Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Сатири інока Якова
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Сатира як літературний жанр з'являється в Україні у XVI ст.: один тип сатири висміює вади суспільні, інший — окремої людини, буває і поєднаний варіант. Найдавніша пам'ятка цього жанру — «Пасквіль із 1575 року" Івана (Яна) Жоравницького — свідчить про поширеність практики писання сатир: автор створив "пасквіль" на жінку свого брата Олександра, ключника й городничого міста Луцька, коли брати змагалися за маєтності. Вірша було прибито в людних місцях, що й стало приводом до судової справи, а з іншого боку це свідчить про розповсюдження практики таких творів. Сатиричні елементи вживають Б. Зиморович, зокрема описуючи козаків, Л. Баранович та Климентій Зіновіїв, але найвидатнішою, майже суціль сатиричною є книга Данила Братковського «Світ, по частках оглянений" (1697), в якій висміюються вади суспільні й окремих людей у Річі Посполитій. Відомі також сатири Т. Прокоповича, сатирами є знаменита пісня 10 "Саду божественних пісень" Г. Сковороди "Кожному місту звичай і права", "Сповідь 1789 року" І. Некрашевича, писав їх В. Капніст, сатиричні засоби часто вживалися в інтермедіях. Не раз вони бувають з тих чи інших причин анонімні, як "Сатира на Яна Собеського" з другої половини XVII ст., чи "Ей Іване, поповичу-гетьмане", спрямована супроти І. Самойловича після його падіння (створена здогадно І. Мазепою), чи така побутова сатира, як "Теща" (друга половина XVII ст.). Немало є сатиричних віршів-пісень, розсипаних по рукописних збірниках XVII— XVIII ст.: нищинська поезія, різдвяно-великодні вірші, вірші з певної нагоди, віршовані оповідання тощо. Такими є сатира на ченця (кінець XVII ст.), сатира на Федора Лісовського, новгород-сіверського сотника (початок XVIII ст.), "Ліки на болящих неміччю пияцтва" (середина XVIII ст.), "Додаток до плачу київських ченців" (1792), підписаний криптонімом С. Д. П. К. П., сатира на слобожан (кінець XVIII ст.), сатира Івана Пастелія "Докази хама Данилея Кукси потомственні" (кінець XVIII ст.), тощо¹. Сатира — загалом небезпечний жанр, через що автори часто ховали своє ім'я чи зашифровували його, коли авторське самолюбство не дозволяло пускати твір анонімно. Сатира вживалася у драматургії: згадаємо інтермедії у "Трагедії Руській" (перша чверть XVII ст.) чи образи поганських жерців у "Володимирі" Т. Прокоповича. Таким чином, сатири інока Якова з другої половини XVIII ст. цілком уписувалися в загальний процес давньої нашої літератури і є цікавим його складником; не помилимося, коли скажемо, що побіч сатир Д. Братковського та Т. Прокоповича вони є серед видатніших пам'яток цього жанру"².

Герой цієї нашої розвідки волів своє ім'я заховати, і довгий час його писання розглядалися в літературознавстві як анонімні або ж приписувалися не тому, кому належать (І. Некрашевичу, наприклад)³, хоч шифри автор ужив порівняно нескладні. Так, "Сатиричний вірш 1764 року" він підписує оманним криптонімом К. Р., який, очевидно, й розшифровувати не варто. Є тут і апендикс-закінчення, де (в оригіналі, звісно, без виділення) читається як складник шифропису перший рядок: "Не Картензій-філософ, не славний Вергілій", по тому акровіршем іде: "а інок"; у рядку із закінченням акровірша подається ім'я: "Яків". У "Плачі київських ченців" шифр трохи складніший: в апендиксі, де мали б за аналогією з першим твором шукати імені автора, той заявляє, що дуже хоче, аби читач ім'я його знав, але це ім'я вияснить не тут (в апендиксі), а далі — і розкланюється. Кінцевий вірш (до речі, вихідні дані про книгу в тому часі також подавали в кінці) автор творить як рак словний (за визначенням Івана Величковського), тобто читається і навпаки:

Пребуду для вас я слугою низьким,

Буду вдовольняти далі цікавість,

Не виясняю тут імення ж свого,

Жадаю вже дуже: знайте ви мене, —

і далі в тексті, що йде перед апендиксом, подається акровіршем знизу вгору: "Інок", а в рядку, де кінчається акровірш: "Яків".

¹ Тексти сатир зібрано у виданні: Давній український гумор та сатира. К., 1959.

