Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літератури - Іван Безпечний 1984
Романтизм
Класицизм
Поетична стилістика й її завдання
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Романтизм (фр. romanisme) — новий літературний напрям або стиль, що склався в західньоевропейській літературі наприкінці XVIII ст. і початку XIX ст. Романтизм становить собою заперечення клясицизму і рівночасно новий щабель у розвитку літературних напрямів.
Романтизм, утверджуючись як система, висунув на перший плян формування національної літератури. Тому головну увагу романтики звернули на народну творчість (фолкльор) і удосконалення мови на народній основі. Саме у фолкльорі романтики знаходили свої естетичні зразки, а найголовніше — в ньому вони бачили одно з джерел
пізнання національного духа, що привело їх до відкриття індивідуальносте націй, яке разом з посиленням уваги до індивідуальносте людини, слід вважати за одно з найбільших досягнень романтизму. У народній поезії вони черпали як джерело сучасної літератури, так і основу її національного характеру, що саме в епоху формування сучасного поняття націй цінилось особливо високо. В своїй творчості вони прагнули відродити віки минулої слави, прославите народну вільність, протиставивши її завойовникам.
Романтики цікавились не тільки фолкльором своїх народів, а й інших. їх увагу притягали також події і перекази середніх віків — часи лицарства, хрестових походів, лицарських змагань тощо. їм здавалось таємничим і цікавим життя народів Сходу й далекого американського Заходу — своєрідна і чужа культура й природа цих країн, норови і побут їх мешканців, їх погляди та звичаї, пісні, легенди. Життя цих чужих (екзотичних) країн, як і лицарські норови середньовіччя, романтики звичайно протиставили сучасній їм культурі. Такі, наприклад, східні романтичні поеми Д. Байрона, що зображають життя Турції, Греції. Такі переклади східніх поетів і наслідування їм у В. Жуковського.
Але це не значить, що романтики писали лише на ці теми. Вони почували себе вільними у виборі тем і писали про те, що підказував їм їх інтерес, чуття, уява. Вони оголосили свободу художньої творчосте. На їх думку, письменник мав бути вільний і в виборі поетичних Гатунків, і в побудові твору. Так, англійські поети створили новий ґатунок романтичної баляди, в якій висловлювали своє незадоволення навколишнім життям, піднесене прагнення знайти його в історичному минулому в житті народу, інтерес до фантастичних повір’їв народу тощо. Німецькі й англійські поети створили ґатунок романтичної ліроепічної поеми1, яка відрізнялась казковою або екзотичною тематикою. Осібний вид такої поеми розробив Байрон, і він набув назву байронічної поеми2. Ця поема розповідає про незвичайні пригоди в житті одного, розчарованого героя, що перебуває у незгоді й боротьбі з своїм суспільством та переживає світову скорботу. Великим змінам романтики піддали також роман. Вони створили романи, засновані на внутрішніх переживаннях, на різких протиріччях у психології героя, на його ідейному конфлікті з навколишнім середовищем. Такі романи В. Гюґо, Новаліса та інших.
Баляди, елегії поеми, посвяти і послання, ідилії, романсова лірика, вірші на теми громадського та особистого життя були найулюбленішими літературними гатунками письменників-романтиків.
Показуючи переважно сильні характери, романтики прагнули якнайширше розкрити внутрішній світ — душу людини. За почуттям вони визнавали головне і панівне в творчості. їх поезія була, насамперед, поезією настрою, почуття й живої емоційної уяви. На цій основі вони будували свої образи і сюжети, творили свою поетичну мову й композицію. Висловлюючи в образах піднесені романтичні настрої, вони часто користувалися уособленням, символами, гіперболями. В їх мові переважали метафоричні слова і вислови, порівняння, епітети, а також словесні повтори, антитези, інверсії, що виражають напруженість чуття. Для романтичного стилю також властиві казковість фантастика й жах, протиставлення гріха й спасіння, демонів і церкви, сомнамбулізм, месмеризм, сни і візії, явища подібні до сновидіння, гарячкове маячення. Великої сили набувають ліричні образи: в ліриці панує ліричний монолог, виливи почуття. Краєвид набирає самостійного значення, йому надається ліричного забарвлення (ліричний краєвид). Дію рухають пристрасті, романтичному стилеві властивий символізм, а його співучий первісток призводить до пісенних засобів: асонансу та алітерації, як музичних компонентів окремого слова і віршового рядка.
Світового значення набула творчість представників романтизму в Англії — Д. Байрона (1788-1824), П. Б. Шеллі (1792-1822), В. Скотта (1771-1832); в Німеччині — Г. Гайне (1797-1856), И. Шіллера (1759-1805); у Франції — В. Гюґо (1802 -1885), Ф. П. Шатобріяна (1768 - 1848); у Польщі — А. Міцкевіча (1798-1855), Ю. Словацького (1809 -1840); в Росії — раннього А. Пушкіна (1799-1837), В. Жуковського (1783-1852) та інших.
