Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Образ Богдана Хмельницького в давній українській літературі
Розвинене бароко. Загальні статті

Іван Франко у своїй просторій розвідці "Хмельнищина 1649 р. у сучасних віршах", друкованій у "Записках Наукового товариства імені Т. Шевченка"¹, писав про "величезну масу віршів, які з'явилися в епоху Хмельнищини чи після. Майже в кожній рукописній польській збірці з того часу з прозовими звістками про кроваві битви та небезпечні походи в Україну, про сеймові промови, соймикові свари і шумно-риторичні промови при всяких домашніх оказіях, весіллях, хрестинах, похоронах ми стрічаємо довші або короткі вірші, пісні, памфлети, сатири, епіграми, ущипливі епітафії, що відносяться до Хмельнищини та її героїв" (с. 1—2). Франко уважно розглядає ці вірші як історичний матеріал і подає їхню невелику антологійку, відзначаючи, що в масі своїй ці твори дихають антиукраїнською злобою, передусім до Хмельницького. Психологічно цей феномен пояснити неважко: пан може бути поблажливий до раба, їздячи в нього на карку, але аж ніяк тоді, коли раб його зі своїх пліч скидає і заявляє, що бажає бути вільний. Я цей віршований корпус розглядати не буду, бо це докладно й досить повно зробив Іван Франко.

Володимир Антонович та Михайло Драгоманов ще 1875 р. видали том 2-й, випуск 1-й "Исторических песен малорусского народа", де було зібрано "Песни о борьбе с поляками при Богдане Хмельницком". Упорядники писали: "До нас дійшло багато безсумнівно народних не тільки пісень, а і дум. Думи, очевидячки, своїм походженням первісно походять от козаків, але думи часів Хмельницького мають сильно селянський характер. У сфері чисто козацьких та релігійних інтересів обертаються тільки думи про Хмельницького і Барабаша, похід у Молдавію і про смерть Хмельницького" (с. 3). Народні пісні, відзначають дослідники, славлять переважно Перебийноса (Кривоноса) та Нечая. Відбиває народна поезія і основні козацькі битви Хмельницького: під Жовтими Водами, Корсунем, облогу Збаража, битву під Берестечком. Знаємо також народну пісню-прокляття Богданові Хмельницькому за те, що віддав частину свого населення татарам у ясир. Загалом образ гетьмана в народних піснеспівах маловиразний, його чи прославляють чи гудять, описують його воєнні дії чи пригоди, наголошують на тому, що він побиває ворогів-ляхів, але його державотворча діяльність ніби не помічається. Так, у думі «Хмельницький та Барабаш" пишеться:

Ей, гетьмане Хмельницький,

Батю наш, Зінов Богдане Чигиринський,

Дай, Боже, щоб ми за твоєю головою лили та гуляли (курсив мій. — В. Ш.).

Віри своєї християнської в поругу вічні часи не подавали.

¹ ЗНТШ. Т. XXIII- XXIV. Львів, 1898.

Богдан Хмельницький. Гравюра XVII cm.

Як бачимо, погляд вельми вузький і недалекоглядний. Отже, в народній уяві Б. Хмельницький бачився певною мірою абстрактно, як ватажок, одні дії якого подобалися людям, а інші ні, а великі державотворчі задуми гетьмана лишалися малоусвідомлені та малосприйняті.

"Але коли, — пишуть В. Антонович та М. Драгоманов, — в народних піснях, що дійшли до нас через усну передачу, епоха Хмельницького подається нам переважно в дусі селянському, то в сучасних їй віршах грамотіїв, при всій схожості багатьох їхніх мотивів та висловів з пісенними, панує інший дух: козацький і навіть дрібношляхетський демократизм з роялістичним відтінком, виділяється тут чуття, окрім релігійного і частково національного, — антипатія до магнатства" (с. 4). Саме на цих віршах я й хочу детально зупинитися.

їх і справді дійшла до нас ціла низка, але в різночасі й не в такій обвальній кількості, як лайки проти Богдана Хмельницького. Загалом фіксуємо дві хвилі інтересу до гетьмана: одна в час самої Визвольної війни Богдана Хмельницького, а друга — з початком XVIII ст. і впродовж нього, коли через активну експансійну політику Москви щодо України наша еліта знову згадала гетьмана й намагалася по-новому осмислити його особу, діяння та значення. Цікаво те, що українські "грамотії", як їх назвали В. Антонович та М. Драгоманов, власне поети України середини XVII ст., культ Б. Хмельницького не творили. Так, у вірші "Про Жовтоводинську битву" говориться, що "Хмельницький може ... тих куроїдів (тобто поляків. — В. Ш.) бити" — вірш із 1648 р.² У віршах також 1648 р. із літопису Йоахима Єрлича більше говориться про Потоцького (негаційно), як Хмельницького, але в "Подяці Богові за звитяжство" йдеться вже про Хмельницького, його місію визволителя з неволі та його державні домагання:

А ти, Чигирине, місто українне, не меншую славу

Тепер собі маєш, коли оглядаєш в руках булаву

Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця

Хмельницького, чигиринського давнього запорожця.

Бог його вказав і війську подав, аби їм справовав,

А жеби покорних, од рук оних гордих міцно обварував.

Учини ж, Боже, всім нам гоже, аби булавою

Військо твоє славне, всьому світу явне — за його головою³.

² Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 8.

³ Там-таки. С. 12—13.

Так само славиться гетьман у панегірику С. Зорки (1649), докладна мова про нього буде далі.

Але вже в "Думі козацькій про войну з козаками під Берестечком над рікою Стиром року теперішнього 1651" невідомий український шляхтич, що воював на боці козаків, по-своєму тішиться з козацької поразки. Хмельницький тут називається Хмелем і описується без найменшого пієтету, хоч і з жалем за поразку⁴.

