Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Григорій Сковорода як письменник і мислитель
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Григорій Сковорода для кожного освіченого українця — це не просто одне з імен діячів української культури, це, можна сказати, своєрідна легенда чи, скоріше, міт, який твориться не лише за допомогою знання, а значною мірою й уявлення. Можна навіть без перебільшення сказати, що Сковороду більше знають, ніж читають, і це зовсім не парадокс, бо навколо цієї постаті та й імені створився своєрідний ореол — він ніби персонаж мрілої казки про мандрованця, котрий відрікся благ мирських, чинів, не мав власного даху над головою (а чи багато хто може так учинити і в наші часи?), а, награючи на сопілці чи флейті, блукав собі з торбою дорогами України і навчав людей вічних істин, бо він, як усі видатні діячі, конче мав бути близький до народу. Зрештою, саме таким люблять зображати Сковороду наші белетристи, і отой Сковорода, тобто персонаж легенди, — часто заступає нам його справжній образ — глибокого, а може й найбільшого у своєму часі, мислителя. Часом же він постає перед нами через літературні інтерпретації як дивакуватий простачок, який писав кострубатою мовою вірші й філософські трактати, і те біда, що їх нелегко й прочитати — одне через мовні труднощі, а друге через архаїчність викладу. Поети в наш час полюбляють блиснути цитатою із Сковороди, бо це незле звучить, — зрештою й сам Г. Сковорода любив мислити афористично. Він, можливо, й приваблює людей оцією своєю відстороненістю, нетиповістю, отже й перетворюється в такого собі героя-самітника, небуденну появу — одне слово, кажу, легенду чи міт.

Бо він існує ніби позачасово, без зв'язку із культурним процесом, невідомо звідки взявшись, по-своєму романтичний, хоч романтизм як естетична течія з'явиться уже по смерті Григорія Сковороди. До витворення цього міту були свої підстави; не помилимося, коли скажемо, що до цього спричинився і він сам, а може, й сам почав творити його. Принаймні без такого уявлення не бачили б ми добре його образу, а він же у нас ніби зачинатель нашої літератури.

Пам'ятаю, у післявоєнних підручниках з української літератури чи у збірках портретів письменників-класиків перший стояв він, а потім ішли Шевченко, Франко, Панас Мирний і так далі, та й раніші антології теж починалися з його творчості, а до нього в нас ніби нічого й не було; правда, в останній антології української поезії цей стереотип нарешті поламано: історія поезії там — від часів Київської Русі, що цілком правильно, а Г. Сковорода подається серед поетів XVIII ст. як один із цілого ряду — і це також правильно.

Григорій Сковорода

Григорія Сковороду, незважаючи на те, що він писав важким язиччям, досить часто друкують і у ґрунтовних наукових виданнях і в популярних, і от що дивно — книги ці незмінно розкуповуються: тож інтерес до його творів не зникає, навіть існує повсякчасно, і це промовистий факт. Коли озирнутися на XIX століття, то до Сковороди ставилися досить стримано; про нього, правда, писали, часом видавали твори1, але не раз наділяли досить гострими характеристиками (наприклад Т. Шевченко чи П. Куліш), але в кінці століття і на початку XX спостерігаємо злам. Твори мислителя видають солідними томами Д. Багалій та В. Бонч-Бруєвич2, виходять монографії (В. Ерна3, наприклад) — Г. Сковороду пробують зрозуміти. Інтерес цей посилюється у передреволюційні часи, Сковородою зацікавлюються модерні поети (М. Філянський)4, а в "Українській хаті" — органі тодішньої літературної молоді — з'являється блискуча філософічно-публіцистична розправа про Г. Сковороду А. Товкачевського5, де мислитель бачиться з позицій нового часу. В роки революції Г. Хоткевич пробує спопуляризувати Г. Сковороду, переказавши частину його творів українською мовою6, — цю мету поставив перед собою і М. Філянський, але його робота не збереглася. На початку 20-х з'являється про Г. Сковороду найсолідніша монографія Д. Багалія7, ним цікавляться П. Тичина, В. Поліщук, М. Івченко, але з настанням політичної реакції активне вивчення особи й творів мислителя перестає бути актуальним. Однак із новим відродженням у 60-х роках знову починають видавати його твори, виходять популярні книжки, наукові розвідки, монографії — і цей процес триває. Досить сказати, що видавництво "Веселка" з 1968 по 1983 р. чотири рази випустило популярне видання Г. Сковороди загальним тиражем 250 тисяч примірників — усе це щасливо розкупилося. Останнє академічне видання його вибраних літературних творів вийшло в 1973 р., в 1994 р. вийшов повний переклад творів у двох томах, а в 1996 — вибрані твори, також у перекладі на сучасну українську мову. Мислителем зацікавилися за рубежем, перекладають іншими мовами, в Переяславі кожні два роки довгий час проходили Сковородинівські читання, є в нас музеї Григорія Савича, пам'ятники — він неоспірно й твердо вписаний у золотий фонд української літератури.

Неважко зрозуміти, чому саме у XX столітті інтерес до Г. Сковороди так поглибився: мислитель своєю системою думок виявився напрочуд суголосний цій неспокійній, повній разючих суперечностей добі. Про Сковороду й до сьогодні пишуть вірші, романи, есе, статті, вивчають біографію — годі сказати, що він у нас був забутий та відкинутий. Зрештою, щось і справді є в цій постаті заворожуюче, притягальне. Він, так далеко відставлений од нас у часі, такий, скажемо відверто, важкочитабельний — ніби ота вода із блискучого вірша Володимира Свідзинського, в якій відбивається небо і в яку хочеться поринути, щоб іти в її глибину до безмежності. Чому це так, сказати і легко, і важко; легко тому, бо просто збагнути: він умів бачити вічне у змінному світі, а вічна мудрість завжди актуальна; важко, бо він мислив часто символами, ключі до яких у пересічно освіченого читача часто бувають загублені. Чому ж до цієї постаті прикуто увагу вчених: чому не перестають вони досліджувати життя й творчість Григорія Савича — через отой міт? Чому вабить він мислячих людей? А тому, що зумів сказати щось таке сокровенне, що залишається в міжчассі, не старіючи й не бліднучи. Так, справді, Г. Сковорода сказав про світ та людину таке, чого не сказали інші, учив людину жити так, як не вчили інші, хоч в його словах нічого по-особливому невідомого не було. А найголовніше — сам жив так, як учив, тобто не тільки творив своїм ученням (оце й була, очевидно, ота принадна новизна) абстрактно вимудрувані книжки, але й подав практичну науку людині, як їй найгармонійніше жити в цьому світі. Скромний старчик у простій одежі, людина без власного дому, майно якої ховалося у шкіряній торбині, він освітив розумом не тільки свою епоху — перелив те світло у віки наступні, адже його наука стосувалась основного в житті: яка ти, людино, що можеш і як жити тобі? Тобто Григорій Савич переніс проблеми загальної філософії у сферу етики (морального вчення), а вся його творчість — один великий заповіт чи послання людям не тільки свого часу чи свого народу, а людям усіх часів та земель. Але він був і лишається перш за все сином рідного народу — і саме йому адресував витвори свого серця й ума; власне, не цілому народові, а освіченій його частині.

