У глибинах людського буття - Літературознавчі студії - Василь Фащенко 2005

«Чия правда, чия кривда?» Тарас Шевченко і Микола Хвильовий
ІІІ. Зображально-виражальна стихія слова

Всі публікації щодо:
Хвильовий Микола
Шевченко Тарас

І.

Обох лиха доля передчасно загнала в могилу. Ге, що Шевченко сказав у казематі про себе: «...за Вкраїну його замучили колись», міг перед загибеллю повторити і Микола Хвильовий. Обидва думали про щастя свого народу і ставили на його сторожі Слово. Слово істини.

Як громадяни і митці вони були спільниками.

То як же пояснити той факт, що герой роману М. Хвильового «Вальдшнепи» (1927) Дмитро Карамазов, освідчуючись у своїй відвертій ненависті до Кобзаря, в структурі твору (мова про першу частину, бо друга знищена владою разом із усіма примірниками «ВАПЛІТЕ») не знаходить ні відсічі, ні критики, ні протиставлення? «Закобзарену» психіку українців Дмитро Карамазов пропонує лікувати «Піснею про Гайавату» американського поета Лонгфелло укупі з «Капіталом» К. Маркса, тобто епосом про сильних людей, мир і дружбу між ними, а також новітньою економічною теорією. «За що я його ненавиджу?» - питає Карамазов і відповідає: «А за те я його ненавиджу, що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» — безглуздо та безцільно — й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: «А ти, Матюша, все-таки талант». Саме цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі... бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує тільки роль тормоза»¹.

Розуміючи, що ці несправедливі, образливі слова на адресу Шевченка виголошує не Хвильовий, а його герой, усе одно не можеш притлумити в собі почуття гіркоти й болю за автора «Вальдшнепів». Що спонукало його на цей крок? Чому герой твору Карамазов таке говорить про великого поета? Повної відповіді поки що дати не можна. У нас немає другої частини роману. Немає бібліотеки письменника (що він читав, які помітки залишав на берегах книжок?). Мало спогадів. Відсутній архів (ентузіасти нині збирають його по крихті). Після страшної репресивно-казарменої орди, що накотилася на українську культуру в часи тоталітарного режиму, залишилися руїни. Ми не маємо змоги заглянути у первісне, рукописне слово багатьох митців і судимо про них лише з книжок та журналів, на щастя, не спалених дощенту запопадливими борцями проти націоналізму.

Тож і про значення Шевченка у культурному світі Хвильового вичитуємо з його художніх творів, не ототожнюючи автора з героями, бо вони неоднакові й про «Кобзар» мовлять по-різному: то захоплено, як Нюся з оповідання «Редактор Карк», то поблажливо, як героїня «Сентиментальної історії» [«Я зупинялась на якомусь кургані й згадувала «Пісню Нібелунгів» і юнака Зігфріда й думала, що для нашої країни примітивний «Кобзар», як нібелунги» — т. І. с. 492]. Помічати одне і не зважати на інше було б гріхом проти істини.

Своєрідна «Шевченкіана Хвильового» складається з півсотні, а то й більше цитат, ремінісценцій, алюзій, згадок імені Кобзаря і назв його творів як знаків універсальних художніх явищ. Народжувалася вона - робимо таке припущення — не тільки з першоджерел, а й під впливом П. Куліша, М. Драгоманова, українського літературного авангарду, зокрема футуриста М. Семенка, а також була своєрідною реакцією на «партійне» шевченкознавство 20-х років. Не випадково ж В. Коряк згадував, що його етюд «Шевченко і Куліш» (1926) був «...зустрінутий в багнети ваплітовцями на чолі з Хвильовим, які в епоху «вальдшнепізму» піднесли Куліша на недосяжний рівень попередника пролетарської літератури й паплюжили Шевченка»².