Як бачимо, книжних оспівувань Богдана Хмельницького з українського боку в часи Визвольної війни 1654—1657 рр. збереглося вельми небагато, зрештою, й образ провідника нації в них абстрактний, його похваляють чи гудять, але культу відвертого не творять, за винятком С. Зорки.

У другій половині XVII ст. Хмельницьким цікавляться вельми мало, поети й політичні діячі переймаються повсякденними справами і страшними бідами Руїни, що постала по Визвольній війні, яка, зрештою, і після смерті Хмельницького не закінчилася і тривала аж до падіння Петра Дорошенка, а по тому спорадично аж до Коліївщини. Знаємо, що писав про Хмельницького польською мовою невідомий автор "Віршованої хроніки" другої половини XVII ст. український шляхтич із Поділля, але текст її для наукового опрацювання ще не оприлюднено в цій частині, отже, й аналіз можна буде зробити тільки після публікації (її готує професор Юрій Мицик). Причина такого спаду інтересу до Хмельницького в поетів, які завжди тримали руку на пульсі доби, зрозуміла: наші поети й інтелектуали того часу переживали нещасливий вислід повстання Богдана Хмельницького, отже, хвалити його чи описувати його героїчні діяння не мали підстав, не було в них до того духовних чи ідеологічних побудників — народ та його еліта втомилися від крові та розрухи.

Нову хвилю інтересу до Богдана Хмельницького в українській поезії фіксуємо після повстання та падіння гетьмана Івана Мазепи, хоч літописці наші почали цікавитися гетьманом і описувати події Визвольної війни значно раніше (взяти хоч би "Хроніку" Т. Софоновича чи створений в кінці XVII — на початку XVIII ст. літопис Самовидця). Отож перші вірші про великого гетьмана приносить у цьому другому періоді нам літопис Григорія Граб'янки (1710 р.), у текст якого вписано кілька віршових уривків про Визвольну війну⁵.

Цілком можливо, що вони не Граб'янчиного авторства — йдеться про Корсунську та Збаразьку битви — Хмельницький тут лише принагідно згадується. Але "Похвала віршами Хмельницькому від народу малоросійського" — вже твір напевне Граб'янки і постав у часі написання літопису. Гетьмана тут названо сильним і непереможним вояком, через якого "на ноги Україна встала, бо під ігом ляхівським мало не пропала", він славиться за те, що знищив унію і прогнав ляхів, "і той люд, що не прагнув в дружбі жити з нами". Його слава носиться у світі, а "турецький край уже начинився страхом" від імені його — ремінісценція Кримських походів кінця XVII ст., бо проти турків Хмельницький воював хіба молодим. Гетьман помер, але "вождь наш не скорився, у краях живе Руських, б'ється, як і бився" — досить цікавий пасаж, який свідчить, що Визвольна війна триває і по час, коли писав свого вірша Григорій Граб'янка, адже саме тоді відбувалося повстання Івана Мазепи.

⁴ Там-таки. С. 14—19.

⁵ Там-таки. С. 201 — 204.

Військова печатка Б. Хмельницького

Невдовзі по тому невідомий автор рукописної поетики "Три книги про мистецтво поетичне" 1714 р. складає «Епітафію Богдану Хмельницькому", в якій прямо пише, що гетьман "нашого віку прекрасне знамення", зветься він "Феніксом героїв усіх", він "слава безмежна Русі" — теж симптоматична фраза, бо, як відомо, Фенікс — птах, що, згорівши, відроджується з попелу. Отже, Хмельницький трактується тут як символ національних змагань, які в Україні знову й знову виникають. Зрештою, самого вірша написано після всеукраїнського повстання Пилипа Орлика в 1711 р. Хмельницький бився, вістить поет, "за дім рідний, за Батьківщину свою", він здобув Україні волю (с. 205).

Загалом перша чверть XVIII ст. за гетьманства Івана Скоропадського, Павла Полуботка та Данила Апостола знаменувалася особливим інтересом до Богдана Хмельницького із цілком конкретних політичних причин: Петро І максимально урізував автономію України, що й привело, зрештою, до встановлення так званої Малоросійської колегії, а це в корені суперечило Березневим статтям Б. Хмельницького, постановленим у Москві з російським царем у 1654 р. Саме тому українські інтелектуали того часу, літописці й поети, за власною чи громадською побудкою (літописці, на мою думку, за дорученням гетьманського уряду), намагаються нагадати суспільству героїчні діяння Богдана Хмельницького й апотеозують образ самого гетьмана, навіть створюючи його культ визволителя своєї землі, нагадуючи народові віхи його визвольних змагань. Отже, цілком невипадково професор Київської академії (мабуть, Інокентій Нерунович) пише драму «Милість Божа", де вперше після С. Зорки в українській поезії широко твориться образ Богдана Хмельницького як батька нації. Можна собі уявити, як гостроактуально звучав плач Б. Хмельницького про неволю рідної землі після впровадження Малоросійської колегії:

Чи ж достойний дістали прибуток; чи плати

І подяки за службу не можем дістати,

Як у битвах ми трупом у полі лягали,

Й невигойнії рани в боях здобували?

За численні великі і славні побіди

Ми не раз потерпали і зносили біди,

Грабежі і насильства, зневаги й досади,

Не могли дочекатись нітрохи відради!

О, пригадувать все те воістину сором,

Хоч терпіти ми звикли, зжилися із горем.

То чому ми безумні, чому очманілі,

Факсиміле підпису Б. Хмельницького

Чому спим летаргічно, від горя зчорнілі?

О, мій жалю незносний, чи ще нам чекати,

Чи погибель останню собі виглядати?⁶

⁶ Там-таки. С. 207.

