Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Про «Герби і трени при гробі... Сильвестра Косова»
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
У 1658 р. в Києві вийшла книжка на смерть київського митрополита Сильвестра Косова, яскравого представника Києво-Могилянського атенею. Книжка ця є одним із найскладніших зразків, назвемо її так, формально-інтелектуальної барокової поезії, вимагає і від автора і від читача немалої праці, в першого — при складанні, а в другого — при читанні подібного типу поезії, бо складалася вона із своєрідних мислених фігур, які читачеві треба було розгадати й розтлумачити, тобто ставала ніби своєрідним ребусом.
Іван Величковський, уже пізніше, з'являючи в "Передмові до читальника" в книжечці "Молоко" завдання поезії, бачив її як "від високих розумів складені трудолюбності, якими і самі тішаться і нащадків своїх гостророзум'я гострять"1 а, даючи читачеві настанову, як треба читати подібні вірші, зголошував: "Упевненюю також ласкавого читача, що коли ці мої вірші швидко пройде, не уважаючи, що в кожному за штучка заховується, мало, або жодного не віднесе пожитку. Але коли над кожним віршиком так багато забавиться, аж поки зрозуміє, яка в нім штучка захована, вельми в них закохається". До такого типу віршів належали, зокрема, анаграматичні — в нас найраніший зразок у "Ляменті" Д. Андреевича (1628) — вірші фігурні, з різними способами читання, з підтекстами тощо. Вірші фігурні, з різними способами читання складав уже А. Кальнофойський, хоч вірша у формі хреста додав до Острозької Біблії ще Г. Смотрицький. До XVI ст. відноситься практика акровіршів. Підтекстові чи натякові вірші з'являються у 20-х роках XVII ст. ("Лабіринт" Томи Євлевича чи деякі вірші М. Пашковського). Такий же тип поезії репрезентують "Сонце, що сходить після заходу" Йосипа Калимона й "Герби і трени...", що їх тут і розглянемо. Але передусім треба подати біографічну довідку про С. Косова, якому твір присвячено.
До віднайдення аналізованого твору дата народження С. Косова була невідома. Тепер її можна покласти на липень—серпень 1607 р., або ж 1587 р.; далі ми про це скажемо більше. Народився митрополит у Жировичах Вітебського воєводства (тепер Гродненщина) у православній шляхетській родині. Закінчив Віленську школу, навчався у Люблині в
єзуїтській колегії та в Замойській академії, звідки поїхав до Вільна, де викладав у братській школі. Працював і у Львівській братській школі. З 1631 р. був префектом лаврської, потім братської Київської школи. У 1634 р. обраний могилівським та мстиславським єпископом. 25 лютого 1647 р. став київським митрополитом, на цій посаді пробув до 1657 р., коли й помер 13 квітня. До його характеристики треба ще додати, що в 1654 р. він відмовився присягати на підданство російському царю.
Автограф С. Косова
1 Величковський І. Твори. К., 1972. С. 70.
Видав книжки: "Ексегезис, або розмова про школи київські та вінницькі, в яких учать законники релігії грецької, через велебного отця Сильвестра Косова, електа єпископа мстиславського, могилівського, оршанського, перед роком теперішнім в тих школах проздовж трьох років професора, написано" — твір вийшов у Києві 1635 р. польською мовою. В тому ж році видав "Патерикон, або житія святих отців печерських, просторо словенською мовою через святого Нестора, законника й літописця руського, перед тим написаний, зараз із грецьких, латинських, словенських та руських письменників пояснено і коротко подано"; книжка вийшла також польською мовою в Києві, тут маємо оригінальну версію сюжетів Києво-Печерського патерика з доповненням. Видав ще "Дидаскалію, або науку, яка спершу священикам подавала про сім сакраментів або тайн" — вийшла в Кутеїні в 1637 р. книжною українською мовою. Очевидно, мав С. Косов книг більше, знаємо ще "Про сакраменти або таїни".
Залишилися після С. Косова також листи.
С. Косов у своєму часі не був епохальною постаттю, як І. Вишенський, П. Могила, Л. Баранович, С. Величко, Г. Сковорода, але як суспільний та освітній діяч доклав немало енергії для становлення Київського Атенею, внісши в нього і здобутки власного пера, власне, став одним із найактивніших соратників і продовжувачів ідей, що їх проповідував Петро Могила, через що й заслужив на величаву посмертну літературну присвяту, яка й склала "Герби і трени". Вони ввійшли до книги "Стовп цнот знаменитих (нагадаємо «Візерунок цнот" О. Митури.— В. Ш.) у Возі зійшлому яснопревелебному, його милості пану отцю й пастирю Сильвестру Косову, архієпископу, митрополиту київському, галицькому та всієї Русі, екзарху святійшого апостольського константинопольського трону, який із світом розділився. На розподіл Косовіянських гербів". Київ. Друкарня Києво-Печерської лаври, 1658 року". Писано цю книгу книжною українською мовою.
"Герби і трени" є по-особливому цікавою пам'яткою високого літературного бароко, з вишуканою і складною грою словом, з анаграматичним способом письма, звуковим обігруванням окремих понять та слів. Вона вбирає в себе поетику геральдичних віршів, але короткий, як правило, геральдичний вірш тут виростає у панегірик, своєрідну, можемо сказати, геральдичну поему, єдину з нам відомих у давній українській поезії. Складається з двох частин, визначених у заголовку: перша — герби, друга — трени. Перший розділ "На розділення Косовіянських гербів" містить 25 віршів, кожен з яких розробляє свою тему, можна сказати, що тут ужито декламаційну поетику, але це не декламація, а твір книжний. З іншого боку, це вірші на смерть, як у К. Саковича, але без ремінісценцій із К. Саковича.