Роман «Вальдшнепи» писався влітку 1926-го під час розпалу дискусії про шляхи розвитку української літератури, а ширше — культури і нації. «Захворівши» ідеєю відродження молодої української державності, Дмитро Карамазов у своїх міркуваннях про Шевченка немов іде від уявлень попередників. Тут можна згадати П. Куліша, який спочатку створив культ Кобзаря — національного пророка, а потім сам і нищив його, заодно ображаючи й самого Шевченка, як нібито співця темної гайдамаччини, дикунства в історії українського народу («Крашанка русинам і полякам на Великдень 1832 року»). Є щось у позиції Карамазова і від думок М. Драгоманова, який теж розвінчував культ апостола й пророка, створений із Шевченка українофілами. Звинувачуючи передусім обставини, що перетворили Україну на московську колонію, а також середовище, котре не дало поетові європейської освіти, автор неординарної наукової студії 1882 року «Шевченко, українофіли й соціалізм» у полеміці з тими, хто оголошував Кобзаря соціалістом, прагнув довести, ніби в українського митця не було ні знань, ні революційної практики, ні чіткої програми дій. У справі державній він, мовляв, дивився не вперед, а назад — на козацьку республіку, в національному питанні був безпорадний, не показавши, як упорядкувати спільноту народів. На думку М. Драгоманова, Шевченко виріс на «Історії Русів», звідки брав сюжети для історичних поем, на Біблії, де шукав духу народолюбного пророкування, а також дідових споминах про криваву Уманську різню 1768 року. Все це він переносив у свої твори, «...покладаючи надію, що нові Ґонти піднімуть знову «правду й волю» на Україні. До такого-то темного й хисткого грунту прийдеться спуститись українським соціалістам, коли вони, признавши Шевченка соціалістом, захотять «одягти європейський соціалізм» в одежу думок і мрій українського селянства»³.

Чи не з цих та подібних джерел виходив Дмитро Карамазов, вважаючи Шевченка лихим пережитком у розвої нації? Якщо це так, то чому український поет Карамазов, який претендує на широке осмислення культури нації, не помітив того, що у П. Куліша і М. Драгоманова були й інші думки про Шевченка? Чому обійшов мовчанням І. Франка, який критично ставився до праць названих дослідників і вважав, що Кобзар осягнув вселюдську гуманну істину: «Свобідне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, — се ідеал Шевченка... Індивідуальність людська без огляду на стан, народність і віру — є для нього свята»⁴. То хіба могла така творчість виховувати легіони рабів-просвітян?

Анафемізм героя «Вальдшнепів», можливо, був викликаний зневагою до тлумачів поезії Шевченка, котрі на новому етапі суспільної свідомості культ «національного пророка» намагалися замінити культом «пророка червоного» (це відчутно у словах: «іконописний «батько Тарас»). І справді, скільки запалу було покладено критиками «марксистської платформи», щоб довести мужицьку революційність поета, який до загину ненавидів «панську кров», був, на погляд А. Річицького («Тарас Шевченко в світлі епохи», 1925 р.), виразником інтересів наймитства, ідеології перед- пролетаріату. Цю думку шалено розвивав і В.Коряк у збірці «Боротьб? за Шевченка» (1925), складеній зі статей автора, що були написані у 1919 - 1924 роках. Виступаючи проти праць Б. Грінченка, С. Єфремова, А. Ніковського, які, мовляв, зробили національного божка з імені великого революціонера, В. Коряк вигукував: «Нам дорогий живий Шевченко, батрацький поет», «перейнятий пошаною до ідеї комунізму»⁵ цей вульгарно-соціологічний хід В. Сосюра наївно опоетизував у поемі «Відповідь»: «І жив якби Тарас тепер, він був би членом ВКП». Хіба це не «червоний» культ у авторів, котрі виступали начебто проти будь-яких культів Шевченка?

І А. Річицький, і В. Коряк відкидали національне на користь соціального. Перший твердив, що мужицький націоналізм Шевченка, незважаючи на його класовість, «не зменшує його вузькості, обмеженості й тупої замкнутості»⁶. А другий у полеміці з Хвильовим проголошував, що з української нації, державності та культури не треба робити фетишів. Це лише термінологія і форма. «Коли йдемо до комуни, то що проти неї наша українська державність?» Обидва критики підносили у Шевченка пафос класової боротьби і в «Гайдамаках» бачили «симфонію помсти» (В. Коряк), «поетизацію романтики стихійного терору» (А. Річицький), тобто те, що герой роману Хвильового відкидав як безцільне й безглузде.