Український романтизм . Ідея національно- визвольної боротьби захоплює всі країни, що перебували в колоніяльній залежності від Росії та Австро-Угорщини, і висуває на перший плян патріотичну проблематику, а боротьба за розвиток національної мови й літератури стає естетичною програмою письменників-романтиків і в цих країнах. Ось на такому ідейно-творчому підкладі стояли й представники українського романтизму 20-40х років XIX ст.: П. Гулак-Артемовський (1790-1865), А. Метлинський (1814-1870), Л. Боровиковський (1806-1889), І. Срезневський (1812 -1880), М. Костомаров (1817 -1885), О. Корсун (1818-1891), О. Бодянський (1808-1877), О. Афанасьєв-Чужбинський (1817-1875), М. Шашкевич (1811-1843), Я. Головацький (1814-1888), І. Вагилевич (1811-1866) та інші.
Посилена увага до минулого й фолкльору властива всім романтикам: західноєвропейським, російським, польським, українським — особливо. Романтизм більше і краще виявився в поезії, менше в драматургії, а найменше в прозі, що її розвиток почався значно пізніше за розвиток поезії та драматургії.
В поезії з’являються спогади про дальню славу батьківщини, згадки про славні вчинки козацькі, снуються мрії над руїнами, січами, сумування над мовчазними могилами і под. Таємничі руїни, степ, могили, море з страшними бурями, смерть козака — це звичайні теми українських романтиків. Центральним образом для письменника-романтика був образ могили:
Колись, мій синочку, ми тії могили
Трупом та трупом начиняли;
Колись, мій синочку, ми в тії могили
Злих ворогів було спати клали.
(А. Могила, «Степ»)
Ось що пише Миронець: «Недаремно так багато у Шишацького образів могил. Могили, як символа давньої краси, похованої й до певної міри таємної, могили, як емблеми національної гідности, пам’ятки минулої слави — похоронний священний мотив для українських романтиків. Могили — образ чистий в українській ліриці першої половини XIX ст., він є аналогічний чистому образові могили — кургана в російській поезії тих часів. Амвросій Метлинський за псевдонім прибрав собі А. Могила. Образ могили часто зустрічається в поезіях О. Корсуна, А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка... Другий мотив романтиків — мотив сирітства. Третій мотив самотности та знедолености. З ним пов’язано мотив самотнього блукання вночі і споглядання місяця. Образ місяця перейшов до романтиків від сентименталістів...».
Т. Шевченко у своїй творчості досяг вершини романтизму. Він оновив баляду і надав їй романтичних рис; в його «Причинній», наприклад, є ліричний краєвид, є в нього і блідий місяць та сичі, і всі інші ознаки романтизму. Як лірик, Шевченко компонував навіть поеми способом суто романтичної композиції (вільна форма, ліричний краєвид, ліричний монолог, ліричні втручання автора тощо). Його поеми є, власне, ліроепічні. В балядах Шевченка («Причинна», «Тополя», «Утоплена», «Лілея») панує безоглядна фантастика. Є у нього й романтичний тип героїв, і типовий образ поета-пророка, і накопичення різного жаху, і гротеск (особливо в «Гайдамаках», де на тлі згарищ і різанини дається мотив веселої танцювальної пісні).
В українській літературі романтизм допоміг подолати бурлескну традицію, що вже віджила себе, поширити тематику, збагатити українську літературу новими Гатунками (такими, як баляда, романтична поема, думка, елегія, сонет, тріолет, романс) і поетичну мову, проникнути в духовний світ людини, а наслідком цього — поглибити народність і національну незалежність та самобутність.
Романтичні твори поряд з реалістичними писали ще: П. Куліш («Чорна рада»), М. Старицький («Кармелюк»), І. Франко («Захар Беркут»), М. Коцюбинський («Тіні забутих предків»), Леся Українка («Лісова пісня») та інші. В романтичному напрямі розвивалася також творчість М. Хвильового — найбільшого романтика 20-30х років XX ст., Ю. Яновського, Є. Маланюка та ін.
1 До цього часу поемою називали лише письмовий героїчний епос, епопею. Тепер поєднано в ній епічний і ліричний елемент і на відміну від епічної Ті стали називати романтичною ліроепічною поемою.
2 Таку назву можна приложити до Байронових поем, як: «Шільонський в’язень», «Мандрівка Чайльд Гарольда», «Ґявур», драм, поеми: «Каїн», «Манфред» та ін.