У передмові звіщається про смерть С. Косова і про перетворення гербових знаків у гробові (алітераційна гра). Гроб запечатує герба і розпечататися він може тільки у воскресні дні. Цю думку ілюструє малюнок, що розділяє передмову й основний виклад. Цікава особливість, зафіксована ще в заголовку: твір писався "через музи колегіуму Києво-Могилянського" — з одного боку, це засвідчення Києво-Могилянського Парнасу в стінах колегіуму, з іншого — натяк на декламаційний характер чи, може, на його колективне складання. Але проти думки про колективне складання свідчить єдність стилю й образної системи, тобто надто наявна тут одна письменницька рука, що дає нам підстави припустити: це твір таки одного автора (припущення, хто ним міг бути, висловимо далі); сумнівно, що маємо тут декламацію, подальший аналіз нам докаже, що твір не був писаний безпосередньо по смерті С. Косова у квітні— травні 1657 р. Оглянемо зміст кожного вірша.
Титулка книги С. Косова "Про сакраменти". Київ, 1657
У першому свідчиться, що мудрість Сильвестра постала з його шляхетського походження і що пісок, який сиплять на письмо (очевидно, твори С. Косова, його духовний спадок) для того, щоб чорнило просохло й закріпилося на папері, є водночас символом смерті — з одного боку, тут цікава словесна гра, а з іншого — барокова думка про плинність і тлінність усього сущого.
У другому тема піску переходить на клепсидру (пісковий годинник) — образ часу. Пісок зсипався з горішньої частини годинника — життя закінчилося. Водночас і тут пісок є знаком закріплення письма (створених діл, спадку духовного), тобто одне й те ж є знаком тривалого й тлінного.
У третьому свідчиться, що свою мудрість Сильвестр здобув у кривавому поті, тобто важко трудячись. Пісок тут закріплює результати праці, а мокре письмо порівнюється з трудовим потом, тобто тема піску й письма у його різнотлумаченнях розвивається як сталі символи життя.
У четвертому тема розробляється далі: чорно-темний колір письма з'єднується із чернецтвом ("чорний габит"), але це зразу антитезується: чорній літері протиставляється красна (заголовна), а чорній одежі — красна шкіра,— символи цілком зрозумілі: негарному в письмі протиставляється гарне, а чорному, упослідженому — красне. Але навіть "красна шкіра" теж перетворюється в порох, тобто йдеться про короткотривалість краси — гра образами досить вишукана.
У п'ятому вірші митрополит зветься "Русі всієї глава", підкреслимо — не церкви, а Русі голова: за відсутності власної держави на митрополита, як це стало прийнято, особливо при Петрі Могилі (ширше про це говориться у статті про нього), дивилися як на вищого керманича цілої землі. Під Руссю (в оригіналі "Россія") розумілися Україна й Білорусь, чи, як тоді їх уже звали, Мала і Біла Росія, куди поширювалася влада київського митрополита. Коли ж умирає глава Русі, "хто з її чинів півсмерть не пізнає?" — вістить поет. Півсмерть — смерть батька при живих синах, умер пастир, та не вівці; але, зрештою, всім уготовано одну долю — смерть. Парадокс: небесну людину ховають у землі, де є "один лиш елемент", земля ж ним не володіє, небіжчик має бути "жителем неба" — так віститься у шостому вірші. Чиста людина, говориться у сьомому вірші, та, яка вчиться в дітей, — ось як Косов, що не може відпроситись у смерті, "себе в небо зносить". Знову антитеза: славний у шляхетстві, Косов славу уселяє в порох.
Дев'ятий вірш приносить нам фактичну звістку: С. Косов помер у тиждень мироносиць. С. Величко в своєму літописі уточнює: з вівторка на середу на неділю мироносиць: неділя мироносиць була третьою після Великодня, який того року був 28 березня. Сам вірш є анаграматичною грою літери N, сполук: "НЕ ТУТ" і "НАШ ТУТ"; літера N є компонентом герба С. Косова, і саме навколо неї й відбувається вся словесна гра автора.
Титулка книги "Стовп цнот знаменитих...", 1658 р.
У десятому вірші подається фабула про зерно, яке, гинучи, проростає в нове зерно — пізніше цю тему, славлячи А. Барановича, докладно розробить в цілій поемці-панегірику Іван Величковський 2, для нас це матиме значення, коли говоритимемо про автора твору.
Вірш одинадцятий надзвичайно цікавий з формального боку, він імітує геометричний вірш, що складається з геометричних тіл, але не тільки візуально, а й описово, тобто є ніби ремінісценцією геометричного вірша. Герб Косова складається з двох з'єднаних пірамід, які, зрештою, й творять літеру N, одна основою догори, а друга — внизу, це візуальний образ плоті й духу. Ці піраміди визначають саме діла людські, але ми не можемо втриматись у цій формулі, через це "нам тісно, нам гостро вчиняють, з землі та неба женуть у кут, коли правлять"; з тієї невідповідності ("гострот") виникає письмо (наші справи), що "очі коле і крівцю зливає", тобто ми перебуваємо у війні, в якій герб стає двома наметами: один долом догори, а другий донизу, а разом це знову-таки складає латинську літеру N — словесна гра надзвичайно штудерна й вигадлива.
Не менша вона й у вірші дванадцятому. Гербова літера N може значити науку (входить у це слово), що уподібнюється до зерна (заявлена раніше тема зерна здобуває свій розвиток). Смерть недаремно забрала Косова у квітні — це час сівби, отже, для людини науки глибоко зорала ниву ("гробу долини"), зерно поклалося, як біблійний талант, глибоко, ще й привалено каменем, але сльози за покійником проб'ють той камінь і зросять зерно, а з науки Косова, з його п'яти зерен (очевидно, маються на увазі книги С. Косова) виросте їх п'ятдесят — ось для чого посіяно N: знову маємо вигадливу гру символами та образами — визначальний спосіб художнього мислення людини бароко.
У вірші тринадцятому продовжується тема науки, вона значить: пасти "по серцю Бога Слова"; зілля ж, яке пересаджують,— мов словесний герб, але письмо (справи) має рости не з земного, але з духовного (цю думку пізніше просторо висловить Лазар Баранович у передмові до "Труб словесних").