1 Уперше твори Г. Сковороди видано: Библиотека духовная, содержащая в себе дружеские беседы с познанием самого себя. СПб., 1798. Це була суміш кількох творів мислителя, досить видозмінених, і трактат «Наркіс». Згодом з’явилися спорадичні публікації в різних журналах. У 30-х роках XIX ст. вийшла серія видань трактатів філософа. Перше зібране видання: Сочинения в стихах и прозе Григория Саввича Сковороды. СПб., 1861.

2 Сочинения Григория Саввича Сковороды, собранные и редактированные Д. И. Багалием. Харьков, 1894; Собрание сочинений Г. С. Сковороды с биографией Г. С. Сковороды М. И. Ковалинского, с заметками и примечаниями Владимира Бонч-Бруевича. СПб., 1912.

3 Эрн В. Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение. М., 1912.

4 Шевчук В. Сковорода — Філянський і явище українського необароко // Україна. Наука і культура. К., 1988. Вип. 22. С. 388-395.

5 Вийшла й окремим виданням: Товкачевський А. Г. С. Сковорода. К., 1913.

6 Григорій Савич Сковорода, (український філософ). Короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів. Харків, 1920.

7 Багалій Д. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода. Харків, 1926.

Надрукувати їх у час жорстоких царських утисків, коли українська література змушена була існувати тільки рукописно, він не міг і мріяти. Не міг, певне, й у думку покласти всі ті стотисячні тиражі, якими виходитиме у світ в далекому майбутньому, але він зробив усе, щоб його твори максимально поширились у його часі: давав переписувати свої філософські трактати, створив два мистецькі різновиди; з допомогою яких популяризував свої думки: поетичний і прозовий — у циклі віршів- пісень і у циклі байок. Свої ж поетичні твори не тільки називав піснями, а й часто складав до них музику, і їх підхоплювали лірники й кобзарі; філософські ж твори прикрашав власноручними символічними малюнками. Все це чинилося з однією метою, здається, цілком свідомою: доносити свою мудрість людям на різних рівнях і, відповідно, на різних рівнях впливати на людей. Тобто він був учителем у повному розумінні цього слова, правда, учителем для освіченого середовища. Але на відміну від багатьох учителів він не тільки вкладав у своїх учнів науку, витворену іншими, але й сам її витворював. Отже, учив не тільки того, чого навчився сам у свій час, але й того, що збагнув самотужки. Він був учителем-творцем, а не учителем-ремісником.

Щоб збагнути феномен Сковороди, маємо пізнати в однаковій мірі ґрунтовно і у взаємозв'язку його життя, його філософські погляди, тобто головні ідеї, які він розвивав і розробляв у своїх діалогах, трактатах, і його мистецьку діяльність — все це було однією сув'яззю, однією наукою, твореною у різних формах: жив як учив, учив через розмисел і через живі образи, через мистецтво слова, музики й малюнка.

Життя Григорія Сковороди нас дивує, адже життя без даху в сучасному розумінні — це життя людини дна і не більше. І в своєму часі воно вражало сучасників, але годі сказати, що дивувало, адже було ніби своєрідним відбитком існування особливого прошарку тодішньої суспільності, що його називали "мандрованими дяками" чи "школярами". Мандровані дяки й школярі у XVII—XVIII ст. несли освіту в народ, були вчителями нижчих шкіл; це люди з естетичним чуттям та знаннями, винесеними з Київської академії, котрі не тільки навчали дітей по школах, переходячи з одного села в інше, з одного міста й містечка в інше, але й плекали поезію, були переписувачами й творцями рукописних книжок; це вони витворили особливий жанр так званої "дяківської літератури", складали канти духовні й студні (вільного змісту), не цуралися любовного, духовного й розмислового вірша. Писали на замовлення епітафії й епіграми, вірші на честь тієї чи іншої людини, а особливо кохались у вірші гумористичному й сатиричному. Саме ці люди ніколи не трималися одного місця, а подібно до західноєвропейських вагантів мандрували по білому світу, зупиняючись у школах. Були в тісному контакті з музикантами своєї доби (адже шпихлір — громадський дім, де мешкали співці-музики, був здебільшого в тому-таки будинку, де і шкода); ці люди були свого часу вельми корисні суспільству й відчували важливість своєї місії, що заманіфестував один із найкращих таких поетів XVII ст. Петро Попович-Гученський:

А мусимо святої зажити науки,

Щоб славнії клейноти подать церкві в руки.

Нехай же просвітиться із нашого вбозства

І подарунків Божих за те вділить множство...

Отож за способом життя Григорій Сковорода демонструє нам саме цей культурний прошарок тодішньої суспільності, тільки він стояв на вищому його щаблі: коли мандровані дяки й школярі були викладачами нижчої школи, то Григорій Савич — вищої, коли перші були людьми легковажними й веселими, то Григорій Савич — може аж надто поважним, серйозним, навіть суворим. У цьому він нагадує нам свого віддаленого попередника Івана Вишенського, але без нетерпимості, якою той визначався, бо вся творчість і система думання Г. Сковороди на відміну від І. Вишенського огріта була Просвітництвом, та й античну культуру й літературу він не зневажав і не проклинав, як Вишенський, а широко й захоплено нею користувався. У часі, коли жив Г. Сковорода, мандрівні дяки зійшли чи сходили зі сцени, розпорядженням Катерини II їм заборонили мандрувати, і поступово вони виродилися в тих, з яких кепкували пізніше Г. Квітка-Основ'яненко чи М. Гоголь. Сам же Григорій Савич був ніби живим утіленням традиції та культури давньої, що починала вже в його часи відмирати. Доля дала йому, як і І. Котляревському, завершити в українській літературі цілий її великий період — і завершити спалахом, який пройняв своєю енергією покоління нові з новим мислительним потенціалом.

Коротко окреслимо життєвий шлях Григорія Сковороди. Родом із простої козацької родини (народився 1722 року), він ще змальства виявив неабиякі здібності. На щастя, Київська академія розчиняла тоді свої двері перед усіма здібними дітьми незалежно від маєткового стану батьків — тут учився й бідний, і багатий. Зрештою, так само вільно як вступати, вільно було студентові навчання покинути, не завершивши його. Сава Сковорода послав свого сина сюди, до Києва, бо саме сюди сходились усі, кого палив нестримний потяг до знань і навчання. Григорій, дитина з дивовижною пам'яттю, мав потяг до поезії, музики, співу, малювання — всі ці предмети в академії викладалися. Ясно, що регент одразу ж забрав його до академічного хору; не маємо сумнівів, що Сковорода брав активну участь у театральних виставах, які тут улаштовувалися (бо звідки б у нього взялося стільки висловлювань про театр), а також у рекреаціях — випускних мистецьких святах наприкінці навчального року. Тут, в академії, у класі поетики хлопець здобув знання з теорії поезії та практичні навички у віршуванні, тут вивчив давньоєврейську, давньогрецьку, а передусім латинську мови, заглибивсь у філософію, читав улюблених Плутарха, Філона, Ціцерона, Горація, Лукіана, Орігена, Еразма Роттердамського та інших — усе це відслонювало перед цікавими очима юнака широкий світ. Зрештою, йому, як і багатьом його сучасникам та попередникам, стало мало цієї науки, і він помандрував у Європу. Але перед цим співав якийсь час у царській капелі в Петербурзі, з якої втік при першій нагоді, бо життя при дворі було його свободолюбній душі відразливе — він був людина вільного духу і на роль прислужника не годився. Тож помандрував у далекий світ, в Угорщину, в інші європейські країни, де вчився (вважають, що і в університеті в Галле), нарешті повернувся в Україну і коли здаля побачив дерев'яну дзвіницю в рідному селі, відчув, як забилося у грудях серце.