² В оригіналі тексти сатир: Білецький О. Хрестоматія давньої української літератури. К., 1952. С. 418-421, 435440; в перекладі сучасною мовою: Антологія української поезії. К., 1984. Т. І. С. 345-356.

³ Шолом Ф., Боровський Я. Проблеми атрибуції і творчість І. Г. Некрашевича // Українське літературознавство. Львів, 1966. Вип. 2. С. 51-59.

Ми вже не раз говорили при аналізі пам'яток: автори, бажаючи осудити певні суспільні явища чи осіб, які не піддавалися безпечно відкритій критиці (гетьманів, царів), чи просто правдиво, чи зі своєї точки зору їх зобразити недогідно загальній опінії, здобувалися на езопівську мову, тобто підтекстову. Але це не було сатиричне зображення, а звичайне. Сатира ж, як правило, підтекстів не творить, а висловлює речі відкрито, вживаючи шаржування, згущення фарб, публіцистичного запалу тощо. Така поезія злободенна, гостра і поширювалася зазвичай рукописно, бичуючи ті чи інші вади насущного життя. Але наші пам'ятки особливі, в чому спробуємо й розібратися.

Перша частина "Сатиричного вірша 1764 року" — пряма реакція на реформи К. Розумовського, передусім на його універсал 1761 р. про впорядкування винокуріння, виданий на користь старшини і заможного козацтва, але аж ніяк не монастирів (автор був ченцем). Дозволялося винокуріння тільки поміщикам та козакам, що мають ґрунти й ліси, а духовенству, чужоземцям, купецтву та поспільству заборонялося. Не можна було також наймати бідних козаків, щоб використовувати їхнє право гнати горілку. Гостро постаючи проти цього указу (до речі, монастирі з продажу горілки мали істотний прибуток), автор подає цікавий опис, стверджуючи, що в Україні немає надмірного вживання трунків, хіба в Погарі (місто, близьке до Росії та Білорусі, входило тоді у Стародубський полк, і взагалі в цьому полку багато п'ють литвини, тобто білоруси). Так само й на Запорозькій Січі, "де тверезим може буть дехто на рік двічі".

Друга тема, яка йде за тією, — реакція на судові реформи К. Розумовського 1763 р. й адміністративні, що вели за собою вивищування козацької старшини, в інтересах якої реформи й чинилися, тобто старшина переростала у шляхту. Це був тоді для неї один із корінних інтересів, і старшина надавала йому виняткової значущості, тому інок Яків досить сміливо пише, що не тих, котрі п'ють горілку, треба ущемлювати (є підстави гадати, виходячи з тексту, що й сам автор був прихильником випити), а тих, хто ходить п'яний "щодня од людської крові", адже суспільство аморальне. Тому, хто "шибениці годний", дають "чин благородний", а суддею стає чорт — "он сидить на лаві". Автор оплакує колишній мужній дух козацтва й давню судову систему — в його часи "все звелося нанівець," "з'їла міль іржава", багаті й ті, що мають зв'язки, грабують, розбивають і живуть у сваволі (тут маємо ремінісценції із «Милості Божої" І. Неруновича та «Воскресіння мертвих" Г. Кониського, що свідчить: автор учився в Київській академії в кінці 40-х років, а що він там учився, виказує і вживання раку словного, отже поетику інок Яків вивчав — і ніде інде, як у Київській академії). Родом же був, очевидно, із міста Зінькова, бо приклади бере із тамтешнього життя; бувши киянином, називає місцеве панство, з'являючи його разючі зловживання, правда, говорить він ще й про "Сорочинці-город" й описує тамтешні порядки. Зі співчуттям при тому подається становище поспільства та бідних козаків: очевидно, й сам вийшов із цього середовища.

