Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Іван Некрашевич, його вірші та діалоги
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Івана Некрашевича дослідники досі виставляли як зразок загумінкового письменника; більше того, Н. Кістяківська, автор книжки про нього1, взагалі говорить про закутковий характер української літератури того часу й навіть про "страшний занепад у письменстві XVIII сторіччя". "Воно, — пише дослідниця, — лишається на боці від великого битого шляху, яким посувається тодішнє усне письменство", — думка, як на мене, цілком апріорна та й неправильна, бо саме у XVIII ст. відбулося своєрідне злиття народного й писемного мистецтва слова через посилений розвиток низового бароко (дивись окрему розвідку про нього). Далі читаємо таке: "Воно не доходить до друкарні" — це так і не так: література XVIII ст. і справді посилила в собі практику рукописну, так званих "книжиць", яка існувала в усі попередні епохи; правда й те, що російський уряд заборонив цивільний друк в Україні, зокрема поетичних книжок, через що друкарського верстата літературні діячі Гетьманщини були практично позбавлені (за невеликим винятком, згадати б твори М. Козачинського). Але разом із тим існував досить сильний Почаївський культурний осередок на Правобережжі зі своєю друкарнею (дивись окрему розвідку), та й у Львові й на Закарпатті часом виходили цікаві книжки.

Далі: "Воно утворюється десь по кутках, переважно у нижчій верстві більше-менше освіченого громадянства". Знову мусимо поправити дослідницю: не по кутках, а по осередках; зрештою розвиток літератури через культурно-освітні осередки був однією з ознак бароко. Чи ж можна назвати "кутком" Київський атеней, тобто Київ з академією та Печерським монастирем, чи Чернігів, Переяслав та Харків із колегіями, чи навіть Полтаву з її семінарією, яка дарувала нам І. Котляревського, чи Новгород-Сіверський, де зібрався значний осередок освічених людей, котрі з'явили нам "історію Русів", чи Львів, Почаїв, Мукачів? Усі ці осередки витворювали свою систему пам'яток; при цьому скрізь і в усі часи жили й творили письменники більші й менші, мандрівні й пожильці палаців, ті, що жили у великих містах та культурних центрах, і ті, що й справді осідали по закутках. Знову-таки повне непорозуміння у твердженні "більше-менше освічене громадянство": чи ж бо "найзагумінковіший" наш поет і філософ Г. Сковорода, який і даху власного над головою не мав і тікав од міст на пасіки та села, не був одним із найосвіченіших людей епохи? А автор поетики і драм М. Довгалевський з його гімном розуму; а С. Величко — автор найбільшого українського літопису; а С. Дівович, а П. Симоновський, котрий закінчив кілька іноземних університетів; а Т. Щуровський; а А. Бачинський зі своїм гуртком у Закарпатті; а філософ та поет Г. Кониський; а С. Климовський, якого сучасники дорівнювали до античних мудреців; а дивовижно широкий талант І. Фальківського? — перечисления можна продовжити. Інша справа, що існувала творчість не тільки на високому рівні, а й на низовому, котра виходила із нижчої школи, дяківської, але й серед дяків та школярів (студентів колегій та академії) траплялися люди освічені і з немалою поетичною культурою. Нарешті, коли з точки зору освіченості глянемо на "Енеїду" І. Котляревського, почудуватися можемо його глибоким знанням.

1 Кістяківська Н. Сатиричне та побутове письменство XVIII в. К., 1929. Вип. 1. Твори Івана Некрашевича (розвідка й тексти).

