Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Семен Дівович. «Розмова Великоросії з Малоросією»
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Брати Дівовичі, Олекса та Семен, були яскравими особистостями епохи Кирила Розумовського, тобто 50—60-х років XVIII ст. "Це була доба, — пише О. Оглоблин, — з останнього піднесення старої князівсько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва"¹. Життя братів на початку складалося приблизно однаково: родом були із містечка Семенівки Топальської сотні Стародубського полку, з козацької родини; Олекса був старший, а Семен молодший. Семен народився близько 1730 р. Обидва вчились у Київській академії; Олекса після навчання почав службу канцеляриста Генеральної військової канцелярії, а Семена після закінчення класу риторики за сприяння К. Розумовського було послано до Петербурзького університету, де він виявив інтерес до астрономії, хімії та математично-природничих наук. Навчавсь у професора Франца Епінуса, його товаришами тут були майбутні філософ Яків Ковельський, поет і драматург Федір Ковельський, а найближчим — Опанас Лобисевич, громадський діяч та письменник, твори якого, однак, не збереглись. Через недоброзичливе ставлення Михайла Ломоносова С. Дівовича та О. Лобисевича було вигнано з університету. О. Оглоблин щодо цього пише так: "Ломоносов, як відомо, дуже не любив українських студентів, вихованців Київської академії. Саме в той час він переслідував і Григорія А. Політику"². Причину вигнання, однак, подано було просту: "за невідвідання їхнє професорських лекцій". Студенти вдалися зі скаргою до президента Академії наук К. Розумовського, який скасував розпорядження М. Ломоносова, але велів від'їхати до Глухова — сталося це 1760 р. З 9 лютого 1761 р. Семена призначено перекладачем при Генеральній військовій канцелярії, де він знову зійшовся з братом Олексою. Тут-таки у Глухові Семен і написав поему "Розмова Великоросії з Малоросією" — "в честь, славу і захист" своєї Вітчизни. У 1763 р. С. Дівович призначений архіваріусом Малоросійського генерального архіву, але незабаром тяжко захворів та помер — близько 1765 р., бувши зовсім молодим. Олексі Дівовичу судилося довше життя: у 1763 р. його призначено почепським сотником першої сотні. На цій посаді доброї пам'яті про себе не залишив³, згодом став полковим суддею — у 1781—1783 рр., а з 1783 — абшитовим, тобто звільненим із посади, суддею, по тому жив у своєму маєтку в селі Дубовичах на Кролевеччині — у 80—90-х роках, у 90-ті помер. У літературі залишив слід тим, що виготовив рукописну копію із доповненнями "Опису про Малу Росію" Григорія Покаса; цей твір, до речі, став історичною основою "Розмови Великоросії з Малоросією". Олекса Дівович був близький до Новгород-Сіверського патріотичного гуртка у 80—90-х роках XVIII ст.

¹ Оглоблин О. Люди старої України. Мюнхен, 1959. С. 14.

² Там-таки. С. 15.

³ Про його надуживання див. в О. Оглоблина (с. 19-20).

"Розмова Великоросії з Малоросією" поширювалася рукописно і дійшла до нас у кількох списках. Один неповний (менше половини) писано 1761 р. у Глухівській сотні, два інші, неповні також (без кінця і з пропуском усередині), були у зібранні І. Бецького⁴, із них один від другої половини XVIII ст., а другого зроблено в 1833 р. Ще з одного списку збереглися доповнення тексту⁵. Спроби І. Бецького видати твір були безуспішні. Сам начальник Третього відділу Дубельт дав на поему такого відгука: "Коли б я був цензором, то не допустив би до надрукування тому, що тут образа Росії, образа і Малоросії: перша ставить дурні запитання, а друга похваляється, як стара баба, і нарешті, серце її знемагає від нашого іга"⁶. Якщо О. Оглоблин вважає історичною основою поеми літопис Г. Покаса, то М. Петров — "Короткий опис Малоросії", копію якого за наказом К. Розумовського зроблено було у Глухові, — думки дослідників не суперечать одна одній, бо Г. Покас користувався "Коротким описом Малоросії". Щодо причин постання твору, то Микола Петров уважає, що "найближчим приводом до складання "Розмови" могла бути зміна урядових відносин до Малоросії, яка настала зі смертю Єлизавети Петрівни, коли Катерина II задумала знищити гетьманське достоїнство в Малоросії і зрівняти останню із Великоросією і в інших відносинах"⁷. Не заперечуючи цієї тези, скажемо, що додатковою, індивідуальною спонукою до написання твору міг бути й конфлікт із М. Ломоносовим.