Хронологічно ці події вкладаються в такі роки: 1734—1753 (з перервою) — навчання в Київській академії; співаком придворної капели був у 1741—1744 рр.; 1745-го повернувся до рідної землі, до академії, в цьому ж таки році помандрував до Угорщини (1745—1750). У навчальному році 1750/51 викладав поетику в Переяславській колегії.

Історія, яка розігралася тут, показова й мала принципове значення для подальшої долі Г. Сковороди. Йому було 29 років, як викладач поетики, за звичаєм, він мав скласти свій курс предмету, але переяславський єпископ Никодим Сребницький, також вихованець Київської академії, чомусь гостро засуджує цю поетику. Вчені чимало мізкували з цього приводу, але мало хто помітив, що про ті події Г. Сковорода згадує в листі до свого учня М. Ковалинського, написаному в першій половині 1764 р.: "Я прямо став міркувати таким чином: переяславські миші були причиною того, що мене викинули з великими неприємностями з семінарії..."8 Питається: що за миші? Тут можлива така здогадка: очевидно, миші погризли готовий курс поетики, і Сковорода, не мавши часу написати новий, почав викладати поетику без підручника, за допомогою практичних вправ, що не могло сподобатися єпископові, який вимагав, щоб предмет викладався так, як це було тоді прийнято.

8 Сковорода Г. Твори в двох томах. К., 1994. Т. 2. С. 304.

9 Попов 77. Григорій Сковорода і українська література // Українська література. 1944. N9 11. С. 128-140; Махновець Л. Григорій Сковорода. К., 1972. С. 52-53.

10 Ніженець А. Поетична творчість Г. С. Сковороди і російська література XVIII ст. // Уч. зап. Харків. ун-ту. 1956. Труди філософського факультету. Т. 3. С. 261-283; Табачников И. Григорий Сковорода. М., 1972. С. 34.

Загалом це питання варто розглянути докладніше, бо тут ховається, на мою думку, один із ключів до феномена Григорія Сковороди. Загадка ця завжди манила вчених, відтак було висловлено ряд гіпотез, часом цілком фантастичних, як-от думка, що Сковорода по-рабському копіював систему М. Ломоносова, і це при тому, що в поетичній практиці мислителя слідів використання ломоносівської системи ані на мак; зрештою, такі вигадки достатньо заперечили П. Попов та А. Махновець9, хоч і в наші часи ця ідея має своїх прихильників (А. Ніженець, І. Табачников)10. Зрештою, про Сковородинські "Розмисел про поезію" і "Керівництво до мистецтва поезії" маємо тільки одне вірогідне свідчення того ж учня мислителя — М. Ковалинського: вони були від традиційно уживаних "простіші й зрозуміліші для учнів та й зовсім нове й точне давали про неї поняття"11. «В чому ж їх суть? — запитує Леонід Махновець у своїй біографії Г. Сковороди. — Тепер на це відповісти неможливо, хоч наукові розвідки тут треба вести в контексті тієї "ученості, свідіній, знаній", з якими тоді прибув Сковорода». І завершує цю думку шановний дослідник цілком категорично: «Зрештою, доки тексту "рассужденія" Сковороди ми не знаємо, всякі "рассужденія" на цю тему марна річ»12. Ми ж хочемо на цю тему трохи й "порассуждать".

Перше, що впадає в очі, коли читаєш звідомлення М. Ковалинського, — це те, що він виразно розрізняє у Г. Сковороди "Розмисел про поезію" і Керівництво". "Розмисел", напевне, втрачено (очевидно, саме над ним "попрацювали" миші) — то була, з усього видно, теоретична частина курсу, мабуть, невеликого розміру, втім і це невідомо, тож говорити більше про "Розмисел" і справді не випадає. Значно цікавіше питання, що собою являло Сковородинське "Керівництво до мистецтва поезії", — на мою думку, це було ніщо інше, як віршовані зразки цього мистецтва, якими Г. Сковорода практично вказував на можливі розміри, культивовані в українській поезії протягом століть; беру на себе сміливість твердити, що ці зразки поет написав сам, більше того — ці вірші збереглися і ввійшли до збірки "Сад божественних пісень».

11 Сковорода Г. Твори в двох томах. Т. 2. С. 382-383.

12 Махновець Л. Григорій Сковорода. С. 52.

Знаємо цілком певно, що Г. Сковорода не послухав порад і заперечень єпископа Н. Сребницького, залишився при своєму переконанні, а згодом, упродовж подальшого життя, удосконалював "Керівництво" і, дописуючи нові й нові вірші, створив своєрідний підручник поетики. Отже, саме збірка "Сад божественних пісень" — це не тільки універсальна картина поглядів самого мислителя, створена цілком у традиціях українського бароко але й універсальна розкладка поетичних розмірів. Творячи збірку, автор не просто з'явив свої емоції, але й склав справді "Керівництво до мистецтва поезії", яке дає поняття про всі можливі в тодішній нашій поезії віршовані розміри та строфи. Першим фактом, що дозволяє поставити такий постулат, є те, що всі 30 поезій "Саду" розмірно не дублюють одна одну, написані не тільки по-різному, але й подають зразки найрізноманітнішої побудови твору. Отже, поет фіксує тут наявні поетичні форми в українській поезії бароко і вносить сюди цілий ряд нововведень-пропозицій, у який спосіб можна різноманітити строфу, римування й чергування розмірів. Із цього погляду збірка "Сад божественних пісень" унікальна13.

І справді, поет ніде не повторив у своїй збірці однієї й тої ж побудови строфи, що не є випадком, бачимо тут свідомий авторський замір, а робити це в поета могла бути тільки одна причина: його "Сад" і явив собою "Керівництво до мистецтва поезії". Отже, в невеликій поетичній книжці ми вимічаємо цілу систему, притому досить складну, строфобудування, і лише кілька пісень написано традиційно просто — це тоді, коли вживається чисте використання того чи іншого розміру(7—7 у пісні 3 і 7—6 у "Мелодії", а також 8—7 у пісні 24). Не важко помітити, що в "Саді божественних пісень" вживаються всі типи силабічного вірша з широким діапазоном кількості складів у рядку— від чотирьох до шістнадцяти; відсутній тут тільки так званий складний леонінський вірш (5—5—6) із внутрішнім римуванням, досить поширений у практиці українського віршування бароко, але простий леонінський, зокрема часте внутрішнє римування, вжито, так само використано елементи сапфічної строфи, а в пісні 8 і саму сапфічну строфу (римовану примінено до слов'янського віршування).