Третя тема антиклерикальна, де бичуються попи, які діють влад із козацькою старшиною та суддями. Батюшка "кадить, творить молитви, зводить зір побожний, а мудрує про гаман, щоб не був порожній". Зачіпає автор і справи віри. Священику байдуже, чи його паства Бога чтить, "чи монастир, інший же ікони", тобто вважає на марновірні способи віри, коли замість Бога шануються обряди й ритуали: монастирі, ікони, чернечий стан ("Той гада, що не ченцем годі вже спастися"); без ікон людина й не молиться (тобто має язичницьке розуміння Бога). А що особливо цікаво: засуджується пристрасть до конфесійності ("де твій руський Бог?" — кричать"), і це в той час, коли конфесійні застороги завжди були сильні в українській суспільності ("між черкасів (українців. — В. Ш.) іншу річ і казати стидно"). Вражає тут не тільки певний національний нігілізм, але й те, що свій народ автор зве на російський лад "черкасами". Осміюється й надмірна пристрасть до постових обрядів, мовляв, гріхом уважається те, що в п'ятницю якась жінка "масла лизнула", тоді, коли про лихочиння своє не дбала; осмішуються і покаянні поклони. Пасаж цей надзвичайно цікавий, бо виказує в іноку Якові людину освічену, суперечну до народних форм марновірства і настроєну ніби й прогресивно в часі — десь так, як був настроєний проти язичницьких залишків у церкві Т. Прокопович у своїй драмі «Володимир«. До речі, це збігалось із офіційними настановленнями, бо саме у XVIII ст. церква повела рішучу боротьбу проти язичницьких пережитків, жорстоко караючи за це викритих винуватців. Отже, про прогресивність автора не спішімо поки що казати.

Після священиків, які практично не виконують своєї духовної місії, автор переходить до ченців — теми йому по-особливому близької. Про апологію чернецтва в українській літературі ми вже говорили в розвідках про П. Могилу та Д. Туптала — то була офіційна на той час традиція, перед ними апологію ченця створив І. Вишенський. Негативно до чернецтва ставився Климентій Зіновіїв, сам мандрівний чернець, згадували ми сатиру на ченця з кінця XVII ст., є сатиричні відгуки про чернецтво і в Д. Братковського. Інок Яків чернецтву приділяє спеціальну увагу, бо, крім "Сатиричного вірша 1764 року" створив ще й "Плач київських ченців" у продовження цієї теми — йдеться про ченців Києво- Печерської лаври, де інокував, найпевніше, й сам Яків. Ставлячись до них із певною іронією ("трохи начебто ченці теж духовні люди"), він увіч протиставляє сьогоднішніх давнішим, несправжніх справжнім, тобто аж ніяк не заперечує апологій І. Вишенського, П. Могили чи Д. Туптала, бо й сам бачить у тих апологіях ідеал ченця, але сучасне йому чернецтво, на його думку, живе суперечно до того ідеалу.

Ченці. Фрагмент картини "Перенесення мощів", XVIII cт.

Не можна робити з автора, як це чинили дослідники в тоталітарні часи, ледь не атеїста — супроти атеїстів у нього виразне заперечення, бо ті, як вважає, "чинять зло народу". Чернецтво, отже, висміює не тому, що засуджує самий стан, а через його повне переродження, чим і зумовлюється протиставлення давнього чернецтва сучасному, позірному. Перші жили в печерах, теперішні бракують камінний дім, тонуть у розкошах, «доброчинні лиш одним — з гордощів не п'яні"; вони череваті, п'яниці, а святиня для них — убрати її в золото; розмисли їхні позірно духовні, монастирі тонуть у багатстві, а "жебраки з голоду вмирають". Старцям дають дрібну милостиню, а собі "більш рубля виділяють душці", збирають гроші, навіть хреститися лінуються, і їх перехрещують служки, не читають Святого Письма, навідують шинки, ведуть господарства, бідного "роздягають з кожуха".

Загалом же ця частина є реакцією автора на указа Катерини II від 20 лютого 1764 р., за яким монастирі позбавлені маетностей, які перейшли у відання Колегії економії духовних маєтків. І от що цікаво: консервативно наладнаний інок Яків радіє з цього указу, хоч в Україні той ще не поширювався; пізніше, коли указ таки дійде до українських монастирів у Гетьманщині, а станеться це в 1786 р., він напише "Плач київських ченців" як зловтіху з того.

Це нам пояснює одну немаловажну річ: чому інок Яків, висловлюючись так начебто сміливо, не вельми пильно ховав своє авторство у віршах; більше, бажав, ще й дуже, щоб його знали: гадаю, що культурна людина його часу, яка вчилась у Київській академії, ті шифри без особливих труднощів могла б прочитати. На мою думку, автор не боявся переслідувань за свої погляди. Одне те, що він лаяв гетьманське управління, а в 1764 р. воно було скасовано (відповідний указ було видано 10 листопада 1764 р., невдовзі після того вірша й було написано, про це є в тексті вказівка — це сталося перед Різдвом, твір подається як коляда, а в кінці ще й дату проставлено: 23 грудня 1764 р.