За своїми жанровими означниками "Розмова" є літературним діалогом — жанр, як ми вже казали, вельми поширений у давній українській літературі з XVI ст. Написано твір силабічним, не завжди правильно витриманим, але енергійним віршем і мовою, наближеною до російської (ще зі значною кількістю українізмів, але вже із читанням "ѣ" як "є", — тут, очевидно, відбилася петербурзька освіта автора). Поема містить чимало історичних помилок⁸. Загалом це систематичний виклад історії України, яка, на думку автора, веде родовід од давніх козарів (хозар), цікаво, що ґоти і жмудь також називаються в числі наших предків, а Малою Росією зветься вона від розсіяння (думку взято із "Синопсиса"). Україна жила своїми вождями, "сильно, хоробро і бадьоро змагалась із ворогами"; загалом інформація до часу входження в Польщу подається вельми стисла. Російському цареві піддалася добровільно, російський цар при цьому зветься "славним", а вибрала підданство між турками й росіянами на користь останніх, бо християни. Саме підданство характеризується в поемі як захист, бо сила України виснажилася: "Йому (цареві. — В. Ш.) себе у захист навіки віддала". Головна ж річ у підданстві — добровільність піддання. Більше того, Україна не хоче користатися з Росії, вона сама воює проти ворогів, не жаліючи сил, має десять полків (так було в часи автора) числом на сто тисяч вояків. Військової муштри вони не знають та вельми хоробрі зі своєї природи. Український народ — старанний і вірний, що підтвердив фельдмаршал Лессій.

Така заспівна частина. Після того подається історичний виклад починаючи з першого гетьмана Преслава Лянцкоронського, тобто з першої чверті XVI ст.; згадуються козацький ватажок XVI ст. Венжик Хмельницький, за ним Свірговський та Богданко (Ружинський). Розповідається про морські походи козаків і затяги ("ходили помагати вони царствам іншим"), а бідним державцям служили без грошей (натяк на участь у молдавських виправах). Окреслюється мета козацьких військових змагань:

За віру і Вітчизну усі вони бились,

В численних небезпеках безстрашно святились,

Гукали: "Вірність предків, о небо, дай нам,

Вділи, щоб не служили своїм ворогам!"

⁴ Петров Н. Разговор Великороссии

с Малороссией // Киевская старина. 1882. Т. I. С. 313.

⁵ Киевская старина. 1882. Т. III. С. 137— 148.

⁶ Петров Н. Указ. праця. С. 314.

⁷ Там-таки. С. 321 — 322.

⁸ Повністю текст в оригіналі надруковано: Киевская старина. 1882. Т. І. 325-365; доповнення: Т. III. С. 137—148; повний український переклад: Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2003. Т. IV. Кн. 2. С. 115-144.

Я. Кончаківський. Батальна сцена, 1758 р.

Зброєю козаків було: "обух, лук, самопали, сайдак кожен мав, ще й списа", а брали ворога мужністю. Оповідається про реформи С. Баторія щодо організації козацького війська з гетьманом на чолі. Далі автор переходить до змагань із Польщею до Б. Хмельницького і за нього. Ось зразок опису козацьких баталій:

Гук вогнепальний зброї лунав був по лісах,

В полях густий дим слався по їхніх головах.

Рівнялися долини з горами й горбами,

Були вони залиті криваво річками,

А ті, що мали щастя живими зостатись,

Всі почали із ляку навтьоки пускатись...

