Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Основи віршування. Проза і вірш
Поетична фоніка
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Твори художньої літератури за особливостями організації поетичної мови поділяються на прозові і віршові.

Проза (від лат. прикметника prosus — вільний) — літературно-художні твори, вільної оповідної форми (оповідання, нарис, повість, роман), не зв’язані ритмічними повторами. За своєю організацією проза не має принципових відмін від звичайної говірної і писемної мови. Хоч рівночасно деякі дослідники літератури твердять, що в прозаїчних творах є своя складна і внутрішньо закономірна ритмічна структура, що засадничо відрізняється від віршового ритму і звичайної мови. Одначе не слід змішувати поняття про ритм прози з поняттям ритмічної прози, коли письменник виходить за межі прози, не пишучи віршами, створює те, що зветься «поезією у прозі»; тобто письменник пише прозу за віршовими правилами.

Художньою особливістю прози є те, що вона має інші способи і форми словесної образности, ніж твори у віршах. Так, різні види тропів, що відіграють велику роль у віршовій мові, займають у прозі значно менше місця. Натомість прозі притаманна передусім взаємодія мовних різновидів: мова автора, оповідача, персонажів. У взаємодії цих мовних різновидів відбувається художнє усвідомлення і оцінка зображуваного.

А сама художньо-словесна тканина в прозі, порівняно з поезією, прозоріша, ніби безпосередньо зображує певну дійсність. З цієї мовної тканини ми безпосередньо сприймаємо вчинки, образи, переживання героїв; захоплюємося точністю і красою слова. Відповідно до цього в прозі більше значення має сюжет, послідовний розвиток дії; яскравіше виступають характери і обставини. Проза має тяжіння до епосу, а вірші до лірики.

У протилежність прозі римляни називали віршами — versus — мову, яка розпадалась на сумірні ряди, яка інтонаційно ніби поверталась до вихідного моменту (versus — первісно оборот, повертання, потім рядок, вірш), від дієслова vertere — вертіти, повертати; звідси і наше слово вірш. Сьогодні слово «вірш» має подвійне значення: як рядок, так і поезія; правда, тепер літературознавці віршовані твори все частіше називають не віршами, а поезіями. Ще в ширшому розумінні слово «поезія» вживається на означення взагалі художньої літератури на відміну від наукової. Первісно слово «поезія» (гр. poiesis від роіео —творити, будувати) означало творіння, переважно віршові твори; тому греки називали людину, що творить, вірші, — поетом-творцем.

Проте творчість віршами відрізняється від прози не тільки зовнішньо, вузько-формально, вносячи разом з особливостями форми — поетичної чи прозаїчної — певну своєрідність і в вислів ідейного змісту. Романтична піднесеність, ліричне зворушення почувань, моралістичний патос, одно слово — емоційна насиченість змісту, становлять істотну властивість поезії, що відрізняє її від прози. З емоційним забарвленням змісту в поезії пов’язані й засоби вимовності. А одним із найсильніших, істотних засобів вимовності, активно діяльних на свідомість слухача, є ритм. Звідси виходить, що ритмічна організованість є істотною і постійною властивістю поезії.

Одначе вимовність поетичного твору досягається не тільки засобами ритму, але й іншими інтонаційно синтаксичними засобами. Емоційно насичена, дуже виразиста мова поезії багата також на фігури, тропи й такі словосполучення, які порівняно зрідка зустрічаються в мові прози.

Взаємодія, взаємовідбивання змісту слів, що здійснюється в різних формах порівняння, зіставлення слів (порівняння, метафора, метонімія, синекдоха і т. д.), є головним джерелом художності мови в поезії. Через таку своєрідну організацію мови, виміряній передусім на вислів, поет дає стислий і умовний зображальний малюнок, у якому накреслюються тільки окремі найяскравіші й істотні для нього риси, що ніби заступають собою всю повноту зображуваного, яку читач відтворює й доповнює в своїй художній уяві.