У чотирнадцятому вірші автор повертається до теми піску, яким посипають письмо, і говорить про книгу смерті — докінчене життя. Книгою смерті є труна із плоттю, а літера N є і в слові AMINЬ, смерть же Сильвестра уподібнюється до сонця, що заходить на ніч (він помер чи ввечері, чи вночі, з вівторка на середу, як пише С. Величко) — це і є кінець, бо в слові Амеп та літера поставлена в кінці. Далі говориться не про п'ять, а про чотири писання, які засипаються піском. Дошки гробу при цьому порівнюються з палітурками, а сама книга розгорнеться в судний день — знову дивовижна гра образами.
У п'ятнадцятому вірші С. Косов називається світлом мудрої діви Софії (резиденція митрополита була в Софії Київській), тут знову розробляється тема піску, але з водою (слізьми), однак, вістить автор, у самому піску навіть з водою життя нема, його він уподібнює до вітру(образ Святого Духа). Отож вітер — це дух, який є в Сильвестрових писаннях.
Малюнок до видання "Герби і трени"
2 Там-таки. С. 39—46.
Шістнадцятий вірш знову анаграматичний, автор грає словом N1, що, очевидно, значить: Назаретянин Ісус, "Є БОГ", "НЕ Є", "ЩО Є". "ЩО НЕ Є", тобто антитезами.
В сімнадцятому вірші обігруються слова: письмо — порох — сльози і віститься, що за життя ніхто не міг сипнути Сильвестру порохом в очі, а по смерті і сльози наші їх не промиють.
У вісімнадцятому вірші знову гра слів: пісок — смерть — письмо — гроб — мудрість; писання "в піщаній падолі", відтак мертве, підвладне загину, лише Божа мудрість дасть і письму мудрість (очевидно, маємо тут протиставлення світської та церковної літератури, яке фіксуємо також і в "Трубах" А. Барановича, і в І. Величковського в його передмові до "Молока"); вітер-життя низько покладене писання здуває, і тільки на Олімпі вітру не буває, адже переноситься створене в "Олімпи неба". Своєрідний коментар до цього місця читаємо в І. Величковського: "Пишуть натуралісти про гору Олімп, що висотою своєю всі інші гори перевищує аж так, що своїм верхом середню країну повітря минає, і коли на верхівці висоти тієї гори будуть вириті які літери,— тоді від бурі і від вітрів, не бувають знесені чи змазані, оскільки відмінам повітря через свою винеслість вона не підлягає"3. Отже, вірш підносить високе мистецтво на противагу низькому; зрештою, заснування Парнасу і зумовлювало створення саме високої поезії.
У дев'ятнадцятому вірші свідчиться, що справи (письмо) Сильвестра не від війни (Марса), що убиває, а від Паллади (мудрості, науки), але смерть і таке письмо знищує, від чого в нас "слізні болі" — знову маємо розмисли на тему мистецтва: героїчній поезії, назагал у тому часі досить розвиненій, протиставлялася розмислова, філософська із застереженням, що обидві піддано однаково зубові часу.
Вірш двадцятий знову переносить нас у поетику геометричного вірша, тут обігруються зорові позначки літер N і Z, тобто два шатра, перше, як ми казали, звернено вгору, а друге вниз, у другому випадку літера перекидається набік, і шатра скеровані основами в боки. Перше — це герб, друге — земля, отже, N, перевернувшись, стає землею: блискучий зразок фігурної поезії.
Вірш двадцять перший нам по-особливому цікавий, бо у вигадливій словесній грі, не завжди ясній, подає нам фактаж про народження і смерть Сильвестра Косова.
Цей вірш — епітафія. Літера гербова N, віститься тут, входить у слово Nадгробок, отже N значить і герб, і епітафічний напис, N — це зв'язані дві літери (можливо І і І), що визначають двох людей (знову маємо візуальне бачення літер): одні до землі, другі до неба, тим відзначається й NaTypa людська, де також є гербова літера, одна її частина в небі, а друга в землі. Число N у слов'янському написанні цифр значить 50, а отже, Косов зійшов із землі в п'ятдесятницю (П'ятдесятниця — п'ятдесятий день після Великодня, це свято Зішестя Святого Духа, або Тройця, була вона 17 травня, очевидно, це день похорону Косова; до речі, й Б. Хмельницького, який помер того ж року, ховали майже через місяць після смерті). Водночас Сильвестр п'ятдесятилітнім (в оригіналі: "в лѣтах пятдесяти") косою смерті підтятий під захід, тобто ввечері. Коли так читати це місце, то Косов мав народитися в 1607 р.; не можна однак не застерегтися, що речення може читатися й інакше: "в п'ятдесятих роках". Число 50 латинською абеткою позначається як коса (L). П'ятдесят просто — це N, коли ж його перекинути, вийде NZ, тобто 57, отже, смерть зволила написати 1657 р.; виходить, що Косову вже при народженні позначено час сходження зі світу, а це ознака шляхетського уродження. Значиться тут і квітня 13-й день, коли як квіт Косов мав потрапити під косу. І тут при хресті, тобто при могилі, літера N позначає Назаретянина — Ісуса Христа. N у грецькому написі значить 13 — очевидно ІФ — ІГ у слов'янській позначці,— отже, помер у 13-й день — про це Косов умолив перед народженням, щоб знати свій смертний час. Вірш надзвичайно ускладнений своєю словесною грою; застережемося, що наше прочитання його може бути й не зовсім точне, а певною мірою й гіпотетичне.
3 Там-таки. С. 140.