Розповідається про основні битви Б. Хмельницького; правда, їх зміщено чомусь у 1648 р., і навіть поразки козаків подаються як перемоги, зокрема під Берестечком. Хронікальний опис оживлюється експресійними пасажами із нагромадженням активних гіперболізованих деталей:

Поранені стогнали, аж плакала земля,

Шуміла кров кипляча, вкриваючи поля,

Там сонячне проміння пробить не могло

Густої тіні — гори людей полягло,

Поля були багряним осяяні блиском

І рвалися гарматним ліси дужим тріском, —

що створює особливу піднесеність і пристрасність у вислові. Загалом це манера авторова: історичний опис, по суті малопоетичний, розбивати подібними яскравими вставками із цікавою грою гіпербол. Така техніка була традиційна для бароко, експресійні описи трапляються ще у ренесансових творах і не тільки в батальній поезії, але і в релігійно-дидактичній (дивись розвідку про І. Волковича). У Семена Дівовича експресійні пасажі також подаються із значним емоційним напруженням. Ось до прикладу опис голоду в польському таборі:

Поїли все, що можна, в ущемленні отім,

Кінець уже останній приходив їм усім.

Постав між ними голод, ударив по них,

В полях вже костомашок шукали гнилих.

Пожадно їли м'ясо подохлих коней,

Ловили з'їсти кішок, собак і мишей,

І за собачу лапу роз'ятрено бились,

Дивитись було страшно, до чого дожились.

За пацюка малого на прю вони йшли,

На тисячу (одного) частинок сікли.

Гарячу інші землю кусали зубами

З пометом кінським разом хапали вустами...

Зрідка в оповідь уклинюються античні ремінісценції (як це робив ще С. Пекалід в «Острозькій війні"), зокрема з "Енеїди" Вергілія, з сьомої елегії Овідія — цього всього небагато, зрештою, і стиль без барокових ускладнень, як це й було прийнято у пізньому бароко, яке пізнало на себе вплив класицизму.

Після опису битов із поляками поет звідомляє про піддання Малоросії російському цареві. Це місце надзвичайно цікаве, бо саме воно показує, у якому світлі бачили це піддання українці в часи Кирила Розумовського. Україна тут зовсім не виглядає частиною Росії, що приєдналася до свого природного тіла, як подавала це пізніша російська імперіялістична історіографія, хоч щодо такої постановки Великоросів обурюється:

Мов іншій ти Росії належиш, не мені,

А при мені й без мене гримиш ти у війні...

Малоросія ж роз'яснює свій статус досить чітко: і ти, каже вона, і я звемось Росією, але не треба мене лякати; я хоробра і сама, не тобі, а твоєму государю я піддалася — "при котрих ти із предків родилась своїх''. Не гадай, що ти мій повелитель, але цар є повелителем у мене і в тебе, а різниця наша у прикладених іменах: ти Велика, бо просторіша, а я Мала, бо межі "мої обширностями поменше твоїх". Отже Малоросія з Великоросією, вістигь поет, рівні, а одне складають тільки тим, що присягають не двом государям, а одному. Отож Великороси не годиться казати, що Малоросія піддалася саме їй як "суспільству", і не керується Україна "республікою" Росією, а пробуває тільки під царем, "ні в чому не умалена", залишається при своїх чинах і має надію на утримання власних прав. Обидва народи живуть у "суміжних країнах", отож Великороси не треба ображати Малої Росії, відтак і чини великоросійські не вищі українських, хіба по-різному звуться.

Значний старшина. Фрагмент ікони початку XVIII cт.

