Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Прообразність у баченні Г. Сковороди
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Свою систему мислення Г. Сковорода творив значною мірою на основі дуалізму: матеріальне та духовне, тіло й душа, внутрішня людина і зовнішня і т. д. — дві іпостасі, які перебувають у взаємозв'язку та взаємозапереченні. На цьому ж принципі збудував мислитель і своє розуміння символів, бо в кожній зовнішній речі, так само і в творі, має бути закладений новий, глибший і мудріший зміст. Таким чином, зовнішня оболонка ніколи не визначає суті, як у горісі ядро та шкаралуща. Улюбленим образом щодо цього у Г. Сковороди був образ силена. Силени — це смішні скульптурки сатирів, супутників бога Діоніса; вони складалися з двох частинок у формі футляра, всередині були порожні й ставали сховищем для коштовних речей чи зображень богів. Одного зі своїх трактатів Г. Сковорода назвав « Алківіадський силен, або Ікона Алківіадська" — маємо тут алюзію трактату Платона "Бенкет" — саме того місця, де описується зустріч атеінського державного діяча Алківіада із Сократом. У своїй промові Алківіад сказав: "Передусім він (Сократ. — В. Ш.) схожий на тих силенів, які бувають у майстернях різблярів і яких художники зображають із якоюсь дудкою чи флейтою в руках. Коли розкрити такого силена, то всередині в нього виявляється зображення богів"1.

Цей образ був популярний і в часи Середньовіччя та Ренесансу. Про нього говорив, зокрема, Ф. Рабле у передмові до свого знаменитого роману "Ґарґантюа і Пантаґрюель" — тут згадується "Бенкет" Платона і виводиться, що смішна форма роману ховає в собі мудрість. Так само й Е. Роттердамський у "Похвалі глупоті", говорячи про два лиця в речі, згадує Алківіадових силенів. На цій основі й творилася прообразність і похідний від неї підтекст на основі символізації речей, надавання їм іншого змісту. Відповідно й на Біблію мислителі (і Г. Сковорода також) почали дивитися не як на зібрання реальних історій — це все навіть неважилося, а як на форму, в якій поставали ті історії, що приховували вищий, божественний зміст. Так, Г. Сковорода писав: "Поки дивишся на рибу, душа не відчуває жодного смаку. А коли проникати оком у приховане в невеликій рибі Боже начало, тоді серце знаходить насолоду сот, знайдених у леві Самсоном"2. Що ж до Біблії: "І як у нікчемному вексельному папірці ховається імперіял, так у тлінній і смертній цих книг тіні і в мороці образів таїться пречисте, пресвітле і живе". Мислитель бачить Біблію як "маленький богообразний світ". Відтак і "символ складається із фігур, двох або трьох, що означають тлінь та вічність". Відповідно: "Лице як шкарлупа, а серце — зерно" і "найкоротша казочка містить у собі монумент найсолодшої вічності; як полова зерно, а молюск перлину і як місяць сонячне світло віддає по всій земляності своїй". Отже: "Весь символічний світ налаштований іти до божественного центру" і "як лев у своєму ложі, так творча сила його спочиває в фігурі" того ложа. Взаємозв'язок же форми (футляру) та змісту (прихованої суті) буває в подібності, неподібності та супротилежності. Наприклад, шкаралуща горіха повторює певною мірою лінії плоду, але не має якості його; футляр повторює форму схованого в ньому предмета, але не складає суті предмета; за смішним ховається серйозний зміст (в Алківіадському силені, приміром: «Як Алківіадська ікона... з лиця була жартівлива, всередині ховала Божу велич"). Відповідно: "Благородний і забавний є обман і фальш, де знаходимо під брехнею істину, мудрість під буйством, а в плоті — Бога. Ось справжнє творіння. А такі письменники є справжніми поетами".

1 Платон. Сочинения. М, 1970. Т. 2. С. 147.

2 Сковорода Г. Твори у двох томах. К., 1994. Т. 2. С. 15 (усі подальші цитації — за цим виданням).

Який це стосунок має до прообразності? Прямий. Прикладна до тієї, яку автор хоче оповісти, історія як літературна алюзія, тобто нагадування, стає формою, силеном для тієї справжньої, але прихованої історії. Наприклад, історія Йосифа-патріарха у Л. Горки стає формою, футляром для теми Ісуса Христа, а через нього Івана Мазепи; отже, неактуальне в часі стає актуальним, бо з'являє не час мертвий та його проблеми, а живий. Так само і у «Воскресінні мертвих" Г. Кониського. Сама по собі історія, оповіджена у п'єсі про Гіпомена та Діоктита, проста, ба примітивна. Але це лише форма історії, сама ж вона (про П. Полуботка та Петра І у їхньому змаганні) говорить про болючі й животрепетні проблеми авторової сучасності; відповідно саме тут, як у плоді, схованому у шкаралущі, закладено код життя, бо таки плід, а не шкаралуща, продовжує дерево в часі. Таким чином, прообраз бачиться шкаралущею, а жива історія, яку в цій шкаралущі сховано, і є носієм мудрості, отже коду життя.

