Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Системи віршування. Тонічна система віршування
Поетична фоніка
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Характеристичною особливістю тонічної системи віршування є те, що в ній сумірність рядків (ритмічних одиниць) заснована на більш або менш постійному збереженні в кожному рядку певної кількості наголошених складів; притому кількість ненаголошених складів і в рядку, і між рядками — змінна. Хоч практично може й не зберігатися рівна кількість наголосів у кожному рядку, але це не змінює основного характеру ритму. Загальна схема тонічного віршу така: X’—X’—X’—X’..., де « ’» знак наголосу, а «X» — змінна кількість ненаголошених складів: 0, 1, 2, 3, 4... В залежності від кількості наголосів у рядку ми визначаємо його ритм: двонаголосний, тринаголосний, чотиринаголосний і т. д. Композиційне упорядкування такого віршу обмежується вживанням сильного складу після групи слабих; ритмічна увага скеровується на схоплення сильних складів з-поміж непевної групи слабих.

Та дарма що кількість ненаголошених складів між наголошеними є величина змінна, проте й вона має певні межі. Ці межі природно намічаються з оглядом на можливість сприймання ритмічних частин, об’єднуваних наголо-

сом, як рівнозначних одні одним. Що більша кількість не- наголошених складів між наголошеними, то тяжче об’єднується ненаголошена група головним наголосом, наслідком чого вірш виявляється ніби менше упорядкованим ритмічно, і наближається до літературної прози та говірної мови. Між іншим, сильний наголос (як показують спостереження) може об’єднувати навколо себе досить велику групу ненаголошених складів, але в більшості творів звичайно X = 1, 2. Наприклад, у М. Рильського:

ПОле чорніє. ПрохОдять хмАри

ГаптУють нЕбо химЕрною грОю.

ПрОлісків пЕрших блакИтні отАри...

ЗЕмле! Як тЕпло нАм із тобОю.

ГлИбшає дАлеч. Річка синіє,

Річка синіє, зідхАє, сміЄться...

ДЕ вас подіти зелЕні надії?

ВАс так багАто — сЕрце порвЕться!

Поява трискладових і чотирискладових проміжків створює враження послабленої ритмічності, наближає до прозаїчних, розмовних ритмів.

Хоч тонічний вірш побудований у принципі на рахунку наголосів, але він часто допускає фактично, як і силабічно-тонічні розміри, такі ритмічні видозміни, які будуються на пропусканні метричного наголосу або на додатковому обтяженні метрично-ненаголошених складів.

Українські підсовєтські поети почали запроваджувати тонічну систему у віршуванні ще з 20-х років, проте тонічних віршів небагато зустрічається й досі; притому, як правило, написані вірші і підходом до тем, і їх змістом та ритмічним ладом наслідують вірші Маяковського¹ аж до його «драбинок і східців». Наприклад:

Гіп-гіп! — всі кричать солдати

на палубі корабля,

Узрівши зубчастий Тауер,

узрівши місця питомі Бачиш?

Весь Лондон, Томмі

Вийшов назустріч Томмі

Славного рядового армії короля.

З війни молодцем вертався —

похвальний він мав наказ.

І вписано дві відзнаки

в солдатськім його дипломі.

Лондон вітає Томмі

Чуєш ? На шану Томмі

Стяги і квіти мають, грають оркестри враз.

(М. Бажан, «Солдатська балада»)

Ось зразок віршу Маяковського:

Але цього...

Я

гордовито

з кишені дістану дублікатом

коштовного грузу.

Читайте

і заздріть, я — громадянин

Радянського Союзу.

(«Вірш про радянський пашпорт»)

¹ Заведено в совєтській поезії вважати В. Маяковського початківцем і творцем тонічної системи віршування і в Україні. Справді ознаки тонічного віршу маємо вже в творчості Т. Шевченка й І. Франка; вони перші вводять нерівноскладовий вільний вірш від столової будови, але римований із рівною кількістю наголосів у римованих рядках. Отож, не становить нічого засадничо нового Маяковського тонічний вірш три або чотиринаголосний з перехресною римою. Як негативна особливість ритміки його віршу то це те, що головним наголосам підпорядковуються дуже розмаїті складові групи, його вірш перенасичений внутрішніми паузами, що січуть, рвуть фразу, перетворюють у якесь галасування; він агітує, пропагує, протестує, закликає до дії ритмом і змістом. Літературні критики 20-х років (Воронський і Полонський) слушно звинувачували Маяковського в тому, що він викладав у віршових розмірах політграмоту.