Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Поетична фоніка
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Поетична фоніка вивчає звукову організацію мови. У поетичній творчості виразність мови є головна, істотна і обов’язкова її властивість. Тому на доброзвучність мови тут звертають багато уваги. Письменник, дбайливо добираючи слова, відчуваючи їх образні значення, сполучаючи у фрази, не залишається байдужим і до їх звучання. Слова добираються з такою звуковою тканиною, щоб вона підкреслювала і доповнювала зміст вислову. Він старається, щоб його поетична мова звучала приємно, красиво, щоб слова вимовлялися легко, коли читають і декламують. Особливо це стосується до віршованої мови, в якій звукова сторона відчувається сильніше й глибше. Поет завжди більше дбає про звучність і звукову завершеність свого твору, ніж прозаїк. Саме поняття про звучність і доброзвучність мови змінюється в залежності від художніх смаків поета і його середовища, від змісту його творів, від стану і розвитку літературної мови його доби.

Доброзвучність поетичної мови полягає передусім у більше-менше рівномірному поєднанні голосних і приголосних звуків. Поєднання двох-трьох приголосних звуків між голосними не становить труднощів їх вимовляти і часто посилює звучність мови. Але поєднання більшого числа приголосних значно трудніше, особливо, коли це поєднання незвичне за підбором звуків. І поети звичайно уникають накопичення приголосних у словах (сміття, листя) і на міжсловесних межах («убгав весь оселедець в жменю», Котляревський), бо це утруднює вимову. Поет прагне також не допустити збігу голосних звуків, бо злиті голосні не сприяють милозвучності віршу. (Збіг голосних має назву — зяяння або гіятус, наприклад: «Ну, а у Англії...»).

Прагнучи зробити свою мову доброзвучнішою, поет старається уникнути і «зяяння» і накопичення приголосних звуків. Одначе можна помітити, що звучання поетичної мови в того самого письменника змінюється в залежності від теми його твору, від того, про що в ній говориться. Так, складний і абстрактний зміст звичайно вимагає і

складнішого добору слів, і тоді більше в них різних накопичень приголосних звуків. Конкретніший і емоційніший зміст часто буває простіший і до звуків.

Сам розмір речення, його будова мусять також у певній мірі керуватися законами доброзвучності. Дуже влучне зауваження зробив Флобер: «Фраза буде жити лише в тому випадку, коли вона відповідає всім вимогам дихання. Я знаю, що вона добра, коли її можна прочитати вголос». «Погано написані фрази не витримують цього іспиту... вони тиснуть груди, стискують биття серця і, отже, не пристосовані до умов життя».

Звукова організація мови краще опрацьована у вірші, а в прозі вона ще мало піддавалася дослідженню. Особливу доброзвучність віршеві надають алітерації, асонанси, рими, звукопис (звуконаслідування, звуковідтворення) тощо.

Алітерацією зветься повтор одного або кількох приголосних звуків у суміжних або близько розташованих одно від одного словах. Наприклад:

За кражу, за війну, за кров,

Щоб братню кров пролити просять,

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров.

(Т. Шевченко, «Кавказ»)

У цій частині віршу ми відчуваємо явно підкреслені звуки: кр, бр, пр, р.

Алітерація є додатковий засіб емоційного впливу, свого роду музичний супровід до головної думки висловлювання, що опосередковано виявляє настрій автора. І хоч алітерація відчутна на будь-якому місці, особливої яскравості набуває тоді, коли вона стоїть перед наголошеними складами.

У чистому вигляді алітерація виступає порівняно рідко. Частіше вона ускладнюється іншими фонетичними фігурами. Так, у вірші П. Тичини «Хтось гладив ниви» натрапляємо на багаторазову алітерацію н:

Плили хмарини, немов перлини...

Їх вид рожевий — уста дитини!

Забігли тіні — і... ждуть долини.

Пробігли тіні — сумні хвилини.

Алітерація н, підтримана звучанням спорідненого з ним носового м (немов, сумні), створює свого роду музичний супровід образові, що його малює поет, Повтори приголосних н та м передають затишшя перед грозою. А далі цей образ змінюється картиною грози: в нових алітераціях (повтори с, з, р) ніби створюється гомін дощу:

Сліпучі тони — і дика воля!

Ой, хтось заплакав посеред поля.

Зловісна доля, жорстока доля.

Здаля сміялась струнка тополя.

Дуже влучно застосовує алітерацію також поет модерністичного напряму, Д. Загул, у переспіві з Бальмонта: «Човен утоми»:

Вечір. Море. Подих вітру

І великий виклик хвиль.

Близько буря. В берег б’ється

Чорний човен без вітрил.

Найчастіше алітерація виступає у поєднанні з асонансом.

Асонансом зветься повторення однієї або кількох голосних у суміжних або розташованих недалеко одне від одного словах і то в наголошених складах. Наприклад:

1. Та забіліли сніги, забіліли білі...

Сиві орла, орли — чорнокрильці...

По діброві і по полю...

(З нар. пісень)

2. Сонце гріє, вітер віє...

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої...