Г. Сковорода використовував цього принципа і у своїй художній творчості, а не лише теоретично осмислював. Яскраво це слідно у пісні 14 «Саду божественних пісень". Прообразами твору є Змій (лернейська Гідра) та Геракл (у Сковороди Іраклій) — персонажі грецької мітології, а ще Сирен і образи-символи: кит, що значить пристрасть, море — як життя, човен — тіло, віяння вітрів — думки, гавань — блаженство, кефа чи кифа — кам'яна гора в морі, скеля; блювотина — нечисте серце, що піниться та клекоче. До всіх цих образів поет докладно подає роз'яснення, інколи несподівані, наприклад: Сирен — це путо, кайдани. Крім цього, на початку вказує, що ця його пісня — "стародавня малоросійська про марноту і звабу. На цю силу "нехай я стою на сторожі своїй і нехай на облозі я стану"; отже, вказується на ще один прообразний ряд — в національній традиції. Подана дата прив'язує твір до конкретного історичного часу — 1782 рік. І тільки коли збагнути суть усіх цих прообразних символів, а відтак пригадати, що в час написання вірша відбувалося скасування чи знищення Козацької держави, читачеві стає зрозуміле серце твору; відповідно тлумачення символів актуалізується, набуваючи житейської наповненості.

Отже, Ізраїль, до якого звертається поет, — це Україна. Гідра-звір — Московська імперія, відтак цілком ясно стає значення рядків: "Руки зв'язані і ноги, як минути сіті?", адже це Україна зв'язана, це на неї накинуто сіті. Була в нас і "п'яна воля", а "рано вставши — марна доля", при цьому додається заклик-питання: "Того звіра (Росію. — В. Ш.) куди ціль ведуть і міра? Треба вже прозріти". Символ пут і кайданів — Сирен — шле "із океану пісню солодко-оманну" (імперська демагогія); відтак бідна душа в українця, який топиться в цьому морі, вона "в розпутті, хоче назавжди заснути, землі не сягнувши". Гідра-змій при цьому уподібнюється до плоті та земного світу й до пекла, де "все в тобі наскрізь отрута". Ця Гідра все підряд ковтає, тим-то поет рефренує: "Як минути сіті?" і "Плоть ту не наситиш!" Тільки пізнавши оці прообразні реалії-символи, читач може сприйняти зерно твору: йдеться про жахливе становище, в яке потрапила Україна.

Після того поет викладає, кажучи по-сучасному, позитивну програму — як вийти з цього пекла, — нагадаємо, що І. Котляревський в «Енеїді" пекло також подає як образ життя України в Російській державі після знищення Козацької. Що ж радить Г. Сковорода наразі? А речі насушні й конкретні:

Розпусти свої вітрила,

Розуму свойого крила,

Пливучи по буйнім морю,

Возведи зіниці вгору —

Шлях знайдеш правдивий, —

отже, головна зброя в цей час — Розум та Бог. А ще, як віститься в останній строфі, належить зачинитись у собі. "Краще жити у пустині, зачинившись у яскині" (яскиня — це відлюдне місце, печера, вертеп), де "знадних голосів не чути", але при цьому до цих відкинених од світу хай прийдуть дбалий Іраклій (Геракл) і прозорливий Йона (той, хто знає як рятуватися з черева кита), відтак іде цілком героїчний заклик:

Голови спали зміїні,

З китової блювотини

Скочить дай на кефу.

Після того йде просторе роз'яснення, що таке "блювотина" та "кефа". Дещо про "блювотину" ми казали, але це ще не все: блювотина — це мирські похоті, власне, "честолюбство, сріблолюбство, сластолюбство". Отже, з'їли чи ковтнули Україну не лише Гідра-Росія, а й власні мирські перечислені похоті. Зрештою, так воно й було: вищий стан Козацької держави був таки зваблений честолюбством (домаганням російських чинів та дворянства, відтак майнові інтереси ставилися вище питомо державних) і сріблолюбством — намаганням доскочити вигідних посад уже на службі узурпатору. Відтак: "Всі вони у Святому Письмі не тільки китами і зміями, але й псом є, що блює і до блювотини повертається, і мочиться до стіни, тобто випускає урину, утворюються ріки, бо серце їхнє — то таки урина і вода неджерельна", тоді як треба прагнути джерельної води із серця. Тим-то кладуться мудрі біблійні слова: "Ліпший муж довготерпеливий, ніж той, що розорює міста", тобто той, що має державу над пристрастями: "муж довготерпеливий" — це український народ у кращій своїй частині, а "той, що розорює міста", — російський.

Кефа (чи ж кифа), як уже сказано, — кам'яна гора, скеля, пристань із містом. І знову маємо згадати "Енеїду" І. Котляревського, де Еней також прагне пристані, щоб побудувати Біле місто своєї держави. Місто ж, пише Г. Сковорода, "це образ блаженства, міста плідного, де людина від китів, від сирен і від хвилювань морських заспокоюється за таким словом: "На місці пліднім посели мене". Відтак "всякий християнин, що має чисте серце, є і син голубиний, і кифа".

Йона в череві кита. Малюнок XVII—XVIII cт.

Таким чином, за допомогою прообразів-символів і використовуючи принцип силена як творчий метод, в 44-х рядках поет створює разючу картину (правда, додавши до того й прозаїчні тлумачення з нагадуваннями та роз'ясненнями) відчайного становища України після знищення Москвою Козацької держави.

