Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Драма
Драматичний рід
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Драма у вужчому розумінні, як один з видів драматургії — це твір, в основу якого покладено серйозний, гострий життєвий конфлікт, що розвивається в напруженій боротьбі персонажів. Драма характеризується мистецьким переплітанням у ній трагічних і комічних елементів.

Драма виникла лише у XVIII ст. Теоретичні обґрунтування цього нового драматичного виду дав французький письменник-мислитель Д. Дідро, визначивши драму як «серйозний жанр», що становить щось середнє між комедією і трагедією. Рівночасно Дідро заперечує канони класицизму, за якими аристократія зображувалася лише у трагедіях, а проста людина лише в комедіях, указуючи, що обом цим станам властиві як комічні, так і трагічні переживання, і тому вони можуть бути злиті в драматичному зображенні. Таким чином новим «серйозним жанром» (драмою) він руйнує становий характер трагедії і комедії. З цієї ідеї нового «серйозного жанру» і злиття станів випливає нова важлива вимога Дідро: він вимагає, щоб драматург підійшов до дійсності, наблизився до реального зображення життя. Отож, Дідро підкреслив велике значення реалізму в поезії. Дідро надає також величезного значення повчальному характерові драми: зображення реального життя мусить указати ідеали родинного і морального життя.

Наслідувачами Дідро в опрацюванні нової драматичної теорії з’явились у Франції Мерсьє (1740-1814) і Бомарше (1732-1799), в Німеччині Лессінґ (1729-1781). Втілення цих теоретичних засад маємо в драмах Дідро «Побічний син» і «Батько сімейства»; Мерсьє «Суддя», «Дезертир», «Тачка Оцетника»; Бомарше «Злочинна мати»; Лессінґа «Міс Сарра Сампсон», «Емілія Ґальотті».

Драматичні конфлікти, на відміну від трагічних, не є непоборні і розв’язуються по-різному. Коли герой драми зважується на останній рішучий крок і гине, то його смерть здебільшого — чин добровільно прийнятого рішення, а не наслідок трагічного безвихідного стану («Наймичка» Карпенка-Карого). Але можливі й інші драматичні розв’язки, при яких герой не гине, хоч і зазнає катастрофи («Ляльковий дім» Ібсена). А буває й щаслива розв’язка, коли герой драми виходить переможцем із складної боротьби («Назар Стодоля» Шевченка).

Народження драми пов’язане зі звертанням письменників-драматургів особливо часто до сучасної їм соціально-побутової тематики. Така драма зображує людину на тлі оточення, серед тих обставин і умов, у яких ця людина зросла і виховалась. Вона шукає пояснення логічної закономірності і психологічної можливості зображуваних подій у реальних обставинах життя, а не в ідеально побудованих характерах, і тому малює переважно драматичну долю звичайних людей, що їх можна дуже часто зустріти в тих чи інших життєвих ситуаціях і конфліктах. Драма увійшла в літературу разом з романом і в багатьох випадках щодо сюжету й способу зображення характерів може бути порівняна з ним.

Найбільшого розпоширення драматична форма набула в XX ст. майже у всіх країнах Європи, коли мистецтво помітно наблизилося до життя, проте цього не можна сказати про українську драму без деяких застережень. Як правило, драма живе і діє лише в театрі, а становище українського національного театру в другій половині XIX ст. було дуже невідрадне: тематичні обмеження, цензурні заборони, відсутність постійності умов, матеріальні нестатки тощо. Такий скрутний стан пояснюється політикою царського уряду, який не дозволяв українській культурі і мистецтву розвиватися вільно.

У розвитку українського театру і як драматурги і як актори не абияку участь взяли такі постаті: М. Старицький (1840-1904), М. Кропивницький (1841-1910) та І. Карпенко-Карий (1845-1907). Вони створили кілька драм побутово-романтичного характеру, що довго не сходили з кону театру; найвідоміші з них такі: «Ой не ходи Грицю», «Не судилось!», «Талант» — М. Старицького; «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай або павук» — М. Кропивницького; «Наймичка», «Бурлака», «Безталанна» — І. Карпенка-Карого. Більшість драм Старицького і Кропивницького побудовано на «сценічних» ефектах (п’яне захоплення, трагічна смерть, божевілля, обурена невинність, кривава помста і т. ін.), розрахованих на зворушення, на емоційне захоплення глядача.

Драматична творчість Карпенка-Карого пішла іншим шляхом: від побутового романтизму до побутового реалізму. У своїх драмах він зосереджує увагу на героєві та на його оточенні. Здебільшого виводяться вже зформовані характери, що в перебігові дії ще глибше розкриваються. Особлива увага приділяється відтворенню психологічних переживань персонажів. З технічного боку драми добре побудовані: мають міцно зав’язану дію з напруженим розвитком.

Як окремий жанр мелодрама зформувалася наприкінці XVIII ст. у Франції, звідки поширилась майже по всіх країнах Европи. Це такий вид драматичного твору, в якому зображуються перебільшені страждання, глибокі переживання героїв з різким протиставленням добра і зла. Дійові особи контрасно поділяються на позитивні і негативні, з втіленням однієї якоїсь пристрасти: лиходійства чи доброчинности. Мелодрами писали: С. Воробкевич — «Гнат Приблуда», Старицький «Циганка Аза» та інші. У мелодрамі невід’ємний музичний супровід пісні, танці, масові сцени.

На початку XX ст. були популярні драми В. Винниченка, а саме: «Щаблі життя», «Дисгармонія», «Базар», «Гріх», «Чорна пантера і білий ведмідь», «Закон» та інші, що в них порушено рійні моральні «проблеми родинного і громадського життя». Особливістю винниченківських драм є: цікавість інтриґи, що базується на контрастах, напружена дія, інтенсивна психологічна гра, психологізм поєднано з сексуальними проблемами, з проповіддю нової моралі революційної соціалістичної інтелігенції. Винниченко письменник-політик ставив собі за ціль перевиховати інтелігенцію, щоб вона була внутрішнє здібна вести за собою «меншого брата». Тому він намагається художньо вирішити для інтелігента проблеми нової моралі, норми поведінки, проповідуючи реформу їх. Як на мене, то саме цим пояснюється перехід його до драми, а потім і — роману.

На окрему згадку заслуговує історична драма, що відтворює певні історичні факти минулого. Початок свій цей жанр бере з історичних хронік Шекспіра. Головною темою його хронік: «Річард II», «Річард III», «Генріх IV», «Генріх VI», й інші є феодальні чвари та династичні суперечки, що дошкуляли Англії в XIV - XV ст. Характеристичною особливістю творчої методи Шекспіра є глибоке проникнення в реальність життя, показ явищ у взаємному їх зв’язку і русі. Це стосується насамперед до характерів, що їх зображує він; характери його різноманітні і багатогранні в якнайрізноманітніших сплетіннях між собою. Так само Старицький намагається у своїх історичних драмах: «Облога Буші», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» — вийти на шлях творчої методи, вказаної Шекспіром. На полі історичної драми визначалися ще: Людмила Старицька-Черняхівська «Гетьман Дорошенко», С. Черкасенко «Про що тирса шелестіла» — з часів кошового Івана Сірка.

Нові драми щодо композиції й характеру їх дали такі сучасні драматурги: М. Куліш «Патетична соната», І .Кочерга «Майстри часу», Л. Полтава «Актори» та інші.