Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Барокко
Літературні напрями
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Барокко (від італ. bаrоссо — вибагливий, химерний) — стиль у мистецтві (також в архітектурі) і літературі кінця XVI ст., XVII і почасти XVIII ст. Цей новий художній стиль, що при чисто зовнішньому зіставленні з ренесансовим може здаватися химерним, декоративним, штучно ускладненим. Одначе, коли взяти під увагу/ його внутрішнє наповнення, ті ідеї, що він відбиває, то його художній вигляд буде внутрішнє логічним, відповідним світосприйманню свого часу.

Барокко було зв’язане не лише з Ренесансом, а й з середньовіччям.

Коли Ренесанс захищав тезу про гармонійне світовідчуття, про рівновагу частин і елементів художньої речі, про спокійну й чисту лінію, то барокко всьому цьому протиставить антитези про антиномічне світовідчування, про панування одних елементів художньої речі над другими, про лінію турботливу, криву нерівну.

Найістотнішою ознакою барокко є його антиномічність, його специфічна подвійність. Барокковий твір майже завжди розгортається під знаком антиномії як композиційного принципу. В основі антиномічности лежить якийсь контраст. Так, А. Ґріфіюс— великий німецький драматург барокко у передмові до «Льва Вірменина» (1646) пише: « ...я зображую в цій трагедії перехідність людських справ». Образи людей, що падають з висоти щастя в безодню горя, що попадають з трону на плаху не тільки у Ґріфіюса (1616 - 64), але й в інших драматургів барокко, наприклад, Кальдерона (1600-81) — «Стійкий принц» (1635), «Життя сон» (1636).

По всій Європі виникають містичні гуртки, розвивається інтерес до проблем віри. Містицизм, релігійний екстаз, реабілітація аскетичних настроїв, захоплення жанром духовної пісні в поезії, в драмі — звертання до містерій. Поширюються образи, що шукають дійсної мети в житт і знаходять її у втечі від життя, у посвяті себе служінню Богові, мученика за християнську віру («Стійкий принц» Кальдерона, «Катерина Грузинська» (1657) Ґріфіюса), що відкидає земні спокуси і радісно сприймає мученицьку смерть. Образ мученика за віру постійний і в живописі барокко (Рубенса «Розп’яття Петра», Рібейри «Муки св. Варфоломея»). Все земне — тлінне, тимчасове, тутешнє «життя є сон», справжнє життя наступає лише після смерти, чуттєвий світ — юдоль страждань, які треба зносити стійко, в очікуванні смерти, єднаючись душею з Богом релігійна екстаза — шлях до вічності.

А звідси бароккові метафори: життя людини — квітка, що раптово губить пелюстки, але схоронює колючки і сухий стовбур; людина — спалимий недогарок, шкло; алегоричні персонажі: Смерть, Доля, Віра та ін.; вірші і збірки віршів під заголовками: «Кладовищенські думки», «Похоронні пісні» і подібні. Дух бароккового поета схвильований, тому його твори позбавлені ясности і чіткості у будові; поет має тяжіння до мішаних жанрів. Поети Ренесансу цінили стрункість і простість у художній речі, поети барокко стрункість розуміють як схематизм, простість замінюють химерністю, вигадливістю, надуманістю, високомовністю. Поезія — це забава, гра розуму, розвивається пристрасть до окремих алеґорій, з’являються алеґоричні драми, поеми, вірші, що потребують тлумачень, алеґорія входить майже обов’язковим складником у побудову художньої речі. Захоплюються виглядом віршів, поезія стає поезією для ока, пишуться вірші у формах: хреста, чарки, ковадла, колони, ромба. Великого значення надається акростихам¹, телестихам ², мезостихам³, буриме⁴ і под. Поети часто забавляються нанизуванням вигадливих метафор (порівнянь, антитез). Наприклад, любов «зв’язує золото з крицею, пряжу — з білим шовком, заставляє жаливу тягтися до благородної рози, до перлин кладе сміття, до вугілля кладе крейду і часто прищеплює дикому дереву солодкий плід» (Гофмансвальдау) або «Очі — це балкони і двері душі, надійні свідки, справжні оракули, вірні супутники боязливого розуму і яскраві смолоскипи темного ума, це — язики думки, завжди швидкі і спритні, говірливі посланці німого бажання, «ієрогліфи і книжки, в яких можна розглядати сердечні таємниці, — живі і чисті дзеркала, в яких відбивається все, що міститься в глибині грудей» і т. д. (Маріно). Але поетові часто мало однієї метафори, він нанизує їх одну на одну і створює в’язку метафор — специфічний барокковий прийом в поезії. Любов до іграшок до вигадок в епоху барокко розвивається до величезних розмірів.