У подібний спосіб можна прочитати символи й підтексти інших віршів Г. Сковороди (пісні 9, 22 тощо), але пісня 14 безперечно найвиразніша, через що й подаю її найдокладніший аналіз. Усе це виразно свідчить, що Г. Сковорода не був далекий чи відсторонений од насущних проблем свого часу, як це вважали досі дослідники. Його твори слід лишень дбайливо й належно прочитати відповідно до проголошених ним естетичних засад.

Яскраво вживав метода прообразності Г. Сковорода у своїх байках та притчах. Ми вже говорили, що байка та притча — твори цілком про- образні. Принципа ж Алківіадського силена письменник використовує свідомо, що й зазначає в передмові до "Харківських байок». Але треба пояснити, чому автор вважає їх за смішні та за жарт, коли у байках Г. Сковороди, на наше сучасне розуміння, нічого смішного нема. Одне, що поняття смішного в часі змінюється, а друге, байки як жанр відносили в літературні бароко до низового мистецтва, отже, несерйозного, а несерйозне і є смішне, жарт. Львівський єпископ А. Желіборський у "Повчанні новопосвяченому ієрею" від 1642 р., так пояснював терміна "байки зв'ягомі": це розпутні, сороміцькі пісні, гадки, байки"3. Тим і Г. Сковорода писав: "Нерозумну пиндючливість зустрічають за зовнішністю, випроводжають за сміхом, а розумний жарт поважний вінчає кінець (курсив мій. — В. Ш.). Немає смішнішого, як розумний вигляд з порожнім нутром, і немає нічого веселішого, як смішне обличчя з прихованою дільністю" — виразне визначення принципу силена. Письменник так і творив: оповідав історію про поводження, часто недоладне, тварин, птахів, одуховлених речей, людей, але в кожну історію закладав серйозний, поважний зміст, відтак байка ставала алегорією, а життя героїв байок чинилося прообразом людського сучасного, що виводилося в мисельне узагальнення, а отже, складало серце твору. Через це автору "миле те, де зверху — нічого, а всередині — щось, зовні — брехня, а всередині — істина". Тим-то людина "зовні смішна, а всередині красою велична" — знову маємо зголошення принципу силена. Таким чином, Г. Сковорода бачить твір як не як "байку зв'ягому", а як притчу: "Байка і притча — одне й те ж", відтак "байка тоді буває погана і бабська, коли в підлій і смішній шкаралущі своїй не ховає зерна істини і схожа на червоточний горіх... Іноді в непотребі ховається коштовний камінь".

Байка отож без такого смислового наповнення і є "без істини". Відтак сама байкова фабула стає "тлінною фігурою", художньою формою, в якій має бути схований серйозний зміст, від чого байки переводилися з низової у високу літературу. Г. Сковорода вказує, що й "Біблія з тайнотворних фігур, притч і подобизн утворена. Вона вся ліплена із глини і зветься у Павла буйством. Але в цю глину вдихнуто дух життя, а в тім буйстві ховається мудре усього смертного. Зобразити, приєднати, уподібнити — означає те ж таки", тобто маємо тлумачення суті прообразності. І далі: "Усе не наше, все загине — і самі боввани наші (форма, футляр. — В. Ш.). — Одні лише думки завжди з нами, одна лише істина вічна, а ми в ній, як яблуня в своїм зерні, затаїмося" — ще раз проголошено принципа Алківіадової ікони чи силена. Таким чином, смисл творчості у Г. Сковороди визначається лише її мислительним наповненням, мистецтво ж для розваги (низове) — порожнє, але й воно може використовуватися як посудина, котру наповнює життєдайна вода, чиста, джерельна — тобто Божа істина. Тим байки "лише образи, що криють, як полотном, істину".

3 Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2001. Т. 2, кн. 1. С. 478.

"Нерівна всім рівність". Малюнок Г. Сковороди

Саме з таким наставлениям і творить свої байки та притчі Г. Сковорода. Але в цьому разі завдання спрощує, тобто не творить такої складної мислительної в'язі, як розібрана нами пісня 14, а подає фабулу із раціональним розмислом, якого зве силою, — часом коротким у формі афоризму, а часом і просторішим чи й широким (як у байках 18, 20, 22, 24, 26, 27—30), особливо в останній; отже, скрізь тут текст прямий, без так званого другого читання. Це зумовлювалося тим, що байки Г. Сковороди — своєрідна, можна сказати, популярна форма вислову головних думок його мислительної системи, щось середнє між творенням художньої картини та філософським розмислом.

Але є у Г. Сковороди два художні твори, які, при використанні цієї поетики, тобто прообразної байки з розмислом, розроблено ширше, складніше і які, виходячи на алегоричний рівень, ніби випливають із засновків вище розгляненої пісні 14-ї "Саду божественних пісень". Це "Вдячний Еродій", написаний 1787 р., та "Убогий Жайвороноквчені вважають, що і його написано близько вказаного року, але пізніше, з чим можна погодитися, бо створено їх в одному ключі та в продовження один одному.

