Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Умовчання
Поетична синтакса
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Умовчання — це фігура, яка залишає відчуття незакінченості, обірваності вислову з навмисним натяком на замовчання якогось факту. Ця фігура зовні твориться своєрідною паузою, яка на письмі позначається трьома крапками.

Фігура умовчання частіше зустрічається в усній мові, ніж у художній літературі. Цією фігурою передають мовлення в моменти вираження тривоги мовця, подиву, роздумів, несподіваних вражень, перестороги, нерішучості тощо. Умовчання щодо кількості пропущених слів — більше еліпси.

Ось кілька зразків фігури умовчання в різних жанрах художнього мовлення:

1. «Михайло. Стривай!... Наташа!... Прости мені, що я тобі раніше не говорив... Все збирався, та й досі не зібрався... Нелегко, знаєш, випутатись, коли запутается, як муха в павутину!... Ах, якби ти знала, як мені і тепер не хочеться говорити, то ти б пожаліла мене...» (І. Карпенко-Карий, «Суєта»)

2. «Потім рвучко, сердито вщипнув струну, і... струна лопнула». (О. Гончар, «Таврія»)

3. А там... А там... сину, сину!

Та й не доказала.

(Т. Шевченко, «Катерина»)

4. Гуде!... В очах огонь... На мозок наче мур

Який наліг!... Нічого не вбачаю...

О! Це вже смерть!... За тебе помираю!

А? Чорт?.. По душу вже?... Тривай:

Неси мене... ти перше... в рай,

А там... уже... Ух!... Високо як!

(М. Старицький, «Різдвяна ніч»)