Отже, антишевченківська фраза в романі «Вальдшнепи», можливо, має своє коріння в концепціях П. Куліша та М. Драгоманова, а також у літературно-політичній боротьбі 20-х років.

Дмитру Карамазову чужі й «національні», й «червоні» пророки. В умовах власної душевної кризи він шукає інший шлях відродження нації — через «гайаватизовану» психіку сильних людей. Тут не можна не помітити перегуку з ідеями автора роману про «Психологічну Європу», висловленими в його памфлетах та листах до М. Зерова. Виступаючи проти вульгарного марксизму, примітивного народництва, Хвильовий вважав взірцем для своєї нації Фауста, тобто «європейський інтелект», «допитливий людський дух», «сильну здорову людину», соціальний сенс якої полягає в громадській активності⁷. Однак Карамазов, персонаж Хвильового, припускається тієї ж помилки, що й колись М. Драгоманов: до поезії Шевченка він підходить з міркою політичної доктрини. «Поезія, — як слушно зауважив Л. Новиченко в статті «Т. Шевченко в соціально-культурній концепції М. Драгоманова», — ясна річ, таких вимог здебільшого не витримувала, чинячи їм своєрідний «німий опір», і тоді критик змушений був говорити про її ідейну недостатність і несучасність...»⁸.

Дмитро Карамазов — не «дитя російської класики з її «пасивним песимізмом», як то видається Д. Затонському, авторові статті «Україна: Захід чи Росія»?⁹ Він швидше той психологічний тип, що його відтворив у романі «Брати Карамазови» Ф. Достоєвський: запальний, збурений, відчайдушний... Сум’яття його душі, викликані розчаруванням у розумному втіленні ідеалів революції, його заперечення «ідіотських українізацій», які лише прикривають псевдоінтернаціоналізм компартії, «собірателя землі руської» (згадаймо В. Коряка: нація — тільки форма, українська держава — ніщо перед комуною), — сум’яття і відчай його душі, душі українського поета, знаходять вихід у стихійному національному нігілізмі.

Негативізм щодо національних святинь може критися і в творчій позиції митця, як то було, скажімо, з не вигаданим Карамазовим, а реальним поетом — авангардистом М. Семенком. Хвильовий знав його естетичну програму і відносив до трагічних постатей нашої літератури («Думки проти течії»). У передмові «Сам» до збірки «Дерзання» (1914) перший український футурист у полеміці з примітивним читачем виклично кидав собі під ноги культівський «Кобзар». Аналізуючи кожне положення цієї невеличкої передмови (оминаючи, щоправда, різкі слова про дьоготь та сало), професор Альбертського університету О. Ільницький у праці «Шевченко і футуристи» (1990) вважає, що Семенко заперечує не «Кобзар», а те, що з ним зроблено. «Відповідальність сучасного поета, — зауважує він, — йти на герць з титаном, а не його наслідувати. У таких двобоях гартується мистецтво. Ритуал пошани, навпаки, його вбиває»¹⁰. Очевидно, це так. Тільки думаєш, чому в даному разі критика обожнювачів супроводжується приниженням обожнюваного? Чи, можливо, нігілізм цей, зокрема карамазовський, особливого гатунку? Чи не його мав на увазі І. Франко, кажучи про своє ставлення до сонної України в поезії «Сідоглавому»: «Я ж не люблю її з надмірної любови»? Такі парадокси зраненої свідомості, яка не змирялася ні з соціальною несправедливістю, ні з національним рабством.

II

Як романтик, який належав до літературного авангарду, Микола Хвильовий не любив академічно виважених суджень. Він кричав до всіх зболілим серцем, не схилявся перед авторитетами, вступав з ними в полеміку, саме цим, коли мати на увазі художній темперамент, нагадував Тараса Шевченка. 1921 року він називає Кобзаря своїм попередником і пророком, пише на мотив «Катерини» оповідання «Життя» та етюд «Легенда», який перегукується з «Гайдамаками», і тоді ж друкує поему «В електричний вік», де з позицій пролетарського поета критикує героїв Шевченка і тих, хто ними захоплюється:

І читали:

Степи Залізняка і Ґонти,

а на зорі - гайдамацький рев.

