Теорія літератури - Іван Безпечний 1984
Еліпса
Поетична синтакса
Поетична стилістика й її завдання
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Еліпса (від гр. ellepsis —пропускання, нестача) — фігура поетичної синтакси, яка ґрунтується на пропусканні одного з членів речення; загальним контекстом забезпечується зрозумілість речення. Еліптичні побудови надають мові руху, експресивної виразності. У художніх текстах (в діалогах і монологах) вони передають стан персонажа, а в авторських відступах — ставлення автора до зображуваного.
Неперевершені зразки еліпс дає Т. Шевченко в своїх творах. Змальовуючи образ кобзаря Перебенді, поет вживає еліптичну фігуру, яка створюється пропуском підмета:
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: «Чого ти німа?»
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на ній широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує.
(«Перебендя»)
Зустрічаються також поетичні твори з безприсудковими (переважно) конструкціями, тобто з використовуванням еліпси, наприклад, поема М. Старицького «Берестечко»:
І щось ворухнулось у дужих серцях:
Садочок вишневий... хатина...
На покуті матір... дівчина в квітках...
Мала в сповиточку дитина...
На призьбі старезний, сивесенький дід...
І жаль їм здійнявся...
Еліпса — це один із видів умовчання часто зустрічається у приказках і прислів’ях: «З дурної голови на здорову», «По ниточці до клубочка» і подібні.