Знову-таки Григорій Сковорода значною мірою використовує формальні досягнення не тільки академічної поезії, яка творилася за традиційними поетиками, але передусім так званих "пісень світових", які мають усі ознаки штучного, авторського складання; отже, використовує досвід тієї поезії, яка виходила за регламентаційні межі київських поетик і розвивалася саморушно, хоч і не без урахування академічної культури. Ця поезія тісно сполучалася з українською народною піснетворчістю, елементи якої відмічаємо і у Г. Сковороди. Окрім того, поет широко вживає восьмискладовий вірш, який тонізувався стихійно, що наближає його поезію до силаботонічної, але це зовсім не значить, що Г. Сковорода силаботонічну систему впроваджував. Практика переспівування пісень Г. Сковороди Василем Капністом може свідчити про те, що в другій половині XVIII ст. силабічна система віршування публіку вже не задовольняла, не задовольняли й книжна українська та слов'янська літературні мови, яких уживав Г. Сковорода у своїй збірці. Отож Василь Капніст і вирішив деякі поезії Г. Сковороди подати в силаботонічному віршуванні, вже тут, можливо, й справді користуючись приписами М. Ломоносова, а мову пісень наблизив до російської — тенденція, яку чітко фіксуємо в тому часі; зрештою, бачимо її вже у філософських творах самого Г. Сковороди й пізніших його віршах. Знову-таки поет уводить у поетичну техніку цілий ряд новин чи рідковживаної строфіки: перехресне римування, чергування жіночих та чоловічих рим, творить власної конструкції строфи, значно ширше, ніж його попередники, використовує внутрішнє римування. Можна цілком певно твердити, що в жодного поета українського бароко, навіть у таких вельми вправних версифікаторів, як І. Орновський чи П. Орлик, не знаходимо такої ритмічної й строфічної різноманітності, як у Г. Сковороди, тому не можна не зазначити, що "Сад божественних пісень" таки творено зі спеціальним завданням і не інакше, як практичний посібник із техніки віршоскладання. Отже, перед нами своєрідна поетика у зразках, антологія відомих в українській бароковій поезії віршованих розмірів, за допомогою якої Г. Сковорода як педагог із покликання міг навчати науки поезії молодь. Згадаймо ще раз слова М. Ковалинського: Сковородинські підручники з поетики від традиційно уживаних були "простіші і зрозуміліші для учнів та й зовсім нове й точне давали про неї поняття", — наш аналіз цілком підтверджує цю тезу.

13 Докладніше про це: Шевчук В. В чому полягала поетична реформа Г. Сковороди // Україна. Наука і культура. К., 1990. Вип. 24. С. 174-181.

І ще одне важливе. Збірка "Сад божественних пісень", як вважають учені, складалася від 50-х років по 1785-й, хоч більша частина віршів написана була в роки 60-ті. Коли згадати, що Г. Сковорода викладав поетику в Переяславському колегіумі в 1751 р., а з 1759 р. був учителем поетики в Харківському колегіумі, маємо всі підстави твердити, що "Керівництво до мистецтва поезії", створене в Переяславській колегії, було тільки ембріоном повної, докладно розробленої системи, яку фіксуємо в "Саді божественних пісень", при викладанні ж у Харківському колегіумі ця система була вже майже сформована; в подальші роки, мріючи повернутися до улюбленого вчителювання, мислитель її тільки вдосконалював, отже, дата 1785 рік може свідчити про кінець цієї роботи. З іншого боку, як я вже казав, збірка була поетичним викладом філософських ідей Г. Сковороди, так само як і "Байки харківські" — збірка ідей у притчевому викладі, а не просто збірка байок. Цей дуалізм не був взаємозаперечним, згадаймо слова з "Розмови п'яти подорожніх про істинне щастя в житті": "Дві хлібини, два будинки і дві одежі: два роди всього є, всього є по двоє..."14. Отже, "Сад божественних пісень" — це ніби два будинки: один — це виклад думок мислителя, а другий — "Керівництво до мистецтва поезії".

Аналіз поетичних творів Г. Сковороди із формального боку цілком певно свідчить, що поет глибоко знав українську барокову поезію і не тільки засвоював її традиції, що творились у віках, але й виявив себе реформатором поетичної техніки. Недаремно ще в Переяславському колегіумі, коли написав "Розмисел" і "Керівництво", він подавав поетику "таким новим чином, — як писав М. Ковалинський, — що єпископу здалося дивним і невідповідним до давніших, старовинних звичаїв"15. І справді, ніхто ні з його попередників, ні з його сучасників подібного "Керівництва" не створював (хіба І. Величковський — "Молоко"): київські академічні поетики писалися за відомими й авторитетними зразками, Григорій же Сковорода ні за якими зразками не пішов, а створив свій підручник за власним уподобанням та розмислом.

Не зайве буде розглянути й основні мотиви "Саду божественних пісень", аби думка про те, що ця збірка є викладом основних філософських ідей Г. Сковороди у поетичній формі, не виглядала голослівно, тобто що тут оформлювалися ідеї, які пізніше ляжуть в основу його філософських трактатів.

Думка пісні 1: живу смерть породжує той, хто живе злом; душу такого чоловіка палить голод, а той, хто взяв іго добра, живе яснодушно. В пісні 2 поет закликає вивиситися над мертвотністю нікчемних справ, щоб обновити радість, як швидколітний орел. У пісні 3 славиться той, хто переміг печаль і в кого душа стала садом, що дає плоди. У пісні 4 віститься, що дух свободи народжує нас у нас же самих. Пісня 5 з'являє, що, пізнавши "небесний секрет", людина виростає в досконалого мужа. У пісні 6 ідеться про зерно, яке, зігнивши, дає проріст і сторичний урожай, тобто людина творить живе діло світу, переходячи навіть смерть. У пісні 8 африканський олень, уражений отрутою, мчить у гори, щоб знайти життєдайне джерело і зцілитися (один з улюблених символів Г. Сковороди). Пісні 9 і 10 говорять про людські пристрасті й різномисля, які руйнують людину, про ненаситне накопичення багатства. "Хто ж плює на її (смерті) гостру сталь?" — запитує поет і відповідає: "Той, чия совість — як чистий кришталь!"

14 Сковорода Г. Твори в двох томах. Т. І. С. 355.

15 Там-таки. Т. II. С. 382.

Навіть з аналізу цих перших десяти поезій "Саду божественних пісень" цілком ясно, що перед нами трикутник: зло (кривий шлях), яке приносить задоволення ілюзорне, а потім — печаль, сум, невдоволення; добро, в якому нелегко жити, але яке дає радість душевну, спокій та задоволення; і людина, що стає на середохресті й має вибрати, куди їй іти. Оце питання — куди людині йти і як очиститися, як здобути їй не чини, багатство й матеріальне благополуччя, а душевний мир, радість, ояснення — і стає однією з основних ідей не тільки поезії Григорія Сковороди, але і його байок, а затим і всіх його філософських трактатів.