То ведмідь блакитноокий

біля твоїх дверей.

Ліричний герой Хвильового, «нащадок прадідів великих», протиставляє селянській темній, звірячій стихії у тирсах і клунях — заводи, залізо, новий вік електричних систем і авіачасів. Гайдамацтво ще погрожує місту, однак йому надходить кінець — робітник поведе «мамулуватий кіш» новим історичним шляхом, залишивши позаду «крок кривавий тисячоліття»:

І всюди бачу я

електрики блискучі очі,

і всюди чую я

прелюдію машин

до людського життя.

А Україна, всесвіт —

в купелі боротьби,

і біля них — матуся

неминучість.

Через два роки у «Санаторійній зоні» герої Хвильового лякатимуться «машинізації людини», можливих антилюдяних наслідків технічного прогресу, а в першій поемі ще йде полеміка з образами месників у «Гайдамаках». Чи не так починав і Шевченко у поезіях «На вічну пам’ять Котляревському» та «До Основ’яненка»? Аналізуючи ці твори разом з прологом і післямовою до «Гайдамаків», їх словниковий склад і стиль, одмінний від попередників, професор Колумбійського університету Ю. Шевельов пише: «Для Шевченка поезія була виконавцем функцій літературної критики у вірші й через вірш. Він увіходив до літератури з високою свідомістю місії й переємності. Він не просто писав поезії, він хотів усвідомити своє місце в літературі через візію майбутносте своєї країни і, не меншою мірою, через визначення свого місця супроти попередників, яких він цінив, але з традиціями яких він поривав»¹¹. Це була своєрідна критика з пошаною, критика «інакшістю». Подібним чином торував шлях у літературі й Хвильовий. І починав, відштовхуючись від «Гайдамаків» та «Катерини», які поруч «Наймички», можливо, були найпопулярнішими творами в народі.

Трагедія Шевченкової Катерини національна й вселюдська. Це трагедія обманутого «чужими людьми» довір’я, посилена нерозумінням своїх, рідних. («Батько, мати чужі люди». Вони стали такими, бо за звичаєм мали боронити честь роду). Оксана з «Життя» Хвильового також обманута, залишена «липовим комуністом» з іншої губернії. «Коли б вона, —зазначає автор, - читала «Кобзаря», вона б знала «Катерину», але вона була неписьменна». Трагедія повторюється: ті, що прийшли творити нове життя, наче паничі колись, - теж обманюють! Та, однак, залишають у серцях покривджених, самі того не відаючи, потяг до знань, до міста. Тільки хто знає, що чекає жінку попереду: фінал оповідання, стриманого і майже без сентиментів, залишається відкритим.

«Катерина» Шевченка тричі згадана в «Арабесках» (1927) Хвильового: мати оповідача була покриткою в країні покриток, але не пішла дорогою Катерини й Оксани, бо померла; поема жіночої недолі разом із «Гайдамаками» хвилювала автора в юності; героїня Кобзаря — символ трагічної загибелі.

Згадуючи прикмети рідного краю, які промовляють до незатьмареної національної свідомості про історію народу: «слобожанські полки, а потім недалеко Диканька з Мазепою на Шведських могилах перед полтавським побоїщем», роздумуючи над тим, як творити по-новому («не буду описувати так, як писали наші шановні корифеї»), оповідач з гіркотою зауважує, що Україні в історії народів «одведено силою рабської психології тільки рядки, і то петитом; на ці два рядки ніхто й ніколи (аж поки пройде півсотні літ!) не зверне уваги. І поет, що крізь огонь своєї інтуїції побачить нові береги, загине, як Катерина, на глухій дорозі невідомості». Наче про себе тут сказав Хвильовий. Мав надію, що Малоросія, перетворена Петром І після полтавського побоїща у колонію, нарешті стане Україною. Та замість нових берегів уздрів лихо, що набухало кров’ю, і примушений був піти з життя, відринутий з нього, як нещаслива героїня Шевченка, — символ обманутого довір’я.