Цей пасаж треба певною мірою розтлумачити, бо саме він пояснює зміст автономічних прагнень тодішнього українського освіченого стану. Оминувши неісторичне пояснення термінів Велика і Мала Росія (Мала насправді означає центральна, а Велика — околиці, терміни ці походження церковного), бачимо таку картину. Перша позиція: Україна не є поневолена країна, а перебуває в конфедеративному зв'язку і підлягає не Росії, а тільки цареві; на цій підставі й твориться конфедеративне об'єднання. Проводиться тут і думка, зафіксована в "Синопсисі", що російські царі — спадкоємці київських, хоч відкритим текстом про це не говориться. Отже, ніби віститься, що й Київська держава була об'єднана тільки на династичному рівні, саме через це обидві країни мають однакове ім'я: думка певною мірою суперечна позиції українських козацьких літописів давніших, бо там спадкоємцем Київської держави постійно називалася таки Україна, а не Росія. Це друга позиція. З цього виникає третя: коли б забрати об'єднувальне начало — царя, то Україна була б ні в чому не підлегла Росії як державі й народу ("республіки", за висловом поета), — ось чому Дубельт так гостро засудив поему нашого автора, а не тому, як пише М. Петров, що той не збагнув сплутаних переписувачами частин тексту⁹. І нарешті, четверта позиція: кожна з країн має окремий різний поміж себе устрій (свої чини). С. Дівович відбиває тут прагнення К. Розумовського перетворити Україну в князівство, якими були за Річі Посполитої Велике князівство Литовське чи князівство Бранденбурзьке, тобто цілком автономне у складі федерації (ідея, закладена ще у проектах Й. Верещинського і в Гадяцьких пактах І. Виговського). Мислення, як бачимо, чітке, і саме в цьому світлі українці й розглядали тоді російські утиски в Україні як незаконні — скаже про це далі своє слово й С. Дівович. Те ж, що цей блок поставлено після опису воєн Б. Хмельницького, переконливо свідчить, що він є коментарем до союзу Москви й Козацької держави в 1654 р., і саме за такий статус змагалися, зрештою, і І. Скоропадський, і П. Полуботок, і Д. Апостол, та й К. Розумовський. Інша справа, що вже Петро І та його наступники хотіли зруйнувати таке бачення союзу обох держав, і на тому непорозумінні й відбувалися українсько-російські політичні конфлікти XVIII ст. Поема С. Дівовича й подає такий конфлікт як головний інтелектуальний стрижень твору, саме виказу цієї позиції і слугують роз'яснення Малої Росії для Великоросії, адже та вже дивиться на Україну як на свою, захоплену у власне володіння.

⁹ Петров Н. Ука. праця. С. 315.

Жінка старшини часів С. Дівовича (Параска Сулима)

Після того йде пасаж про чини. Це питання в часи С. Дівовича було животрепетне для української старшини, яка вже не тільки шукала свого статусу як автономна одиниця у складі Російської держави, тобто в підпорядкуванні російському цареві, а починала дбати і про свою станову вписаність у структури цієї держави, в суті таки російської, — результат агонії Козацької автономії. Адже патріотові цієї автономії С. Дівовичу доводиться уже тепер Росії доказувати те, що та мусила б твердо знати: Україна не частина Росії, а окрема соціумна одиниця, піддана російському цареві; сама ж Росія цього вже не розуміє, а дивиться на Україну як на щось собі підрядне й підпорядковане, відповідно зневажає і її соціальну структуру. Малоросія ж при цьому доводить, що різниця між чинами українськими та російськими лишень у назвах; при цьому радить пройти "розумом держави всі просторо", щоб побачити: скрізь одні й ті ж чини звуться по-різному. При цьому подається розклад чинів турецьких примінено до російських. Відтак автор ще раз застерігає, що Малоросія пошанована від государя, а не від Великоросії, і володіє привілеями, наданими польською короною, які царями не відмінено, а до того

Чини нам і російські царі прибавляли,

Свої до тих колишніх вони додавали,

Тому нам сперечатись не варто зовсім,

Заслужених їх доста в просторі моїм...

Більше того, автор вважає призвісником українських бунтів (натяк на повстання різних гетьманів супроти Росії) не царя, а саме Росію, — як ми казали вище, ці поняття в поемі чітко розрізняються:

І так воно буває: до бунту звабляєш

І за місця сваритись дерзотно штовхаєш...

Росія при цьому вельми принижує українські чини: каптенармуса рівняє з обозним, єфрейтора з полковим суддею і так далі.

Після цього подається сатиричний пасаж про те, як веде себе в церкві зарозумілий москаль — ніби завойовник, із зневагою до місцевих звичаїв та людей. Ставить собі у церкві форму, тобто спеціальну відгорожу для стояння. При цьому:

Не дивишся, а може б, із наших хтось стояв —

Майору цілий світ наш занадто тісний став,

Спішиш за антидором (проскурою. — В. Ш.) попові навстріч, Кричиш, усіх штовхаєш: чиновник увіч!

Боїшся, щоб не вийшов вперед хтось з моїх,

Священика при цьому збить можеш із ніг,

Старшини мої чемність при тому тримають,

Надмірність оцю сміхом вони проводжають...