По тому дослідниця подає таке: письменство наше "переховується по рукописах, що частенько гинуть, залишаючи з діяльності часом не аби-якої ваги авторів (курсив мій.— В. Ш.) мізерні уривки та шматки, часом навіть — тільки ймення та прізвища". І тут, признаємо, дослідниця сказала чисту правду: оце й був головний бич тодішньої української літератури. Маючи потужний сплеск у XVII — на початку XVIII ст., разом із Козацькою державою письменство наше було поставлене у драконівські умови і не могло функціонувати нормально, як в інших народів, але не могло й не існувати, бо мало семистолітній досвід життя в рукописній традиції і в усі попередні часи та епохи творило саме рукописні пам'ятки; не раз вони домінували над друкованими, через що друкована література XVI—XVIII ст. — це була тільки частка, а не основа її. Інша справа, що рукописи справді таки гинули, — згадати б страшні пожежі в Лаврі та Братському монастирі. Отже те, що дійшло до нас, на мою думку, тільки фрагмент того дійсно витвореного, якого ми, очевидячки, ніколи не пізнаємо; та й досліджено, треба сказати, далеко не все. Правда також, що до нашого часу через акровірші дійшла сотня імен поетів, яким можна приписати лишень один чи кілька творів, отже, їхня спадщина потонула в часі, а це чи не найдостовірніший документ, який посвідчує, що давня українська література була не така вже малочисельна. Інша річ, що у XVIII ст. російські царі починаючи з Петра І по Катерину II свідомо, державними методами чинили культурний геноцид, з одного боку вбиваючи забороною світського друку, книжної української мови, українського театру творчу потенцію українських митців, а з другого — насильно висмоктуючи з України культурну силу, переселяючи її до Росії, через що українська література замість розвиватися в загальноєвропейському контексті, як це вона чинила раніше, вступила певною мірою в інерційну фазу. І хоча в ній запанувало просвітництво, але класицизм таки не розвинувся і не пішов далі спорадичних спроб, відтак продовжилося бароко зі своїми пізніми формами, яке розтяглося аж до свого виродження у бурлеску першої половини XIX ст. і, зрештою, заперечилося сентименталізмом та романтизмом.

Але зовсім не мала рації Н. Кістяківська, коли, виводячи часткове у загальне, написала, що "круг спостережень та думок нечисленних авторів стає вузьким, обмеженим рамцями провінціяльного побуту"2. Наші аналізи пам'яток XVIII століття свідчать про цілком протилежне: інтелектуальна та поетична потуга творів того часу часом бувала дивоглядна, але це й справді була література, творена для вузького кола — часто через шифри, підтексти, химерні та складні конструкції, для простого розуму не тільки малоосвіченого, а й вихованого в іншій (хоч би й російській) культурі недоступні. Проте в інтелектуальній насиченості, вмінні алегорично чи прямо говорити про свою епоху і відбивати ментальність свого народу, у висоті мислення і у вишуканій системі образотворчості література українського бароко, навіть пізнього, стояла вельми високо і в цьому розрізі непомірно перевищувала тодішню російську літературу (яка, треба наголосити, мала вільний доступ до друкарського верстата й державне сприяння для розвитку), хоча певною мірою поступалася літературі європейській. Основною слабкістю тодішньої нашої літератури була недорозвиненість прозаїчних форм, тобто не мали ми світського роману та повісті, мало витворили й оповідання; натомість розвивалися літописна література, агіографічне оповідання та повість, філософський розмисел, дидактичні й риторські вправи. У поезії ж наше бароко виробило свій натуральний спосіб художнього мислення, а отже, створено культурний феномен настільки самодостатній та своєрідний, що для пізнання його мало європейських та російських шаблонів естетичного мислення. Отож і нам для того, щоб осмислити і з'явити ту літературу, треба передусім зрозуміти способи її творення, розкрити, якими важелями вона підіймалася і якими естетичними законами користувалася, — тобто знайти для неї отой "ключ розуміння", що його проголосив І. Галятовський.

2 Там-таки. С. І.

Ці речі я хотів з'ясувати, перш ніж зупинитися на особі І. Некрашевича, і це тому, що саме цього письменника подавано еталоном загумінкового українського літератора, ніби типового для XVIII ст.

Твори І. Некрашевича почали друкуватися з метою наукового пізнання з другої половини XIX ст., так у № 10 журналу "Руководство для сельских пастырей" за 1877 р. було опубліковано "Сповідь 1789 року". У 1880 р. невтомний дослідник української драматургії М. Петров надрукував уривки з діалогів "Сповідь" та "Ярмарок"3, а в 1885 р. з'явилася "Супліка, або Замисел на попа"4. Відтоді вчені й зацікавилися творчістю цього поета. Найглибше його дослідив В. Перетц, зробивши докладний огляд життя та діяльності5. Зібрання поетичних творів подала в 1929 р. згадана вже Н. Кістяківська. Згодом твори І. Некрашевича стали неодмінним складником хрестоматій давньої української літератури.

