Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Сатира і гумор
Драматичний рід
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

1. Сатира (лат. satira від satura — суміш, всяка всячина) — це особливий спосіб поетичного зображення негативних явищ, що полягає в гостро осудливому осміюванні їх. Твір, у якому перевагу має сатиричне зображення, зветься сатиричним. До сатиричних творів можуть належати різні твори за своїми формальними ознаками, а саме: романи («Мандрівка Ґуллівера» Свіфта, «Ґарґантюа і Пантаґрюель» Рабле), повісті («Кандід» Вольтера, «Конотопська відьма» Квітки), оповідання («Свинська конституція»

І. Франка, «Коні не винні» М. Коцюбинського), комедії («Мина Мазайло» Куліша, «Тартюф» Мольєра), поеми і вірші.

Предмет сатири — комічні явища; це потворне, що маскується під прекрасне, що прикривається часто лицемірно гарними словами, навіть законом. Завдання сатири зірвати з цих явищ зовнішнє покривало. А для цього треба випнути і підкреслити потворно-смішну суть негативного, подати її в оголеному вигляді. Це досягається такими прийомами художнього зображення як гіпербола, гротеск, фантастика тощо, і в показі характерів, і в показі життєвих обставин. Так, герої Рабле — фантастичні за своїм розміром велетні, хоч діють вони в цілком дійсних обставинах. А в повісті Вольтера «Кандід», навпаки, тут звичайні люди (Кандід, Кунігунда, Паглос) діють в умовах фантастичних обставин. Цим саме Вольтер намагається

підкреслити невідповідність умов сучасного йому життя для людини. У сатирі часто художнє зображення виявляється в деформації життя, у створенні образів і обставин, позбавлених життєвої правди. В такому випадку, кажуть, сатиричне виступає в Гротескній формі. Гротеск — це перебільшення і загострення, при яких сатиричне поєднується з фантастичним. Наприклад, городовик Брудастий в «Історії одного міста» Салтикова-Щедріна з органчиком у голові замість мізку. Або у «Мандрах Ґуллівера» Свіфта розповідь про острів, де люди харчуються вітром, де замерзають слова — є також гротеск. Неправдоподібні й гіперболі та літоти, наприклад, гіганти у Рабле і Свіфта у багато разів більші від людей, але в них усі людські ознаки, а гротеск — це якісна деформація життя, що часами доходить до безглуздя. Розуміється, люди не можуть існувати з органчиком замість мізку або харчуватися вітром. Отож, у сатирі осміювання здійснюється через загострення осміюваного явища, коли комічна його суть доводиться до найвищої своєї межі.

Сатиру, що стосується тільки індивідуальних недоліків осіб, яка порушує лише дрібні недоліки і малозначні для суспільства явища, Франко називає пасквілем¹, ставить її в розряд неповноцінної літератури. Він робить наголос на тому, що завданням сатири є осміювання негативних явищ суспільства, а не вад особистості.

Сатиричний твір, що осміює в різкій викривальній формі політичний устрій у цілому, громадське явище, програму і діяльність якоїсь партії, лідерів, ідеологів тощо, зветься памфлетом (від анг. pamphlet — листок).

Початок літературній сатирі дали також греки. Високого рівня вона вже досягла в Архілоха (2-а полов. 7 ст. пер. Хр.), Арістофана (бл. 445 - бл. 385 пер. Хр.). Але вищий свій розвиток сатира завдячує римлянам, що від них пішла й її назва. Видатними творцями римської сатири були поети Горацій (65-8 пер. Хр.) і Ювенал (42-120 після Р. Хр.).

Розвиток сатири в західньоевропейській літературі пов’язаний з такими іменами: Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, М. Сервантеса («Дон Кіхот»), Ж. Б. Мольера, Д. Свіфта, Гайне та ін.

В українській літературі найбільшої глибини і викривальної сили сатира досягла у творчості Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Українки, М. Куліша та ін.