Вірш двадцять другий філософський. Людське життя — коло (згадаймо С. Почаського: "Бог не є фігуральний, а є коло світу"), воно починається з нічого, і в слові Niщо є також гербова літера N, поняття Niчого упереджує світове коло, тобто перед початком було Ніщо; з Нічого вийшов і С. Косов, а по смерті перейшов у Ніщо, відтак "все ніщо є". У прізвищі Косова літера "О" домінує: "Взяв він О, літеру" — це, зрештою, і є коло, сфера небес. Далі йде анаграма до "що все ніщо є" — "що наш все" — це обігрує сказане вище. По тому загадкова фраза: "По нім О, цифра з Niчим настать сміло". "О" цифрово означає 70, чи ж не значить це, що С. Косов помер сімдесятирічним? Тоді дата його народження — 1587. Мусимо подавати й це гіпотетично, бо фраза звучить неясно. Після того настав час лити круглі, як О, сльози — фраза ніби підтверджує висловлене вище наше припущення.
Двадцять третій вірш звучить для мене незрозуміло, бо тут обігрується слово НА, до розуміння якого ключа не віднайшов. Немає тут вказівки, що це цифрова позначка — 51, як немає й інших побічних познак, як це слово розуміти. Залишаю це питання відкритим.
Двадцять четвертий вірш обігрує слово НІ, що може означати Назаретятин Ісус, цитуються тут (дещо змінено) слова Христа з Євангелія від Івана (VIII—15): "Ви за тілом судите — я не суджу нікого" — отаке НІ Бог пише в піску, тобто маємо гру різних означень слова НІ.
У двадцять п'ятому вірші ця тема продовжується: смерть, як відділення духа від плоті, й означає НІ, яке треба читати, мов Є.
Отаку дивовижну словесну в'язь сплів автор у першій частині свого твору. Певною мірою він звучить і як музичний твір, коли певна тема, зачинаючись, у звуках продовжується й розвивається далі, уриваючись і знову виникаючи, сплітаючи між собою сув'язь інших музичних фраз та звуків. Твір повний символічних знаків, іномовлень, натяків, образних водограїв, складного плетива думок, метафор, ігор анаграматичних — досі українська поезія не знала поезії аж такої переускладненої, що свідчить: перейшла вона в нову фазу Високого бароко, предтечею якого були Атанасій Кальнофойський та Й. Калимон, але ті такої химородії не сягали. Складається однак враження, що автор не зовсім добре володів книжною українською мовою, через що деякі місця висловлено не до здогаду, неясно, і піддаються лише приблизному тлумаченню. Для складання таких віршів треба було колосальної праці, вишуканого роздуму, високої освіченості — і цими якостями автор безсумнівно володів, тож напевне це була не студентська робота, а плід творчості якогось професора Київської колегії, який дістав освіту поза Україною. Автор свідомий своїх завдань, через що заперечує низинні форми поезії, а що твір не був декламаційний, свідчить і те, що, сприймаючи кожен вірш, треба було його глибоко продумати. До речі, так писав і закликав так читати вірші й І. Величковський: "Тут жадних простих (котрі й простаки складати можуть) не маєш віршів, — пише він, звертаючись до читача, — тільки штучки поетичні, котрі хоч є короткі, маленькі, але велику компонуючим їх завдають трудність і довгого, поки складуться, потребують часу". І далі: "Отож, ласкавий читальнику, коли з них хочеш віднести утіху, довго розумій їх і коли б якась штучка здавалася бути до розуміння преважкою, слушна річ, одного й другого прикликавши, разом домислятися"4. Водночас І. Величковський шкодує, що "досі таких ні від кого типом виданих не оглядаю трудів" — чи ж він не знав цього друку, як зрештою й книги А. Кальнофойського, досить відомої? Розв'язати це питання годі, тим більше що мотиви "Гербів і тренів" бачимо в розробці того ж І. Величковського, та й освіченість І. Величковського була значна, а поетичних вітчизняних книг на той час існувало не так і багато.
Не важко помітити, що від ренесансної поетики у "Гербах і тренах" не залишилося нічого, хіба рідкісні античні уподібнення: згадки про муз чи Гелікон. Світоглядно поет цілком бароковий, більше того, його думки ортодоксально-християцські, знову-таки як пізніше в І. Величковського.
Другий розділ першої частини складається з 14 віршів, їм передував малюнок лева, що лежить у клітці у формі мар, які стоять на столі, справоруч інший лев із хрестом, з якого звисає хоругва також із хрестом. Перший вірш подає інформацію, що С. Косов помер після Великодня, це ми вже знаємо з попередніх віршів. Сам вірш становить словесну гру антитез: воскресає лев з коліна Юдового, тобто Ісус Христос, і вмирає Косовіянський лев. Загалом слово ЛЕВ, як у першій частині гербова літера N, стає віссю, до якої кріпляться всі інші теми. Самійло Величко писав про смерть С. Косова у своєму літописі так: "Того ж року, навесні, після Великодня, на седмицю мироносиць, із вівторка на середу, п'ятнадцятого квітня (треба тринадцятого. — В. Ш.) преставився преосвященний і боговгодний муж Сильвестр Косов"5.
Другий вірш вістить, що лев Косов ішов за левом Христом у своїй діяльності, був він "левом чужим", а тепер просить собі по смерті милосердя.
Третій розвиває біблійну тему про Самсона та лева (Книга судей, XIV — 8—18), у голові якого (в Біблії — на тілі, про мед у голові розповідає апокрифічне українське оповідання) бджоли поклали стільника меду (плястри). Той мед Смерть подає воскреслому Ісусу Христу, тобто під медом розуміється Сильвестрова мудрість, яку той ніс, отже, смерть Косова — це мед для Ісуса Христа — оригінальна гра образами.
У вірші четвертому говориться, що Сильвестровий лев входить у гроб для вічного життя, через це приймає смерть як дар і просить волочебне.
І тут у другім розділі твору маємо суперечність із першим. В першому виразно говориться, що С. Косов помер у тиждень мироносиць, у тренах же ніби відразу ж по Великодні. Прохання про волочебне ще раз підкреслює, що йдеться про понеділок по Великодні, бо саме в цей день у той час чинили побажання, за які давали дарунок — калач та крашанки, при цьому співалися волочебні пісні. Підкреслює це й думка, що Косов із темряви та землі йде у світлі дні та світло. С. Величко, як ми цитували, підтверджує думку "Гербів", що С. Косов помер на тижні мироносиць.