До речі, ці слова цілком накладаються на Мазепині, які переповідає Пилип Орлик у листі до Яворського про безвиглядність служби російському цареві: "Коли б Богу так вірно і дбало служив, то діждав би найбільше мздовоздаяння, а тут хоч би в ангела перетворився, не міг би службою моєю жадної дістати подяки"⁷. Сам же Хмельницький у плачі вістить, що "доказали ми слави немало чужої" — треба нарешті ставати на визволення, бо "Бог живий і не вмерла козацькая мати" (с. 207). Потім Хмельницький перелічує козакам образи й озлоблення, чинені ляхами, у досить великому монолозі й заявляє, що хоч Україна немало служила Польщі, а здобула за те собі ненависть та неволю, свідчить, що сподіванку він тримає "на шаблю при Бозі", і радить: "Лише усі в один гуж зі мною тягніте, Вітчизні, також вірі відтак не дадіте ви нашій православній внівець пропадати". Далі розігрується сцена, в якій городові козаки, що пливли Дніпром проти Б. Хмельницького, пристають до нього, а що особливо цікаво: саме тут гетьман засвідчує, що присяга ворогу тоді чинна, коли з ним "пити станем добра повну чашу".

Ну а коли цю віру свою не тримають,

То вірності для себе даремно чекають.

⁷ Основа. СПб., 1862. № 10.

Отже, така присяга не є чинна — тут увіч підтекстово натякається на присягу російському цареві Богдана Хмельницького в 1654 р. в Переяславі. По тому вість оповідає про перемогу під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявою, під Львовом і похід на Замостя, говориться, що слава Богдана Хмельницького "усюди проходить, далеко за морями ім'я його ходить", називається він великим, щасливим воїтелем, який "Від Бога тобі даний, Вкраїно, збавитель". За великі перемоги його вітають діти українські, що є панегіриком Б. Хмельницькому, і писар (Іван Виговський, який, правда, тут не називається), після чого Хмельницький викладає заповіт своїм нащадкам. Передусім закликає: "Міцніше між собою у мирі живіте, свою взаємну дружбу в житті возлюбіте" — досить важлива річ при українському саможерстві. Радить любити залізо, не золото шукати, а славу, гроші ж мати в ніщо, не ображати в житті свого брата, багатший щоб не гнітив біднішого, щоб не купцювали і щоб навчали дітей "козацької штуки". Тоді, "живучи так, зітрете ворожі навіти і матимете радість на многії літа". В кінці Хор співає славу Хмельницькому, який "все батьківщині віддав, її славі" — пасаж панегіричний (с. 230—231).

У 1729 р., тобто також за Данила Апостола, пише свого вірша про Богдана Хмельницького Гнат Бузановський (рукописний збірник "Зібрання риторичних настанов"). Тут Хмельницький славиться як "наш покровитель і вождь наш", "славний герой і відомий захисник Русі-батьківщини", він там "посланий Богом", вигнав ляхів із нашої землі, вщент їх розгромивши, прирівнюється до Ахілла — вірш, отже, панегіричний⁸.

За останнього козацького гетьмана Кирила Розумовського написав свою поему "Розмова Великороси з Малоросією" Семен Дівович, людина до гетьмана наближена. Б. Хмельницькому він приділяє особливу увагу, описує основні його битви (не без історичних помилок), зокрема Корсунську, Пилявецьку, Збаразьку, Берестецьку (останню подає не як програшну, як це було насправді, а як переможну), Батозьку, Жванецьку.

⁸ Марсове поле. Кн. 2. С. 243-244.

Хмельницький тут іменується визволителем, побідителем, віститься, що "пребуде його пам'ять із роду до роду, пребуде вовік слава і мужність народу", по тому твориться панегірик гетьману, який усіх долав, "з ким у бої не вступав", хоч не всі битви Б. Хмельницького, як знаємо, мали щасливий результат; він не хотів воювати "із світом", "а бився із одним лиш нашельцем своїм, який його народу був ворогом злим", про себе не дбав, а хотів догодити "Громаді і Вітчизні і їх захистити". По тому поет подає маєстатичний опис похорону гетьмана і з великою поетичною силою творить плач козаків за Богданом Хмельницьким:

Нема надії, впала! — отак всі кричали, —

Вже захисту не буде, навіки втеряли!

Ласкавий ти наш батьку, наш батьку коханий,

Чого це ми діждались? Сльозливої рани!

О батьку наш ласкавий, в зловісні часи

Невже вовкам сиріток своїх оддаси?

Ласкавий ти наш отче, о батьку наш любий,

Невже прийде без тебе гонитель для згуби?

Нам жоден не був ворог страшний при тобі,

А нині страшимося усіх ми, слабі!

Невже міняти стануть на хліб нас і воду,

Як то було від ляхів одного нам году?

Коли б не ти над нами рядив, управляв,

То ворог нашу славу давно б розтоптав.

Прокинься нам на радість хоча б на часину,

Зведись, устань, влегшивши сумну цю годину!

Глянь, зібраних побачиш дітей ти своїх,

Поглянь хоч би востаннє уважно на тих,

Котрі тепер утіхи нітрохи не мають,

Як пастиря заблуклі овечки шукають.

Всі разом не для того при гробі зібрались,

А щоб із нашим батьком навік попрощались,

І щоб настановив ти належно усіх,

Навчив як супостатів прогнати лихих.

Промов до нас, ласкавий наш батьку, хоч слово:

Зібралося все військо і слухать готово!

Збери його докупи, нам захист подай,

Керуй ним, милосердствуй і нас вберігай.

Устань, коли струмки сліз ти наших жалієш,

Чи вже до нас любові в душі не лелієш?

Зведись, щоб у відчаї нам разом пособить,

Устань, коли живих ти захочеш збадьорить!

О, завтра встань, узавтра, аби підняти всіх,

Ридання наші втишить, озватись до своїх!⁹

Цей козацький плач можна цілком сприймати як волання поневолених нащадків до свого героя-визволителя, адже писав поет ці рядки за кілька років до того, як мала впасти Гетьманщина.

⁹ Там-таки. С. 286— 287.

