Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Трагедія
Драматичний рід
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Трагедія (гр. tragoedia) — драматичний твір, в основі якого лежить дуже напружений конфлікт, непримиренні суперечності героя з різними життєвими обставинами, що призводять часто до його загину. Звичайно трагедія відбувається у виключних умовах, в ній беруть участь незвичайні за становищем і характером люди — королі, начальники над військом, древні мітичні герої. Трагедія відрізняється високим стилем, загостреною боротьбою, що звичайно супроводиться внутрішньою психологічною боротьбою в душі головного героя.

Термін трагедія вперше постав у древній Греції на означення народного релігійного обряду — традиційних мімічних ігор і хорових пісень (дитирамбів) на честь бога родючости й виноградарства Діоніса. Самого бога Діоніса

уявляли у вигляді козла, і в жертву йому приносили козлів у супроводі народних танців і співів дитирамбічного хору та хору сатирів¹, що мімічно відтворювали події того ж переказу (міту) про Діоніса. Звідси і виникло первісне значення слова трагедія (tragos — козел, oide — пісня), що достеменно означає або пісня козлів, або пісня про козлів.

Із поєднання дитирамбу з хором сатирів і створилася, за свідченням Арістотеля, трагедія на ранніх щаблях свого розвитку, зберігши тісний зв’язок із мітом про Діоніса. Поступово в дальшому розвитку трагедії роль хору зменшується, зростає значення і кількість акторів, уводяться нові міти, що ускладнюють драматизацію сюжету, — культове дійство перейшло у виставу. Але ввесь шлях цього переходу від Діонісового культу до древньогрецької (античної) трагедії, як до твору художнього, був дуже складний і довгий. Остаточно склалася трагедія як драматична форма і досягла свого найвищого розвитку лише в V ст. пер. Хр. у творчості Есхіла (526-456), батька трагедії, а також Софокла (496-406) й Евріпіда (480-406).

Вперше склав теоретичне обґрунтування трагедії Арістотель (384 - 322 пер. Хр.) у своїй «Поетиці» (написаній між 336 - 332). Він визначає трагедію в її викінченій формі як «відтворення прикрашеною мовою... важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню» (катарсис). Отож, специфічну особливість трагедії Арістотель вбачає в зображенні не розповіддю, а дією. Він дію називає душею трагедії. Це його твердження не застаріло й на сьогодні. Щодо поняття про так зване «трагічне очищення» або катарсис, то, на думку Арістотеля, трагедія викликає в глядача почуття жалю та страху і через те справляє на нього «очищувальний», виховний вплив, збуджує в нього чистоту почуття.

Кожна історична доба по-своєму усвідомлювала причину виникнення драматичних ситуацій. Так, стародавні греки пояснювали їх втручанням у людське призначення того непізнаванного, що людина не може перемогти — долі (року), волі богів, мінливості щастя. Панувала непохитна віра, що світом керують ці непізнаванні сили й їм підвладне все, не виключаючи і життя людини. Цей погляд знайшов свій вислів і в античній трагедії — в характері конфлікту. Така, наприклад, трагедія Софокла «Цар Едіп». Зміст її такий: Фіванський цар Лай і його дружина Іокаста одержали пророкування від Оракула, що їх син Едіп буде вбивцем свого батька і чоловіком своєї матері. Вони вирішують знищити немовля, що чудом рятується, живе і виховується в іншому місті. Не знаючи своїх батьків, юнак Едіп одного разу зустрів на дорозі Лая, вбиває його за образу, а потім з’являється в Фівах, рятує місто від біди; обраний царем, стає чоловіком овдовілої Іокасти і має від неї дітей. Трагедія полягає в тому, що Едіп, Іокаста, Фіванці несподівано узнають про минуле Едіпа і вбивство Лая. Узнавши в Едіпті свого сина, Іокаста кінчає самогубством, а Едіп осліплює себе над її трупом і, переживаючи муки злочину, сорому, каяття, пониження, йде на вигнання.

Здавалося ніби все зроблено для того, щоб Едіп уник провіщення Оракула, а проте він невідступно йде назустріч своїй катастрофі. Загибель героїв трагедії Есхіла визначена наперед зверху, їх боротьба трагічна, бо вони протиставлять свої людські обмежені сили вищій силі — долі, що панує над світом.

Найвидатніші трагедії античности такі: «Прометей прикутий», «Агамемнон» Есхіла; «Цар Едіп», «Антігона» Софокла; «Медея» Евріпіда.

В новій європейській літературі трагедія з’явилася в XVI ст. За найвизначнішого трагіка з правом вважається В. Шекспір (1564-1616), який формує нову трагедію як вислів нового світогляду (ренесансного), що шукає мотивувань історичних подій та поведінки людей не втручанні долі чи потойбічних сил, а в об’єктивно-історичному розвитку подій. Його трагічні конфлікти своїм корінням заглиблюються в соціальне життя й індивідуальну природу людини.

Шекспірівські трагедії змальовують загибель старого феодального світу, старих ідеалів і народження нових відносин, поглядів, ідеалів гуманізму.