У п'ятому трені йдеться про те, що треба побороти страх перед смертю, бо малий лев (левко) С. Косов при леві-Сині, тобто Ісусі Христі, у Божій любові.
Малюнок до видання "Герби і трени"
4 Там-таки. С. 71.
5 Величко С. Літопис. Т. І. К., 1991. С. 206.
Вірш шостий є словесною грою на тему малюнка перед цим циклом: лев на возі смерті, віз дірявий, без коліс, але покритий — і це образ безсмертя. Люди бажають не в смерть, а в життя вписуватися, в коло світу, посольське, сенаторське, рицарське, але коли смерть керує левом на марах, він дістане свій тріумф після кончини.
У сьомому вірші віститься, що смертельні мари — тільки сон, із них лев, як з неволі й темниці, випроситься.
У восьмому стверджується, що Сильвестр "умом царював, до лева рівнявся", але не вивищувався, а пробував у послуху, одне поработив, інше віддав Христові, отже, і лев мусить мати в житті й після смерті омеження.
У дев'ятому обігруються поняття: лев — сонце — ґрати — світло — тьма — смерть, заявлені раніше, йдеться про праведника, який шукає істинного, "сонця-правду" і світло, дверима ж, світлом світу є Христос — вигадлива гра образами, поданими в химерному сплетінні.
Коротенький десятий вірш — не менш вишукана гра: йдеться про прагнення до вічності (сонця натури) лева-Косова в тягарі тіла, з якого він прагне звільнитися.
Одинадцятий вірш особливо для нас цікавий, бо саме він указує, що Косов за зорями — лев, отже, народився у липні—серпні:
... був, як в Зодіаку
Лев зірко сплячий в чулості для знаку,
Вже повивсь тьмою, тінявою смерті,—
ці слова можна тлумачити тільки так: за Зодіаком С. Косов — Лев. "В Зодіаку лева досить і одного", — пише поет, але при тому подається супровіддя інших зодіакальних знаків. Смисл цього шифру розгадати нелегко, бо знаки подаються як кривдники; очевидно, тут зашифровано подається суспільно-політична картина того часу. Цікаво, що починається рік з Барана (Овен) — березень—квітень — може, тому, що в березні в давнину починався новий рік, а ще тому, що тоді помер С. Косов, а, може, тому, що першою особою після С. Косова, як доглядач київського престолу, був Лазар Баранович, чи не натяк це на автора віршів? Правда, Баран тут подається як такий, що шкодить і бодається. Чому ж дванадцять зодіакальних знаків приносять "много злого"? І чи описуються тут шифровано події 1656—1657 рр. чи 1657—1658 рр.? Коли взяти перший здогад, то події треба датувати з вересня 1656 по серпень 1657 р.; коли ж узяти здогад другий, то твір був написаний не на смерть С. Косова, а на її річницю, весною 1658 р.
Розглянемо обидві позиції. 1656—1657 рр. були для України вельми важкі. Так, у жовтні 1656 р. (вірш "Нас Вага кривдить") почали постановляти, зневаживши Україну, свій союз Польща з Московією. В листопаді цей мир було постановлено (вірш «Скорпій нам труйнота"). В грудні внаслідок трактатів у Радноті було поставлено шведсько-семигородський союз (вірш "Стрілець не хибить"), до якого згодом приєдналася Україна; в січні коаліцію утворено в Шамос-Уйварі; по тому корпус козаків на чолі із Ждановичем з'єднався із військом Ракочія, вони й почали воювати Польщу. Зрозуміло, чому Тілець топче, "чорним волом ставши, в смертну одежу в квітні все прибравши" — це смерть Сильвестра Косова, отже, аналогії досить прозорі.
Простежимо далі історичні події. "Квилять Близнята" — у травні здався шведам Брест, у червні впала Варшава перед шведами, семигородцями та козаками А. Ждановича, Данія оголосила війну Швеції. "Рак щіпає" — в липні на території України поляки розгромили разом з татарами союзника Б. Хмельницького Ракочія, козаки його покинули, що й стало причиною смерті Б. Хмельницького. «Лев горній гору над нашим приймає" — помер Богдан Хмельницький. "Діва дива нам досить наплодить" — 26 серпня ст. ст. обрано гетьманом Івана Виговського. 4 вересня поляки відібрали Краків.
Цікаво проглянути й подальші події 1657 р. До "Нас Вага кривдить" підібрати подію мені не вдалося, а от до "Скорпій нам труйнота" прикладається: в листопаді Пушкар почав виступати супроти І. Виговського. «Водник не воду, кров виточає" — могло б ітися про розгром компанійців І. Виговського Пушкарем — це сталося 27 січня. Загалом позначки й шифри вірша ліпше накладаються таки на події осені й зими 1656—1657 рр. Очевидячки й самі вірші, принаймні другу їхню частину, написано було восени 1657 р., після смерті Б. Хмельницького.
Дванадцятий вірш обігрує поняття: півень (символ встання — Воскресіння) — лев — квочка з курчатами — смерть. Знову маємо складний символічний візерунок: після Воскресіння (крик півня на встання) йде крик півня вечірній — смерть Косова. Ісус воскреслий, як квочка курчат, збирає тих, "котрих розрух гнав урочий" (очевидно, козаків) — чи не натяк це на міжусіб'я Пушкаря та Виговського? Подається надія, що так само, як воскрес "лев Юди", воскресне й Сильвестра лев і висловлюється жаль — як треба, щоб у цьому часі жив С. Косов! — знову маємо натяк на козацьке міжусіб'я, це може свідчити, що вірші писалися після листопада 1657 р.