"Соловейко вчить своїх дітей співати". Малюнок Г. Сковороди

14-та ж пісня, як вже було сказано, написана 1782 р., тобто після того, як 16—18 вересня року попереднього царським указом проголошувалося скасування адміністративного устрою Козацької держави з утворенням Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. У 1783 р. утворено Катерино-славське намісництво на землях, узурпованих від Запорозької Січі, в тому-таки році приєднано до Російської держави Кримське ханство; таким чином, царська влада поширилася на Східну та Південну Україну. У цей-таки рік закріпачено селян на Лівобережжі та Слободській Україні, на що відгукнувся віршем-памфлетом "Ода на рабство" В. Капніст. Тоді ж, у 1783 р., перетворено лівобережні козацькі полки на регулярні російської армії, так звані карабінерські, числом 10. 21 квітня 1785 р. видано указа про реформу міст і надання привілеїв дворянству; у 1787 — указа про формування катеринославського козачого війська. В силу цих указів знищено всі рештки автономного життя в Україні. Коли ж додати до цього забрання маетностей у монастирів у 1786 р., картина уярмлення України буде повна, тобто як соціумне утворення вона перестала існувати. Отже, дві згадані філософські притчі-байки писалися як спроба, що її Сковорода подав так:

Розпусти свої вітрила,

Розуму свойого крила,

Пливучи по буйнім морю,

Возведи зіниці вгору, —

ці слова із 7-ї строфи 14-ї пісні. «Вдячного Еродія" написано на тему 8-ї строфи:

Краще жити у пустині,

Зачинившись у яскині.

По безвіддях вік пробути,

Знадних голосів не чути, —

тобто тут подається програма, яку в XX ст. назвуть самостоянням.

"Убогого Жайворонка" написано на цю й на іншу тему, заявлену в 2-й строфі 14-ї пісні:

Булава і скипетр сяє,

Рано вставши — слава злая,

Серце побива тривога,

Руки зв'язані і ноги —

Як минути сіті?

Ця ж тема ловитви та сітей подана і в 5-й строфі. Можна гадати, що тема 14-ї пісні була вельми болюча для Г. Сковороди, через що її й розробив, поставивши в певній супротиполозі своїх героїв — Еродія і Пішека, Тетервака й Жайворонка, де Еродій та Жайворонок — образи вибраних людей, саме тих, що мали скласти Горню республіку, тобто те зерно чи серце в народі, яке тримало в собі Божий зміст і генетичну закладеність до подальшого проросту. А Мавпа-Пішек і Тетервак — образи того прошарку старшини та шляхетства, які, погнавшись за матеріальними вигодами, віддали в жертву свободу своєї Батьківщини. Тема ж свободи у Г. Сковороди звучить не раз, загалом вона потребує окремого опрацювання, але можна твердити, що проблема була з тих, що хвилювала мислителя передусім.

Отже, розглянемо докладно "Вдячного Еродія". Твір має форму байки-притчі, але автор зве його притчею; власне, це розмисел на основі байкарської прообразності та символіки. Еродій — це птах, чорногуз чи журавель, який має багато назв, на деякі з них письменник указує: боцян, гайстер, кіконія. Образ знаковий: птах, що літає, отже, може підійматися до неба, саме слово — грецьке і значить "боголюбний". Птах він ще й тому, що уподібнюється душі: "Душа наша, наче птиця" — отже, той, хто виховує в собі через самопізнання внутрішню людину, яка не стане "бридко й біснувато ганятися за мирськими марнотностями". Відповідно твір будується на трьох символах, які автор розшифровує:

1. Сидить на гнізді, утвердженому на святому храмі; тобто чорногуз, селячись на людському обійсті, ніби знаменує, що воно при доброчесних господарях є храмом, — яскрава барокова метафора.

2. Еродій — ворог жаб та змій; символи зрозумілі: жаба — образ людини юрби; змія — людини розумної, пролізливої та отруйної. Так ці персонажі бачаться у "Харківських байках", правда, там змія розумна й пролізлива, а про отруту не йдеться — це в інших місцях, зокрема у "Потопі Зміїному". Але Еродій знищує змій, "поки не згинуть", адже вони носії суспільного зла, проти якого Еродій бореться.

3. Сам Еродій є символом доброчестя, тому й увінчує доброчесний дім.

Твір — діалог Еродія і Мавпи (в основному), тобто діалог людини вибраної (самоусвідомленої) та людини юрби, для якої видимість, мода має першорушне значення; відтак кожний з дискурсантів і визначає свій світогляд. Основа світогляду Еродія — родина, тобто той самий храм, про який ішла мова; цей храм стає основою суспільності, замкнутою сутністю, яка твориться й існує поза державою, в собі, на основі доброчесності. Перше в ній — пошана до батьків, які виростили й виховали дітей на традиційних принципах, а в подяку (через це Еродій і зветься вдячним) діти не тільки годують, але й носять їх. При цьому батько вчить хлопців, а мати — їхню сестру, відтак Еродій заявляє, що таке виховання достатнє. Але Мавпа здивовано заперечує: адже "скрізь цвітуть славні училища, в яких навчають усемовні папуги", тобто протиставляє природному домашньому вихованню те, яке організовує держава. На перший погляд Мавпа (Пішек) має рацію, бо що поганого в розвитку освіти, а позиція Еродія пахне обскуратизмом. Але не поспішаймо з висновками й не забуваймо, що спосіб художнього мислення у Г. Сковороди — знаково-символічний, отже, за сказаним ховається зміст, що його читач має зрозуміти, розшифрувавши авторські тайнописи, власне підтекст, а самі герої є не образами, а лише прообразами, що мають перехід не в інші образи, сучасні, а в явища. Непосвячений читач, тобто той, який не володіє мовою знаків, може сказати: "Як міг Г. Сковорода, людина серед найосвіченіших у своєму часі і який сам учивсь у славетних училищах, таке сказати?"