Сучасник Шекспіра Ф. Бекон навчав: «Предмет історії складають особи». В цьому індивідуальному плані будує свої історичні конфлікти й Шекспір, висуваючи в своїх трагедіях героїв з дужими пристрастями. Герої його типові; вони стають художнім узагальненням думок і почуттів цілих суспільних станів-клас. За подіями відкриваються широкі перспективи. Так, у трагедії «Ромео і Джульетта» — Шекспір ставить проблему шлюбу за вільним вибором і робить своїх героїв носіями нових ідей, що встановлюють неприпустимі в феодальному світі нові стосунки між людьми. Ромео і Джульетта ламають тисячолітні традиції. Вони обстоюють своє право закріпити їх кохання шлюбом за власним вибором, а не за розсудом батьків. Таємний шлюб, що вони укладають, говорить про крах одвічних підвалин, що підтримували феодальний світ, і про народження нової моралі.

В «Гамлеті» — особистий конфлікт, з якого для принца датського випливає обов’язок феодальної помсти за вбивство батька, показано як історичний конфлікт, що поширюється до трагедії феодалізму. Чому Гамлет не діє? Щодо феодальної помсти він не задовольняється елементарним виявом своєї волі, бо це не змінить світ. Він поширює свою боротьбу з Клавдієм до боротьби з тим ладом, що породив розпустний двір Клавдія та все його оточення. Але схрещування непримиренних суперечностей в натурі Гамлета як представника передової доби, аристократа й гуманіста, що проклинає старий світ, з якого він не може цілком вирватись, приводить до трагічного «бути чи не бути» і до фатальної катастрофи.

Руйнування старого світового порядку з особливою силою трагізму розкривається в «Королі Лірі». Казкового Ліра окреслено як феодала, кинутого в збурений світ, де йому нема більше місця. Основи феодального ладу, з яким зв’язаний Лір, валяться. Старі феодальні зв’язки розпадаються. Король, повернений на безпритульного бродягу, прозріває серед бурі.

В «Макбеті» образно показано найгірші злочини феодалізму. Неминучість катастрофи, що несе загибель Макбетові, розкривається в трагедії з винятковою силою і послідовністю. Старий порядок і тут зазнає катастрофічних потрясень.

Шекспір силою свого генія видозмінив і поширив головне драматичне правило. Він переніс центр ваги з дії на психологічну основу її, на своєрідний склад думки, почуття і волі людини, охопленої пристрастю, тобто на характер її.

Значну частину трагедій Шекспіра, а саме: «Антоній і Клеопатра», «Цезар», «Гамлет», «Отелло», «Ромео і Джульетта», «Король Лір» та інші —- переклав українською мовою П. Куліш.

Зовсім інший характер мала французька класична трагедія XVII ст. Драматурги класицизму висунули перевагу інтересів держави над інтересами особистими, що виявилося у певній формі відданості монархові. Тому в трагедії класицизму основу трагічних конфліктів становить стичність особистого чуття і громадського обов’язку. Трагік Корнель (1606 -1684) створив найдосконаліші образи в його трагедіях («Сід», «Горацій»). Його трагедії насичені героїчним патосом служіння державі, його герої, заради виконання громадських обов’язків, приглушують свої природні пристрасті.

У найкращій трагедії Расіна (1639-1699) — «Федра» в центрі уваги нещаслива, стражденна жінка, що приймає підпорядкування державному обов’язкові як трагічну потребу, а не як веління душі і серця.

Класична трагедія відрізнялася великою суворістю правил. Основні її правила — три єдності: єдність часу, місця й дії. Єдність часу розумілась у тому, що тривалість усього дійства в трагедії не могла перевищувати 24 годин. Єдність місця означала, що дійство залишилось в одному і тому ж місці. Єдність дії — заснована на розвитку одного конфлікту.

Щодо розуміння природи трагічного конфлікту, то в класицистичній і романтичній естетиці ще існувала теорія трагічної провини. Творці цієї теорії вважали, що герой страждає, бореться і гине з причини своєї власної слабости, з причини якогось недоліку в своєму характері, що тягне до загибелі. Прикладом цього типу трагізму може бути «Сарданапал» Байрона. Причину падіння Сарданапала як державця Байрон бачить у захопленні царя епікуреїзмом, у занедбанні ним своїх громадських обов’язків. В основі трагічної провини лежить поняття етичної відповідальності людини за свої вчинки. Без такого морального умотивування буде трагізм долі героя, що його катастрофа спричинена містичними силами. Трагізм такого роду, коли герой стає винним невинно, звичайно виникає з незвичайного збігу обставин.

В українській літературі XVII - XVIII ст. з шкільної драми виділилися в окремий жанр трагікомедії і трагедії на історичні теми. В новій українській літературі трагедії М. Костомарова, О. Огоновського, Л. Лопатинського, К. Устіяновича та ін. не можна назвати зовсім вдатними з мистецького погляду. Значний поступ бачимо в І. Карпенка-Карого в його історичній трагедії «Сава Чалий». Це твір «гідний стати в ряді архітворів нашої літератури», — писав І. Франко. В трагедії драматург зображує героїзм народу в боротьбі проти польської шляхти на Правобережній Україні в XVIII ст. і справедливу розправу зі зрадниками національної справи.

Чимало трагічних обставин і образів у драмах Т. Шевченка, І. Франка, М. Старицького, М. Кропивницького, Л. Українки та ін. Трагедія в нашій уяві завжди поєднується із загибеллю людини, з великим її лихом, що викликає почуття жалю і співчуття.

Щодо форми трагедії, то більшість з них найчастіше написано білим (невимовним) п’ятистоповим ямбом.