Тринадцятий вірш — це вже справжній трен, тобто плач за померлим С. Косовим. Знову маємо вказівку, що вірші писалися після смерті Б. Хмельницького: "Двох сонць тих менших захід зріла Росія" (тобто Мала Росія). Гетьман помер о п'ятій годині дня, отже, під вечір, тому й "захід зріла", а що йдеться про другу важку для України смерть, свідчать слова: "Жалоба смертна знову перед двері" і подається сподіванка на Бога. В останньому творі віститься, що в небі Косова зустріне євангеліст Марко. Чому Марко, маємо розшифрування в І. Величковського у "Віршах на Євангеліє, для іконописців": "Марко — лев знамення"6.
Оці нові реалії, що подають вірші цієї частини після одинадцятого, дають нам підстави припустити: чи не відбито тут певною мірою ставлення до гетьмана І. Виговського? Простежимо його історію за зодіакальними знаками: "Діва дива нам досить наплодить" — обрання І. Виговського; "Нас Вага кривдить" — 11 жовтня Виговського підтверджено гетьманом; "Скорпій нам труйнота" — початок міжусіб'я з Пушкарем; «Козел-смердота" — можливо, йдеться про Переяславську раду в січні 1658 р. з потвердженням І. Виговського з боку Московії, де гетьман поступився деякими правами росіянам, хоч і позірно; "Водник не воду, кров виточає" — збройне змагання І. Виговського з Пушкарем. Отже, й таке читання шифрів можливе, що доказує, наскільки обережно такі читання треба вести.
Отаке дивовижне словесне плетиво створив на смерть київського митрополита невідомий автор. Я спробував дати йому своє тлумачення, хоч певен, що не всі шифри, підтексти й символи розгадав точно — для цього потрібна глибша студія: деякі реалії, ясні для сучасників поета, для нас стали темні. Але безсумнівно: перед нами один із найскладніших, найвишуканіших і найцікавіших творів Високого поетичного бароко з середини XVII ст.
6 Величковський І. Твори. С. 105.
Хто ж цей твір міг написати? На нашу думку, Лазар Баранович. На користь її свідчить те, що в зодіакальному перечисленні Баран іде перший (згадаймо обігрування цього в панегірику А. Барановичу І. Величковського, де його з'єднують з "Небесним Баранком", більше того: "Той Баранек, який книги в небі відчиняє, той постановив тебе", тобто А. Барановича)7, потверджує це й те, що "Герби і трени" написано одинадцятискладовою силабою, а саме таким розміром якнайчастіше користувався Л. Баранович (не зайве відзначити, що зодіакальний вірш є в "Трубах" того ж Л. Барановича). Є й перегуки з віршами Л. Барановича: так, у третьому вірші "Гербів" подається образ поту, з'єднаного з трудом (це маємо у віршах Л. Барановича: "В полі робота, до неї охота " і "Мудрий простому не в смак"); ідеться про короткотривалість краси (вірш четвертий "Гербів") — цей мотив розробляється у вірші "Веселка з неба". Ми вже говорили, що притча про зерно, яке, зігнивши, проростає (вірш десятий "Гербів") має докладну розробку в панегірику Л. Барановичу, писанім І. Величковським, очевидно, Баранович полюбляв це фабло; там же говориться про сльозу, що довбе камінь (вірш дванадцятий "Гербів"). У чотирнадцятому вірші "Гербів" згадується "книга смерті" — так назвав одну із своїх книг Л. Баранович у пізнішому часі. Він любив обігрувати слова, подібні за звучанням: "Мари Марс робить, нехай Марс на мари ляже" (вірш "У світі так ведеться, що лихо сміється") — подібні звукоподібності — у віршах шостому, сьомому, чотирнадцятому; трапляється у віршах Л. Барановича й образ квочки8. Вислів "меч духа" (чотирнадцятий вірш) відбито в назві книги Л. Барановича "Меч духовний".
Не зайве нагадати, де був Л. Баранович у час смерті С. Косова. Перед березнем 1657 р. він ректор Києво-Могилянської колегії — ось чому "Герби і трени", від муз Києво-Могилянського колегіуму. 8 березня приїхав у Київ, висвятившись у Ясах на чернігівського архієпископа, бо, як пише С. Величко: "А після його (Косова. — В. Ш.) святобливої смерті, доки мав бути вибраний інший митрополит, доглядав деякий час митрополичий престол у Києві" і "він приїхав до Києва перед Великоднем" 9, тобто якраз на час смерті С. Косова; очевидячки й лишався ректором колегії (став ним 1650 р.).
Л. Баранович користувався у віршуванні переважно польською мовою, бо й здобув освіту в польських колегіях, через що його книжна українська мова важка й не зовсім вироблена. Коли прийняти пропоновану версію, то маємо зразок його ранньої поетичної творчості, адже "Меч духовний" вийшов у 1666 р., а решта — в 70-х роках. В 1657 р. він, як пише С. Величко, "після Успіння Пресвятої Богородиці (тобто 15 серпня ст. ст. — В. Ш.) переніс тіло козацького гетьмана Зіновія Богдана Хмельницького з Чигирина в Суботів"10. Про нього ж таки пише С. Величко, що в "тих науках здобув глибину премудрості, викладав у Києві філософію" (с. 425), отже, й ті образні сплетіння й гру розуму, які бачимо в "Гербах і тренах", цілком міг створити. Правда, ані С. Величко, ані І. Величковський серед творів А. Барановича, які вони перелічують, згаданої книжки не називають, зрештою, їхні списки неповні. Ремінісценції ж "Гербів і тренів" у творчості І. Величковського можна пояснити тільки тим, що він був наближеним до А. Барановича, людиною його поетичного осередка, і це ще один непрямий доказ, що твір, який ми розбираємо, вийшов з-під пера таки А. Барановича.