Щоб зрозуміти це, нам треба сягнути в XVI століття — у перипетії тодішньої боротьби за збереження нації, виховання української людини, а ще формування так званого позитивного консерватизму. Докладно я це розглянув у розвідці "Суспільно-політична думка в Україні в XVI — першій половині XVII ст.", в розділі "Виховання української людини"4.

4 Там-таки. С. 92— 107.

Вибір життєвого шляху. Гравюра 1712 р.

Тут тільки скажу, що ряд українських мислителів, зокрема В. Тяпинський, Клирик Острозький, І. Вишенський, заперечували не освіту взагалі, а чужоземну, бо українська людина, навчаючись в іноземних училищах, утрачала свою, Богом визначену національну сутність, виходила з питомої конфесії і переходила в стан тих, котрі прагли знищити й винародовити українців (тоді це був польський римо-католицизм). Саме на цій основі й почала творитися національна система освіти, бо юнаки, навчаючись у римо-католицьких та протестантських школах, не могли живити свого національного почуття й не раз його втрачали. У згаданій розвідці я писав:

"У колах суспільства, які здобували початкову освіту в нижчих школах і середніх, типу монастирських чи судових, питання збереження національного обличчя не стояло так гостро, як у тих, котрі вчились у школах чужих. Тому в православному суспільстві... з'явилося своєрідне явище освітнього обскурантизму, ряд православних авторів, і серед цих найяскравіше автор віршів із Загоровського збірника та Іван Вишенський, гостро поставали проти польсько-латинської освіченості, бо це спонукало до національного відступництва, а радили своїм землякам залишатись у межах нижчої та середньої, а таки питомої освіти, для чого свідоміша шляхта у своїх маєтках витворювала певні культурні осередки, які утримувала на свій кошт»5.

5 Там-таки. С. 94.

Національна ж система освіти в час написання "Вдячного Еродія" була практично знищена, особливо вища. Київська академія здеградувала, бо була русифікована, спроби завести національні університети за К. Розумовського результату не дали, тобто їх не дозволили, освіченість падала, а вищі стани почали посилати своїх дітей у Росію, часом і за кордон, де вони національно винародувалися.

Отже, Еродій та його родина, а також храм, на якому вони будували своє гніздо, виростають в алегорію України та українського в тій частині, яка не похитнулася перед імперіялістичними ударами російського царизму. Відтак їхній позірний обскурантизм, котрий точніше можна назвати консерватизмом, має самооборончий характер, і до нього мусили вдаватися ті, хто бажав зберегти національну ідентичність та моральну ментальність нації, — ось які великі речі стояли за зовні ніби й примітивною балачкою Еродія та Мавпи-Пішека. Мавпа ж при цьому, як уже було сказано, — ті вищі стани суспільства в Україні, які, ганяючись за маєтками, російськими чинами, дворянським званням зовсім чи частково уневажнили головну природну, отже Божу, потребу національного самозбереження. Ось чому Еродіїв батько твердив, що «є два головні батьківські обов'язки: "На добро народжувати і на добро навчати», відтак коли "хтось не зберіг жодної із цих двох заповідей: не на добро народив і не на добро навчав, такий не є батько дитині, а винуватець його вічної погибелі". Місія ж батька — не лише народити дитину на добро (розшифруємо: добро для своєї землі, Батьківщини), а не виховав належно дітей як продовження родини та утвердження храму — той тільки наполовину батько, як наполовину матір'ю є та, яка не вигодувала дітей власним молоком, — не розуміймо цієї позиції буквально, а також як знак: своє молоко — національна ідентичність.

І тут кладеться фраза, яку можемо збагнути лише знаючи те, що сказано вище: "Бо як безчеститься місце володаря, коли сяде на ньому раб, то хіба не поганиться батьківство, яке справляє раб чи найманець?" — яскраві слова, адже той, хто послав дітей (мавпи) вчитися до своїх поневолювачів, котрі знищили свободу рідного краю, чинять із тих дітей рабів та найманців та й себе разом із ними — ось чому діти Пішека (мавпи) гинуть. Знову-таки не берімо це буквально, а знаково, символічно, як і "вічну погибель", яку дістає батько, давши підставу дітям до ренеґатства і не виховавши в тому моральному статусі, який був йому переданий предками, тобто в національному дусі. Зрештою, істина проста: батько гине в тому синові, який не шанує, не годує і не носить його в старості, — ще один символ, що значить: який не живе у традиціях свого роду. Тому Г. Сковорода й проголошує: "Немає нічого кращого за добре виховання: ні чин, ні багатство, ні рід, ні милість вельмож, хіба що добре народження. Воно — над все, воно — сім'я щастя і зерно виховання". Це один знак: уганяння за чинами, багатством, вивищенням свого роду і за ласкою російських вельмож — що було так типово в часи Г. Сковороди в вищих станах українського суспільства. І тут виринає велика думка: "Іноді десь в убогій хатині, де мають страх Божий, доброродиться людина — друг родові людському, і це не завжди буває в царських палацах". Відтак "доброродство не з літами до нас чіпляється, а зерно його народжується разом з нами".