Цілком гротесково описано, як розбив собі носа, рвучись першим до антидору, російський капітан і як зачепився "палажним портупеєм" за форму, в якій стояв, і поволочив її за собою. Висновок із цих історій такий:

Про всі оці зневаги я б, може, не тужила,

Коли б вела тут правда, а не навальна сила,

Мене ти в цьому завжди отак ображаєш,

Мабуть, царі не знають, що так учиняєш? —

маємо одну з наївностей політичного мислення того часу: царі чинять справедливо, а їхні слуги поводяться по-хамському, що ніяк не відповідає історичній правді. Зрештою, такі місця можуть бути й осторожні: писати про царів відкрито, прямим текстом не тільки не годилося, а було й украй небезпечно, за це поет міг би бути підданий лютій карі ("слово й діло государеве" було добре звісне в Україні, адже до 1762 р. існувала в Росії страшна Таємна канцелярія, яка за одне неповажне слово до царя люто катувала й карала — за Уложенням ще 1648 р., яке було "по суті в ужитку аж до XIX віку, до часів виходу "Полного собрания законов" за часів Миколи І, тільки деякі окремі укази коригували, вносили поправки"¹⁰). Саме цим, а не поглядами автора, очевидно, й зумовлювалося розрізнення царя й Росії як неспівмірних, хоч це була два чоботи пара.

По тому поет дає розкладку українських чинів примінено до російських: генеральна старшина — це генерали, генеральний писар — це канцлер тощо. Вказується при цьому, що колись і російські чини звалися інакше, ніж у часи написання твору, — їх змінив Петро І, а суть при цьому залишилася незмінна.

Великоросія ці резони приймає без захоплення:

Я тільки запитала про підданство тебе,

Від мене усієї виводиш чом мене?

Щось забагато стала мене викривати,

Покинь мої пороки уже вичисляти...

¹⁰ Горбань М. Слово і діло. Харків, 1930. С. 7.

Малоросія продовжує реєстр своїх бойових дійств, власне, йде опис Визвольної війни Б. Хмельницького після 1654 р. Але перед цим кладеться пасаж про війни, які вела Україна без російської допомоги: супроти поляків, турків, молдаван, татар; після ж союзу з Москвою ці акції стали вже спільні, але при цьому "кожна з нас своїми полками змагалась", а деякі виправи Україна, як і раніше, провадила самостійно. Відтак робиться цікавий висновок:

Усе, що твоїм силам належить — це твоє,

Що ж до моєї слави бувало — моє!

Оповідається про дії Золотаренка в Білорусі, про Дрижопільську битву — останню велику битву Б. Хмельницького, про акцію Антона Ждановича (в поемі він зветься Адамович) у Польщі, про взяття Кракова та Варшави. При цьому, звісно, не вказується на українсько-російські суперечності в Білорусі і що акція Ждановича велася після того як Росія поєдналася із Польщею, тобто супроти волі Росії, і що Б. Хмельницький тим самим фактично розірвав союз із Росією. Це не важко збагнути, бо мета поеми — знайти порозуміння з Росією, і це при тому, що остання, судячи із її коротких реплік та запитань, того прагне тільки з одним претекстом — щоб Україна визнала своє підрядне й поневолене становище.

Далі йде найсильніша з поетичного боку частина поеми — вставний панегірик Богдану Хмельницькому, який з'єднується із панегіриком-плачем на смерть великого гетьмана. І тут знову використовується експресивний стиль, про який ми говорили вище, а також уживається випробуваний прийом: описувати сучасний стан на основі історичних паралелей, тобто говорячи, скажімо, про польський гніт, розуміти при цьому гніт російський. Гостро актуально, вважаю, звучали для епохи К. Розумовського слова:

"Нема надії, впала! — отак всі кричали, —

Вже захисту не буде, навіки втеряли!

Ласкавий ти наш батьку, наш батьку коханий,

Чого це ми діждались? Сльозливої рани!

О батьку наш ласкавий, в зловісні часи

Невже вовкам сиріток своїх віддаси?

Ласкавий ти наш отче, о батьку наш любий,

Невже прийде без тебе гонитель для згуби?

Нам жоден не був ворог страшний при тобі,

А нині страшимося усіх ми, слабі!"