Народився письменник десь у кінці 30-х чи на початку 40-х років XVIII ст., можливо, у селі Вишеньках неподалік Києва. Що був пов'язаний із Вишеньками ще перед тим як став тут священиком, свідчить такий факт: у 1763 р., ще бувши студентом Київської академії, І. Некрашевич виголошує тут привітальну промову архімандритові Києво-Печерської лаври Зосимі Валькевичу — саме тому, який став героєм "Плачу київських ченців" інока Якова (дивись окрему розвідку). Був І. Некрашевич богословом, тобто закінчив повний курс академії, та числився серед здібних студентів, бо саме йому, в тому-таки 1763 р., на закінчення академії доручили скласти прощальну промову ректору та професору богослов'я Самуїлові Миславському (очевидячки, він був одним з улюблених учнів професора, мав-бо його за свого патрона). Саме тому С. Миславському, котрий був однокурсником Г. Сковороди, залишив після себе ряд праць, але й славу русифікатора Київської академії. Уже факт закінчення повного курсу академії цілком заперечує думку, що поет належав до тих, котрі мали "більшу-меншу освіченість", отже, освіченість мав таки високу, вищої на той час і бути не могло. Але при академії поет не залишився, як це бувало із здібнішими учнями, а став священиком у селі Вишеньках, яке, до речі, належало Києво-Печерській лаврі (можна гадати, що замістив тут батька або ж оженився на тамтешній попівні, адже згодом дбав, щоб його місце посів зять). У 1773 р. написав діалога "Суперечка Душі й Тіла", можливо, й віршованого листа до приятеля-сусіда — гнідинського священика І. Филиповича. У 1785 р. виголошує промови перед митрополитом С. Миславським та архімандритом 3. Валькевичем з проханням висвятити спершу на дияконську посаду, а тоді на священика С. Світловського із благословенням одруження з його, Некрашевича, дочкою. Промови ці складено за всіма правилами ораторського мистецтва. З подібним звертається І. Некрашевич до митрополита ще і в 1788 р., просячи, щоб зятя було висвячено на священика, але безрезультатно. По тому, 1789 року, пише діалоги «Сповідь" та "Супліку, або Замисел на попа", які можуть мати й автобіографічний характер. У 1790 р. творить діалога "Ярмарок" та віршованого листа до вже згаданого І. Фидиповича. У 1792 році знову виголошує дві промови перед С. Миславським. У 1796 р. стає намісником київського митрополита та благочинним; знову з того приводу виголошує промову. Збереглося кілька інших промов письменника. Рік його смерті невідомий.

3 Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVIII века. К., 1880. С. 133-138.

4 Киевская старина. 1885. Т. IX. С. 543-550.

5 Перетц В. Историко литературные исследования и материалы. СПб., 1902. Т. III. С. 371 — 422.

І промови, й вірші І. Некрашевича свідчать, як пише Н. Кістяківська, що "він у них виступає як людина певної школи, певної традиції, що ішла з Київської академії"6. Відтак цілком правильно зазначає, що освічене духовенство того часу "дуже близько стояло до літературної, "книжної" традиції, себто до богословської панегіричної та віршованої літератури, зберігаючи вироблені і усталені її форми". Але дослідниця цілком помиляється, коли каже, що жива народна стихія тільки "на початку XVIII в. випадково вдиралася до письменства як елемент комічний, а наприкінці його повільно перетворилася в очах авторів-українців на щось позитивне, постійне". Жива народна стихія "вдиралася" до літератури бароко проздовж усього його існування, про що переконливо вістять наші аналізи пам'яток цієї літератури.