І знову-таки, щоб зрозуміти це подання, треба знати, кого називав Г. Сковорода вибраною людиною — тією, яка сукупно з подібними творить Горню республіку, і що таке та Горня республіка? Вибрана людина — це не сучасний супергерой чи надлюдина романтизму, а це людина самостояння, самоусвідомлена в добрі та злі при виборі добра і при змаганні зі злом. Такий і є Еродій: він добронароджений і на добро вихований, але він губитель змій і осудник жаб; він, зрештою, той, хто виховав у собі внутрішню людину, що і є символом самоусвідомлення. Така людина не обов'язково освічена на формальному рівні, вона може бути майновита чи бідна, обіймати якісь посади чи ні, мати більший дім чи халупу, головне ж у ній — розум, душевна чистота, моральні засади у традиції родини (народу).

Разом подібні люди й складають Горню республіку — не державну інституцію і не офіційну, а при з'єднанні у дусі. І саме ця Горня республіка й має дбати про збереження національного менталітету і стати ферментом його безсмертя. Позаяк український народ став тоді бездержавним, цей фермент має зберігатися не в чужій державі, а у своїй родині, — ось чому таке велике значення надається родині як створеній природою (Богом) спільності на природному (Божому) праві. Ось чому виховання української людини в чужих школах бачиться як дороге, а виховання в межах своєї ментальності — "вельми дешеве". Для Мавпи-Пішека виховання, що його проповідує Еродій, — "низьке", а те, іноземне, — "шляхетне"; Еродій же протиставляє тому багатому «спасительне виховання", заперечуючи станове, прорікаючи: "Мені й це невідомо, яка то вчена, а яка й шляхетська мова», і вважає, що "народженого до добра неважко навчити добру, відтак наука має, як від матері, розвиватися від природи". Тобто людина має віднайти собі природжену працю; природі ж не треба заважати, а тільки сприяти їй, знищуючи перепони, бо "не від людини, а від природи суть усього", — нагадаємо, що Г. Сковорода з'єднував поняття Природа та Бог. Ось процес виховання: "Виховання ж іде від природи, що вливає в серце сім'я доброї волі та помалу-мало, вирісши без перепон, самостійно і охоче робимо все те, що святе й бажане перед Богом та людиною". У світі ж, який оточував автора та його героя, все до цього кладеться супротивно: "Тут науки, як на торжиськах купля, киплять і бентежаться". А чому? "Тому, що злими народжуються". Батько ж для Еродія — святий образ Бога, відповідно батьківське, створене на добро (тобто національні традиції), — Боже. Друга ікона Божа — мати, а разом — родина, яку вони творять (нація). Все інше — багатство, чини, офіційні науки — хвіст, без якого голова може жити. Добрі ж справи — це "добрі плоди, що приносять Богові (Природі. — В. Ш.), батькам (нації. — В. Ш.), добродійникам (вибраним людям. — В. Ш.) у честь славу і жертву". Тому Еродій радить: "Не хапайся за хвоста (тобто принади світу. — В. Ш.), полишивши голову", тобто призначення людини до добротворення. Життя ж у добрі дає "тишу сердечну — це дух чистий. І навпаки: всі терни й будяки народжуються від неситої п'явки — заздрості, заздрість же — від незадоволення, незадоволення — від невдячної волі, що наповнила сердечні надра невсипущими червами, які безнастанно, денно і нощно гризуть душу''.

Після розмислу про моду світу як носія зла автор уводить у твір образ сітей і тетерваків, "що ганяються за багатою їжею і яких ловлять", — тема, яка буде докладно розроблена в "Убогому Жайворонку", що переконує: обидва твори поміж себе взаємопов'язані. Батькова пісенька, яку співає Еродій, нагадує повчання Б. Хмельницького нащадкам у «Милості Божій" від 1728 р.: не гнатися за розкошами, бо "на таких, кажу, повсюди розпинають сіті", жити малим, "не бути неситим". Ті ж сіті може оминути "лиш подячна душа", тобто така людина, що разом з іншими подібними складає Горню республіку. Еродій засуджує "шлункову й черевну філософію". Тетервак потрапив у сіті не тому, що був голодний, а через жеровитість, — цього й треба боятися.

І тут подається думка, яка була вельми актуальна в часі написання твору, не менш актуальна й тепер: «Яка чародійка засліпила очі наші бачити, що природні потреби задовольняються потрохи і мало-на-мало, і незагнуздана похіть є те саме, що смоктява п'явка, яка народжує за один день тисячу дочок, які ніколи не кажуть: "Досить!» Мавпа не може збагнути Еродієвої логіки, не розуміючи, яка принада в тому, що той проповідує, зокрема в бідності. Еродій же так пояснює, чому він задоволений у світі: "Радуюся і звеселяюся, що гніздо наше не в цукровому льодянику, не в золотому піску, не на буйному візку, а на прихмарному стовпі укоханого храму, що прикрашає всю кифу", — що таке храм і кифа, вже пояснювалося; маємо тут пряме підтвердження, що "Вдячний Еродій" має свого кореня таки в 14-й пісні.