(Т. Шевченко)

А що система голосних у нашій мові значно бідніша від системи приголосних, то й різноманітність фонетичних фігур з асонансами порівняно невелика. Через це асонанси, як правило, простежуються не в двох-трьох словах (збіг голосних у них може бути випадковим явищем), а на протязі більшого уривка тексту. Слід також усвідомити, що асонанси не так увиразнюють окремі слова, — це характеристично для алітерації, як творять звукове тло, що на ньому розгортається кілька рядків чи речень. Ці рядки контрастують з іншою групою рядків, яка виражає інший зміст і оформлюється іншим асонансом. Ось так твориться часом досить чітке членування тексту. Наприклад:

Нічого, нічого... Ні цвіту буйного,

Ні променя сонця, ні усміху з неба,

Ні сна чарівного, нічого, нічого

Не треба!

Не сила, не сила... Бо рученька мила

Влила в моє серце отрути,

Мій рай оганьбила... Не сила, не сила

Забути!...

(М. Вороний, «Нічого»)

Виділивши всі наголошені голосні в цих двох строфах, ми побачимо виразний контраст. У перших чотирьох рядках маємо: О-О-І-О; О-О-У-Е; А-О-О-О; Е. Тут переважають голосні: О, Е, що становлять майже 80% від загальної кількості наголошених звуків. У других чотирьох рядках схема розміщення голосних: И-И-У-И; А-Є-Е-У; А-И-И-И; У. А в другій строфі переважають голосні: И, У, А; зокрема у першому і третьому рядку повтор звука И, що зумовлює композиційне звукове протиставлення наведених строф, яке, взаємодіючи з іншими мовними засобами, увиразнює зміст поетичного твору.

У деяких поетичних творах звукові повтори мають значно важливіше і глибше значення. Тому поет добирає слова не лише з точки зору їх значення, яке вони мають, а й з точки зору їх придатності творити потрібний звуковий ефект. Він ніби малює звуками, викликаючи їх поєднанням певні зорові та слухові уявлення в читача. Таке утворення поетичного образу звуками зветься звукописом.

У мові багато так званих ономатопоетичних слів, тобто слів, що самими своїми звуками нагадують і наслідують крики тварин та птахів, звуки машин і механізмів («трах», «бах», «ку-ку», «нум-нум», «му-му»), а також звуконаслідувального характеру слова, як ось: гриміти, дудніти, гудіти, ляскотіти, стукотіти, гуркотіти, ревіти, стогнати, свистіти, гаморити, галасати, муркотіти, шелестіти, шипіти, шуміти, рипіти, брязкати, тріщати і багато інших. Найпростіший спосіб звукопису це користування словами мови як онопатіями. Так у словосполученнях: завірюха виє, звір реве є елемент звуконаслідування,

тобто відповідність між фонетичною формою вислову і звуковою природою явища, що зображується.

Ось ціла картина зображення навальної бурі, де використовуються звуконаслідувальні можливості мови:

Буря виє, завиває

І сосновий бір тріщить

В хмарах блискавка палає,

Грім за громом грюкотить

Грім ще гримне, в берег гряне

В пущі полум’я прогляне

(Метлинський, «Буря»)

Через усе зображення проведена алітерація переважно твердих приголосних: р, в, гр, л, п (р та гр особливо гучні і гримні), що нагадують своїм характером грім, завивання вітру, гармонізують із суворим змістом віршу і посилюють його художнє враження.

Повторення звука л створює враження ніжності, лагідності і теплого почуття. Це відчувається хоч би ось у таких словах Т. Шевченка:

Неначе ляля в льолі білій.

Інколи звуковими повторами поет передає не загальний характер змісту свого твору і не зорові уяви, а слухові. Звуками своєї поетичної мови він малює звуки природи, звуки життя, наслідує їх. Це окрема форма алітерації та асонанції. Звуки, що повторюються в різних словах, створюють звук, який об’єктивно існує, викликаючи асоціацію з джерелом даного звука. Так, наприклад, Шевченко наслідує самим сполученням звуків ледве чутний шелест осики над ставом:

Вітер в гаї не гуляє,

Вночі спочиває;

Прокинеться, — тихесенько

В осоки спитає:

Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? Хто се?...

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?...

Хто се? Хто се? — тихесенько

Спитає — повіє...

(«Утоплена»)

Звуковідтворення виявляється, як правило, не в повнозначних словах, а в звукових комплексах, які творяться письменниками. Наприклад:

«А дощ не переставав. Рівненько, все однаково: цяп- цяп, цяп-цяп! Не спішиться, має час: цяп-цяп! Не змучиться, не спочине й на хвилину: цяп, цяп-цяп! Не слухає ні просьби, ні прокльонів: цяп-цяп, цяп-цяп! Куди рушитися, де поступити: цяп-цяп, цяп-цяп! Чи їси, чи спиш: цяп-цяп, цяп-цяп! Старі люди ані тни не могли собі нагадати такої довгої сльоти, а то таки: цяп-цяп, цяп-цяп!»

(Л. Мартович, «Забобон»).