Друга частина "Гербів та тренів" складається в першому розділі з 18 поезій, які творяться на основі концепту; в другому — 43 віршів "Пірамісу", тобто таких, що творять піраміду, і в третьому — 12 тренів — віршів на смерть, хоч усі ці вірші є на смерть, а в тренах автор через перше слово в кожному вірші записує: "Сильвестр Косов, архієпископ, митрополит київський, галицький, усієї Роси, екзарх святійшого апостольського константинопольського трону", отже, трени творять завершальну частину цього дивовижного твору.
7 Там-таки. С. 45.
8 Див.: Антологія української поезії. Т. 1. К., 1984. С. 164-178.
9 Величко С. Літопис. Т. 1. С. 206.
10 Величко С. Літопис. Т. 11. К., 1991. С. 426.
Для розуміння системи концептів у першому розділі подається малюнок із символічними фігурами: лук, ангел, труна на підлозі в шахівку, патріарший капелюх, митра, хрест на палиці, свічка у свічнику, митрополичий жезл, кістяк-Смерть, що стріляє з лука, — всі речі поцілено стрілами, відтак вони й символізуються у віршах, які є вигадливою словесною грою в системі думок про марнотність світу. Але Косов тут рівняється з Геркулесом, який воює за те, щоб "небу душу, а землі дать тіло" (вірш перший), при цьому смерть бачиться як "любов кріпка", бо саме через смерть герой оспівування переходить у небо. У другому вірші оспівується дуга (веселка), як подіб'я лука, але стрільці без рук, руками ж їм стає Бог. Для нас цей вірш цікавий тим, що ще раз переносить нас у поетику Л. Барановича (вірш "Веселка в небі»). Це знову підкріплює думку, що ці вірші могли бути витворені молодечим пером таки Л. Барановича.
Тятива для лука стає концептом для третього вірша, вона "тричікрутна", як троїчний Бог, а означає: Бога, ворогів, друзів, так само й людина має три пори віку. Далі в цій-таки поетиці символізуються інші речі (вірш четвертий): патріарший капелюх (С. Косов був екзархом), митра, жезл, хрест, світило, що є "нам мудрий захист і словом, і ділом", власне щитами, що захищають од стріл; твори С. Косова теж є таким щитом. У вірші п'ятому автор знову повертається до лука і стріл, які бачаться знаряддям при змаганні духу та плоті в час смерті Косова. Згадані речі далі символізуються у п'ять чуттів людини: взір, слух, запах, смак, дотик. У наступних віршах ідуть варіації на вказані теми та їхні символізації — все це зумовлюється тим, що в гербі С. Косова була стріла — тексти вирізняються іноді надзвичайною вигадливістю (вірш дев'ятий, наприклад, чи дванадцятий, чи п'ятнадцятий). В останньому промигує алегоричний зміст: стріла в гербі Косова, говориться тут, поставлена для його вильоту в небо: "В небо мав Косов стрілу з життя брані", його ж самого визначено для оборони Вітчизни, тож "був би хрестом він в свободі підпертий", тобто утримав би свободу української церкви, на яку вже посягав московський цар, та "в смерті — невільний, прибив-бо страх смерті", тобто, на жаль, він помер. Отже, тепер може одне — досягти неба: "Щоб як стрілою сягти неба того, а як постука — відкрили для нього". Але супроти того скеровано "багато стріл", які збивають стрілу Косова, відтак останній зі своїм луком нагадує Феба (Аполлона), в якого "в ногах сонця правди". Загалом створюється символізована картина небезпеки, змагань, бо "Зодіяк повно Стрільця стрілок має", нагадаємо, що московські вояки звалися стрільцями. І тут подається загадкова фраза:
При перах орліх, котрий при Івані,
Чи ж лісці крила Меркурія дані?
Малюнок до видання "Герби і трени"
Найпевніше тут ідеться про І. Виговського, який замістив умерлого Б. Хмельницького, і натякається на його складні стосунки з російським Орлом (царем), зокрема у формі перемовин, бо Меркурій — це вісник богів, а водночас бог торгівлі. Відтак «життя в страсть береться", а також «Бог, простий духом, у душі стріляє"; отже, готується нове спитування. Саме тут згодився б розум С. Косова, але «в небі ж напевне у ньому потреба".
Наступна частина — "Піраміс церкви православно-руської", тобто української. Загалом форма піраміди залюбки вживалася поетами епохи Бароко, інколи в простій візуальній формі, як надгробок князю К. І. Острозькому в «Тератургимі" А. Кальнофойського, де в зарис піраміди вписувався текст, як напис на могилі. Тут же Піраміс — як система сходинок, відтак сходи стають концептом цілої словесної споруди на 43 вірші, на це вказує й малюнок: на труні — серце з трьома рівновеликими приступками й напис:
"Сходження в серці своєму поклади" — це цитата із Псалтиря. У такий спосіб оспівується вихід С. Косова в небо, в той же час Піраміда — це він сам: «За піраміду Русь його вважає". Але піраміда — це й могила Косова: «Отам Русь серце скам'яніле має". Отож твір є ніби напис на мармурі. Жаль за Косовим, вістить поет, через сльози любові розігріває холодний камінь могили, тим більше що «голова це разом Русії вмирає".
У вірші восьмому до цього додається, що "світлом трояким Сильвестр був для миру". Три ж накреслені приступки (стопні) тлумачаться (вірш десятий) як «влада, мудрість, добро", водночас посади Косова: екзарх, митрополит, архієпископ, оця троїчність і визначає його достоїнства. В решті віршів по-різному обігрується концепт трьох ступенів та серця. У вірші сімнадцятому маємо однак зміну концепту на силу, бо саме це слово вміщується в імені Сильвестр, сил також подається три: любов до Бога, дорога до небесних сил і Христос. У двадцять першому вірші ім'я Христос тлумачиться як Драбинник, відповідно з'являється тема Якової драбини, яка розробляється в ряді віршів. І знову-таки піраміда бачиться як шлях у небо (драбина) — від широкої основи до вузького верху: "Вузько вгорі там, від сліз дощу слизько", отже, піраміда — шлях при виході.
