Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Риторичні фігури
Поетична синтакса
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Риторичні фігури (від гр. rhetor — оратор, промовець) — це особливі стилістичні звороти, що посилюють емоційність, виразність, впливовість художньої мови. Такими зворотами часто користувалися стародавні грецькі й римські «ритори» — оратори (красномовці) в своїх промовах, а звідси й пішла назва цих зворотів — риторичні. Тепер їх риторичність, звичайно, дуже умовна.

В старій поетиці до риторичних фігур відносили досить багато стилістичних форм, але в теперішній час ця назва схоронилася тільки за трьома найстійкішими формами, як от: риторичне питання, риторичний оклик і риторичне звертання.

Відмінною рисою цих зворотів є їх умовність, тобто вживання питальної, окличної і звертальної інтонації у випадках, що справді її не потребують, через що фраза, в якій вжито ці звороти, набуває особливо підкреслену відтінь, що посилює її виразність.

Так, риторичне питання — це справді ствердження, висловлене лише в піднесеній питальній формі. А що таке питання не потребує відповіді, то воно вдаване, хоч його експресивна сила базується саме на властивій питальним реченням інтонації очікування відповіді, що мусить привернути увагу слухача. Наприклад:

Чи я ж тобі не вродливий,

Чи не в тебе вдався,

Чи не люблю тебе щиро,

Чи з тебе сміявся ?

(Т. Шевченко, «Думка»)

Або:

І ворушиться в серці грижа:

Може я тому винен?

Може я заповіти Твої

Не справляв як повинен?

(І. Франко, «Мойсей»)

Риторичні питання найчастіше виражають почуття туги, подиву, болю, гніву, непевності, обурення, сумніву, ненависти, вагання тощо.

Крім риторичних питань, широко вживаються також синтаксичні конструкції, які складаються із запитання й відповіді. В цій конструкції вся вага переноситься на відповідь, що пояснює обставини, зв’язані з перебігом події; відповідь, звичайно, від імені самого автора:

Хто ж цей сивий,

Попрощався з світом?

Семен Палій, запорожець,

Лихом недобитий.

(Т. Шевченко, «Чернець»)

Або:

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збувавсь пророцтво?

Се Єгоуша, князь конюхів,

А за ним парубоцтво.

(І. Франко, «Мойсей»)

Риторичні оклики відіграють подібну роль посилення емоційного сприймання, що й риторичні питання. В цій формі стверджується те чи інше поняття. Риторичний оклик звучить емоційно, з поетичним захопленням і піднесенням:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні!...

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

(Л. Українка, «Contra spem spero»)

Риторичні звертання — найуживаніша стилістична фігура, яка полягає у підкресленому звертанні до когось (чи чогось), щоб підсилити виразність. Об’єктами звертання можуть бути мертві й відсутні особи, нереальні особи, персоніфіковані предмети й явища природи, абстрактні поняття тощо. Наприклад:

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

(О. Олесь, «О слово рідне»)

На цю стилістичну форму значною мірою спирається поетичне слово Т. Шевченка. Його звертання відносяться до широкого кола об’єктів: до Дніпра, до минулого України, до гетьманів, до Чигирина, до України й її люду, до дум, до музи, до долі, до друзів і ворогів України та багато інших.

Звертання до України виявляють велику любов до неї й її народу: ...»моя ненько, моя Україно...» («Думи мої, думи мої»); «О моя доле! Моя країно!» («А. О. Козачковському») та інші. Особливо емоційно звучить багаторазове звертання поета до дум, що в них він персоніфікує свою поетичну творчість:

Думи мої, думи мої,

Діти мої квіти!

Національно-патріотичні почуття поета неподільно пов’язані з ненавистю в його звертаннях до тих, хто поневолює його рідну Україну — до російського царя (Миколи І):

Безбожний царю! творче зла!

Правди гнобителю жестокий!

Чого накоїв на землі!

(«Юродивий»)

Так само глибокі патріотичні почуття до України й її народу виявив І. Франко у своїх звертаннях: «Україно, моя сердечна непе!», «Мамо», «Мій раю зелений», «Мир- зіллям масний» та інші. До народу свого поет звертається так:

Народе мій, замучений, розбитий

Мов паралітик той на роздоріжжу,

Людським презирством, ніби струпом вкритий!

(«Мойсей»)

В українській народній поезії дуже часто зустрічаються звертання до сил і явищ природи, до неживих предметів, як, наприклад: до вітру, до місяця, сонця, зірок, рослин, до моря, Дніпра тощо. Ліричний характер думи примушував Кобзаря звертатися до об’єкта свого оповідання безпосередньо або через свого героя. Так постали звертання:

«Ти земле турецькая, віро проклята бусурманська!

Ти розлука христіянська!»

Або:

«Брате рідненький, голубоньку сивенький»

Або:

«Ей, ви козаки, діти-друзі!», тощо.