Подальший десяток поезій продовжує розвивати філософські ідеї мислителя. У пісні 11 протиставляється плотське (матеріальне) духовному, ідеальному, Богові й віститься про змагання цих двох начал. Пісня 12 говорить про те, що людська цивілізація з її містами та багатством суперечна природі людини і взагалі людині, яка має йти "на поле жити", тобто повернутися до природи. Пісня 13 продовжує цю тему і є хвалою Природі, міста ж з їхньою штучною величчю заперечуються. Пісня 14 вістить про непостійність та ілюзорність світу і слави — ліпше жити в пустелі. У пісні 15 поет знову повертається до теми смерті, але своєрідно: смерть Божа — це кінець земної мудрості й початок небесної слави, а продовження цієї теми — воскресіння, почуття чистого неба (пісня 16). Але наступний вірш — втеча від моря життя, що кипить, як Червоне море, і ця втеча знову до природи, у тишу й спокій — пісня 18. Але й тут героя сягає "проклята нудьга", йдеться про потребу боротьби з нею при Божій допомозі (пісня 19). Пісня 20 — гімн душевній і сердечній чистоті, непорочності й невинності, заклик будувати в душі чудовий град.

Нарешті, третій десяток пісень подає низку нових ідей. Це пошук щастя у світі (пісня 21), потреба шукати вічних цінностей (пісня 22), про ставлення до часу і його використання (пісня 23), ще раз про спокій душевний і боротьбу з печаллю (пісня 24); три пісні з присвятами Г. Якубовичу, І. Козловичу та І. Миткевичу — типові по суті своїй панегірики, але з думкою Сковородинівською: достойна людина на достойному місці — то світові й країні радість (пісні 25—27). Пісня 28 має авторську розшифровку: "Про таємну в середині і вічну веселість боголюбних сердець", тут свідчиться, що щастя залежить здебільшого від самого себе. І знову повтор: про життя, як бурливе море, і бажання з того моря врятуватися (пісня 29). Підсумкова пісня 30 ніби поєднує в собі основні попередні теми збірки: про час, печаль, доброту, життя в Бозі, задоволення малим і запевнення, що смерть "не шкода — спокій", тобто маємо повернення до теми першої пісні, в якій також ідеться про смерть.

Так само, як був традиційний Г. Сковорода у системі віршування (водночас традицію по-новому, творчо засвоюючи), так цілком традиційний він у виборі своїх тем: барокова українська поезія всі перечислені мотиви розробляла докладно, притому в різному часі. Оригінальність Г. Сковороди тут у тому, що поет усі відомі мотиви, часто запозичені з літературних джерел, з античних авторів, із Біблії, давніших українських поетичних творів (а таке чинити не тільки дозволяли, а й рекомендували тодішні поетики), з'єднав у власну мислительну систему, тобто надав своїм поезіям сили універсального погляду на світ та людину, зачіпаючи найкардинальніші проблеми людського буття

і світобудови. Коли узагальнити все сказане, то про що вістить Г. Сковорода? Про мистецтво жити у цьому світі, залишитись у ньому душевно чистим і мистецтво, зрештою, вмерти. Це були ідеї не самого мислителя, їх проповідували християнство та й уся барокова література. Г. Сковорода ніби підсумовує досвід розмислів своєї доби про світ, який існував до нього і за нього, й примінює цей досвід до власного "я", тобто наближає його до безпосереднього буття людини і на цій основі вибудовує своє моралістичне вчення, свою науку жити в цьому важкому й складному світі. Тобто поет не тільки мислив і пізнавав світ, але бажав утримати в ньому чистоту власного "я", а тим самим допомогти вчинити це іншим. Згадаймо щодо цього чудовий афоризм Григорія Сковороди: «Копай всередині себе криницю для тієї води, яка зросить і твою оселю, й сусідську"16...

...Але ми не завершили розповідь про перебіг подальшого життя Г. Сковороди після невдачі в Переяславському колегіумі. Він знову повернувся до академії, згодом працював домашнім учителем у поміщиків Томар, від яких тікає, бо його зневажили. Із 1759 р. викладає у Харківському колегіумі, але знову змушений покинути педагогічну роботу,

бо не може й не хоче улягати вимогам, суперечним його натурі. У 1768 р. його ще раз запрошують викладати у Харківському колегіумі, але знову звільняють. Решту 25 років поет і філософ проводить у мандрах, зупиняючись то в одного, то в іншого знайомого чи свого прихильника, і це тяглося аж до смерті 9 листопада 1794 року.

16 Сковорода Г. Твори. К., 1996. С. 202.

"Харківські байки" письменника так само складаються із 30 творів, як і "Сад божественних пісень". Писалися вони у 60—70-х роках XVIII ст. Перші 15 байок було створено приблизно в 1769 р., решту закінчено в селі Бабаях, як про це свідчить передмова, в 1774 р. На цей час поет-філософ уже зовсім відійшов від педагогічної діяльності, він не тільки продовжує укладати "Сад божественних пісень", але й створює ряд філософських діалогів: «Наркіс, пізнай себе", «Асхань, книга про пізнання себе", "Дві бесіди наречені Сіон", "Діалог чи розмова про стародавній світ", "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті", — тут Г. Сковорода практично вже оформив коло своїх думок.

Це й уможливило довершити книгу байок, адже мислитель, як ми вже казали, з їхньою допомогою хотів спопуляризувати, перевести на мову притчі власні думки й погляди на світ. "Друже мій, — пише він у передмові, — не зневажай байкослів'я! Байка й притча — одне й те ж. Не за гаманом осуджуй скарб, а справедливим судом суди. Байка тоді буває погана й баб'яча, коли у простій і смішній своїй шкаралущі не ховає зерна істини, схожа на горіх-свищ..." І далі: "Цей забавний і фігурний рід писання був найліпший для стародавніх любителів мудрості. Лавр і взимку зелений. Так мудрі й у іграшках розумні, і в брехні істинні. Істина в гострому їхньому позирі не здаля бовваніла так, як простим умам, але ясно, як у дзеркалі, з'являлася"17.    

Г. Сковорода будує свої притчі за певним, цілком усталеним зразком. Це прозаїчна історія, подана здебільшого у діалогічній формі, й завершується вона логічним висновком, що його письменник називає "силою". Кожна така "сила" — мисельне резюме притчі. Всі ж вони — ніби живі ілюстрації до філософських постулатів Г. Сковороди. Загалом же, тут перед нами, як і в "Саді божественних пісень", постає той-таки трикутник: зло, добро і людина на роздоріжжі (в даному разі у тваринному образі) — вона має вибирати собі шлях прямий чи кривий.

17 Там-таки. С. 77—78.

Митрофан Довгалевський у своїй поетиці "Сад поетичний" писав: "Що таке байка? Відповідаю: байка — це неправдивий або видуманий твір, який, проте, виражає певну істину. Так, байки Езопа містять у собі певні повчання, які стосуються характеру людини"18. Серед кількох видів байок М. Довгалевський визначає моральну байку, або аполог, що приписує людські дії та вчинки тваринам та диким звірам, — саме таким типом байки користується Г. Сковорода. Загалом байка, зокрема прозаїчна, була традиційним жанром у давній українській літературі, про що ми докладно говорили в окремій розвідці про байки. Говорили також, що не лише байку-аполог розробляв Г. Сковорода, але й байку- притчу, користуючись при цьому приписами тодішніх поетик. «"Харківські байки" Г. Сковороди, — пише дослідник цього жанру В. Крекотень, — природно завершують собою "прозовий період" у розвитку української байки»19.

