Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Антитеза
Поетична синтакса
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Антитеза (від гр. antithesis — протиставлення) — стилістична фігура, яка ґрунтується на протиставленні протилежних явищ, понять, почуттів, думок, характерів тощо. Якоїсь єдиної синтаксичної форми висловлення, в основі якої лежить протиставлення, не існує. Це може бути речення односкладне, і двоскладне, просте і складне. Сама синтаксична форма не збільшує контрасту, а лише підкреслює його. Та найчастіше антитеза будується на паралелізмі синтаксичних конструкцій, що особливо підкреслює контраст, протиставлення думок, явищ тощо. Наприклад:

Пан гуляв у себе в замку, —

У ярмі стогнали люди...

В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості...

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна...

(Л. Українка, «Давня казка»)

Як бачимо з наведених прикладів, антитезою поетеса увиразнює соціальні контрасти.

Звичайно в основу антитези поетичного тексту кладуться загальномовні антонімічні пари. Такого роду антитезу маємо в «Енеїді» Котляревського в цілій строфі, де поет зображає тих, хто «кипіли в пеклі всі в смолі»:

...Там всі невірні і христьяни,

Були пани і мужики,

Була тут шляхта і міщани,

І молоді, і старики;

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі,

Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряни і попи.

Коли антитезна структура (образ) утворюється цілим рядом односпрямованих антонімічних пар, то така антитеза зветься складна :

Ти тільки сув’язь цвіту, а не плід,

Ти ще, як тінь, а не важучий слід,

Маленька хмарка, не родюча туга,

Ти звук, та не симфонія кипуча.

(А. Малишко)