Переписуючи й доповнюючи в 1763 р. літопис Г. Граб'янки, священик Київського Флорівського монастиря Максим Плиска у вступних віршах «Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були» називає Богдана Хмельницького "Мойсеєм новим", він воював за церкву і "за вольності, що здавна козацтву служили", поет коротко описує битви Хмельницького¹⁰. А Григорій Сковорода у вірші "De lіbertate" називає Б. Хмельницького героєм та отцем вольность Описує гетьмана також священик з-під Умані Іван ("Героїчні вірші 1784 р."), де Хмельницького також зве Мойсеєм, з'являє досить докладно його війни з поляками і проголошує: "Хай же йому буде пам'ять за те вічна в світі, мзда од Бога за труди сторична"¹¹. Подає поетичний напис на портреті Богдана Хмельницького й анонімний автор знаменитої "Історії Русів", гетьман тут зветься "козацьким героєм", порівнюється він із Помпеєм та Цезарем, у заслугу кладеться, що переміг Польщу, "турків і татар страшив не раз військами" (знову невідповідність дійсності: з турками бився хіба в молодості, не як полководець, а воїн, татари ж були його союзниками, і доки цей союз тривав, доти й був гетьман нездоланний), відкинув унію.

Незборений в боях, дістав був добрий кінець,

Вітчизні сином був — достойний став їм отець.

Козаки: реєстровий, городовий, калмик

¹⁰ Там-таки. С. 288— 289.

¹¹ Там-таки. С. 306— 312.

У ряді аналізованих віршів його союз із російським царем офіціозно похваляється (С. Дівович, М. Плиска, Іван тощо), а деінде замовчується, бо писати про це прямо було небезпечно. Інколи, як у "Милості Божій" та інших творах, польське ярмо підтекстово рівноважиться з російським; зрештою й писалися вірші про Б. Хмельницького у XVIII ст., коли польська загроза стала неістотна, а російський гніт дедалі збільшувався; про війни ж Б. Хмельницького літописці та поети нагадували своєму народові через те, що Козацька держава увіч перебувала перед загрозою знищення. Загалом треба сказати, що поняття літературного підтексту стало доконаним явищем ще в середині XVI ст., а особливо здобуло поширення тоді, коли існувало зловісне "Слово і діло государеве", коли за найменший опозиційний вислів проти російського царя люди позбавлялися голів і піддавалися у Таємній канцелярії жахливим тортурам. Чи не тому, наприклад, автор "Милості Божої", описуючи докладно польські наруги, підтекстово рівняє їх до наруг сучасних, російських, а похвала союзові з Росією відтак стає для поета ніби ширмою, за якою він ховає свої справжні думки, отже, офіційні чинники до прямого вислову зачепитися не могли. Цю обставину конче треба враховувати і різнити від тих випадків, коли свою вірнопідданість і літописці, і поети висловлювали щиро (так С. Дівович вживає офіціозу як маску, а М, Плиска чи Іван — щиро).

Загальні висновки з поданого матеріалу такі: образ Богдана Хмельницького в час Визвольної війни в українській поезії (народній та книжковій) творився не апотеозно, а як своєрідне відбиття дійсності; тут наявні як щирі похвали гетьману, так і критичні йому закиди, але без тієї озлобленості, з якою писали про гетьмана польські й українські сполонізовані поети-шляхтичі. Літературного культу гетьмана за його життя творено не було, більше того, після його смерті, а точніше після акту 1654 р., про нього ніби забувають. До речі сказати: в народній поезії немає жодного твору, який би цей акт похваляв, не знаємо ми також зразків книжкової поезії, щоб його сучасно також похваляли. Найдавніший вірш, де ця тема пробивається, — »Говорить Польща про колишню хоробрість свою і про полонення своє, і про покорення благочестивому царю і великому князю Олексію Михайловичу" ¹², написаний чи в кінці 1656-го чи на початку 1657 р., після того, як у жовтні 1656 р. Польща згодилася вступити в переговори з Москвою, знамірюючись назвати царя Олексія Михайловича електом Корони Польської, але про акт 1654 р. тут тільки говориться, що Україна до союзу з царем схилилася й покорилася "благовірцю-царю". Автор сподівається, що коли Польща теж увійде в цей союз, то Литва, Польща та Україна перестануть воювати: "Царю, прийди-бо, змири мої чада, бо не коряться вони мені радо. Тим мою (Польщі. — В. Ш.) голість нарешті покриєш, і моїх діток заїлість розсієш", — тобто автор до союзу з російським царем ставиться прихильно не через (як писали ще недавно в нас) "віковічне прагнення до возз'єднання", а в надії, що це допоможе припинити багаторічну криваву війну. І в цій надії невідомий автор (можливо, Л. Баранович) гірко одурився, бо союз України з російським царем призвів до ескалації війни, розколу України, міжусіб'я, а зрештою до страшної Руїни другої половини XVII ст. — ось чому в цей час поети Хмельницького не прославляли.

