Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Системи віршування. Шевченкове віршування
Поетична фоніка
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Майже всі українські поети зверталися до народної творчості, де води черпали не тільки мотиви й засоби образної мови, але переймали з народних пісень та дум також зразки віршової форми. Вже твори романтиків перед Шевченком показують, що вони добре знали народнопісенні розміри та пристосовували їх до різних жанрів романтичної поезії. Але помічається, що українські романтики, переймаючи народнопісенні віршові форми і ні в чому не змінюючи їх, уживали в своїх творах. Та зовсім інше застосування народні розміри знайшли в творчості Шевченка, а зокрема — коломийковий. Він не спиняється на талановитому передаванні своїх поезій цим віршем¹, а значно «обробляє» його і пристосовує до найвищих літературно- мистецьких вимог. Він свідомо намагається різними засобами розбити замкнуту пісенним ладом коломийкову строфу, поділяє навіть восьмискладовий рядок на два самостійних, виходячи з потреб самостійної паузи:

а) «Добре, батьку-отамане!»

Кругом заревіло.

«Спасибі вам!»

— Надів шапку

Знову закипіло...

(«Іван Підкова»)

б) Пекло йому на сім світі,

А на тім...

Журбою

Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

(«Думи мої, думи мої»)

Шевченко вживає в коломийковому вірші невластиві народній пісні переноси — enjambemen’u, які надають віршам говірної інтонації, усуваючи ритмічну монотонність та є одним із засобів олітературення пісенної ритмічної традиції:

Отож, було, мов генерал,

Максим сановито

Прибереться у неділю

Та й пошкандибає

У храм Божий. На криласі

Стане, та й співає

За дяком таки, та візьме

Та ще й прочитає

Апостола серед церкви.

(«Москалева криниця»)

Шевченко розгортає величезне багатство і своєрідність ритмів, поєднуючи часом народній розмір із силаботоніч ними елементами. Так, наприклад, у баладі «Причинна» початок написаний ямбом («Реве та стогне Дніпр широкий»), потім він урізноманітнює коломийковий 14-складовий (8+6) вірш, надаючи йому хореїчного забарвлення («В таку добу під горою, Біля того гаю»), за цим ідуть 12-11-складові рядки з тенденцією до амфібрахія («Така її доля... О, Боже мій милий!»); далі розміри повторюються. Часті переходи Шевченка від одного розміру до другого в цьому самому творі зумовлені певними композиційними й тематичними поворотами твору. Він досягає гнучкості чотирнадцятискладового віршу в пристосуванні його традиційного розспіву до широкого розповідного стилю, дає чудові зразки силабічного віршу, а ямбічний вірш доводить до найбільшого мистецтва. Справедливо оцінює Б. Якубський: «Ні в кого з наших поетів після Шевченка нема такого високогарного ямбу, ніхто в нас не володів так майстерне всім ритмічним багатством ямбічного диметра, як автор «Кобзаря».

Шевченко, як геніальний поет, створив свій власний письменницький стиль, у якому подув народної поезії та її мистецькі засоби помітні лише, як одна складова частина вельми оригінальної літературно-поетичної цілості.

Після Шевченка майже всі українські поети зверталися до народнопісенної ритміки з перевагою коломийкового розміру. Та ніхто з наслідувачів Шевченка, навіть такі талановиті поети, як Куліш, Руданський, не могли дорівняти йому. «Шевченко — мистець слова і поетичної форми, був неперевершений; після нього — за висловом Костомарова — «даремне хто-небудь намагався б дзвонити в його струни». Такими словами Ф. Колесса закінчує свою студію про Шевченка.