2. Інший спосіб осміювання недоліків — це гумор. Якщо сатиричний сміх цілковито заперечує осміюване явище, то гумористичний сміх лагідний, вибачливий, без злости й ворожості; предмет його осміювання в своїй основі додатний, властиві йому недоліки незначні і не шкідливі для оточення. Гумор також осміює безпідставні претенсії, надаючи цим самим претенсіям комічного змісту, ніби спонукуючи осміюване явище іронізувати самому над собою. В таких комічних обставинах може бути, наприклад, вайлуватий тюхтій, який уявив собі, що він спритний, пробує змагатися з невеличким боксером, і сам падає від першого замаху на свого супротивника. Самозрозуміло, що неусвідомлене бажання цього тюхтія бути боксером, почванитися своєю уявною спритністю, привело до комічного ефекту.

Доброзичливий сміх викликають також баба Параска і баба Палажка в оповіданнях Левицького: «Не можна бабі Парасці вдержаться на селі» і «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Перше оповідання провадиться від імені Параски, яка ніяк не могла ужитися на селі зі своїми сусідами і збиралась переселитись на кубанські степи. Але особливо вона нарікала на Палажку Солов’їху, в якої наче б «сім хур чортів сидить в однім очіпку», і її Параска на всі лади старалася обгудити, вигадуючи на неї різні небилиці. Друге оповідання становить ніби продовження першого. Палажка Солов’їха, знов і собі, старається захиститися від нападів Параски, що «як скажена собака бігає по дворах, та вигадує на неї, Палажку, таке, що й купи не держиться». Палажка не попускає свого Парасці, і так само кидає наклепи й обмови на неї.

Як у сатиричних, так і в гумористичних творах важливим стилістичним засобом у досягненні комічного ефекту є іронія. Блискучим майстром іронії був Квітка, що в «Конотопській відьмі» висміяв своїх героїв (сотника Забрьоху і писаря Пістряка), які, замість того, щоб їхати до Чернігова на військовий збір, впорядкували розшук за відьмами, для чого і топлять їх «на пробу» у ставку.

Для сатиричної творчості характеристичний вищий вид іронії, що зветься сарказмом. Майстром сарказму був Шевченко («Сон», «Кавказ»), а також — Франко («О. Люнатикові», «Ботокуди»).

Багатство українського народного гумору було плідним джерелом для розвитку гумору і в літературі. Особливий вияв він знайшов у творах І. Котляревського, співомовках С. Руданського, віршах В. Самійленка, комедіях І. Карпенка-Карого і М. Куліша, оповіданнях С. Васильченка, фейлетонах і гуморесках О. Вишні, гуморесках Ю. Вухналя, Ковіньки та ін.

Уваги до поняття термінів: фейлетон (франц. feuilleton, від feuille — лист, аркуш) — невеликий літературно-публіцистичний жваво написаний твір, в якому злободенні події суспільного життя зображено сатирично-гумористичними засобами. Гумореска — невеликий віршовий або прозовий жартівливо-гумористичний твір.

3. Пародія — це особливий вид літературної сатири, що комічно відтворює і висміює стилістичні прийоми іншого поетичного твору на перебільшено-карикатурному підкресленні творчої манери його автора.

Пародія, наслідуючи зовнішні стилеві особливості якогось твору, наповнює його протилежним змістом і цим саме дискредитує його. Функція пародії багатоманітна і мінлива: від пародії товариського жарту до пародії активної боротьби на літературному полі. Пародія буде повністю зрозуміла лише на конкретному зіставленні її з пародійованим твором. В іншому разі ефект зменшується або й зовсім втрачається.

Пародія була вже відома в стародавній Греції. До пародії вдавались Гіппократ (бл. 460 - бл. 370 пер. Хр.), Арі- стофан (бл. 445 - 385 пер. Хр.) та ін. В літературі європейських народів пародія з’явилася у IX - XII ст. З пародіями виступали М. Сервантес («Дон Кіхот» — пародія на середньовічні лицарські романи), П. Скарон, Г. Гайне.