Літературний же культ Б. Хмельницького почав творитися у XVIII ст. і тільки на Лівобережжі, в Гетьманщині, яка притримувалася російської орієнтації, в цей час ім'я Б. Хмельницького і спогади про нього вживалися для національної самооборони і для відстоювання своїх прав та вольностей від нашестя нового поневолювача та агресора, в якого перетворився той, з ким Б. Хмельницький добровільно ввійшов у союз. Отже, маємо цікавий парадокс: іменем того, хто віддав Україну російському цареві, захищали Козацьку державу державні діячі (Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол, Кирило Розумовський), літописці (Самовидець, Григорій Граб'янка, Самійло Величко, анонімний автор "Історії Русів" та ін.) і поети, які оспівували передовсім саме боротьбу Богдана Хмельницького за Батьківщину, вольності, національну свободу — те, що в їхньому часі вже попиралося й нищилося російським царизмом безоглядно. Поети й літописці в цей спосіб будили свій народ від "летаргічного сну", як писав автор "Милості Божої", намагалися збудити в ньому войовниче завзяття в боротьбі за свободу та національну гордість, ставлячи у приклад подвиги в минулому їхнього попередника, і так закликали до себе, ослаблих, його могутній дух. Цілком подібну картину бачимо, аналізуючи й літописи. Ті з них, що їх писано з польського боку чи в ідеології Польської держави, подають Б. Хмельницького з тим-таки озлобленням, що і в поезії на цю тему, обсипаючи гетьмана всілякими негаційними епітетами. З українського боку літопис, чи, власне, діаріуш, що описував події за свіжими слідами, до нас не дійшов. С. Величко називає його "Діаріушем Самійла Зорки", секретаря Б. Хмельницького, а Г. Граб'янка називає його "Діаріушем, на тій війні писанім". Щодо цього твору, як і особи самого С. Зорки, в науковій літературі точилася дискусія: одні дослідники вважали інформацію про цей діаріуш вигадкою, а інші його визнавали. Заналізувати його можна лишень приблизно, але промова С. Зорки, нібито виголошена на похороні Б. Хмельницького, є, на мою думку, очевидною риторичною вправою самого С. Величка, тому розглянемо цю промову далі, коли йтиметься про літописи XVIII ст.

¹² Там-таки. С. 20—21.

Б. Хмельницький — володар України

Найраніший великий козацький літопис писаний, очевидно, не без погодження з гетьманом Д. Многогрішним — "Хроніка з літописців стародавніх" Теодосія Софоновича¹³. Тут чи не вперше з'являється літературний образ Богдана Хмельницького, бачений очима досить шанованого релігійного діяча. Ю. Мицик та В. Кравченко в передмові до видання "Хроніки" резонно пишуть: "Зазначимо, що в даному випадку погляди хроніста майже аналогічні поглядам Самовидця. Обидва автори, на відміну від більшості українських літописців, дещо недооцінювали заслуги Б. Хмельницького і, як правило, воліли не давати розгорнутої характеристики дій гетьмана" (с. 33). Це і справді так: у другій половині XVII ст., як ми це доказали при аналізі поетичних пам'яток цієї доби, культ Б. Хмельницького ще не творився і ставлення до великого гетьмана було стримане, не без осудних ноток. Так, Т. Софонович справедливо обурюється насильствами татар, союзників Б. Хмельницького, особливо після битви під Зборовим та Збаражем, виступаючи тут суголосно з народною піснею, що осуджувала Б. Хмельницького за дозвіл брати ясир, хоч прямо гетьмана літописець не осуджує. До королів польських Владислава IV та Яна Казимира ставлення у Т. Софоновича пошанівне, що було, зрештою, в етиці того часу — пошанівно ставитися до будь-якого монарха; правда, інколи така пошанованість буває надмірна, наприклад, у описі битви під Берестечком, де оповідається, що король стримував жовнірів, аби не громили до решти козаків, що дійсності, ясна річ, не відповідає.

¹³ Видано в Києві в 1992 р.

Найбільше уваги приділив Т. Софонович війні 1648 р., цю оповідь пізніше використав та розширив Самовидець, користувався твором Т. Софоновича і Г. Граб'янка. Оповідає літописець і про подальші події. Загалом в описах Визвольної війни немає звеличення Б. Хмельницького, але симпатії автора на боці козаків, хоч і стримані. А описуючи похід на Замостя від Львова, літописець вказує: «Звідтіля пішов Хмельницький із ханом під Замостя, всюди пустошачи і в неволю татарську людей беручи" (с. 228), тобто відчуваємо тут уже прямий осуд. Загалом виклад Т. Софоновича сухий, стислий, досить об'єктивний. Навіть оповідаючи про смерть гетьмана, автор, який був присутній на похороні, ніяких емоцій не виявляє, а сухо про це звідомляє, так само безсторонньо оповідає він і про Переяславську присягу 1654 р.

Цікаво, що сам літописець мав прямі контакти з Б. Хмельницьким. Гетьман затвердив його ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря (2 червня 1655 р.), дав кошти на покриття монастиря міддю й позолоту бань Михайлівської церкви (1655). Оскільки твір має всі ознаки офіційного козацького літопису, то можемо говорити, що таке ставлення до Б. Хмельницького було і в його наступників — гетьманів російської орієнтації: Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи, зокрема в перші роки його діяльності. Це підтверджує схожість оцінок Визвольної війни Т. Софоновича та Самовидця — літопис останнього був написаний в кінці XVII — на початку XVIII ст. (доведений автором до 1702 р.). Повстанню Б. Хмельницького тут відведено особливу увагу, автор справедливо трактує його як визвольне, але засуджує тих, що пустошили країну, тобто обстоює лад супроти сваволі. Автор є прихильником думки, що реєстрове козацтво має посісти в Україні стан, що його посідає шляхетство, до Запорозької Січі ставиться неприхильно, як до свавільників, зате до польського короля, — з пошаною. До кримського хана має негацію, як взагалі до татар і турків; загалом був прихильник цивілізованої згоди з поляками (відгомін позиції Івана Виговського), до чого не дійшло через "пиху гетьмана Хмельницького" (знову маємо осуд). До Москви та московського царя автор так само ставиться прихильно. Взагалі він бачить Україну обов'язково під протекторатом якогось володаря; дразливі питання свого часу, особливо російський гніт, намагається оминати. Він противник союзу з бусурманами (позиція Б. Хмельницького та П. Дорошенка). Біографію Б. Хмельницького в літописі викладено стисло й так само, як у Т. Софоновича, ęyxo, а опис воєнних дій Б. Хмельницького подано без деталей, хоч і значно просторіше, ніж у попередника. Своє емоційне ставлення до Визвольної війни Б. Хмельницького літописець з'являє обережно, інколи з певною негацією. Так, описуючи масовий вступ українців до козацького війська в 1649 р., літописець пояснює це не патріотичним піднесенням, а тим, що "минулого року збагатилися (козаки. — В. Ш.) шарпаниною добр шляхетських та жидівських, та інших людей, що були начальними"¹⁴. І далі автор подає несподіване резюме: "Так диявол собі учинив сміх із людей статечних", союз же Б. Хмельницького з ханом Самовидець відверто засуджує:. "З таким поганином і ворогом віри християнської збратався" (с. 23). Переяславську раду, чи з'їзд, як він її називає, Самовидець похваляє, неправдиво пишучи, що присягу "весь народ з охотою учинив" і що "немала радість між народом повстала з того" — пасаж увіч ідеологічний у догоду гетьманам російської орієнтації. Відповідно літописець дуже сухо оповідає про смерть Б. Хмельницького, не роблячи при тому, як це пізніше зроблять Г. Граб'янка та С. Величко, спроби підсумувати й оцінити діяльність гетьмана.

