезії, зокрема високій. Вони частіше вживались у творах низового бароко, здебільшого анонімних, у нищинській поезії та ліричних віршах-піснях; у високій же часто подавалися в певній персоніфікації (як у вірші Т. Прокоповича "Плаче пастушок на довгу негоду") і тільки подекуди — в чистому вигляді (у Б. Зиморовича, Л. Барановича, І. Орновського та інших). Зміни в суспільстві (природі) ваблять і хвилюють поета, це "велике щось мені дарує", думки "ідуть, мов на магніт". Він відчуває при тому щасливу радість: "дух крізь млу проймає, щасливо розум направляє" — автор щиро радіє на зміни. Більше того, сподівається, що відродження таки прийде в рідний край з постанням Олімпу ("перед моїм розкрилось зором — Олімпу височить гора"), який також прийняв шату оновленого травня, отож у милій прохолоді автор іде "туди, де дзюркотить струмок". Олімп, як відомо, вважався колискою грецьких племен, місцем пробування богів; Київ також був, зокрема Київські гори, колискою української державності й осідком місцевих богів (київський пантеон). Щоб не було кривочитання, поет у 15-й строфі подає типове для барокової поезії означення, що не йдеться про Тессалію і Грецію, не йдеться про Єлисейські Поля, чудесну країну вічної весни, рай, а йдеться-таки про «красу цих місць", тобто України, Києва. Автор закликає Тессалію та Елізіум звести "на наше місце зір", бо краса тутешня може з тією казковою та легендарною позмагатися (цей мотив докладно розроблено ще в «Роксоланії" С. Кленовича). Таким чином, строфи 13—15 є ніби третьою частиною поемки.
Після того йде опис київських рекреацій, який обіймає строфи 16—25. Учні Київської академії виходять на Київські гори. Вони складають "Мінерву" — дім мудрості, ведуть із собою і весь "Парнас", тобто свої мистецтва й науки. Муз при цьому веде Аполлон, що може, з одного боку, відбивати звичай студентів рядитися під муз та Аполлона, а з іншого — бути підкресленням, що в академії оживає Київський Парнас. Коли прийняти останнє читання, маємо цікаве свідчення, що київські інтелектуали, зосереджені в академії, сподівалися на її нове відродження, чого, на жаль, не сталося: через три роки впав гетьман К. Розумовський, відтак академія та Київський Парнас і далі хилилися до упадку, принаймні було заборонено академічний театр, книжну українську мову і поглиблено русифікацію, чому особливо сприяв С. Миславський. Але в час написання вірша академія ще була повна надій та сподівань. На рекреації колона студентів вийшла на гору (для цього часто вибиралася Щекавиця). По тому бере слово Аполлон, він "показує красу країв", вітає з травневим днем і з "Назоном тиху річ" заводить, тобто з Овідієм, що може значити: почалися рецитації. Неясно тільки, чому "тиху річ" — чи не є це ремінісценцією "Скорботних елегій" Овідія? Зрештою, коли все тут і навколо сповнене радості, навіщо вести притишену розмову? Та ж бо відразу за цим іде у 19-й строфі славослов'я травню: "О травне! Радісна годино!" і т. д. — тимчасом Аполлон шикує "Мінервин полк" — студентів, "щоб Першотравню честь оддать", і вже за тим проголошується апологія травню. Переміни в житті називаються вимріяними, а час перемін зветься "щасливий, золотий". Далі знову згадується "ніч" — час попередній: "як довгу нічку проводжали, у снах ми свято виглядали"; йдеться, найочевидніше, про 30—50-ті роки XVIII ст., що були для України справді ніччю, й недаремно зветься вона "довгою". Отож час відродження настав, і це не сон, не мрія, а дійсність, яка "похмуру тугу розганяє, приємно оживля серця", — сказано прямо. По тому описуються веселі студентські забави, спудеї розсипалися на гурти, скрізь "веселий сміх, веселий рух" і "пашіє радість на лиці". Гурти розсаджуються у траві, падають у квіти; студенти, очевидно, ведуть танок: "Чи зійдуться, чи розбіжаться, рум'янок держачи в руці"; вони заводять ігри, збирають квіти, плетуть вінки, передають з рук у руки; зчепившись, сідають у круг, сходяться у прямий ряд, плескають — знову маємо опис танцю. На Олімпі, вістить поет, як правило, тішилися після змагань переможці, тут же тішаться всі. "Нас рівно доля всіх єднає", і "всі задоволення знайшли", тобто радість од перемін загальна. Але день не триває вічно, через це поет алегорично будує 24-ту строфу, закликаючи сонце не заходити:
Нехай у нас твій буде схід!
Тож одміни своє мірило,
Котрим ти значиш дня відхід...
Облий промінням наші гори (Київські гори, Парнас. — В. Ш.),
Цей день помнож, золотозоре,
І зможеш нам допомогти, —
з позиції, з'явленої раніше, рядки читаються алегорично виразно; є тут і сумнів, і певна тривога, що ніч прийде знову. Студенти повертаються додому, співаючи солодку пісню, "як Марс, що гору в битві взяв". Закінчення твору знову двозначне: "І першому бажають дневі, щоб довгі роки він тривав" — пряма сподіванка, що оновлення в суспільстві утвердиться і триватиме, а не зникне в новій ночі.
І. Мигура. Студенти Київської академії. Фрагмент гравюри 1713 р.
Таким чином, перед нами напрочуд цікава алегорична поема, витримана в класицистському дусі, але з цілком бароковим подвійним наскрізним читанням; єдиний; можна сказати, панегірик Кирилу Розумовському, але, що цікаво, об'єкт оспівування не називається. Чому? По-перше, сучасники, яким пропонувався твір, чудово розуміли, про що йдеться, отже алегорія звучала для них прозоро; по-друге, тривожні нотки в кінці твору, які ми вимітили (згадка про майбутню ніч, ремінісценція "Скорботних елегій" Овідія), свідчать, що попри радість од змін сучасники закономірно побоювалися: їхня радість може бути передчасна, що, скажемо, і сталося в житті, адже при гетьманському правлінні сидів понурий демон Григорій Теплов, який дивився на реформи вовчим оком3.
Ще одну річ треба визначити, щоб глибше зрозуміти оду. Гнат Максимович, пишучи її, був ще молодою людиною; тільки чотири роки пропрацював він в академії, отже, мав десь близько 30 років. Кирило Розумовський при своїх реформах, бувши приблизно такого ж віку, опирався сам на молодь; то була, як писав історик Олександр Оглоблин, "молодша інтелігенція, що здобула освіту в Західній Європі (брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), хотіла встановити в Україні гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням певних конституційних форм парламентського типу — Генеральне зібрання. Течія набрала впливу під кінець правління Розумовського"4. Ось чому в оді такий яскравий опис молодечого свята.
Має значення також іще один немаловажний факт: у грудні 1761 р. померла більш-менш прихильна до України цариця Єлизавета; очевидно, у травні вже ходили поголоски про поганий стан її здоров'я, що й відбито у згаданій фразі: Аполлон веде тиху річ із Назоном. Можливо, цим і зумовлювалися тривожні нотки в кінці оди. Здається, знав Гнат Максимович і про намагання гетьмана повернути Київ під свою юрисдикцію, що й сталося, але вже за Петра III, котрий вступив на престол 25 грудня старого стилю 1761 р. (але процарював тільки півроку), — це увіч відбито в оді.
Цікаво й те, що на твір Г. Максимовича маємо інший, контроверсійний — це "Сатиричний вірш 1764 року" інока Якова, різко наставлений супроти реформ Кирила Розумовського (докладно ми його розберемо далі). Якщо Гнат Максимович відбивав праву точку зору патріотично настроєного освіченого стану, прогресивного щодо становлення та розвитку Козацької держави (подібно до братів Дівовичів чи ще точніше — Григорія Покаса)5, то інок Яків — точку зору ліву, консервативно-негаційну, побудовану на соціальній демагогії з уляганням перед російським царизмом і спротивом ідеї Козацької держави. Отож коли поставити поряд три найвидатніші поетичні твори цього часу: "Оду" Г. Максимовича (1761), «Розмову Великороси з Малоросією» С. Дівовича (1762) і "Сатиричний вірш 1764 року" інока Якова, то матимемо досить точну розкладку в політичному мисленні тогочасного українського суспільства: праві (Г. Максимович), центр (С. Дівович) і ліві (інок Яків). Усі три твори написано мовою, наближеною до російської, але ще зі значною кількістю українізмів, — теж своєрідна ознака того часу, адже саме тоді українська освіченість у Гетьманщині змінялася поступово на російську, і користування приблизно однаковою мовою в патріотично наладнаних поетів (Г. Максимович та С. Дівович) і антипатріотично (інок Яків) не визначало їхньої політичної позиції: мовно виховані вони були однаково. З іншого боку, ні С. Дівович, ані інок Яків класицистською поетикою не користуються, а поетикою таки бароко. З цього погляду Г. Максимович був попередником В. Капніста — також палкого українського патріота, що користувався російською мовою як літературною. Його знаменита "Ода на рабство" — ніби продовження традиції "Оди" Г. Максимовича.
3 Див. про це докладно: Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 275— 295.
4 Енциклопедія українознавства. 1973. Т. 7. С. 2556.
5 Про Г. Покаса див.: Шевчук В. Козацька держава. С. 317-318.
На жаль, не знаємо, чи писав інші поетичні твори Гнат Максимович, принаймні вони до нас не дійшли; зрештою й "Ода" збереглася рукописно й була опублікована лише 1895 року6. Але й цей єдиний твір поета свідчить про немалий його поетичний талант і в системі високої поезії XVIII століття є однією з її перлин.
6 Известия Историкофилологического института Безбородько. Нежин, 1895. Т, XV. С. 33-40.