Підкреслимо: «Арабески» побачили світ 1927-го, тобто тоді, коли Карамазов із «Вальдшнепів» картав Шевченка, а також поетів, котрі «сентиментальничали «по-катеринячи». Отже, не на «Катерину» було вчинено замах, а на епігонів, що й дає зрозуміти оповідач з Арабесок», дуже близький до особи автора. Епігонство як мавпування було висміяно Хвильовим у «Чумаківській комуні» (1923), в сцені, де просвітянин Андрій «увійшов у творчий екстаз», щоб заробити грошей, а куховарка пояснює, що це він, «значить, під Шевченка пише різнії пісні, скажемо, та інші проізвідєнія».

З Шевченком пов’язаний у творчості Хвильового мотив, який можна визначити як «комплекс Ґонти». Художньо він зреалізований у триптиху: поемі «В електричний вік» (1921), етюді «Легенда» (1921) і новелі «Я (романтика)» (1923). Розвивається він за законами сонетної форми: засудження стихійного «гайдамацького реву», чужого організованій силі міста; захоплення мужністю жінки-месниці, котра йде на палю за ідеали селянських повстанців; осягнення трагедії сліпого фанатизму, який розлюднює людину, бо кров невинних дегуманізує найблагороднішу мету.

Героїка й трагедія громадянської війни, відбита у творах Хвильового, перегукується з «Гайдамаками» Шевченка і змістовно, і структурно. Не про запозичення йдеться (хоча в

«Легенді» ремінісценцій з косами, ножами й «цебрами ворожої крові» знайдеться чимало), а про компонування текстів за принципом емоційних хвиль і багатоголоссям думок, напруга яких передається мінливою ритмікою та системою рефренів. І Шевченко, і Хвильовий заглядають у прірву людських душ і жахаються від того, що там діється. Не славу співати кривавому теророві, а кричать від болю за людей, які «впились кров’ю». Явища національної історії вони розглядають у контексті світової цивілізації, багатої на драми і трагедії: Троянська війна, Варфоломіївська ніч, Французька революція, задушена Паризька комуна...

У суцільній мінливості є те, що повторюється з фатальною невідворотністю. І біль поета в «Гайдамаках» від сліпої злості повсталих, від ненависті гнобителів відлунює в серцях наступників і печалить здогадом, що не скоро це минеться, а то й ніколи не зникне:

Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко глянуть: а згадаєм —

Так було і в Трої.

Так і буде.

Шевченко бере в свідки місяць, який бачив пекельну кров у Вавилоні, на берегах Альти й Сени, і просить його сховатися за гору: не треба світла на «червоних бенкетах». І в новелі «Я (романтика)» Хвильового місяць, що лимонно-зелено сяє над мертвою дорогою, стає свідком жахливого випадку: син убиває матір за те, що вона була серед черниць, котрі агітували проти комуни. І невипадково він, убивця матері й сили-силенної невинних, повторює фразу: «Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...» Шукає там виправдання чи жахається того, що робить? Хто знає. А місяць у безодні космосу освітлює безодню людського падіння.

Шевченко ясно бачить соціально-релігійні причини повстання гайдамаків, захоплюється їхньою мужністю і водночас не приймає їхнього фанатизму. Фанатизму загалом, хоч би яким він був — конфедератським чи гайдамацьким, польським чи українським. Затемнений сліпою вірою розум ніколи не може бути гуманним порадником — такий загальнозначимий зміст поеми митця про складні національні взаємини між Україною та Польщею. Страшна посмішка Ґонти, який, сповнюючи клятву різати всіх католиків, убив своїх невинних дітей, морозить душу, застерігає від неприродності, нелюдяності вчинків тих, що беруться встановлювати на землі справедливість такою жорстокою ціною. У поемі Шевченка Ґонта праведний і не праведний. У новелі ж Хвильового Ґонта XX століття, «главковерх чорного трибуналу комуни», тільки неправедний. Він — чекіст, матеревбивця. Що може бути страшніше за такий злочин?