18 Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К., 1973. С. 184— 185.

19 Байки в українській літературі XVII— XVIII ст. К., 1963. С. 57.

Учні часто дивуються, паралельно вивчаючи творчість І. Крилова та А. Глібова, з подібності сюжетів обох байкарів, а оскільки І. Крилов жив раніше, звинувачують Л. Глібова в неоригінальності: мовляв, він запозичував свої сюжети від Крилова. Не враховується при цьому, що й сам І. Крилов писав свої байки на сюжети позичені. Тут ми маємо один із прийомів літератури давньої, коли позичати сюжет уважалося за ознаку начитаності й культури: учням класу поетики тодішніх колегіумів та академій давався зразок (здебільшого античного автора), і на відомий сюжет писався твір власний. Для української літератури XVII—XVIII ст. таким авторитетом у байці вважався Езоп, тобто езопівські сюжети панували в українській байці майже цілковито, вони лише переказувалися по-різному. Г. Сковорода не був тут винятком. Він запозичував сюжети, перетлумачуючи їх по-своєму, поєднував чужі фабули із власними або ж відштовхувався від чужих. Водночас письменник створив шерег сюжетів оригінальних, яких ми не знайдемо в жодного байкотворця. Отже, позичав Г. Сковорода сюжети, як і його попередники, в Езопа ("Жаби", "Орел та Черепаха", "Чиж та Щиглик", «Гній та Діамант" тощо), також в італійця Л. Ґвіччардіні (байка "Голова та Тулуб")] самостійними сюжетами треба визнати: "Ворона і Чиж", "Мурашка та Свиня", "Дві курки", "Оселка та Ніж", «Нетопир і двоє пташенят Горлиці та Голуба", «Щука і Рак", "Олениця і Кабан", "Баба і Гончар". Моралізаційні висновки письменник будує за двома принципами: короткий афористичний (наприклад: "Багато хто без природи великі діла починає, але погано кінчає. Добрий намір та кінець всякому ділу є вінець") або ж розлогий — справжній філософський міні-розмисел, як у байках "Зозуля і Косик" чи "Гній та Діамант".

Ми вже казали, що байка тим цікавий жанр, особливо прозова, що вона має форму притчі, отже має у короткій фабулі з'явити важливу суспільну проблему. Як правило, у байці дія будується на протиставленні двох взаємозаперечних якостей із кінцевим моральним висновком. Розглянемо коротко проблеми чи ідеї байок Григорія Сковороди. Розсудливість — нерозсудливість (байка 1); зовнішні й внутрішні якості та їхня неспівмірність (улюблений мотив Г. Сковороди — байки 2, 4, 13, 28, 29); коли певна істота займається спорідненим ділом, вона щаслива, а неспорідненим — нещаслива (байки 3, 7, 18); гармонія світу досягається через єдність (байка 8), але не завжди, інколи видима суперечність є ознакою саме світової гармонії (байки 6); ліпше праведна бідність, ніж неправедне багатство, бо воно веде до біди (байка 5, 26); задоволеність у долішньому світі визначається не кількістю (багатством), а потребою (байки 9, 10); ідея видимого й невидимого, перевага дається невидимому (байки 11, 17, 22); всі заняття однаково цінні, коли вони до добра, годі зважати на престижність і непрестижність професії, а тільки на свою до неї здатність (байка 12); ліпше бути в пошані одного розумного, ніж у тисячі дурнів (байка 14); що може один, не може другий, і це добре (байки 15, 24) — ідея рівної нерівності; будова дому на камені, а не піску, де під каменем розуміється знання (байка 16); природженість до різного визначає різний ступінь бачення світу та речей (байки 19, 20, 30); протиставлення чесної праці й паразитування (байки 21, 27); подібність — це не завжди тотожність, інколи навпаки (байка 23); суперечність між юрбою і протиставленою їй вибраною особистістю (байка 25). Отже, у байках Г. Сковороди бачимо майже всю суму ідей, які він розробляв у своїх філософських трактатах.

Григорій Сковорода жив у той час, коли український народ, припинивши вести довголітні виснажливі війни, здавалося б, міг зажити більш- менш спокійно, але спокій той руйнувався через позбавлення свободи. Над селянином завис зашморг кріпаччини, панство зрікалося національного, образно кажучи: поспішно скидало кунтуша і червоні чоботи для російського віцмундира й зеленого канцелярського столу. Зникає, власне знищується, постійний і надійний прихисток вільнолюбців — Запорозька Січ; життя по-імператорському регламентується, людину заганяють у відведену їй станову лунку, незалежно від її природних здібностей. Пан хоч і дурень, панує, а простий, хоч і мудрий, вважається людиною нижчого ґатунку. Народ чимдалі зубожіє, навіть мандровані дяки приписуються до церков; від Петра І в країні культивується моральний терор: за найменше протидержавне слово людина потрапляла до Таємної канцелярії та фактично знищувалася. У суспільстві з'являються елементи застійності: українська культура практично була під забороною, занепадає й Київська академія ("школа вільних наук"), бо і її прагнуть загнати у лунку, а навчання регламентують. Колишній однокласник Г. Сковороди С. Миславський вимітає з академії книжну українську мову й забороняє театр. Сама академія поступово перетворюється на становий (для духовенства) навчальний заклад.

Як мав почувати себе у цьому суспільстві Г. Сковорода? Не мав ні маєтків, ні прагнення напнути мундир чи рясу, хоч це прагнення, наче хвороба, пойняло усіх освічених його сучасників. У той час, коли всі рвалися до посад і російського дворянства, до маєтків, він проголошує: "Зрівноважений дух, мудра розсудливість та веселість ясна, що з верховин своїх на глупоту людську дивиться з осміхом, — ось супутники бідності!" Бідність у світі, де "совість не в моді вже, золота б лише набув", де відверто кажуть: "Хай я у світі пес, лише б маєтний був", — стає для Г. Сковороди програмою. Він має тільки дві сорочки, камлотний каптан, одні черевики й чорні гарусові панчохи. Але в його торбі лежали книги, а голова його була освітлена мудрістю. "Жереб мій із бідняками, але мудрість маю я", — проголошує він. Цей чоловік будив у своїх сучасників сумління. Про нього складають легенди й анекдоти; кожен, кого відвідує, хвалиться тим. Із ціпком у руці, із флейтою й торбою, повною книжок, він ходив дорогами України, і сила його духу та особистого прикладу була така, що люди не могли не відчувати: цей чоловік хоч, може, й дивакуватий у їхніх очах, зі своїм стоїцизмом, невживанням м'яса — особлива людина. Недаремно він волів, щоб на його могилі написали: "Світ ловив мене, але не зловив" —мирський світ справді його ловив. Так, за тодішніми приписами викладач колегії чи академії мав бути ченцем. Недаремно тож, коли Григорій Савич вступив на катедру Харківської колегії, білгородський єпископ І. Миткевич, загалом добре настроєний до Г. Сковороди, доручає ігумену Г. Якубовичу вмовити Григорія Савича прийняти чернецтво. Але чи міг би він, Сковорода, бувши ченцем, вільно жити й мислити? Мав би стати коліщатком того духовного механізму, який, за його переконанням, приречений на застій. Його ж місія була стати коліщам, що працює для великого світового діла. Саме про це й вістить письменник у байці «Годинникові колеса".

