Теорія літератури - Іван Безпечний 1984
Порядок слів, інтонація і фігури
Поетична синтакса
Поетична стилістика й її завдання
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Поетична синтакса вивчає способи сполучення слів у фрази й речення, що визначаються особливою виразністю й емоційністю.
Поетична синтакса в своїй основі — це синтакса літературної мови тої чи іншої доби. Тому, щоб зрозуміти природу поетичних синтаксичних способів, конче потрібно визначити норми мови. Під нормою мови слід розуміти ,й встановлені в певну добу її розвитку й літературній мові (фонетичні, морфологічні, синтаксичні й стилістичні) правила вживання, порушення яких відчувається не як помилка, а як свідоме індивідуальне відхилення. Так, наприклад, П. Тичина уживає слово «шов — новая»:
Великодній дощ
Тротуаром, шовковая зелена
Ярилась з-під землі.
(«Вулиця Кузнечна»)
Оце перенесення півслова в другий рядок руйнує граматично-синтаксичну й морфологічну форми, крім того, одно слово навантажене ніби двома (натяком) семантичними обов’язками. «Шовковая» несе в собі щось і від «ішов» тоді, коли перший склад «шов» композиційно об’єднується в одній ритмічній будові з «дощ». Як бачимо, поет свідомо порушує норму в українській мові.
Якщо подібні відхилення будуть часто використовуватися й іншими поетами, вони поступово можуть здобути право на існування в літературній мові.
Відомо, що українська мова має так звану вільну синтаксу. Порядок членів речення, тобто місце підмета, присудка, додатків іменникового, прикметникового й прислівникового невизначені. Дуже часто цей порядок залежить від волі автора.
Та дарма ще- лад слів вільніш, все ж існує якийсь узуальний (звичайний), нормативний, основний порядок слів, а всі інші синтаксичні побудови є лише менше-більше можливими відступами від нього. Узуальний порядок такий: підмет стоїть перед присудком; керовані члени речення стоять після керівних; прикметники кладуться перед іменниками, прислівник (прикметникового походження і якісного значення) перед дієсловом («Зорі тихо блимали»...) ; прислівник (іменникового походження) після дієслова («Він їде верхи»...); інфінітив стоїть після того слова, до якого прилягає. Отож, типове щодо ладу слів речення буде таке: «Ми сьогодні прочитали у торонтській газеті цікаву статтю».
Але практично в мові дуже часто зустрічаємо порушення цього, сказати б, нормального місця того чи іншого члена речення. І -тільки бажання автора сильніше підкреслити той чи Інший член речення, внести в мову певні відтінки змісту приводять до такого роду переміщення членів речення — слів. Наприклад, візьмімо першу строфу Шевченкового вірша «Садок вишневий коло хати»:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Таку чудову картину вечірньої години Шевченко намалював тільки переставлянням слів (інверсія). Як знаємо, значення прикметника у синтаксичній парі (вишневий садок) визначити ознаку іменника, отже, за прикметником у такій парі завжди буде другорядне значення супроти іменника, що на ньому й буває сильніший наголос. А коли поет на місці іменника поставив прикметник (садок вишневий), то цим самим надав прикметникові з наголосом іменника й більшого емоційного значення, обернув / його до читача поетичною стороною. Так само він обернув поетичною стороною до читача і дієслова парах (хрущі гудуть, плугатарі йдуть, дівчата співають, а матері ждуть) в той спосіб, що розірвав ці пари і переніс дієслова (гудуть, йдуть, ждуть) на закінчення рядків, а дієслово (співають) — на початок рядка, притому змінилося й інтонування всіх дієслів.
Синтаксичні побудови речень звичайно пов’язані з низкою змістових\відтінків, що їх вносить також інтонація. Інтонація — це певна система підвищення й пониження голосу в мові, що визначає її характер (питання, оклик, розповідь), поділ на закінчені відрізки тощо. Від- биткою її в писаному і друкованому тексті є розділові знаки (пунктуація). Будь-яке словосполучення набуває певного змісту тільки тоді, коли воно інтонується відповідно до думок І емоцій, висловлених І виражених у творі.
Наголос відіграє важливу роль у вислові різних відтінків змісту фрази. Та сама фраза може бути висловлена, як сповіщення фразу, або як питання: у першому випадку голос падає в кінці фрази, а в другому підвищується; порівняймо, наприклад, фрази:
«учора була пожежа» і
«учора була пожежа?»
Коли ж питання висловлене якимось питальним словом, то воно звичайно стоїть на початку фрази і вимовляється підвищеним голосом, що знижується під кінець. Ha-S голос є невід’ємною частиною кожного слова, бо неправильна інтонація робить враження помилки, а інколи змінює й значення слова.
Розмір фрази, якість її побудови, інтонування слів — все це становить засоби як характеристики мови персонажів, так і організації авторської мови. Завдяки інтонаційно-синтаксичній організації мова набуває особливої виразності, емоційності, дає нам уяву про характер і внутрішні складні почуття персонажа. Візьмімо приклад у Шевченка: прощання сестри Ярини з братом, козаком Степаном, від якого вона довідалась уперше, що він не рідний брат, а прибраний:
...Схаменися!
Їй богу, з пристріту!
Я не сестра? Хто ж оце я?
О Боже мій, світе!
Що тут діять ? Батька нема,
А він занедужав
Та ще й умре. О Боже мій!
А йому байдуже...
(Поема «Невольник»)
Це мова людини, враженої несподіваною вісткою, що питає сама себе: «Я не сестра? Хто ж оце я?»; вислови страждання і непокою: «О Боже мій, світе!». Фрази побудовані коротко, відрубно з різкими інтонаційними контрастами.
Інтонаційно-синтаксична своєрідність мови поетичних творів найкраще виявляється у так званих фігурах.
Фігури (від лат. figure — образ, вигляд) — це образні мовні звороти, що посилюють емоційне враження твору. Фігуральний зворот має стилістичне значення і надає висловленій думці більшої виразності. Цієї виразності письменник досягає через зміну узуальної форми побудови речення.
Фігури були вперше вивчені й опрацьовані ще за античних часів; нараховували їх щось біля півсотні. Ми ж зупинимося тільки на тих, що знайшли застосування в творчості наших кращих письменників.