Інколи символ сходинок (ступнів) химерно трактується як діло рук людських, що йдуть через серце та вчинки, отож є результатом життя (вірш тридцять четвертий), відтак ці три ступені, якими Косов виходить у небо, містяться не зовні, а в його нутрі, в серці — надзвичайно вишукане образотворення! Так само й у вірші тридцять п'ятому, де ступені уподібнюються до пальців. Загалом кажучи, у «Пірамісі" маємо зразок особливо ускладненого, вишуканого, концептованого та хитромудрого віршування. Завершальний же сорок третій вірш є зведенням усіх символів у один вузол, за допомогою якого й твориться плач за вмерлим митрополитом.
В останній частині "Трени з імені при гробі з гербами' в цій-таки поетиці подається підсумок діяльності С. Косова, тут зокрема вказується, що «був деревом він знання мудрим Русі", Смерть же має поставу Єви, яка рвала з дерева плоди знання. У трені другому цікаво обігрується концепт коси, який однозвуччям єднається із прізвищем
Малюнок до видання "Герби і трени"
Косов, так само й інші символи, які проходять через весь цикл тренів. Не раз поет користується засобом, який досить часто трапляється у віршах А. Барановича: грою однозвучних слів. Так, трен п'ятий починається так:
Київський пастир в троні й на престолі,
Тож престіл в постіл, трон міня в трен, болі.
Київ тут зветься другим Єрусалимом, правовірним, саме цей Київ важко сумує на смерть С. Косова. Цікава тут проходить указівка:
Що при безплотнім гербі Михаїла,
Пастир безплотний дух взяв, гріб тіла, —
це може витлумачитися: С. Косов помер у Київському Михайлівському монастирі.
Звертає на себе увагу також посилка (трен шостий) на те, що на смерть Косова "Роський лев" — герб Галичини, який "серцем не спить", — плакав, тобто плакала Галичина, хоч це і віддалений край, при цьому вказується на споріднення того лева із "нашим левом", тобто С. Косовим.
У трені сьомому обігрується позиція "усієї Роси", тобто "усієї Русі", що входила до титулу київського митрополита. При цьому песимістично вказується: "Вимить прах смерті чи ж є в Русі (Україні.— В. Ш.) сила?" Смерть же Косова привела до того, що запорошилося все тіло Русі. І знову подається констатація:
В океан очі ти змий, не у росів
Росія вся, більш не зочиш над коси
Смертнії... —
тут слово "Росія" визначає землі Київської митрополії й віститься про її умалення, тобто тодішнє роз'єднання.
Складним є трен десятий, побудований на натяковій поетиці, яку сучасній людині нелегко збагнути,— загалом тут говориться, що Косов посів престол "рівноапостольський", тобто спадок по св. Володимирові. Відтак автор ставить запитання: "Чи ж є ти рівний із ними (апостолами) й достатній?" Церква зазнає великих утрат: "Самі-бо в церкві ті, котрі ногами у пилу смерті", бо є такі, які "залишають хрест", а ті, котрі залишаються, "ллють сльозою", очевидно, через смерть С. Косова, який твердо відстоював права української церкви. І віститься, що українські православні "у смертні сітки повпадали" — найпевніше, натякається тут на наміри царського уряду підпорядкувати Київську митрополію Москві. Гірко констатується, що "на наше світло тіні ми наклали" — відомо, що С. Косов не прийняв договору Б. Хмельницького про союз із московським царем і був до кінця цьому спротивний, бо це несло церкві небезпеку позбавлення автентичності. Зрештою, у вірші прямо говориться, що "тіні наклали на світло", тобто свободу, "ті, котрі певно землі сіллю звані" — гетьмани та старшина. Відтак подається фраза: "Обитель в гроді однім треба мати", що можна зрозуміти: українська церква має бути в Київській митрополії і не інакше, тому "сказали грода на грод не міняти", тобто Київ на Москву. І далі йде загадкове:
Гроде із грода, не перебуває,
А сюди прийде — тут гроду не знає.
У сув'язі із вищесказаним пояснення може бути одне: загроза йде від Москви, і це конечно, а коди Москва духовно захопить Київ, то Києва вже не буде як такого (духовного, звичайно). Коли помер Косов, то "жезл мали з собою", що значить: митрополія стояла по-давньому, але після цієї смерті "жезл лишився капать сліз водою". Що саме так треба читати трен десятий, підкріплює трен одинадцятий, де говориться:
Константинопольського мали екзарха
Всії Росії сталого єрарха,
Утім приходять з Констанції зміни,
Що має як НІ, вже НІ, НІ — маєм нині.
Знову-таки, тут "Росія" вживається як позначка території Київської митрополії (Україна з Білорусією) і досить виразно віститься, що Константинополь, якому підпорядковувався духовно Київ, не відстоює самодостатності української церкви, а це викликає в автора тривогу. Та кладеться сподіванка, що Косов, узявши "хрест небесного поля", тобто зійшовши в небо, стане "екзархом в небі" і допоможе через Ісуса Христа в насталих бідах. "Іде він сміло в Христа уже тілі", тож саме в Сильвестрі "напевне град царський пізнаєм великий вельми", бо небесне царство "царям царя град і слава царя то, на воскресіння ворота нам взято". В тих воротах є двері до С. Косова, але автор наладнаний таки песимістично, через що вигукує, що в тих дверях "над надію — ах, смерть! Йде".
Цей песимізм потверджується у дванадцятому трені: "В росів не трон, трен", вістить автор, отже не самостійність, а плач. Водночас просить, щоб "трон, як сонце, був перед собою", відтак смерть Косова: "трен трону", хоч справжній кінець для патрона, тобто митрополита, має бути: "Трон замість трену". На цьому твір завершується.
Не можна не визнати, що загалом увесь твір — особливий зразок поезії високого бароко в нашій літературі, за ускладненістю та вишуканістю в тому часі немає йому рівного.