"— Скажи мені, — спитало Колесо годинникової машини в Другого, — а чого ти гойдаєшся не так, як ми, а в інший бік?

— Мене, — відповіло Друге, — так зробив мій майстер, і цим я не лише не заважаю, але ще й допомагаю, аби годинник мав єдиний шлях по сонячному колу".

І завершує Сковорода цю байку про самого себе такою "силою": "У людей з різними природними нахилами і життєві шляхи різні. Одначе всім їм кінець один: чесність, мир і любов"20.

Так, Г. Сковорода не міг ужитись у тому світі, який вимагав, щоб усі коліщата рухалися тільки в одному напрямі, — це не тільки суперечило його поглядам, але й не дало б йому здійснити одну із найосновніших ідей власного життя: жити так, як учиш. А він хотів жити так, щоб у світі панували оці три вічні істини: чесність, мир і любов.

Годі сказати, що сучасники ставилися до Сковороди тільки негативно. Переглядаючи факти його життя, неважко помітити, що його прагнуть облагодіяти не раз і не в одному місці. Поміщик Томара повертає його до свого дому ледве не силоміць; йому часто-густо пропонують ступити на звичний шлях — здобувати чини й достойності, — чинили так не з лихого наміру, а наївно вірячи, що цій людині з її розумом і талантами неважко досягти й ієрархічних верхів. Ми вже згадували одного з однокласників Григорія Савича — С. Миславського, який був хлопцем також із великими здібностями. Бувши студентами, обоє змагались у розумі й талантах, але один пішов тим шляхом, на який доброчинці справляли Г. Сковороду, і таки став київським митрополитом, а Сковорода рушив на шлях супротивний. І дивно розсудила історія: про С. Миславського зараз мало хто скаже прихильне слово, а ім'я Григорія Сковороди стало символом мудрості українського народу. Отже, життя мислителя склалося так, як він забажав: було в ньому багато гіркого й неприємного, але, як сказав він сам: "Природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього трапляється перешкод, тим більше воно вабить, на зразок того найшляхетнішого й найтвердішого металу, який чим більше треться, тим прекрасніше виблискує"21.

Так, він жив як учив. Самостійний, самолюбний, гордий, дивакуватий, убогий, але мудрий, будив сумління й научав. "Що життя? — запитував він. — То блукання. Прокладаю собі дорогу, не знаючи, куди йти, нащо йти . І завжди блукаю між нещасними степами, колючими чагарями, гірськими виступнями — а буря над головою, і ніде сховатися від неї. Але, — закінчує він цю трохи невеселу тираду, — бадьорись!"

20 Сковорода Г. Твори. С. 80.

21 Там-таки. С. 203.

Ось як описав його з розповідей сучасників Ізмаїл Срезневський. Був інок Григорій сухий, блідий, довгий, губи пожовтілі, ніби стерлися, очі блищать чи гордістю академіка, чи простотою же брака, чи невинним добродушшям дитини, поступ і постава поважні, розмірені. Отак він і ходив дорогами України, несучи вивірену чистоту власних думок, свій розум та неспокій, свою науку добра.

У 70—80-х роках Г. Сковорода пише решту своїх філософських творів: "Алфавіт світу, або Дружня розмова про душевний мир", "Ікона Алківіадська", "Жона Лотова", "Змагання архістратига Михаіла із сатаною", "Пря біса з Варсавою", дві притчі — "Вдячний Еродій" та "Убогий Жайворонок", а також "Потоп Зміїний"; тобто Сковороді було 50— 60 років, коли він написав основні філософські праці.

Перша його турбота була: зводити свій дім не на піску, а на камені. Отож каменем для нього стала філософська спадщина не тільки античного світу й мислителів західноєвропейських, але й рідного народу. Це не голослівна теза: перші наші філософи ще з часів Київської Русі засвоювали традиції неоплатонізму, що сприяло утвердженню пантеїстичних уявлень (коли природа і Бог вважалися тотожними поняттями) та створювало передумови гуманістичного трактування світу. Цьому сприяло й те, що наші предки не відійшли іще від стихійного пантеїзму, який вони сповідували, бувши язичниками, а на українській землі християнство прижилося, пішовши на компроміс із язичницькими поглядами на світ, властивими широким масам. Цей передгуманістичний світогляд заклав основи для того, щоб у XVI ст. на нашій землі могли засвоюватися ренесансові ідеї, відтак розцвіла й латиномовна ренесансова поезія. Цікаво й те, що всі засновки мислення Г. Сковороди знаходимо в одного з найдавніших українських філософів першої половини XVII ст. — Кирила Транквіліона-Ставровецького, автора книжок "Дзеркало богослов'я» (1618) і »Учительного Євангелія» (1619). К. Транквіліон-Ставровецький також вів мандрівне життя і був поетом (книга "Перло многоцінне»), так само вивищував культ розуму, написавши поетичний гімн "Про премудрість", а своїми філософськими творами вийшов із меж християнської догматики, насилаючи на себе громи й прокляття, принаймні книги його в Росії спалювали. Гімни розуму писали вчителі Г. Сковороди по академії М. Довгалевський ("Розум в житті головне, а все інше гине безслідно») і Г. Кониський ("Похвала логіці»)22.

Недаремно Бог для Г. Сковороди — це всесвітній розум, вічність, та сила, що приводить у рух цілий всесвіт, мов механізм годинника, творець світової гармонії. Власне, Бог і природа (те, що ми тепер звемо об'єктивною реальністю) — одне і те ж. Саме цей розум створив світ, який розкладається, з одного боку, на матерію і форму, а з другого, на макрокосм (великий світ) і мікрокосм — світ малий. Макрокосм — це природа, космос, що також складається з форми й матерії, а мікрокосм — людина і світ символів, що є тінню всесвітнього розуму. Людина як складник мікрокосму має в собі плоть і дух. Плоть — видиме, змінне, гріхи й пристрасті, тваринне в нас, а дух — невидиме, незмінне, що приносить людині спокій, вічну волю й думку. Зі смертю людина входить у свій початок — у ніщо, отже, початок і кінець — те ж саме (до речі згадати, що думкою про смерть починається й кінчається "Сад божественних пісень").

Визначальною рисою філософії Г. Сковороди, як і його попередників, є особлива увага до людини й живого світу. Людина, вважав мислитель, родиться твариною, їй потрібно вдруге народитися духовно, тож кожен народжений у цьому світі — мандрівник ("А я як був, так і тепер подорожній"); людина спершу, образно кажучи, — сліпець, якому треба знайти свої зіниці, тобто прозріти, — дивись притчу про сліпого й безногого, що вістить про це23. Початок такого прозріння — в погодженості зі своїм духом, а коли є непогодженість, то людина входить у неспівмірну собі стать, бере на себе непосильний обов'язок, а через це зазнає смутку, туги, нудьги (прочитаймо байку про котів із "Алфавіту"24).