Таким чином, твори І. Некрашевича не були ані новаторські, ані особливі, а творились у цілком традиційних формах і стали певним складником цієї традиції. Про це переконливо свідчить перший твір поета, який до нас дійшов, — "Суперечка Душі й Тіла"7, написаний на мандрівну християнську тему (її чудово опрацював ще К. Транквіліон-Ставровецький — дивись окрему розвідку); сама тема прийшла до нас із візантійської літератури (її обробка є в М. Акомината) і не раз переспівувалася бароковими поетами8. "Суперечку" написано мовою, наближеною до російської, як це не раз чинилось у другій половині XVIII ст., із численними словенізмами та українізмами. Це діалог, в якому алегорично ставиться проблема духовного і матеріального (тілесного) в людині — проблема відвічного антагонізму цих первнів. Твір не призначався для вистави, написаний він правильним, добре виробленим, навіть тонізованим, силабічним віршем.

Священик із причтом

6 Кістяківська Н. Указ, праця. С. V.

7 Там-таки. С. 3—6.

8 Одну з таких обробок із середини XVIII ст. опублікувала у своїй праці Н. Кістяківська (с. 33-35).

Душа нарікає на життя в "поганому тілі" і на те, що її спокушає "день і ніч диявол", щоб уловити в сітку свою. Звертає на себе увагу, що "дидактичну партію" тут виконує не Душа, а Тіло, яке говорить, що всі біди не від того, що Тіло живе в лихому світі, а від того, що Душа спить, "як у гробі на одрі". Душа спить, а диявол "завжди не спить", намагаючись її вловити, а того, хто спить, вловити не важко. При цьому Бога гнівить не Тіло, а Душа, бо саме вона "серця чистоту" осквернює гріхами; хто ж віддаляється від Божого захисту, той ворога не позбудеться. Відтак тіло закликає душу встати. Душа ж обурюється від таких звинувачень і вважає, що вона стала нечиста через Тіло, бо саме воно турбується як прожити у світі й вище міри наповнюється світовою марнотою; отже, винувате тут тіло — не душа. Тіло ж відказує, що воно без духу мертве, адже життя та вічність — у душі, це вона володіє Тілом, Тіло ж — інструмент душі, а сам собою інструмент — ніщо. Душа відповідає, що саме Тіло повне "земних усіх нечистот" і всі вади людські: обжерство, пияцтво, ярості, сварки, ворожнечі, печалі, лінь, звірячий гнів, самолюбство, спокуса, потяги, брехливі слова, заздрість, довга злоба, розпалення плоті тощо — поєднують Тіло із "безсловесним скотом", саме воно сповнене "гріховного смороду". Душа рада вирватись із того Тіла, але сидить у нім, як у темниці, отож тільки й чекає на смерть Тіла, щоб вийти до Бога. Тіло ж цілком резонно зазначає, що не треба все звалювати лишень на нього, бо грішили разом: відтак обом належить чи мука, чи слава, тому обом треба каятися. Душа з тим погоджується і пропонує "пакта затвердити", щоб плоть не воювала на духа і щоб спільно вони почали творити "добрі діла", бо "смерть, останній суд минуть нікому не можна". По тому йде "погідна обох молитва".

Твір виразно християнсько-дидактичний, але мислительно цікавий хоч би тим, що провідну силу доказу виявляє не Душа, а Тіло, і саме Тіло переконує Душу жити в погодженні. Отже, в суперечці автор не дає переваги жодному диспутанту, хіба що перед веде таки Тіло. Цей прийом треба запам'ятати, бо саме він може стати ключем для розуміння двох інших діалогів письменника.

Засновки «Суперечки Душі й Тіла» викликають інтерес, бо мають своє неординарне продовження у «Сповіді" та «Замислі на попа". У «Сповіді" суперечка душі з тілом переноситься на конфлікт між духовником (священиком) та простолюддям (селянами); перший-бо є носієм духовного начала, про що свідчить його названия — Духовник, а простолюд — це ніби тіло, яке грішно живе у світі. Отож Духовник виходячи із християнської догматики переконує Чоловіка, котрий кається (сам Духовник говорить словенською мовою, а люди — народною українською), що «беззаконня творим ми завжди, хоч не раді, не покаявшись, підем ми горіти в аді»9. Але логіка Чоловіка несподівана: він відрікається від гріхів, бо живе за народною мораллю: не ледащо, ні на кого не «зв'ягає", не збавив нікого хліба й солі, нікого не позиває, не взяв чужого — саме тому горює та бідує, ще й хліба не має. Духовник йому не вірить і переконує каятися, бо людей без гріха нема, а Бог гріхи відпускає. Відповіді Чоловіка на те не подано. Духовник відтак звертається до Жінки, кажучи:

Є багато тих гріхів, дрібних і великих,

Їм підвладнії усі жони й чоловіки, —

при чому до гріховного життя зачислює й типові акти народного побуту: шукання ворожки, віднаходження доброго місця для хати, блудні жарти на весіллях. Жінка з гідністю відповідає, що «вона чесна й роду не такого, як іншеє бувало", виконує всі приписи: хвалить Бога, співає щедрівок та колядок, говіє, шанує п'ятницю — тобто знову-таки живе не за християнською ортодоксією, а за народною мораллю. Єдиний гріх бачить у тому, що в піст «бризнуло на губу, як сир відкидала", — вона після того й рота обмивала, а більше гріхів за собою не чує. Духовник хоче навернути її на догматичне мислення і каже, видимо тратячи терпіння:

Один Бог є без гріха, що це ти говориш!

Мир у злі увесь лежить, ти так само твориш!

9 Текст див.: Антологія української поезії. К., 1984. Т. І. С. 372-375.

Жінка на цей резон обурюється й каже, що це Духовник, може, по собі знає. Визнає за собою хіба те, що "брехне губою немитою",

і вважає, що це причіпливий священик «по злобі почав так крутити" нею. Духовник у відчаї взиває до Ісуса і нарікає, що «тих неуків з пітьми годі вже одринуть". Сам же боїться Божого суду, тож і виконує свої обов'язки, а "душі навертати", мовляв, не його діло. По тому звертається до Дівиці та Дітей із тим-таки результатом. Люди невдоволені ставленням попа та вимагають, щоб він "перестав тілько мудрувати", а жив погоджено із паствою (зовсім так само, як це у "Суперечці" говорить до Душі Тіло), не прискіпуючись до них. Духовник усе-таки переконує селян, щоб не він за ними йшов, — "ви за мною йдіте". Люди згоджуються, що таки треба каятися перед Богом, але піп має дозволити їм сивуху пити й табаку нюхати.

Твір чудовий, майстерно й тонко побудований, при чому вічна контроверсія душі й тіла тут набуває образної видимості, переноситься у живий побут; відтак освічений священик перебуває в одній мислительній площині, а його паства — цілком в іншій, погодження між ними (отой "затверджений пакт" із "Суперечки") — формальне і позірне, бо обидві сторони стоять на різних рівнях, що й унеможливлює те порозуміння. З формальної точки зору бачимо у "Сповіді" поєднання високого й низового бароко, носій високого — Духовник, а низового — люди. Навіть те, що Духовник і люди розмовляють між собою різними мовами, вістить, яка поміж них прірва. Блискуче вжито тут і принципа універсального бачення світу: Духовник — ніби втілення освіченого стану, люди — неосвіченого, останні ж подаються у характерних іпостасях: Чоловік, Жінка, Дівиця, Діти, тобто немає дідів та бабів як недієздатного населення. Відтак конфлікт виходить на вищий рівень: ідеться про непорозуміння між вищими станами та народом, водорозділу між якими ніколи не подолати. Обидва твори: і "Суперечка", і "Сповідь" — свідчать, що І. Некрашевич тут виступає далеко не як загумінковий поет, а як людина високого поетичного мислення, котра відбила один із найкорінніших конфліктів людства. Ще одного немалого конфлікта тут з'явлено: казенного, догматичного християнства, що його репрезентує Духовник, і народного християнства, яке постало на поєднанні із віковічним язичництвом; казенного загал не заперечує, але й не сприймає і бажає, зрештою, щоб священик був із народом однодумний, тобто з'єднаний, як душа з тілом. Утім для Духовника народний світогляд, мораль, погляд на гріх — це пітьма, а носії народної культури — неуки. Зрештою, зізнання Духовника, що його місія — "не душі навертати" (знову алюзія із "Суперечкою Душі й Тіла"), а "тільки б не мовчати", свідчить про його казенну відробіткову позицію, а не про щирі переконання.

Продовжує цю тему «Супліка, або Замисел на попа слободи "Не руш мене", від парафіян»10. Священик тут уже ніби відступає за межі дійства, про нього лишень говориться, сама ж дія переноситься в народ. Діалог — із використанням поетики інтермедій. Оте невдоволення парафіян своїм священиком, що проступає у "Сповіді", тут докладно розробляється.

10 Текст див. у Н. Кістяківської (с. 19-32).

Змовляються господарі Панько, Гаврило, Охрім, Свирид, Харко, Хвилон, Пархом, Улас, Мартин, Сидір, Кирило, Тарас, Панас, Хвесько та інші — ціла громада. Панько скаржиться Охріму на попа, який "силоміццю вліз в нашу парафію", тобто не був вибраний громадою за давнім звичаєм, а присланий, як виясниться далі, через сприяння сотника (ці нові порядки російська церква заводила в Україні саме в другій половині XVIII ст.). Селяни скаржаться на спосіб учинення сповіді, отже, маємо містка до попереднього твору. При цьому господарі згадують старого попа, який умів "з народом обходитись", тобто випивав з парафіянами, а до нового "ніяк не приступить"; старий був однодумний із людьми (тут знову треба згадати "Суперечку Душі й Тіла"), а новий "все рило дує, а як чого попросиш, то мов і не чує". Новий піп не шанує не тільки парафіян, але й титаря Ничипора і сільського отамана (образне підкреслення роз'єднаності душі й тіла). Отож селяни зібралися та й ідуть до дяка, дяк же як провідник тодішньої школи, вважався в селі головною освяченою особою. Відтак вони просять дяка написати скаргу, "щоб наділи на попа желізнеє путо" (факти арешту попів із посиланням їх на покуту за скаргою парафіян існували у традиції того й ранішого часу, про що яскраво вістить автобіографія Іллі Турчиновського11.

Хвесько викладає суть скарги: піп забороняє гру в карти, відняв у дітей "дитячії жарти", забороняє вечорниці, парубкам не велить із дівчатами гуляти, наказує відзначати всі церковні свята, яких "із півкопи буде". Пархом додає, що коли святкувати всі свята, то робити буде ніколи; Свирид при цьому знову згадує старого попа, за якого до церкви ходили не кожної неділі, говіли тільки ті, хто бажав того, а новий піп велить і дітям говіти, примушує їх учити молитов, карає "куною" (ланцюг у церкві, до якого прив'язували покутника): так, Левка посаджено в куну за те, що жартував із кумою; Артема — за те, що сміявся у час казання, а Педора цілий день стояла в куні за те, що перед причастям взяла до рота кваші. Піп не причащає тих, що покуштували горілки; Ілько покараний за те, що їв у піст скоромне; Кирик Левченко — за те, що оженився на кумі; Левко Хутепа — за гріх із кумою (три тижні в куні сидів); Зенько покараний, бо женихався з родичкою. Забороняв також піп колядувати, ходити "на вулицю" (вулицею звали парубоче зібрання), стрибати через вогонь на Купала, дівчатам робити вінки на Клечальну неділю тощо. При цьому наголошується, що старий піп не тільки ходив на Купала, але й навкулачки бився (так звані звичаєві кулачні змагання), не раз хрестив у шинку, ходив колядувати, старостував на весіллі чи ж бував дружкою, вінчав родичів та кумів, не мордував своїх парафіян, отже "вільно тогді було нам що хотя робити". Цей же нудить до церкви, сам щодня "в церкві з дяком галасає"; зрештою вказується, що раніше, за старого попа, люди "лихословити не уміли". Дуже показовий резон в Охріма: "Тоді, пане Педьку, і Бог лучче годив за тим, що народ мало до церкви ходив" — натикається на заповідь не поминати марно ім’я Боже. Супрун оповідає при цьому, що Настя, замираючи, бачила Пречисту Діву, яка нарікала на нові деспотичні церковні порядки. Касьян говорить про здирство попа, від чого люди біднішають, а дівчата не можуть вийти заміж. Титар Ничипір переконаний, що попа від них після цієї скарги заберуть, бо "годі йому мирянам за шкуру сала заливати". Антон пропонує зібратися на хабаря архієрею, щоб розстригти попа, змістити й протопопа.

Дяк списує скаргу і читає її — сама скарга написана у поетиці пародії словенською мовою. Загалом вона узагальнює слова селян, офіцізує їх, додає якісь деталі. Старого попа називає Томою Боголюбським, а нового — Кануарієм (від лат. canus — сірий, тобто вовк) Славолюбським. Із подальшої розмови селян довідуємося, що попа цього настановив сотник, який віддав за нього свою годованку. Відтак Наум радить позбутися й сотника, але судитися ж ним не варто, бо "вони" в суді переможуть. Отож селяни з дяком ідуть пити могорич (дяк тут цілком на боці народному).

11 Давня українська література. Хрестоматія. К., 1991. С. 282— 385.

Твір — яскравий причинок до суспільних стосунків XVIII ст. і разом із "Суперечкою'' та "Сповіддю" складає блискучий триптих (нам, правда, незвісно, чи автор чинив це свідомо і чи виставлявся цей твір десь на сцені): тема "Суперечки" переливається у "Сповідь", а тема "Сповіді" переливається у "Замисел на попа" — десь так само будував свою п'єсу Г. Кониський.

На перший погляд маємо тут сатиру на темних селян із позірною симпатією до казенномислячого священика, через що можна поставити запитання: чи неприємності, які пережив Іван Некрашевич у 1787 р., не були через зіткнення його із громадою свого села, адже "Сповідь" написано невдовзі по тому, в 1789 р.? Коли так, то в діалогах могла відбитися автобіографічна ситуація. Але дещо тому заперечує: тут ідеться про нового, новопоставленого священика, а сам І. Некрашевич попував у рідному селі давно; ймовірніше, що письменник змалював типову ситуацію свого часу. Але можна читати ці твори й так, можна й інакше. Згадаймо, що сам І. Некрашевич був ображений новими церковними порядками, які заводив русифікатор С. Миславський. Саме за рік до написання "Сповіді", в 1788 р., він дістає відмову від митрополита на висвячення в попи свого зятя, отже, митрополит порушував віковічні церковні традиції в українському світі, та й сам І. Некрашевич, очевидячки, став священиком після батька. Цим, можливо, пояснюється й те, що селяни попри свою темноту зображаються без особливих сатиричних налягів; більше того, до них мимовільно відчуваєш співчуття, особливо після варварської над ними розправи, описаної в "Резолюції", — і то тільки за те, що посміли скаржитися. Відповідно у творі проступає ще один конфлікт: між старим життям у Козацькій державі та новим у Російській, коли старі порядки різко ламалися. І хоча тут ще згадується сотник у парі з новим попом, але саме у 80-х роках було знищено гетьманський устрій на Лівобережжі. З другого боку, не треба забувати й про те, що православна церква завжди боролася з народними звичаями й обрядами, і її підтримували в цьому гетьмани (згадати хоча б універсал гетьмана І. Скоропадського 1719 р. "О вечорницях, кулачках і інших зборах, аби викоренити»12); правда, в другій половині XVIII ст. цей натиск церкви особливо посилився.

Таким чином, у творі проступає кілька читань, і кожному з них годі дати перевагу: зовні все ніби витримано й офіційно, а з іншого боку виразно показано того рова, якого не тільки прокопано між освіченим та неосвіченим станами, між урядовими структурами та народом, між казенним та народним різновидами християнства, але й з'явлено, що він усе більше й більше розширяється, відтак «погодженого пакта» тут не скласти. З'являється й примара Російської держави, яка, ніби отой Мідний Вершник із поеми О. Пушкіна, мчить залізним конем за малою людинкою, аби її розтоптати. Відтак і прихід нових порядків у церковне життя України — це ще одна спроба знищити моральні приписи, звичаї, часом і забобони, якими довгі століття жив народ. Старі порядки, мовби вістить поет, не ідеальні, багато в них є гідного сатиричного зображення, але при цьому нові порядки не вславлюються, а подаються як насилля, котре ще більше розширює прірву між душею й тілом. Через це дяк і записав у скарзі, узагальнюючи стосунки нового попа із селянами, що той, "ніби вовк, вівці розганяє, а не як пастир в єдине стадо збирає, і, наче лев, ярячись, лютує, шукаючи, кого б проковтнути". Він-бо "дручить великими покарами тіла наші і численні уже сотворив на хребтах наших беззаконня". Відтак "не годиться пресвитерю такі діла чинити".