Отже, маємо той-таки випадок, що і у вірші- сатирі «Ей Іване, поповичу-гетьмане!" — автор осуджував гетьмана І. Самойловича, коли той упав; так само й поетичні хулителі І. Мазепи, пишучи пасквілі на нього (пасквіль — різновид сатири), також не боялися того чинити, а сподівалися похвали чи мзди. До указів Катерини II інок Яків ставиться більш ніж лояльно, пишучи їм у тон; отже, перед нами зовсім не сміливий шукач правди, не прогресивно мисляча людина свого часу, як донедавна писали, а типовий підхлібник- москвофіл, що вороже ставиться до Козацької держави й підхлібно до цариці, а його співчуття до покривджених базується знову-таки не на демократизмі та «передових поглядах", а на звичайнісінькій демагогії російського уряду, коли той боровся з Козацькою державою. Адже царизм починаючи ще з часів Івана Виговського надягав на себе личину оборонця покривджених українським панством мас, і це тоді, коли російські пани й правителі в Україні обдирали ті маси куди нещадніше й немилостивіше.

З іншого боку, годі заперечувати ті факти свавілля та гніту, яких допускалася щодо власного народу козацька старшина, — це була суперечність жива, рана реальна, і царизм недаремно саме туди всовував свою руку і на цій струні грав свою музику; до речі, саме тут бачимо корені пізнішої більшовицької демагогії: вона вже була віками освоєна. Це ж стосується і ченців. Коли б автор подав картину морального й духовного розкладу чернецтва (а що він таки був, немає сумніву) до указів Катерини II, ми б сприйняли авторові викриття як сміливий громадянський учинок людини чистого серця і з ідеалами; коли ж він зробив це після указів, як і було насправді, то перед нами вірнопідданий блюдолиз, через що і його сатиричний патос треба приймати з осторогою, бо фарб тут накладано тенденційно. Оцим моральним моментом і різниться поміж себе викриття чернецтва, наприклад, Е. Роттердамського чи нашого Климентія Зіновіїва та викриття інока Якова — різниця чимала. Його писання — скоріше результат якогось сильного особистого озлоблення, це більше нагадує зведення рахунків, аніж боротьбу за ідеали, а порівняння сучасного чернецтва з колишнім, ніби ідеальним, скидається радше на демагогію, ніж аскетичну упадливість та ідеалізм. Водночас яскравий дар, яким володів автор, дає йому змогу нанизати одна до одної чимало блискучих реальних (чи таких, які на реальні подобають) сцен, і вони певною мірою, хай і тенденційно, таки з'являють стан морального розкладу тодішнього духовенства. Ченці ведуть за свої маєтності судові справи, займаються сутяжництвом, добре вдягаються, їдять і п’ють із присмаками, купують дорогі тканини, рівняють себе до панства, творять резиденції, кожен «береже свого інтереса", можуть учинити наїзд на чужу власність, навіть убивства, через гроші та зв'язки завжди, як і пани, виправдаються, стають «внутрішніми п’явками"...

Зрештою, від ченців, болючої для нього теми, автор знову переходить до реформ К. Розумовського, виразно їх засуджуючи.

Таким чином, перед нами талановитий зразок нашого колаборантства у тому часі, свідчення занепаду українського політичного мислення в догоду завойовникові рідної землі. Твір пристрасно реакційний у властивому розумінні цього слова (воно і значить протидійний, ворожий реформам, новим порядкам тощо), але він реакційний лише до власних реформ і нових порядків, а не до реформ і порядків царизму. Тож недаремно автор намагається писати російською мовою, хоч і не вміє, його мова — типовий суржик, та й народ власний зве російською назвою, що також має значення.