Звідси випливає одна із великих ідей Г. Сковороди, запозичена в античних мислителів: про споріднену працю, адже спорідненість — це входження в гармонію із природою. Біда тому, хто зроджений до більшого дійства, а мусить обертатися в малих колах, але суспільна біда, коли народжений для того, щоб обертатись у малих колах, займає високі посади. Щоб такого не сталося, треба пізнавати себе, розрізняти своє добре від лихого, адже й добре, й лихе живуть в одній людині. Немає пекла і раю поза людиною, вони в ній самій, бо в кожній людині ведеться нещадима боротьба темного й світлого начал. Знову-таки, в людини, як у подорожнього, є кілька шляхів: справжній та оманний — на цій основі мислитель будує своє вчення про щастя. В погоні за ним людина оббігає земну кулю, шукає його за морями, в чужих землях, забуваючи, що щастя треба шукати не поза собою, а в собі, в самоудосконаленні, в сумлінні та доброму розумі. Філософ учить пізнавати світ не за шкаралущею, а за ядром. "Збери всередині себе думки, — пише він, — і в собі самому шукай справжніх благ". "Треба на все мати час, місце й міру, бо наступний весело освітлений день — плід учорашнього".

22 Тексти див.: Аполлонова лютня. К., 1982. С. 181, 211.

23 Сковорода Г. Твори. С. 112-113.

24 Там-таки. С. 130-131.

Символічні малюнки до притч Г. Сковороди

Відтак маємо ще одну велику Сковородинівську ідею, яку він узяв від Епікура й розвинув, — це думка, що потрібне — легке, а непотрібне — важке, тобто те, до чого маєш схильність, робитимеш залюбки, легко, а невластиве тобі діло — важко, з нехіттю. Саме людина, наділена вільною волею, здатна стає до творення нового суспільного утвору — об'єднання духовно просвічених, свідомих людей у "Горній республіці". Але для того, щоб процес самовдосконалення відбувся, людина має пройти ще один етап: розрізняти видиме й невидиме в собі. Видиме — це тінь справжньої людини, її хвіст, а невидиме — її сутність. Це невидиме з'єднується з поняттям Бога, це, можна так сказати, присутність макрокосму в мікрокосмі; отож пізнання в собі Бога — це вищий ступінь самовдосконалення. Ці ідеї звучали небуденно для свого часу, ось чому твори Г. Сковороди переписувалися, береглися, шанувалися, хвилювали сучасників, допомагали людині усвідомити своє місце в житті й утверджуватися у ньому духовно.

Отже, вся творчість Г. Сковороди — глибоко продумана цільність. Мислитель через філософські трактати, вірші-пісні, байки, притчі, за допомогою усної проповіді научав тих, хто хотів научатися. Він був, як ми вже казали, учителем у широкому розумінні цього слова. Не дбав про славу імені своєму, про чини й маєтки — все це непотрібно йому було. Ішов туди, де на нього чекали, де потребували його мудрого слова, де він був бажаний. "Любов виникає з любові, — писав він, — коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю". І ще: "Все минає, а любов зостається після всього"; "Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий!"

Мова творів Г. Сковороди неодновимірна, в ній ми розрізняємо кілька пластів: частина віршів писана книжною українською, частина слов'янською, а один вірш ("Ой ти, пташко жовтобоко") — наближеною до української народної. Решта творів (вірші, "Харківські байки", філософські трактати) написано мовою, наближеною до російської. Чому Г. Сковорода так писав? А тому, що це була мова тодішньої школи, мова тодішньої освіченої суспільності, отже, він звертався до неї тією мовою, якою ту суспільність освічували. Але в ньому жила віковічна традиція вживання української книжної мови, отож користувався він і нею; в ньому жила також природна стихія народної мови, отже, й вона проривалась у його писання як українізми, українські фразеологізми, приказки та прислів'я і так далі. Г. Сковорода мав великі здібності до мов, він знав давньогрецьку, давньоєврейську, латинську (останньою писав), цитує окремі слова й речення німецькою та французькою. Згадаймо початок притчі "Вдячний Еродій": подаючи, як Еродій вітається з Пішеком, Сковорода виказує це вітання цілим каскадом слів різних мов. Загалом маємо тут укорінену в Україні традицію багатомовності — вважалося, що чим більше людина знає мов, тим більшу виявляє вченість. Українська ж народна мова була мовою пісні, народного віршування, інтермедій до драм (народних сценок), і тільки з діяльністю Почаївського культурного осередку на Західній Україні й появою «Енеїди" І. Котляревського на Східній Україні здобула повні права мови літературної.

Отже, Г. Сковорода в цьому плані був дитиною свого часу, і треба було епохи нової, нових віянь, нового, можна сказати, розуму, щоб заговорити до свого народу його мовою, — Сковорода на ту височінь не піднявся. І причиною того було передусім те, що не був він народним письменником, хоч дослідники часто (через проповідь простоти й чесної бідності) таким його називають. Пригляньмося пильніше до його творів — і помітимо, що про простака, юрбу, людину низького стану він говорить з певною погордою, — досить прочитати байки "Голова і Тулуб", "Гній та Діамант", а особливо "Лев та Мавпи", щоб переконатися у тому. Г. Сковорода свідомо писав для освіченої верстви і не раз виявляв, кажучи по-сучасному, елітарність свого мислення: заперечення багатства й апологія (прославлення) бідності ще не значили, що він дивився на народ як на носія вищої мудрості, — так уперше подивилися на народ тільки романтики, а це вже була інша епоха25. Отже, мова Г. Сковороди — досить переконливий факт на користь думки, що свої ідеї мислитель адресував не простолюддю, як часом любили писати, щоб "прикрасити" Сковороду, а все ж освіченому станові. Інша річ, що твори його народ таки засвоював, зокрема пісні. Але от що цікаво: тексти цих пісень народними співаками українізувалися, вони вбирались у народну мовну одежу і так продовжували жити під назвою "Сковородинівських псальм".

До речі, пізніші романтики (Т. Шевченко, П. Куліш) закидали Г. Сковороді за найбільший недолік оту його мову, бо вважали, що таким шляхом українська література не може йти. Невдовзі по смерті Г. Сковороди українцям і справді довелося вибирати: чи взяти собі за літературну російську мову (її взяли В. Капніст, М. Гоголь, В. Наріжний та інші), чи обидві разом (П. Куліш, М. Костомаров, Г. Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок, Є. Гребінка, навіть Т. Шевченко та інші), чи тільки українську. Але тільки українською почали писати лише І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний і наступні покоління, навіть І. Франко користувався як літературною не тільки рідною, але й польською й німецькою. Всі ці речі треба зрозуміти, коли хочемо збагнути шляхи розвитку українського літературного процесу.

І все-таки Григорій Сковорода лишився научителем свого народу. Сила його розуму поширювалася в часі, бо він умів прозирнути світ і людину, як умів дивитися Лінкс з його байки "Кріт та Лінкс" — "на кілька аршинів". Він зумів сказати своїм сучасникам своє чесне, виважене й мудре слово, і це слово почули й наступні покоління.

25 Докладніше про це: Шевчук В. Ідея простоти в елітарному світогляді Г. Сковороди // Україна. Наука і культура. К., 1993. Вип. 26-27. С. 86-93.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.