В Україні пародія відома з XVII ст. в народній творчості (на думи, пісні, колядки, церковні тексти тощо). З пародіями виступали І. Франко, І. Нечуй-Левицький, В. Самійленко. В новіші часи пародії писали В. Еллан (Блакитний), Д. Загул, О. Вишня, М. Семенко, Т. Осьмачка, Ю. Вухналь, В. Ярошенко та ін. Для прикладу подаємо одну з кращих пародій В. Ярошенка на вірш П. Тичини із збірки «Сонячні клярнети»:

(Вірш)

Укрийте мене, укрийте:

Я — ніч, стара,

Нездужаю.

Одвіку в снах

Мій чорний шлях.

Покладіть отут м’яти,

Та хай тополя шелестить.

Укрийте мене, укрийте:

Я — ніч, стара,

Нездужаю.

(Пародія)

Умийте мене, умийте:

Тицинка — я,

Невмивана.

Упала в мед,

Вмастила вид.

Помийте «отут», мамо,

Та хай дулний Михайль мовцить.

Умийте мене, умийте:

Тицинка — я,

Невмивана.

Порівняймо ще кобзарську думу про бурю на Чорному морі з пародією на неї: «Дума про вареників-невільників»:

(Дума)

На Чорному морі на білому камені

Ясненький сокіл жалібно квилить, проквиляє

Смутно себе має, на Чорнеє море спильна поглядає,

Що на Чорному морі недобре ся починає...

...А із низу буйний вітер повіває.

А по Чорному морю супротивна хвиля встає,

Судна козацькі на три части розбиває...

(Пародія)

На синьому морі, під припічком долі

Та там куца собака обметницю їла.

Де не взялася з помийниці супротивна хвиля,

Тому куцому собаці при самій с.... хвіст одкрутила.

А я сильне злякався,

На темні луга, на густі ліса, на дикі степа

На піч у куточок сховався

Через комин поглядаю,

Там вареники-невільники в сметані потопають,

А я на них велике милосердіє маю...

По два, по три у руки забираю,

У бездонний глечик скидаю.

Травестії і бурлеск можна вважати за види пародії. Травестія (від італ. travestire — переодягати) — вид комічної поезії, що зформувався в епоху Відродження в зв’язку з загальним розвитком бурлескної поезії. Комізм травестії будується на тому, що серйозний зміст висловлюється невідповідними йому образами і стилістичними засобами, а звеличені особи античної літератури виходять наче переодягненими в блазенський чужий їм одяг. Найяскравішими творами цього жанру є травестійні переробки «Енеїди» Верґілія (Див. Поема).

Бурлеск (фр. burlesque від італ burle — жарт) — перебільшено комічне зображення в літературі, яке досягається або тим, що велична тема твору викладається навмисне зниженою мовою, або, навпаки, тим, що низька гумористична тема реалізується «високим стилем». Так, у Котляревського «Енеїді» сюжет запозичений з поеми Верґілія «Енеїда», але всі боги, герої поеми говорять жаргоном українських бурсаків XVIII ст. Другий випадок (низька тема), наприклад, персонажі «Батрахоміомахії» (старогрецька пародія VI - V ст. пер. Хр. — жаби і миші — носять імена героїв і богів, персонажів поеми Гомера «Іліада»). Український переспів старогрецької пародії зробив К. Думитрашко у поемі «Жабомишодраківка».

Бурлескна традиція розвивалася у різдвяних і великодніх віршах ще до «Енеїди» Котляревського. Наприклад, у бурлескному стилі написаний такий вірш про Адама і Єву:

Адам задумавсь, ліг в куточку,

Прийшов Господь, його збудив

Та й каже: «Де ж ти дів сорочку?»

— «Я, тату, вчора загубив».

«Неправду кажеш ти, небоже!

Я знаю, де вже ви були!»

— «Прости мені і Єві, Боже,

Бо ми сорочку пропили».

_____________

¹ Пасквіль (з італ. pasquillo) — твір образливого або наклепницького характеру, часто анонімний, з нападами на якусь особу. Від назви старинної статуї в Римі, на якій вивішували за середньовіччя глумливі вірші, епіграми тощо, пішла назва пасквіль.