Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Комедія
Драматичний рід
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Комедія (гр. komodia від komos, тобто святково-веселий натовп, гулянка та ode — пісня) — драматичний твір, в якому відображуються в комічній формі неґативні сторони життя, висміюються потворні суспільні й побутові явища, неґативні риси і властивості окремих людей. Ще Арістотель говорив: «Комедія... є зображення порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не у всій повноті, а лише в тій мірі, в якій смішне є частиною неподобного; бо смішне — це яка-небудь помилка або неподобство, тільки не шкідливе і не згубне...». Отож, у комедії переважає смішне. Воно виявляється і в загальному перебігові дії, і в окремих ситуаціях, в які потрапляють персонажі, і в змалюванні дійових осіб. Розв’язка в комедії найчастіше буває щаслива. Дійові особи або всі, або більша їх частина, — люди з такими рисами і прикметами характеру, що викликають щирий, здоровий сміх. Звичайно боротьба, яку ведуть комедійні герої, йде за задоволення якихось низьких забаганок, що випливають із користолюбства, зарозумілості, метушні тощо. Через це й попадають вони в смішний, а часто і жалюгідний стан.

В процесі історичного розвитку витворилося два основних види комедії: комедія ситуацій (зовнішніх положень) і комедія характерів. У ситуаційній комедії сюжет будується на випадкових і непередбачених збігах обставин ; сюди належить і комедія інтриґи — з підступним, складним і заплутаним розгортанням подій. Персонажі цих двох різновидів комедії користуються обманом, брехнею, непорозумінням тощо, створюють підступну штучну колізію інтересів, і використовують її для своєї мети. В цих комедіях переважають розважальні, комічні моменти («Комедія помилок» Шекспіра, «Ревізор» Гоголя та ін.).

Комедія характерів головну увагу звертає на зображення характерів дійових персонажів, що з їх різниці й прагнень виникає комічний конфлікт. Основою смішного тут є однобокий розвиток характеру з певними рисами і властивостями вдачі, пристрасті тощо. Зразковими творами цього роду комедій є «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, «Приборкання непокірливої» Шекспіра, «Тартюф» Мольєра.

Комедія, як і трагедія, веде свій початок від релігійних обрядів, уряджуваних в античній Греції на честь бога Діоніса, лише в інших обставинах.

Якщо трагедія в початковому стані — обрядове богослужения, то комедія — твориво розваг, що розпочиналось, коли богослужебна частина Діонісій закінчувалась. Тоді влаштовували походи людей з веселими піснями і танцями, надягали фантастичну одежу, вступали в суперечки і бійки, перекидалися дотепами, жартами, часто непристойними, що на погляд давніх греків, заохочувалось Діонісом. Під час цих розваг і виникли основні елементи комедії. Грецькі письменники скористувалися народніми комедіями як зразком та прикладом і на їх ґрунті стали творити свої комедії для вистави їх на сцені поруч з трагедією.

За батька і найвидатнішого творця давньої грецької комедії вважають Арістофана (450-385 пер. Хр.). У своїх комедіях: «Хмари», «Оси», «Птахи», «Вершники» та інших він висміяв недоліки і недомагання громадського й приватного життя сучасного йому атенського суспільства. Ніхто з тодішніх суспільних діячів, філософів, промовців і державних керівників не був забезпечений перед глумом та сміхом комедії Арістофана. Комедії його відрізняються простотою дії і характерів героїв. Другий великий античний комедіограф Менандр (бл. 343 - бл. 291 пер. Хр.) став основоположником побутової комедії норовів та інтриги. Менандр уславився тим, що став уникати зображення умовних характерів і намагався виводити дію з самих характерів, що зустрічав у щоденному житті. Крім цього, він розвинув передові для свого часу погляди на любов, шлюб, сім’ю, на становище рабів і жінок.

Видатними майстрами комедії в римській літературі 3-2 ст. пер. Хр. були Плавт і Теренцій.