У героя Хвильового немає ні імені, ні прізвища: новела «Я (романтика)» композиційно є спомином-сповіддю «Я» —особи революційного обов’язку, яка у «вогні фанатизму» (цей образ теж повторюється) виносить вироки без опертя на закон. Його особистість розколена, як і в шевченківського Ґонти. Душа людини і бездушність голови військового трибуналу не поєднуються, розривають свідомість. Людяне в нього від доброї матері, яка могла бути прообразом святої Марії. А звіряче — від страху, що «чорні» соратники запідозрять його у жалості, милосерді, зрештою, зраді. Невинну матір він убиває сам у стані афекту, напівбожевілля, якогось «надзвичайного екстазу», поспішаючи до своїх інсургентів, повстанців. Він повертається до мертвої матері (як і Ґонта до трупів дітей), стає на коліна, пильно вдивляється в обличчя, цілує в білий лоб і знепритомнює, а в зеніті тихо вмирає місяць: не бачити б того, що сталося серед мертвого степу.

Новела «Я (романтика)» близька до притчі: чекісти і тачанки часів громадянської війни тут співіснують з французькими інсургентами і версальцями: дія не визначена в просторі (чи то Україна, чи то Польща, можливо, у часи відступу червоних з-під Варшави); проблема морального вибору має не локальне, а універсальне значення для всіх віків і народів: рідна кров чи ідея? Наївно думати, що Хвильовий романтизує свого героя. Ні. Мрія «главковерха чорного трибуналу» про «тихі озера загірної комуни» нездійсненна: дорога до неї мертва, на ній сталося матеревбивство, ідея, що запросила таку жертву, — злочинна. Починаючи свою сповідь, оповідач «похиляється на самотню пустельну скелю», бачить дорогу в могилах і крізь біль та муку осягає, що без «добрості безмежної» матері — Марії людське щастя неможливе.

Як і в Шевченка, образ матері у Хвильового належить до опорних уявлень про прекрасне і моральне. У них була одна і та ж міра людяності — мати Спасителя. Святу Марію Шевченко відкрив у звичайнісінькій наймичці («Марія»), а Хвильовий не побоявся міщаночку Варю, яка у вирі громадянської війни народила «паходного малютку», порівняти з Богородицею («Із Вариної біографії», 1928 р.). І передбачити, що немовля може забрати кривава ворожнеча, як забрала вона синочка у героїні новели «Кіт у чоботях» і ожорсточила її серце. Трагедія матері від класових битв сягає апогею в оповіданні «Мати» (1927). Хранителька роду не розуміє, чому один син полює за іншим, хто такі білі й червоні — адже в них одна кров. І тому обирає загибель від руки молодшого із своїх синів: краще не жити, ніж мучитися від незбагненної запеклості рідних. Сини, які переступають своїх матерів, символізують у Хвильового не лише крах їхніх ідей, а, власне, всього народу, призводять його до звиродніння.

Шевченко прославив красу матерів, які народжують синів-рятівників свого роду і людства. Хвильовий же знеславив дітей, котрі, чинячи замах на рідних матерів, прирікають свою націю на зникнення.

III

У національному космосі обох митців природа — це передусім широкі степи та високі могили. Все створено для того, щоб тут воля гуляла. І вона, за словами Шевченка із повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», гуляла, ворога-деспота під ноги топтала, аж поки сама була загнана в могилу. Степ — простір, могила - його антипод. У курганах України, на думку професора із Мюнхена Ю. Бойка-Блохина («Шевченко і Москва», 1952 р.), її слава і безслав’я. Є могили, з яких встане воля: тут поховані предки, що надихнуть на подвиги нащадків. І є могили закляті, про які співає козак у поезії «За байраком байрак»:

Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти.

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій.

Це національний гріх, який ніким не прощається, як і матеревбивство у Хвильового. В його прозі заклятих могил ми не знайшли. Зате шведських могил і зажурених курганів як печальних знаків української історії — чимало («Шляхетне гніздо», «Арабески», «Я (романтика)», «Сентиментальна історія»). У роздумі митця про вічну роботу і вічну пісню дівчат-рабинь на великих степових гонах є такі слова: «Не можна не слухати цієї пісні: її наші матері співають, наші сестри, наші жінки. І темно в цій пісні, бо сумно в ній, це народна пісня, це жіноча пісня, і всюди і завжди треба казати про неї. Слухав і я цих пісень біля шведських могил, і нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя...» Це перегук із Шевченковим: «Не напрасно грустны и унылы ваши песни, задумчивые земляки мои. Их сложила свобода, а пела тяжкая одинокая неволя». Хвильовому не раз дорікали за шведські могили, за немовбито «перекручення історії» — десятки таких звинувачень зібрано у книжці В. Коряка «В боях» та писаннях інших опонентів письменника.