Отож щоб зрозуміти діалога, треба передусім зрозуміти й ту пісню: самозбереження нації має покладатися на творенні отих духовних храмів, якими є родини в самостоянні із самоусвідомленням, — це і є кифа, тобто скеля. Саме цю фортецю "пекельні ворота не здолають" — про те, чого знаком було пекло, ми вже говорили: це образ Російської держави. Відтак "вдячність заходить у ворота Господні (у природний закон. — В. Ш.), а невдячність — у пекельні, полюбила-бо марноту світу цього більше бісеру, що ним є заповіді Господні" — далі ця думка розвивається ширше. Відтак подається остаточний висновок: "Не суди за обличчям нікого, нічого й себе. В хатині цій під убогою одежиною знайдеш царя свого (знакові слова: не царя чужої держави, а "царя свого". — В. Ш.), дім свій, кифу, гавань, петру і спасіння своє. Хутко тільки бережи, доглядай і додивляйсь" — знову маємо систему знаків: дім свій — родина; кифа, петра — кам'яний острів, своя держава; гавань — завершення многотрудного шляху українського народу в бурхливому морі часу (тут також маємо перегук із І. Котляревським, правда, "Енеїда" написана пізніше).

До "Вдячного Еродія" вставлено притчу про пустельника і птаха, яка ширше розказана в "Іконі Алківіадській", — це також може вказувати, що розуміти треба цього твора за принципом силена. Притча подає цікаву алегорію: ловитва птаха може видатися забавою, але така забава є "лікування й оживлення серця" — йдеться-бо про вічність, адже той птах — вічність; відтак смисл життя не в тому, щоб зловити птаха (ідеал), а щоб його не зловити, постійно ловлячи, бо коли його впіймати, вічний пошук ідеалу загубиться, а сад життя спорожніє. Думка велика у своїй силі: нею автор підкреслює, що всі наші шукання й побудови не можуть бути статичні, раз назавжди дані, — вони повинні, здійснюючись, не здійснитися, бо все здійснене стає мертве. Можна пояснити й простіше: раніш ми вважали, що з відновленням Української держави багато важких проблем для українського народу при її становленні зникне. Виявилося, що ні: лишилися старі і з'явилися нові, дещо й зникло. Відтак надія не повинна до кінця здійснюватися, бо цілком здійснене — вже не надія. А ще не раз буває, що світло перетворюється у тьму. Аби того не сталося, треба "мати вдома, всередині себе, все своє невикрадене добро, а не сподіватися на порожні рути (одежу. — В. Ш.) і на зовнішні околиці плоті своєї, — це залежить від самого серця, як тінь від свого дуба, як гілки від коріння і як одежа від власника її". Тільки тоді людина буде задоволена собою.

Отаку дивовижну притчу, побудовану на ідеях українського консерватизму, написав Г. Сковорода. "Вдячний Еродій" та й "Убогий Жайворонок" не є драматичними творами, але наближені до цього жанру, бо обидва вони — діалоги, правда, призначені для читання, однак легко можуть бути пристосовані й до сцени. Так, "Вдячний Еродій" виставлявся одним із львівських театрів у 90-ті роки XX ст.

Друга байка-притча — "Убогий Жайворонок" — має засновки в попередніх розібраних нами творах. У передмові із присвятою Ф. Диському подаються основні символи-знаки із їхнім тлумаченням, що необхідно для розуміння тексту. Тут маємо деякі зміни. Світ бачиться океаном, "який перепливається, о, вельми небагатьма щасливцями безбідно"; але видозмінюється тлумачення "кефи" — досі це було пристановище для тих, хто плаває в морі, місце їхнього прихистку та опори. Тепер же й каміння, скелі стали ненадійні, і це тому, що на островах "сирени", відтак Камінь бачиться як образ спотикання, від сирен іде зваблення. Про храм на твердому камені — "кефі" як на твердій основі вже не йдеться, бо тепер це осілля звабних сирен (тобто Україна окупована). Через це віститься, що "кам'яні принади" (читай: власна держава) — це невдачі, а сирени — "мстиві друзі"; пряма вказівка: Україна піддалася московському цареві як голові дружньої держави в союзі з ним, але ці друзі виявилися мстиві, тобто порушили й зруйнували союзні домовленості. Кит — так само значить пристрасть, але з ширшим роз'ясненням: "Кити — запазушних пристрастей наших змії", тобто наші внутрішні незгоди; вітри раніше тлумачилися як думки, а тепер: "Вітри розумій як напасті, хвилювання, мода та суєта житейська". Добровідцем у плаванні називається Рафаїл, що значить "Божа медицина", котра "лікує не тіло, а серце, а від серця й тіло, бо воно від серця залежить". Подається одразу ж і ключ розуміння притчі: "Адже всю Малоросію Великоросія називає тетерваками. Чого соромитися? Тетервак-бо птиця дурна, але не злобива". І тут, як і у "Вдячному Еродії", герої протиставні: Пішек (Мавпа) стає прообразом Тетервака, а Еродій — Жайворонка: прийом оригінальний, бо прообразність твориться не на виходах у зовнішнє, а на внутрішньому рівні, — власне, давніші герої здобувають нові маски. Але Тетервак тут не загалом українець, а тільки прообраз того старшинського та шляхетського стану, про якого була мова, тих, котрі відступились од свободи України у сподіванні на маєтки та російські чини, — ось що значить фраза: "Тетервак, налетівши на мисливську сітку, почав щосили жерти масну наживку".