¹⁴ Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. К., 1878. С. 20.

Третій відомий історичний твір, написаний у XVII ст., — це «Синопсис". Замовлений російським урядом, він став носієм ідеології російського царизму. Основна мета "Синопсису" — зв'язати історію Київської Русі з історією російського самодержавства, бо російським ідеологам конче було потрібно приписати наслідне право Київської держави російським царям, хоч вони й не були Рюриковичами. Тому офіційні чинники Росії ретельно дбали про друковане поширення цього твору, нав'язуючи монархічну російську схему історії Русі. Надзвичайно цікаво те, що, хоч "Синопсис" доведено до 1678 р., у ньому зовсім не пишеться про Визвольну війну Б. Хмельницького, тобто вся його велика акція цілком промовчується. Про що свідчить намагання не згадувати Хмельницького? По-перше, нагадаємо, що Петро І вважав небезпідставно всіх українських гетьманів зрадниками Росії, в тому числі й Б. Хмельницького. Але тоді ще не додумалися використовувати у своїх потребах ім'я великого гетьмана. По-друге, російський уряд не був зацікавлений апологізувати ім'я Богдана Хмельницького.

Свідома апологія гетьмана починається з літопису Г. Граб'янки, тобто після повстання Івана Мазепи, коли питання дотримання російським урядом Березневих московських статей 1654 р. набуло великої політичної актуальності. Досить сказати, що на Визвольну війну Б. Хмельницького літописець виділяє 123 сторінки із 257. Хмельницький для Г. Граб'янки — національний герой, про що літописець вістить неодноразово, зокрема в «Похвалі віршами Хмельницькому від народу малоросійського" і в слові, поданому після сповіщення про смерть гетьмана, яке наводимо повністю:

"Муж воістину імені гетьманського достойний, вельми смілий у біди входити, вельми совістливий у самих бідах був, при цьому не бувало ні тіло його будь-якими працями знеможене, ані переможена благодушність навітами супротивних. Мороз та спеку рівно терпів, харчу та пиття над потребу не вживав, не давав задоволення єству своєму. Коли ж траплялося від справ та військових занять мав час, тоді мало спочивав і не на багатоцінних одрах, а на постелі, належній воїнові-мужу; про сон не дбав, щоб усамітнене місце собі вибрати, але й між немалим воїнським зібранням, ні про що при тому не дбаючи, з тихістю сон приймав. Одежу носив, яка нічим від інших не різнилася, зброю так само й коні мало що ліпші мав від інших. Часто багатьох воїнів своїм військовим плащем покривав, бачучи між сторожі тих, хто відпочивали знеможені від праці. Перший на брань ішов і останній після закінчення брані. Такі й подібні в ньому добродійності відзначаючи, що були напрочуд у ньому, скажемо: переможцем і страшилом ляхам став, які, солодощам мирським всеціло себе віддавши, військових вправ та навчань вельми відсторонилися. Через це... воїнство його, коли б (як про це вище говорилося) Хмельницький їх не помилував таємно, всю б Польщу навіки погубило"¹⁵.

В іншому місці старшина говорить Хмельницькому про його "такі знамениті прислуги і криваві труди війську Запорозькому, що ти нас своїм розумом та мужністю звільнив од ярма лядського і, прославивши перед світом, народ вільним зробив" (с. 151—152). Окремим розділом подав Граб'янка "Сказання, через що Хмельницький піддався росіянам». Основна причина того, вважає літописець, зрадницькі дії татар і нелюдське їхнє поводження в Україні, особливо після Жванецької битви. "Хотів, — пише Г. Граб'янка, — хан і козаків цим чином погубити, спершу принудити їх помислив з собою іти на Москву війною, щоб тим роздратувати на Україну Москву; з нею ж потім татари й поляки з трьох боків поставши на Україну, вкінець її погублять, і по тому, з'єднавшись, татари й поляки й Москву або в підданство собі візьмуть чи розорять Богом укріплене те царство і своє знову Астраханське в давнішу приведуть могутність" (с. 121). Щоб запобігти цьому, Хмельницький і відрядив у Москву посланців, тобто вчинив це з огляду на воєнну кон'юнктуру.

¹⁵ Летопись Григория Грабянки. К., 1854. С. 153.

Таку ж апологію Б. Хмельницького виразно ствердив у своєму літописі Самійло Величко — твір було написано в час, коли українська автономія зазнала чималих обмежень. Поставлені в Україні російські війська безчинствували, як окупанти, цілком ігноруючи гетьманську владу; козаків, як рабів, гнали на канальні роботи, власне піддавали геноциду; ставлення до українців у Петра І погіршилося після повстання І. Мазепи, а надто після спроби Пилипа Орлика підняти загальноукраїнське повстання в 1711 р., адже до гетьмана пристали не лише правобережці, а й слобожани. Панував в Україні моральний терор, агенти Таємної канцелярії хапали навіть тих, хто сказав необережне слово; гетьман І. Скоропадський не був особистістю потужною, хоч у його автономістичній настроєності годі сумніватися. Отже, питання порушення Березневих статей з боку Росії лишалося гостроактуальним весь час існування Гетьманщини у XVII ст., на що по-особливому наголошувала козацька старшина на чолі з гетьманом.