У розвідці "Образ Б. Хмельницького у давній українській літературі" ми говорили, що культ Хмельницького витворено саме у XVIII ст., коли українська суспільність віддавала немало сили й енергії, щоб утримати Козацьку державу як завоювання саме Б. Хмельницького. Тим і зумовлюється вивищення саме цього гетьмана, через це нагадування про нього були такі актуальні. Тому й плакали козаки:

Зведись, щоб у відчаї нам зараз пособить,

Устань, коли живих ти захочеш збадьорить!

О завтра встань, узавтра, аби підняти всіх,

Ридання наші втишить, озватись до своїх!

Але надії на воскресіння героїчного чину в народі вже в тому часі не було. Тому поет і говорить: "Устанеш, як засурмить усім останній ріг". І тільки тоді "зберемось до батька з полками, тоді заговорить нарешті він із нами". З великою поетичною силою написано цього монолога; не помилимося, що в ньому маємо одну із вершин тогочасної поезії.

Після плачу козаків подається короткий опис похорону Б. Хмельницького. Експресивний стиль набуває особливо високого звучання:

Мої в цей спосіб діти ридали так за ним,

Волали і стогнали всяк у полку своїм,

Одні являли жалість гіркезними сльозами,

А інші мов співали розверстими вустами.

Ще інші незвичайно були голосили,

А деякі у груди самі себе били,

Ті лили по криївках в жалобі струмки,

А ті, у товаристві, лили з очей річки.

Ще дехто у задумі, немов скам'янілі,

Вже й голосу не мають, стоять онімілі

І тільки на обличчях знак горя виявляють,

Безкровні, почорнілі, прибито виглядають...

Подальший виклад історичних подій знову подається у літописному чи реєстриковому стилі, вимічаються переможні дійства козаків супроти турків, татар, поляків, згадуються коротко гетьмани І. Бруховецький та І. Самойлович. Більшу увагу приділяє поет Семену Палію та його змаганням із татарами, турками та поляками, він "щасливо вів дії, гонивши лихоємців, ворожих Росії". Можемо навіть сказати, що й тут у текст уставлено, як окремий блок, панегірика цьому козацькому ватажку. Його головна заслуга — "що ворогів немало гонив з моїх меж", за що "славу велику здобув". Оповідається про основні битви Палія: походи в Бендерщину, Бідгородщину (облога Акермана), здобуття двічі Очакова — тут опис просторіший; про ув'язнення його поляками "в Майбургу", що є історичною неточністю: Палій був у полоні не у Мальбурзі, а під Кам'яним Бродом, у таборі коронного гетьмана, пробувши там рік, навесні 1689-го він утік. Віститься і про змагання з поляками, зокрема під орудою полковника Рустича (Данила Рущиця), але його повстання супроти Польщі в 1702 р. окремо не виділяється; загалом опис подій хронологічно поплутаний: так, оповідь про 1702 р. іде перед подіями 90-х років XVII ст.

Далі — сюжет про облогу Азова (в поемі він зветься Озов), який упав завдяки козакам-таки на чолі з чернігівським полковником Яковом Лизогубом. До речі, опис облоги Озова подано вельми експресивно. Козаки виявили при здобутті фортеці немалу завзятість:

Грім, туча, тріск жахливий розлунювався, стук,

Знамена виривали у турків із рук,

А потім їх кидали до себе із валу

І ту велику силу збивали помалу.

Канатами там палі вони зачіпляли

І з валу їх, схопившись, нараз повергали,

Ну, а камінні стіни збивали, ламали,

В охоту превелику при тому впадали...

Штурмом Озова разом із Лизогубом керували козацькі полковники М. Борохович (гадяцький), Л. Свічка (лубенський) та Д. Горленко (прилуцький).

Малоросія згадує й інші битви, здійснені в союзі із Великоросією, при чому й тут підкреслюється виняткова хоробрість та войовничість козаків. Усе це йде у формі переказу, без яскравих пасажів; очевидно, ці події автора не дуже надихали, він подає їх хіба що на доказ, яку вірність цареві виказали українці.