В новій європейській літературі епохи Відродження найбільшого значення набули комедії ІІІекспіра. На окрему увагу заслуговують його комедії, в яких він зближує комічне з трагічним, як, наприклад, «Буря», «Венеціянський купець», «Як вам це подобається» та ін. В інших комедіях Шекспіра, що зображують життя у всіх його незвичайно складних і різносторонніх проявах, бачимо велику різнорідність і комічних ситуацій («Сон літньої ночі», «Комедія помилок»), і комічних характерів («Веселі жінки з Віндзору», «Приборкання непокірливої», «Багато галасу з нічого»). Шекспірові комедії багатопланові, і хоч сюжетні лінії їх виходять з одної ситуації, проте несподівано переплітаються всі ці окремі лінії дії, а в критичний момент знову сходяться, що й приводить до щасливої розв’язки.

У XVII ст. комедія класицизму найвищого розвитку досягла у творчості видатного французького драматурга Мольєра (1622-1673), якого вважають за батька нової європейської комедії. Хоч багато вона запозичила з античних, головно римських зразків (комедії Плавта та Теренція), і визначається додержанням правил класичної поетики, що й трагедія, проте, зображуючи зворотний бік двірського життя і недомагання вищих клас французького суспільства за часів Людовіка XIV, вона поламала тісні рамки класичної теорії й стала на шлях реального зображення життя. Найкращі і найвидатніші комедії Мольєра такі: «Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп», «Скупар» та інші. Мольєр вивів типові характери, що мають узагальнююче значення, але метода його типізації досить схематична. Для створення художніх образів він підбирав тільки поодинокі домінантні риси, як: нерозум, ревнивість, скупість, лицемірство, педантизм і т. д., які йому були потрібні для висміювання, а не добивався різносторонньо- го відображення характерів.

Традиції Мольєра продовжував П. Бомарше своєю трилогією («Севільський цирульник», «Одруження Фіґаро» і «Злочинна мати») про Фіґаро — представника третього стану суспільства. Ці традиції помітні і в комедії Карпенка-Карого «Мартин Боруля».

У французькій літературі в XVIII ст. виник комічний жанр водевіль — це невеличка комедія, що зображує інтриґуючі побутові події. Цей вид драматичних творів походить з комічних куплетів, що спочатку співались, а потім стали розграватися в ярмаркових виставах. Від назви міських пісень (voix de ville — міські голоси) і походить фр. назва vaudeville. У водевілі зображуються не так громадські норови, як забавні події і пригоди з життя окремих героїв, що сталися в побутових обставинах.

На основі усної народної творчости, вертепу (пересувний ляльковий театр) та інтермедії (комічні побутові сценки, що вставлялися в перервах між діями драми) на початку XIX ст. в українській літературі виникла комедія. Перший зразок побутової гумористичної комедії дав І. Котляревський, створивши одноактну комедію водевільного характеру «Москаль-чарівник». Його традиції продовжив Г. Квітка-Основ’яненко своїми комедіями: «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці». Писав комедії також М. Старицький (водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модньому»), які висміюють дріб’язковість провінціального панства. Широковідомим став також водевіль «По ревізії» М. Кропивницького, в якому дотепно висміяв сільських старшин та писарів; він же створив комедію «Чмир».

Але найвищого розвитку українська комедія набула наприкінці XIX ст. і початку XX ст. у творчості найталановитішого драматурга І. Карпенка-Карого (1845-1907). У комедіях: «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» та ін. він дав живі малюнки з життя степового села в добу земельного нагромадження піонерами української заможної верстви в колишньому «дикому полі». З технічного боку комедійні образи і ситуації досить ефектні, добре побудовані.

Комедії писав також І. Франко («Рябина», «Учитель»), С. Васильченко (водевіль «На перші гулі»), М. Куліш («Мина Мазайло»), І. Кочерга («Фея гіркого мигдалю») та інші.

У драматургії розрізняють такі головні комедійні жанри: сатирична комедія, лірична або романтична комедія, побутова комедія, комедія-памфлет, водевіль, трагікомедія.