Тетервак має ім'я Салакон, що значить лицемірний хвалько багатством, як пояснює автор, а Жайворонок — Сабаш (мир, спокій, тиша). Головне для Салакона — матеріальна забезпеченість: "Потершись, брате, між людей, нині я вже все розумію. Не втече від нас ніщо". Він іде за модою, бо "шляхетський дух од моди не відстає", — вказівка, що Тетервак таки шляхтич. Його мораль: "Що Бог дав, тягни у свій кошіль". Сабаш супроти того ставить постулата чесної бідності. У монолозі Салакона-Тетервака викладається програма споживацтва: "Нині світ не той.

Нині, коли злидар — тоді і бідняк, і дурень", який би чесний не був. Відтак: "Не той правий, хто правий по суті, а той, хто неправий за істиною, але здаватися правим уміє, хитро блудячи і йдучи стежкою такого судження — кінці у воду". Приваблені такою філософією, до Тетервака під сітку прилітають іще семеро з його роду, які й жирують.

Програма Сабаша супротивна: "Не той бідак, що без хати, а в кого схотінок багато", відтак "ласощ ловить рибу й звірі, і птахів, що вийшли з міри". І справді, Тетервак з товаришами потрапив у сіть і ледве з неї вирвався — "зляканий, розтріпаний, зімнутий.., як миша, якою погрався кіт". Сабаш із того виводить мораль: "Праведник лову уникає, а замість нього потрапить нечестивий". Насамкінець Сабашів батько проголошує моралістичну промову, в якій, зокрема, світ бачиться як "чорна книга, що тримає в собі різноякі біди, як хвилі, що постійно знімаються в морі"; всі ту книгу читають, але безтямно. Відтак Алауда (так зветься Сабашів батько), роз'яснює ситуацію із Тетерваком (форма байки з мораллю тут витримана). Біда останнього в тому, що він побачив під сіткою принаду, але не сітку і не мисливця, що її поставив, щоб зловлених пожерти. Тобто Тетервак побачив лише хвоста явища. Отже, та біда виникла, бо Тетервак має "надмірне серце", начинене кривими гадками, а не добрими, а криві гадки спонукають на лихе діло. "Це діло зродилося від невдячного серця (алюзія щодо "Вдячного Еродія". — В. Ш.), невдоволеного своєю долею, жадібного й такого, що пожинає чуже". Отже, не за лицем належить судити людину, бо "негарне може ховати божественне сяйво, а ангельське — сатану". Відтак Тетервак гине "для чужої користі" — важливе визначення, бо українські вищі стани в тому часі й справді, знадившись на маєтки й чини, загинули як еліта нації на користь мисливця, котрий їх зловив — Росії, забувши своє природне (Боже) місце у світі й ставши на службу тієї "чужої користі".

І тут кладеться важливе для Сабашів — тих чесних і чистих бідаків, які лишаються у своєму природному поселенні, тобто в лоні українського народу. їм належить подбати, щоб стати собі самому рабом. Ось ці слова, які обов'язково треба зрозуміти: "Коли не станеш собі самому рабом, змушений будеш працювати на інших і, позбувшись легкої, потрапиш у тяжку сторицею працю". Що ж значить бути собі самому рабом? Г. Сковорода подає таке пояснення: "Не лінуйся працювати і для своєї власної вигоди й творити необхідне — будеш тоді вільний", а це значить: працювати не для чужака, приходня, а для свого народу, для своєї землі. Праця ж на чужака, завойовника, ловця — не воля, а ярмо, а ярмо — це рабство ("тяжка сторицею праця"). Не в яскравій одежі, чинах, гарному домі істина, бо не раз за тим — біда, коли в їхнього посідача люте серце. Тим-то ліпший "убогий будиночок, але невинний, спокійний", бо чисте серце не боїться ні блискавок, ні грому. По тому Алауда творить апологію "чистого серця" та "убогого духу" — саме тих речей, які приносять між убогості не позірне, а справжнє багатство — задоволення. На підкріплення цієї думки один із гостей Алауди — Адоній — оповів притчу про те, як в Україну приходила діва Божа Астрая в убогій одежі і як її зустрічали Маной із дружиною Каскою: Маной — за одежею, а Каска, відчувши в ній Божий дух, — пошанібно. На цю ж тему й пісні, що славлять Христа, який народився в убогості, та й саму убогість, яка "зовні зла, в нутрі святая у мирній душі". Відтак віститься про "душевний твій дім", що його розбивають лихі пристрасті цього світу.

Таким чином, в обох байках-притчах маємо виразні алегорії — образ того світу, який постав в Україні після того, як вона втратила свободу і над нею розіпнув свої сіті мисливець-чужак — Російська держава. Відтак подається провісницька думка, що ментальність нації може зберегтися лише у світі убогих — простого народу, але мудрого своєю уписаністю в Божий закон, тобто традицію, на основі його добротворчих ідеалів, що визначають поселення у Божому тілі, і на основі природного права. І справді, вже І. Котляревський в "Енеїді" подає широкий образ українського народу, вперше бачачи його як джерело для воскрешения нації та її духу, а українські романтики, передусім Тарас Шевченко, це ствердять і візьмуть енергію для свого чину саме від того простого, бідного народу, возвисивши його на рівень ідеалу ("Возвеличу рабів отих" — у Т. Шевченка), бо саме в ньому зберігся (а не в Тетерваках та Мавпах вищого світу) той святий дух, який допоміг українському народові зберегтися.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.