1 травня 1786 р. інок Яків пише в Києві "Плач київських ченців" — і знову-таки у відповідь на указа Катерини II, за яким українські монастирі позбавлено маетностей. Новий твір поета є фактично розробкою всіх засновків, які подано в попередній поемці, і обидва вони складають своєрідний диптих. Цього разу обрано форму діалога, але не театрального, а літературного (про діалог дивись у розвідці "Іларіон Ярошевицький: діалог Купідона з Йоасафом"); водночас це так само сатира, причому травестована, бо шаржовно обігрує жанр плачу (ляменту). Указ цариці має увійти в силу в липні 1786 р., тож керівництво Києво-Печерської лаври радиться, що робити, аби зберегти надбане монастирем. Архімандритом лаври був Зосима Валькевич, при тому довголітнім, із 1762 р. Підстави для тривоги в Зосими були, бо цього року його з посади змістять і її почнуть обіймати київські митрополити. Зосима вже знає, що його скинуть, і на прощання радить ченцям захопити майна в келії, скільки можна. Юридичний повірений Орест, спеціаліст у судових справах, який не раз вирішував їх у Петербурзі, радить послати себе в столицю і через підкупи врятувати монастиря. Перший економ Єпифаній як людина практично мисляча відкидає таку можливість, адже тут має діяти царський указ. Він остерігається продавати монастирські стада й коні, бо за це можна понести карну відповідальність. Небезпечно і гроші роздавати, але треба їх зберегти. Другий економ Варсонофій зітхає за ситим життям, ідеал чернечої убогості його явно не задовольняє. Намісник Мельхиседек за напоями і тканинами сумує, за свіженькою осетриною і лимонними соками, а ще треба буде відбувати церковні служби, до яких він встиг утратити навички. Колись читав і книги, але давно — зайнятий був в економіях. Але він готовий пристосуватися до нових умов. Еклезіарх Модест, який стежив за порядком богослужіння і відав церковними будівлями, шкодує за горілкою. Ключар Гервасій радить "влестити панів", віддавши їм коні й візки, але сумнівається, чи це допоможе. Ферапонт, начальник Ближніх печер, резонно зауважує, що пани були дружні "на наші тугі гамани, а збіднієм, нас хутко забудуть вони". Начальник Дальніх печер Віссаріон боїться, що ченців позабирають у солдати. Скарбник печер Йоасаф шкодує за зручностями життя, але має надію на "святих наших", які завжди приносили прибутки, — "тільки б тут при печерах з ружжами не стали", тобто щоб не взяли їх під контроль. "Уставник правого криласа" (регент хору) радить звернутися до святої Варвари, мощі якої були у Михайлівському монастирі, але вона не слухає молитов їхніх ("молитви посильні набік одкидає"); тож уставник закликає повернутися до убогого життя і позбувати "худобу і села"; тоді вона допоможе, коли стануть вони ченцями справжніми (цей персонаж, мабуть, відбиває авторську програму). Йому вторить "уставник лівого криласа", той радить покинути тягатись по судах, не хапати чужого, бо "хоч Христовую віру тверду усі маєм, та Христову науку не вельми тримаєм", треба також не впиватись, і "віра мертва без діла". Загалом маємо тут щось подібне до ролі хору у драмах, який ніби підсумовує сказане; можна навіть думати, що інок Яків міг бути одним із регентів хору. Завершує діалога писар Андріян (усіх соборних ченців 13 — "чортова дюжина"), який висловлює бажання розстригтися й оженитися, бо чернецтво було миле, коли володіли майном і селами. Раніше ченцям приставляли "по дві прачки жваві" — одна для суботи, а друга для неділі — та й не мали тут проблем (цікава побутова деталь), тож і літа "помаленьку приємно летіли".

Сатира їдка, влучна, написана з достеменним знанням побуту ченців. У загальнополітичні питання автор уже не входить, але увіч злорадіє з указу цариці, — очевидно, не належав до сильних світу чернечого і достатньо був супроти них настроєний. Водночас хоче, щоб його вірнопідданість урядові була помічена: "Мене ви знайте, дуже вже жадаю» — хоч це може бути й риторична фігура.

Більше творів інока Якова до нас не дійшло. Дехто з дослідників приписує йому ще й "Додаток до плачу київських ченців", але там уже рука інша. Була це людина талановита, настроєна ригористично, освічена, але не вельми, бо силабічний вірш його неправильний. Перед нами зразок не високого бароко, а більше низового: має елементи осмішування, виявляє співчуття до убогих, хоч і ставить часом високі проблеми, зокрема міркує про соціально-політичний уклад краю, засуджуючи цей уклад із точки зору суспільних низів. Але позиція автора не гуманістична, а більше прислужницька, адже його ненависть до суспільних верхів — це ненависть слуги, котрий зраджує свого пана, щоб вислужитися перед паном сильнішим та вищим. Саме тому годі назвати цю творчу особистість світлою. Її можна дорівняти, як ми вже казали, до численних оганьблювачів та пасквілянтів Івана Мазепи, що почали творити свої віршилища після падіння великого гетьмана. Різнить із ними інока Якова хіба те, що має він гостре око і вміння талановито й пристрасно будувати вірш. Відтак його твори є симптоматичними для епохи падіння Козацької держави і визначають чималою мірою падіння і тих високих традицій давньої української літератури, які та держава культивувала. Визначають вони у певному сенсі й кінець епохи бароко, яке міцно було пов'язано із зародженням, становленням та розквітом Козаччини.