Захоплення химерним, рідкістю приходить до захоплення екзотизмом. У літературу уводять часто цілі музеї рідкостей; Скюдері змальовує Персію («Кір»), Ансельм фон Ціґлер — Індію («Азіятська ІГаніза»), інші письменники — Мексіко, Перу і т. д Зображують екзотичні звичаї, свята, полювання на слонів, крокодилів, рідкісні дерева, а головне — дорогоцінності, розкіш, чудесне каміння, матерії, благородні металі і т. д. Композиція таких творів екстенсивна (поширена кількісно) і це вельми характеристичне для епохи барокко, ознака у протилежність Ренесансові. Автор не такий зайнятий своїми персонажами, як екзотичними натюрмортами, які постійно зупиняють розвиток сюжету. Інтриґа може бути проста, але роман виходить все ж великий.

З часом у ділянку матеріяльної і духовної культури барокко все більше проникають риси ґрандіозности. Розвивається тенденція, що мистецтво мусить збуджувати, зворушувати своєю монументальністю. Перука, що проникає у побут, ніби надає людині особливої величності, вона стає найвиразнішим символом — барокко. Література також ніби одягає перуку, штучно побільшує свій зріст. Створюється поетика з рядом абсолютно обов’язкових правил, що забезпечують творові монументальні основи. Звідси такий притаманний барокковій літературі «високостильний» риторизм.

Збільшення орнаментики, про яку говорилось вище, також сприяє здійсненню тези про монументальність. Уся ця маса широких метафор, порівнянь, антитез обтяжує річ, робить її масивною, Грандіозною.

Вразити читача, глядача, слухача — мета мистецтва епохи барокко. На цій підставі драма поступово перероджується в оперу, висуваються видовищні моменти (багата бутафорія, складна механіка сцени), поезія, проза складаються з елементів схарактеризованих вище, а серед них на першому місці — збільшений орнамент.

Коли починається українське барокко? Це питання досить складне. Дійсний ґрунтовний початок барокко поклав Мелетій Смотрицький (1578 -1633) своїми проповідями та почасти віршами Кирило Транквіліон (? -1646). А виникнення Київсько-Могилянської Колегії (в 30-х роках XVII ст.⁵) відкрило широку і велику можливість для розвитку барокко в українській культурі взагалі. Ієрархи і професори академії були головними репрезентантами барокко. Нова бароккова поезія знаходить найяскравіший вислів у панегіричній декламаційній композиції «Евхаристиріон» (Київ, 1632), складеній учителем риторики Київсько-Могилянської Колегії — Софронієм Почаським. «Евхаристиріон» прославляє Петра Могилу як основоположника школи і щедрого покровителя наук та мистецтва.

З латинської середньовічної поезії прийнято форму панегірика, оди, епіграми, листа, різних принагідних віршів. Захоплення розв’язанням формальних проблем віршування дійшло свого вершка в цілком штучних формах: акростихів, раків, яйця, чарки, сокирки, піраміди і под. Перевага форми над змістом була цілковита. Була велика мода на вірші серед духовно-старшинських кіл: присвяти видань, описи новоявлених гербів, передмови, післямови, подяки, величання, елементи. Вивчення науки віршування переводилося не лише теоретично, але й практично. Ця пиїтика витворювала зразки бароккового стилю в письменстві.

Останнім великим українським письменником епохи барокко був Гр. Сковорода (1722 - 94), що «з ним літературне барокко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло» (Д. Чижевський).

¹ Акростих — вірш, у якому перші літери кожного рядка утворюють слово або речення, найчастіше ім’я того, кому акростих присвячується.

² Телестих — див. Акростих.

³ Мезостих — вірш, всередині якого сховано якесь особливе значення, — найчастіше ім’я адресата.

⁴ Буриме — літературна гра, що виникла у Франції на початку XVII ст.

⁵ Згодом визнаної за академію (1701 р.)