Хвильовий не друкував ні історичних поем, ні оповідань. Зате оповідач та його герої в опублікованій прозі згадують козаччину, Хмельниччину, гетьманщину, Мазепу, Карла XII, Петра І, слобожанські полки... Ці історичні реалії-назви розраховані на кмітливого читача і є своєрідними міфологемами, які потребують розшифрувань у контексті всієї творчості письменника, де можна знайти ключ до розуміння історичних символів і метафор, особливо складних для іноземців, та й для українців без пам’яті — теж.

Оцей принцип «називання» історичних подій та явищ широко використано у прозі Шевченка (згадаймо опис історичної картини в «Близнецах», в якій Богородиця покриває Петра І, Меншикова, Мазепу, і репліку Параски Тарасівни на розповідь чоловіка про зруйнований Меншиковим Батурин «За що ж вона його покриває?»). Як не хотів Хвильовий описувати по-старому, але все-таки цей принцип використав. В оповіданні «Редактор Карк» (1923) оповідач дорікає Харкову, що він забув своє слобожанське походження, згадує слобожанські полки. Докір на повний голос «промовить» тому, хто знає «Історію Харківського слободського козацького полку» (1895) Є. Альбовського, «Історію Слободської України» (1918) Д. Багалія або інші наукові розвідки, де відтворено повстання Івана Сірка проти Москви. Однак у повісті «Санаторійна зона» є й розшифрування символічної реалії: українське Лівобережжя «ніколи спокійно не сиділо під могутньою рікою шовінізму». Ім’я гетьмана Мазепи має то трагічний ореол після поразки у полтавському побоїщі («Сентиментальна історія»), то згадується з роздратуванням у «Санаторійній зоні»: несамовитий анарх у період душевної кризи, виступаючи проти «дерев’яно-калузької» матушки або гопаківсько-шароваристої неньки» на користь нової України, пише: «Колись на Шведських могилах, там, де тікає прекрасне Ворскло, де Полтава, де цукроварні й одрізи, — там полки Петра розбили Мазепу. Але майбутній Аттіла (а він не за горами) повісить на гілляці двох: і то буде не тільки Мазепа, але й Петро». Сказано на манір Карамазова з «Вальдшнепів» — різко, грубо, аби тільки ефектніше підкреслити ідею євроазіатського ренесансу, відкидати ілюзії козацької республіки, яка вже в минулому, і хижі прагнення великодержавної імперії, котра не змінилась у своїй суті й після революції.

В оповіданні «Редактор Карк», де національна й естетична програма Хвильового виражена болюче і виклично, є роздум героя про «московську силу — велику, велетенську, фатальну», що напирала на Україну і ще напирає, теж іншому персонажеві, колишньому боротьбисту, доводиться із сумом мовити: «Не придавіть зовсім!» Незатишно журналістові Карку в середовищі русифікаторів та тих українофілів, котрі спочатку базікали про те, що через поетів прогавлена українська держава, а потім перестали про це говорити, подавшись у кооператори. «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» — запитує Карк. І у відповідь чує Шевченкове: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю». Згадує ці слова героїня, а Карк ставить сакраментальне запитання: «Нас не зрозуміють: як погубити?» Покінчити з собою (недаром він поглядає на свій браунінг), виявивши цим актом протест проти імперської фатальної сили і рабської психіки? І чи вихід це із трагічного становища для українського інтелігента, перед яким уже тоді відкрився шлях на Голгофу? Хоч як би там було, фінал оповідання відкритий. А пророцтво збулося з його автором: самогубства Хвильового сучасники не зрозуміли або під страхом сталінських репресій удали, що постріл у скроню — трагічний випадок.