Тож автор прославляє Б. Хмельницького, докладно описує його битви і вже на початку літопису дає майбутньому гетьману прихильну характеристику: "Він був освічений і серед реєстрових козаків знаменитий"¹⁶, перелічує його подвиги як вояка. По тому підкреслює, що гетьман був "розумний та досвідчений у всяких діях чоловік" (с. 46), і подає цілком апологічний пасаж: "Бог послав їм, як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький і дав йому підставу й розум визволити від такої тяжкої кормиги лядської вільний малоросійський народ і віднайти йому сподівану свободу" (с. 46). Розум у Б. Хмельницького "даний від Бога", відтак позитивні характеристики проходять по всьому тексту літопису. Російському царю він піддався тільки під протекцію "при непорушному збереженні старовічних її (України. — В. Ш.) прав і вольностей" (с. 137). Апологія Б. Хмельницькому закріплюється «Промовою на погребі гетьмана Військ Запорозьких», виголошеною його старим секретарем Самійлом Зоркою в Суботові в серпні 1657 р., що є, як уже говорилося, зразком риторичного мистецтва самого С. Величка. Промову витримано в урочистих тонах:

«Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, дякуючи голові якого не тільки ми, його підручні, але й уся Малої Русі Річ Посполита могла жити довгі літа при щасливих успіхах. Помер той, кому разом з вашою милістю панством всюди допомагала всемогутня рука Божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права проти братів, але разом із тим ворогів наших — польських савроматів. Помер той, від чийого гарматного та мушкетного грому не лише тремтіла ясносвітна старожитних вандалів Сармація і обидва береги Евксинопонту із своїми міцними замками й фортецями... але й дрижали й тряслися огорнені мушкетним козацьким порохом і самі царгородські стіни. Помер, зрештою, той, завдяки справі якого могли ніколи не вмирати оживлені старожитні права й вольності українські цілого Запорозького війська... До тебе звертаються з доброю мовою, милий наш вождю, державний руський Одонацерю, славний Шкандеберку, гетьмане славного всього Запорозького війська і цілої козако-руської України Хмельницький Богдане, до тебе мова, скутого зараз поміж чотирма дошками і мовчазного, вимови й розпоряджень якого незадовго перед цим слухало нас сто тисяч, і ми ставали готові на всякий твій кивок! Чому ти став мовчазним Гарпократом, принаймні, наслідуєш німого Атгіса, промов до нас, братів своїх, і навчи нас, як маємо жити без тебе і як поводитися з навколишніми нашими друзями й ворогами?!«.

¹⁶ Величко С. Літопис. Т. І. К., 1991. С. 34.

Тут гетьман уподібнюється Одонацеру та Скаденбергу, тобто підноситься до рівня великих світових героїв. Літописець навіть вступає в полеміку із С. Твардовським (розділ II, частина V, том І), який ганить Хмельницького та козаків, і доказує, що Хмельницький повстав проти гніту, отже, чинив справедливу справу. Не козаки з Хмельницьким, а "вони, поляки, були винуватці великої людської різанини... Вони через непогамовану свою завзятість та ненависть до козаків не тільки довели до останньої руїни малоросійську Україну, але й розруйнували мало не до самої Вісли й свою Польську державу" (с. 92).

Апологетика Б. Хмельницького з цього часу стає традиційною. Вона проходить у "Короткому описі Малоросії", витвореному в 30-х роках XVIII ст., у творі Г. Покаса, "Короткому описі" П. Симоновського, де також основна увага, як це було типово для офіційних козацьких літописців, віддається Б. Хмельницькому, — твориться й апологізується його образ як борця за свободу України.

Довершення такого творення бачимо в "історії Русів", яка стала висловом поглядів Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, що існував на терені однойменного намісництва в останній чверті XVIII ст. "Історія Русів" стала його політичним маніфестом. Центральна постать твору — також Богдан Хмельницький, його місію автор бачить як прагнення повернути Україну в колишній натуральний стан. Гетьман тут високо поціновується, він називається досконалим політиком, котрий звільнив Україну, повернув їй незалежність, увів у коло європейських держав. Акт 1654 р. розглядається як порушення системи державної рівноваги в Європі, бо від того надмірно зміцніла Росія і почала ставати імперіялістичним монстром "серед царів могутніх і страшних". Висловом апології Б. Хмельницького є віршова епітафія, яку ми вже розглядали. Саме в уста Б. Хмельницького автор вкладає слова: "Вимушені клятви непосутні, і Бог всевидячий оберне їй на голову того, хто їх примушував і закликав ім'я його всує. Закони божественні, природні і громадські завжди такі клятви скасовують, і ви од них вільні, а більше всіх присяг ви зобов'язані своїй вітчизні — самою природою і вірі святій. Символам її, що ви її сповідаєте. Про це змагайтеся і це обстоюйте, а понад ці жертви нічого від нас не потребується"¹⁷. Хмельницький сам вважав свій чин як Богом даний: "Але правосуддя Боже, що наглядає за вчинками людськими, перестало терпіти такі лютості й нелюдяність і подвигнуло народ до оборони власного життя, а мене вибрало слабким знаряддям волі його" (с. 122). Хмельницький не бажає нищити Польщі, він прагне тільки звільнити свій народ. "Я суд Божий на душу маю закликати, що не бажаю і не шукаю помсти, ганебної для християнства та людства" (с. 123). Автор докладно розглядає битви Б. Хмельницького (не без фантазій). Зносини з російським царем "були йому згодом найгіркішою пігулкою, що приправила його навіть до смерті" (с. 129), тобто стали для України фатальними. Автор відверто пише: "Поєднання Малоросії з царством Московським занепокоїло всі майже двори європейські. Система про рівновагу держав почала вже тоді розвиватися" (с. 169). Сам Б. Хмельницький, в очах автора, людина великодушна, мав "здоровий глузд і розум з розлогим знанням політики" (с. 169). "Я всього себе, — проголошує Б. Хмельницький, — посвячував отчизні, не жалуючи здоров'я свого і самого життя" (с. 189). Заключним акордом у творенні образу стає загальна оцінка діяльності великого гетьмана:

«Заслуги цього гетьмана й направду варті були оплакування всенародного, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушним і справедливим, у справах національних — досконалий політик, а на війні — безстрашний і заповзятливий вождь. Хоробрість його дорівнювала байдужості. У звитягах своїх ніколи не чванився, а в невдачах зовсім не журився. Терпеливість його в найтяжчих трудах і подвигах ніяк його не зраджувала. Голод і спрагу, холод і спеку носив він з досконалим спокоєм. Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров'ям і самим життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь".

¹⁷ Історія Русів. К., 1991. С. 105.

Саме після цього й подано віршовану епітафію.

Отже, образ Богдана Хмельницького творився козацькими літописцями, як і поетами, з певною тенденцією і не завжди однаково. Помічаємо два етапи в такому творенні:

1 — у XVII ст. до часу прямої загрози українській автономії з боку Петра І: спокійний, стриманий і не без критичності підхід, без виразного апологізування;

2 — творення апологетичного образу як вождя нації, котрий піднявся на національно-визвольну боротьбу проти іноземного гніту, людини високих чеснот — такий образ творився нагадувально в умовах особливого посилення російського гніту, і саме цим зумовлена його ідеалізація.

Але наша розповідь була б неповною, коли б ми проминули ще одну тенденцію. Як уже відзначалося, творений на гроші російського царизму "Синопсис" своєю увагою Б. Хмельницького оминув — тодішні російські політики ще не додумалися зробити гетьмана "собирателем російських земель" для російського-таки царя. Зате цю тенденцію активно і послідовно впроваджує у своїй "Літописній оповіді про Малу Росію та її народ, козаків узагалі" Олександр Рігельман, російський генерал, німець за походженням, котрий жив в Україні. Резюме своїх поглядів на Б. Хмельницького літописець подає у завершеному "Списку іменнім усім, що були в Малій Росії гетьманам":

"Коли поляки нагло відняли у цього Хмельницького вотчину і підстароста чигиринський Чаплинський тримав його під сторожею, а сина його бив на майдані киями, то він після такої образи потім утік на Запорожжя, а в небутність його той підстароста жону його оганьбив і на кривавій її постелі з новонародженою дитиною умертвив. Через це за такі всі невинності й ганьблячі образи, так само і за причинені всім українським жителям такі ж озлоблення, всі низові козаки, схвилювавшись, разом із Хмельницьким, прикликавши всіх земляків своїх і татар кримських, озброїлися на поляків і під керівництвом його, б'ючи їх не раз, став він як козакам, так і всій Малій Росії в 1648 році гетьманом, і тоді, відкинувшись од Республіки та іга польського, відаався у 1654 році з усім військом і з усією Малою Росією у вічне підданство Російської держави, чим доставив давню вотчину великих російських государів як давніше в їхнє володіння (курсив мій. — В. Ш.)"¹⁸.

¹⁸ Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ, козаків узагалі. К., 1994. С. 752.

Отже, Хмельницький, за О. Рігельманом, ніякий не борець за Українську державу, він мстив за персональні образи свої та своїх земляків, а політична його мета: нібито повернути колись належні Росії землі (тобто й тут, як у "Синопсисі", Росія декларується династичною спадкоємницею Київської держави, проти чого так гостро виступав автор "Історії Русів" та й інші козацькі літописці). Ця тенденція в автора визначальна. Так, пишучи про смерть Б. Хмельницького, О. Рігельман оповідає про подячний лист Б. Хмельницького цареві в 1656 р., в якому той дякує цареві за "освобождение Малой России" (тобто ніби цар, а не сам Б. Хмельницький її звільнив) від єгипетського іга польського і за прийняття України "під кріпку свою високомонаршу руку в протекцію, бажаючи й інші князівства його ж величності наслідних (курсив мій. — В. Ш.) швидко повернути до Великої Росії, а саме: Волині, Покуття, Полісся та інших численних російських земель (курсив мій. — В. Ш.), що ними досі поляки володіють" (с. 261). Маємо відверто імперіялістичну доктрину, з якою автор пов'язує Б. Хмельницького, видаючи його за її прихильника. Ця груба фальсифікація, на жаль, здобула своє продовження і посилено культивувалася політичними державними російськими чинниками. Богдан Хмельницький почав бачитися в офіціозі як "собиратель російських земель" — цю ж тенденцію настійно впроваджувала в життя комуністична імперська ідеологія в СРСР. Популяризували її й белетристи, що були на її службі, а Богдана Хмельницького настійно робили зрадником свого народу, але в позитивній іпостасі, бо й народ його за народ повноцінний не вважався, а часто називався частиною народу російського, а отже, й права на свою державу він не мав та й не міг мати. Саме такому Б. Хмельницькому ставили пам'ятники й прославляли його, цілком спотворюючи справжній, реальний образ гетьмана, через що й тепер прихильники "общерусскости" беруть на щит ім'я Богдана Хмельницького, і в цьому бачимо жахливу логіку абсурду, якою й досі намагаються побивати історичну правду, незаслужено потворячи образ великого войовника за свободу рідної землі й рідного, не якого іншого, а таки українського народу, що йому Богдан Хмельницький, попри всі свої помилки, віддав душу і тіло.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти