Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Іриней Фальківський - звершувач поетичних традицій Київського атенею
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Іриней Фальківський як поет вивчений мало, незважаючи на те, що його поетична спадщина збереглася в кількох рукописних збірниках1, які й досі залишаються ненадруковані. А саме через те, що в більшості своїй це духовна лірика, якою вчені раціоналістичної епохи XIX — початку XX ст. цікавилися мало. Ще більшою мірою такою поезією не цікавились у тоталітарну добу з її атеїзмом та нетерпимістю до всього релігійного. Отож тільки останнім часом було вийнято із забуття кілька поезій, перекладених сучасною мовою (поет писав наближеною до російської та латиною), які ввійшли в антологічні збірники «Аполлонова лютня"2 та "Марсове поле"3. В основному це медитаційна лірика, тобто лірична поезія, що має характер міркування, роздумування, авторових вагань. У цьому розрізі Іриней Фальківський завершує на декілька століть протяглу традицію поетичної медитації.

Перші зразки подібних віршів маємо ще у творчості Павла Русина з Кросна (1509), зокрема й такий піджанр цього типу поезії, як епіграма, яка в давнину не мала характеру ущипливого глузування з когось, — глузливі чи дотепні епіграми в нас з'явилися хіба під пером Теофана Прокоповича та Данила Братковського.

1 Зберігаються у відділі рукописів ЦНБ у Києві, шифри ДА № 693/489, 6699/62 та ін.

2 Аполлонова лютня. К., 1982. С. 269— 272.

3 Марсове поле. Кн. 2. С. 318-321.

4 Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К, 1973. С. 206, 207, 211-212.

Про епіграму ми вже писали в розвідці про Віталія; тут же додамо, як бачив цей жанр у своєму «Саді поетичному» Митрофан Довгалевський; "Епіграма — це свого роду поетичний твір. Щодо суті, то епіграма — це коротка поема, в якій розповідається просто про якусь річ або особу або зображується якась подія, або з протилежного виводиться якийсь дотеп, тобто епіграма має влучне закінчення". І далі: "Епіграма з точки зору різноманітності матеріалу буває двох видів: по-перше проста і складна. Проста епіграма — це простий виклад про якусь річ або особу, або вислів без дотепного висновку [...] Складна епіграма — це влучний виклад про якусь річ". Також "є два види влучних висловів: ораторський і поетичний. Ораторський — це поважна й дозріла думка, що міститься в сентенції або в якомусь правдивому повчанні... поетична — це витончена сатирична думка, що випливає з розповіді або з якоїсь звички людини"4. Загалом епіграма, як жанр була вельми розвинена в поезії XVII ст. і має свої класичні зразки, про які вже була не раз мова. У XVIII ст. традиція продовжується, але із забороною українського світського книгодрукування і з наступом проти української культури російського царизму іде занепад форм високого бароко, а з ним і медитаційного вірша. Він ще на повну силу звучить в І. Максимовича (»Алфавіт», 1705, а особливо "Театрон», 1708), у Т. Прокоповича, Г. Сковороди, В. Капніста, але поступово як жанр вимирає. Іринею Фальківському в низці блискучих версифікацій удалося певною мірою реанімувати жанр, а певною мірою тому, що творчість його суспільного резонансу не здобула, отже, й публічного поширення, відтак реанімація відбулася на індивідуальному рівні — після І. Фальківського література пішла іншим шляхом, відтак і поетична медитація набула інших форм.

Світське ім'я поета і вченого — Іван. Народився він 1762 р. в селі Білоцерківці на Пирятинщині в родині священика. Учився у Київській академії, а відтак рушив за кордон, повторивши у своїх мандрах той- таки шлях, що й Г. Сковорода. Студіював у Пресбурзькій гімназії та в Будапештському університеті. Повернувся до Києва в 1783 р. і тоді ж таки заснував в академії перший фізичний кабінет при бібліотеці, зібравши сюди глобуси, повітряний насос, електричну машину, телескоп, барометри тощо. І. Фальківський займається географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, пишучи на ці теми спеціальні праці, які також збереглися у рукописах. Викладає математику: арифметику, геометрію й алгебру, вищу математику й математику змішану, німецьку мову, філософію, богослов'я, складає власні «Поетичні збірники". У 80-х роках засновує «Вільне поетичне товариство", сюди входили, крім нього, М. та Ф. Шульговські, Д. Веланський, П. Пекальський, В. Настасевич, Я. Сіомашко та інші. Було складено устав цього товариства, мало воно 12 членів-ініціаторів — у Київському атенеї це було, здається, останнє угрупування. Основним у діяльності товариства стало створення бібліотеки й читання книг, члени гуртка складали вірші й ділилися досвідом писання. Згодом Іриней Фальківський дістав чин архімандрита (спершу Гама- ліївського, а тоді Києво-Братського монастирів), у 1807 р. став чигиринським єпископом і коад'ютором Київської митрополії. Згодом призначений єпископом у Смоленськ, але через рік повернувся до Києва й управляв Михайлівським Золотоверхим монастирем. Писав, окрім згаданого, статті з медицини, статистики, складав календарі та підручники. Його рукописна спадщина налічує 92 томи. Загалом це був останній великий учений на терені Київської академії.

Поетична творчість Іринея Фальківського — це вже явище запізніле, незважаючи на його версифікаційну вправність. Поет користується класичними розмірами в поезії латиномовній і силабічним віршем (найчастіше 6 + 7, тобто це 13-складовик, перевернутий у своїх частинах, бо типово було його розбивати 7 + 6), отже, не виходить за формальні межі поетичного бароко. Інколи його медитації прості, часом — із подвійним читанням. До останніх належить, зокрема, "Промова Готфріда до Коломана", написана в Будапешті 1779 р. під час навчання в тамтешньому університеті. Тему авторові підказало місце його пробуття. Вірш історичний, ідеться в ньому про Готфріда Бульонського (бл. 1060—1110) — герцога Нижньої Лотарінгії, одного з керівників Першого хрестового походу 1096—1099 рр. і правителя Єрусалимського королівства в 1099 р. Його співбесідником стає угорський король Коломан (1095—1114). У творі оповідається про той момент, коли турки захопили Єрусалим — колиску християнства. Готфрід іде із військом «місто назад повернути", але дорогою угорці раптом учиняють хрестоносцям опір і не пускають їх через свою землю. Посол Готфріда дивується, чому це так, адже місія хрестоносців є священна та й вони, хрестоносці, захищають і Угорщину, тримаючи у безпеці королівського трона, тож просять дозволу пройти через цю країну без війни, інакше їм доведеться повернутися. Угорський король відповів так: він мусить захищати власну землю, бо попередники ваші «державу знищили нашу", зруйнували міста й фортеці. Отож король вістить:

Проти насилля я силу поставив, послав проти війська

Військо своє, проти зброї блискучої — зброю блискучу,

В світі ведеться вже так: проганяти слід силою силу!

Іриней Фальківський

Коли ж Готфрід принесе угорцям «оливкову гілку", що є символом миру, він, король угорський, зустріне його з прихильністю і військо через свої землі перепустить, ще й допоможе.

Підтекст тут очевидний, адже у XVIII ст. Російська імперія вела численні війни, зокрема турецько-російські, які спустошували Україну через те, що вона наповнювалася російським військом, яке займалося безчинством, грабежами і ґвалтами, нещадно сплюндровуючи не так ворожі землі, як землі свого ж союзника — України. Випадок із збройним опором може бути алюзією до повстання Івана Мазепи, тобто твір ніби є його виправданням; цікаво тут і те, що слова про попередніх хрестоносців, які "знищили нашу державу", в дивовижний спосіб перегукуються зі словами Пилипа Орлика у "Виводі прав України", які ми вже цитували (в розвідці про С. Яворського), але які треба в нашому контексті повторити. Отож козаки "передали московському війську свої твердині і злучили свої війська з царськими для успіху загальної справи, але царські генерали, скориставшись із довір'я названої нації, хитрощами загосподарювали в цій країні". Порівняймо з віршем І. Фальківського:

... попередники ваші державу

Знищили нашу, усюди відомі міста зруйнували,

Замки й фортеці, то ж хто з королів таке міг би стерпіти?..

Не гадаю, щоб поет знав "Вивід прав України" П. Орлика, — очевидно, схожість цих пасажів зумовлюється тим, що обидва автори писали про одне й те ж явище.

Загалом після хвилі пасквілів супроти І. Мазепи в першій чверті XVIII ст. згадки про нього в українській поезії трапляються дедалі рідше і стають стриманіші. У другій половині століття помічаємо спроби реабілітувати І. Мазепу. Про це свідчать передусім "історія Русів", яка не ставиться до гетьмана тільки осудно (написана в 90-х роках), і прозовий твір "Вопль Мазепи" (початок XIX ст.) — благання гетьмана до Олександра І зняти з нього прокльон, бо людей судить тільки Бог. Саме в той час зацікавлюються І. Мазепою в Західній Європі (зокрема Вольтер), особу якого тлумачать явно не у пасквільному тоні, — можливо, це стало відомо українському студентові в Будапешті, що й покликало його написати цей вірш. Він латиномовний, історія Мазепи подається тут прообразно, тобто другим читанням, з елементами застороги: зміст неточно накладається з позверховним; авторові були підстави остерігатися — згадаймо, як пильно заховувалося ім'я автора "Історії Русів".

Що І. Фальківському не була байдужа доля рідної землі, свідчить інший його вірш "Незручності малі не варто зневажати..." — зовні звичайна медитація, але знову-таки з підтекстом; твір уведено в рукописний збірник 1791 —1792 рр., він також складався не для публічного оголошення. Не варто зневажати, пише поет, "незручності малі" (читай: умови тодішнього життя в Україні), інакше виникнуть "немалі завади". Хто не переміг у перших боях на війні, той не повністю зберіг свою силу, відтак у ворога з'являється до подоланого "гординя і лютий гнів" (читай: ставлення Росії до України, а що це так, свідчить фраза, що цей гордий і лютий ворог уже "всіх противників бажає підкорити" — увіч ідеться про замах Росії на світове панування). Отож поет радить: "Даремно силу тож ти будеш викладать, щоб з рідної землі чужі полки прогнать" (для України це на той час і справді було безперспективно; можливо, І. Фальківський знав про місію Василя Капніста до Берліна 1791 р. і про задуми, які плекалися в Новгород-Сіверському патріотичному гуртку, звідкіля й вийшла згадана "Історія Русів"). Отже, єдине, що залишається, — це мати для поради "тверезий розум", лише він допоможе зламати всі завади. Покладатися треба ще на Божу поміч і на "мудрого примір", тобто воювати за волю України не зброєю, а розумом5.

Цей вірш тому стає нам такий цікавий, бо паралельно Г. Сковорода виношує ідею Горньої республіки, тобто людей, об'єднаних у духовному зв'язку, та й І. Котляревський приблизно тоді ж оповість про Енея — парубка моторного в українській одежі, перед яким замаячить ясне місто своєї держави. Отже, саме І. Котляревський, ніби послухавши І. Фальківського, не зброєю, а мудрістю розбудив свій народ, відтак той породив свого апостола Тараса Шевченка з його огненним словом.

Інші вірші — чиста медитаційна лірика з цікавими, часто глибокими роздумами на ту чи іншу тему. Так, у поезії "Без жалю і нудьги..." І. Фальківський говорить про дивну закономірність: "потрібні й корисні діла" природа не дала нам здійснювати "без труду"; коли ж діла людські загальнокорисні, то людина, чинячи їх, пізнає світ. Справи, для всіх корисні, можуть здатися противні нам, але згодом приносять дивні плоди, наповнюють душу "веселістю й добром" і скарбом багатять, звісно духовним. Людина має боротися із власними нещастями, вістить поет у вірші «Надія гіркоту хоча й не побиває", — отож поки є в нас сила до такої боротьби, "доти ти близький ще до спасіння". Або ще таке. Люди зла, пише поет у вірші "Підступних грішників жахливі устремління", воюють супроти праведних і люто, завзято "правйм неправедно помститися бажають", але праведний їх переможе, бо на його боці Бог.

Іриней Фальківський залишив автобіографічні записки (також недруковані), автобіографічні колізії потрапляють і в його поезії. Як справді видатна особистість він, ще й битий хворобами (а під кінець життя й алкоголізмом), відчував не раз свою самотність і неприкаяність у світі. Про це свідчить вірш "Хворію все життя..." Мав поет ворогів, від яких терпів, але, що цікаво, й сам "сусідам ніс я страх, знайомим замішання", від нього всі тікали, отож відчував себе "пагубним сосудом". Через це й жив, забутий ближніми, — до речі, забутим залишається й досі, хоч про нього свого часу й було написано простору статтю в "Киевской старине"6; його рукописи спокійно лежать у запасниках, і до них чомусь не доходять руки дослідників. Пристрасно молився до Бога, зокрема в численних поезіях, і тільки на Господній захист сподівався. "Всі жеребки мої лежать в руках твоїх", — писав цей дивовижний і по-своєму загадковий чоловік із світлим розумом, але з понівеченою душею, в якій не раз "і сила в тісноті душевній знемогла". Через що й забувався часто, відкидаючись справ і вбиваючи себе алкоголем, оточений заздросниками і недоброзичливцями. А попри те невпинно працював, виказавши одне із чуд наукової й творчої плодовитості, яке й досі залишається непоціноване.

5 Марсове поле. Кн. 2. С. 321.

6 Булашев Г. Иреней Фальковский — коадъютор киевский // Киевская старина. 1883. Т. V-VI. С. 89-120, 664-718; той-таки Г. Булашев надрукував немалу розвідку про І. Фальківського в «Трудах Киевской духовной академии» — № 6, 7, 8, 10 за 1883 р.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.