І саме після цього кладеться оповідь про Івана Мазепу та його повстання. Але позиція С. Дівовича в оцінці тих подій цілком ухильницька. Малоросія на закид Великоросії, що "зрадила була ти одного там літа", відповідає: не Україна зрадила, а особисто Іван Мазепа, з яким у тім ніколи не згоджувалася; відтак повстання подається не як загальнонаціональний чин, а як персональний гетьмановий. Про нього Мала Росія говорить:

Коли ж бо ти про нього почнеш ввік твердить,

Про зрадників сама ти згадай про своїх... —

і подає розлогі приклади великоросійських зрадників; тож про Мазепу більше не розводиться.

Оповідається коротко і про військові змагання 30-х років XVIII ст.: битви під Солодківцями, Хотинню тощо.

Завершується поема своєрідно: Малоросія говорить, що дійшла в оповіді "до самих твоїх часів", оповіла ж правду. Відтак

І пискнуть тобі годі проти мене зараз,

А будеш сперечатись, то викрию зразу, —

тобто Україна веде себе з гідністю, хоч і надто вже переконує у своїй вірнопідданості царю. Великоросія, зборена доказами Малоросії, признає її правду і згоджується справедливо ("з мірою") дорівняти українські чини до російських, а від дружби з Україною відставати не хоче. При цьому йде таке резюме:

Ми будем в нерозривнім погодженні жить,

Обидва вірно в царстві єдинім служить, —

отже, Великоросів згоджується на автономне існування України під бер- лом російського царя на підставі рівноправності.

Поема не дійшла до нас в автографі, отже, і в цілісному тексті, а, як ми казали, у списках, де частини сплутано. Спроба реконструкції тексту, зроблена Ф. Шоломом¹¹, була недостатня вже тому, що текст надруковано скорочено. Поправний об'єднаний текст подано лишень О. Мишаничем¹².

Твір належить до поетичних вершин пізнього бароко. Перша його ознака — універсальність, тобто перед нами історична, хронікально викладена поема зі вставними панегіриками Б. Хмельницькому та С. Палію: перший розлогіший, другий — менший. Цікавою особливістю твору є те, що він не став панегіриком живучому тоді гетьману К. Розумовському, якому тут приділяється один рядок, а його сімейству — чотири. Новиною є сатирична вставка (про поводження в церкві російського капітана), тобто маємо своєрідне поєднання високого й низового бароко. Ускладнена образна структура, властива для розвиненого бароко, тут відсутня, але в особливо визначних місцях уживається не спокійно-розповідний, а експресивний стиль, текст у цих місцях гіперболізується. З іншого боку, перед нами виразний політичний трактат, будований у стилі полемічної літератури як запитання та відповіді, тобто у формі диспуту (так звана катехизисна форма). Але справжнього диспуту тут нема: Малоросія тільки виправдовується від суддівських підозріливих запитань Великороси, остання ж промовляє не без самопихи. Автор навіть натякає на ненависть Росії до України, прочитаймо хоч би ці рядки:

Чи не ти в суперечні розмови тут уступиш,

Від ненавиді ще ти до мене не відступиш? —

тобто йдеться про складні й важкі непогодженості між двома диспутантами, які не розкриваються, бо читач мав би про те знати сам. Загалом же підтекстів (окрім зазначеного чи дипломатичної мови в окремих місцях) або ж подвійних читань у поемі нема; тобто структура твору назагал проста, але замовчування, недоказаності, натяки є. Малоросія попри все у розлогих відповідях веде себе обережно, а те, що надто хоче доказати свою вірнопідданість, переконливо свідчить про її підрядне становище у супрязі з російським царем, скільки б вона не висловлювала побажань бути з Великоросією рівнозначною.

Загалом змагання до рівнозначності і є метою написання твору; разом із тим це з'являє, що Козацька держава вже була непевна свого майбутнього, про що свідчить і той факт, що діалог ведеться мовою сильнішого опонента — Росії, а не України, хоча культурні течії ще й на той час значною мірою пливли на північ з України, але вже почався і відплив, тобто Росія піднімалася культурно, а Україна занепадала — все це також у непрямий спосіб відбито в поемі. Таким чином, перед нами один із найяскравіших виявів російсько-українських змагань, а сама "Розмова" — ніби предтечний твір перед постанням "історії Русів», яка продовжить цю історичну дискусію вже на своєму рівні і у своєму часі.

¹¹ Хрестоматія давньої української літератури. К., 1967. С. 465-483.

¹² Українська література XVIII століття. К., 1983. С. 384-414.