Ні Хвильовий, ні його вчитель Шевченко не були ксенофобами, ненависниками у ставленні до інших націй, до росіян і поляків, німців і євреїв... Але й досі зустрічаються літератори, які на догоду своїм шовіністичним концепціям прагнуть довести протилежне. Так, у книжці «Происхожденіе украинскаго сепаратизма» (Нью-Йорк, 1966 р.) М. Ульянов оголошує поезію Шевченка «русофобською», перейнятою «озлобленою козакоманією», і це, мовляв, не можна витлумачити як «ненависть до однієї тільки правлячої царської Росії. Всі москалі, весь російський народ йому ненависні». Автор говорить неправду заради «доведення» головної для нього ідеї, що козаки - розбишаки, а Україна і українська мова — це «вигадка» польських сепаратистів. На жаль, і антиподи шовіністів теж говорили про Шевченка щось подібне, щоправда, не вважаючи при цьому Україну чиєюсь вигадкою. А псевдомарксисти змушували Хвильового каятися за різкі слова у памфлетах про російську літературу, від стилів якої він рекомендував українським письменникам, якщо вони хочуть бути самобутніми, тікати якнайшвидше, бо вона була панівною, а через те, за винятком кількох бунтарів, прирікала «малоросів» на мавпування, на культурне позадництво.

Ряди цитат не спотворюють правди тоді, коли за ними — вся творчість митців і глибоке розуміння того, ким, де і чому сказане те чи інше слово. «Антимосковські» фрази — гіркі й емоційно загострені — у поезії й прозі Шевченка і Хвильового породжені болем від історичної несправедливості: Москва позбавила Україну державності. Вони спрямовані проти великоросійської «імперіальності» загалом — не один же цар чи генсек пишався своєю владою та її можливостями «обчухрувати» інші народи, були ж і виконавці до рядового «москаля» включно (хоча поняття «москаль» у поезії Шевченка має значення і «нещасний», і «добрий» — «Хіба самому написать», «Москалева криниця»), Є в цих фразах і виклик рабській психології тих синів України (а хіба це не гірші слова рідним?), які втратили національну, а за нею неминуче й людську гідність. Обидва митці закликали своїх сучасників і нащадків: не моліться самодержцям — ідея тоталітарного правління є антигуманною; не кланяйтесь чужим ідолам — у вас, як і в росіян чи то поляків, є своя історія, свій народ і слово. «Росія ж самостійна держава?» —запитував Хвильовий і відповідав: «Самостійна! Ну, так і ми самостійна». Останнього йому не простили, хоча він і захищався Конституцією УРСР. Імператори і раби тут були заодно — від Сталіна до Коряка. Вони нарекли автора трагічних оповідань і сатиричних памфлетів — націо.

I Шевченко, і Хвильовий своїми національними образами виходили на вселюдські обрії. У них була триєдина етична формула рідної історії: національна слава — воля і гідність людини та народу; національна ганьба — рабська психологія і перекинство на бік сильніших; національна трагедія —поневолення чужими і розбрат між своїми, матеревбивство як розлюднення і самознищення.

І Шевченко, і Хвильовий думали про матір і сина, про людей на всій планеті, боронячи їхню гідність і честь. У «Вступній Новелі» (1927), написаній після «Вальдшнепів», поруч із «загірною комуною» як мрією про щастя Хвильовий поставив «садок вишневий коло хати» — один із Шевченкових символів гармонії, любові й злагоди в житті.

Примітки

¹ Хвильовий М. Твори: В 2 т. — К., Дніпро, 1991. — Т. 2. — С. 221 - 222.

² Коряк В. В боях. — X.: ЛіМ, 1933. — С. 363.

³ Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм. // Літ.-публіцистичні праці: В 2 т. — К., Наукова думка, 1970. — Т. 2. — С. 121.

⁴ Франко І. Твори: В 20 т. — К., 1955. — Т. 17. — С. 93.

⁵ Коряк В. Боротьба за Шевченка. — X.: ДВУ, 1925. — С. 76.

⁶ Річицький А. Тарас Шевченко в світлі епохи. — X.: ДВУ, 1925. — С. 113.

⁷ Радянське літературознавство. — 1989. — № 8. — С. 12.

⁸ Слово і час. — 1990. — № 2. — С. 11.

⁹ Литературная газета. — 1991. — 27 лют.

¹⁰ Сучасність. — 1990. — № 5. — С. 86 - 87.

¹¹ Сучасність. — 1990. — № 5. — С. 25.