Діалоговий триптих І. Некрашевича видається нам одним із найцікавіших творів пізнього бароко, який вражає неоднозначністю поставлених у них великих проблем свого часу. Є в поета ще один діалог — «Ярмарок" — звичайна побутова сценка, написана в інтермедійній поетиці13, і ми б оминули її увагою, коли б не те, що дійові особи її, Хвесько та Хвилон, діють і в "Замислі на попа". Вже це дозволяє нам приєднати й цю п'єску до діалога й гіпотетично припустити: а чи не маємо тут одного драматичного твору, тільки записаного порізну; можливо також, що й творився він різночасно, а вже потім з'єднався. Коли б так, то "Суперечка Душі й Тіла" могла б бути його прологом, після якого можна було б поставити інтермедію "Ярмарок", по тому б ішла основна частина — серйозна "Сповідь", а в кінці — інтермедійний "Замисел на попа", — десь подібного діалога із інтермедіями свого часу виставляв і згаданий нами Ілля Турчиновський. Разом із тим можна гадати, що діалог має цілком літературний характер, бо де б його сільському священику та й виставляти було?

12 Кістяківська Н. Указ. праця. С. XXII.

13 Там-таки. С. 9—10.

Решта поезій — це віршовані листи, що належать до так званого домашнього віршування, писані з певної нагоди: зокрема, маємо жартівливе послання приятелю Івану Филиповичу, щоб віддав позиченого каламаря. Тут комічне досягається тим, що про дрібничку пишеться високим стилем, отже, використано елементи пародійні (до речі, цей вірш деякими висловами нагадує твори інока Якова і є ніби пародією саме на них, — інока Якова І. Некрашевич міг і знати, бо той був ченцем Лаври, а село Вишеньки також було лаврське). Із цікавих деталей: перечисления книг: "Тестамент" (що це значить, важко сказати: може, «Новий Заповіт«); літопис ростовський — виданий тоді твір Д. Туптала; Біблія і якийсь «мал труд богословський«, очевидно рукописний, також інші книжиці — рукописні збірники. Лист Арсенію Криницькому належить до так званих подячних. Тут поет скаржиться на свою убогість: «Що убогий я журився, а маю ще діти". Ці листи, а ще лист-запрошення в гості написані мовою, наближеною до російської, а "Лист, писаний до гнідинського священика І. Филиповича" — вже українською мовою, леонінським віршем, у стилі низового бароко; до речі, саме в кінці XVIII ст. леонінський вірш модно було вживати у творах низових. Утрований тон тут досягається тим, що автор удає із себе простака, котрий і до школи не ходив; правда, в другому місці говорить, що вміє писати, бо "навчився в школі", — і це пише людина, котра закінчила повного курса Київської академії; отже, жартівливий характер вірша безсумнівний. Такий же й другий лист — запросини І. Филиповичу, маємо тут зразок жартівливого поетичного листування між друзями.

Оце й усе, що нам відомо з поетичної спадщини Івана Некрашевича. Загалом він мав справді поетичний талант, чудово володів поетичною технікою, але, на жаль, із написаного ним дійшли до нас тільки ці окрушини, а може, й віршував спорадично. Зрештою, збереглася його "Книжиця" — рукописний збірник 1763—1792 рр., який, окрім віршів, містив ще й промови14. "Замисел на попа" не ввійшов сюди, а зберігся у різних копіях, тобто мав рукописне поширення; всього зафіксовано шість його списків. Поет користувався тими поетичними засобами, яких навчивсь у Київській академії, отже, належить до Київського атенею.

14 Там-таки. С. VI.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.