У глибинах людського буття - Літературознавчі студії - Василь Фащенко 2005

Суцвіття засобів
І. Етюди про психологізм літератури

Всі публікації щодо:
Літературознавство

У художньому світі всі часточки поєднані гармонійно. Вони взаємно заряджаються і «підсвічують» одна одну. І витворюють образи, у веселковому світлі яких відбивається людська психологія. У ній — і це простежується повсякчас — все злите: емоції з пізнанням, розумова напруга з вольовими актами, а все разом — з ідейно-моральними настановами й пошуками героя. Якщо ж художні засоби психологізації й виокремлюються, то тільки для яснішого розуміння їхньої суті, специфіки й ролі в естетичному світі твору. Така вже доля наукового пізнання. Воно, кажучи словами гетевського Фауста, розчленовує «живий предмет». А митець робить навпаки: він синтезує, оживляє. Саме таку домінанту мав на увазі білоруський поет А. Вертинський, коли в одній із дискусій говорив:

Я признаю с учеными родство.

Но признаю

И разницу от века:

Ученый

Расчленяет естество.

Поэты

Собирают человека!¹

Ясна річ, що «збиранню» передує і супроводить його аналіз. Так, вчені теж «збирають». Різниця — в наслідках.

У вченого — логічні висновки. В митця — ілюзія достовірності буття людини, цілісна картина життя.

Видима мова душі у творі невіддільна від діалогу і внутрішнього мовлення, які, в свою чергу, часто наче «заходять» і одне в одне... А їх «супроводжують» ще авторські — точні й метафоричні — характеристики, описи вчинків, індивідуальна обстановка, пейзажі, інтер’єри, які так або інакше пов’язані з психологією героя.

...У назві новели М. Коцюбинського «В дорозі» криється глибокий зміст, вершинна думка, яка почне прояснюватися їм для того, хто в усій повноті осягне образну систему цього твору.

Читаємо початок новели: «Де б Кирило не був, що б не робив, скрізь оточала його атмосфера густа й своєрідна, що заслоняла багато предметів, наче їх зовсім не було на світі. Атмосфера гаряча, тривожна, вся — небезпека і боротьба, вічний упад і підойма, розквіт надії і розпука, почуття сили і знесилля і безконечно довга дорога, на якій стільки вже полягло... Дорога, якій, здавалось, кінця не видко» [2, 208]. Що це - внутрішнє мовлення? Ні. Це авторська характеристика, узагальнення, де вгадуються лише одна-дві дуже віддалені інтонації монологічного мовлення. І не більше. Слово тут «забрав» автор, щоб одразу, як і годиться в малому епосі, ввести читача у світ дійової особи. І зробив це він не інформаційно. Його характеристика перейнята психологічною атмосферою героя. Повтори з постпозитивними епітетами («атмосфера густа й своєрідна», «атмосфера гаряча, тривожна»), повтори зі сполучником «і», який з’єднує близькі («небезпека і боротьба») і антиподні («розквіт надії і розпука») поняття, а також наростання контрастних ознак тривожної і довгої дороги і несподіваний обрив, з якого починається відокремлене речення, котре акцентує найголовніше («Дорога!»), — все разом створює ритм стрімкого руху і дає уявлення про роботу й діяльність підпільного зв’язківця. Увінчує цю авторську характеристику точне визначення морального імперативу борця: «Те вічне «мусиш», що гнало зв’язувать там, де розірвали, розжевріти те, що пригасало», а також метафоричне узагальнення: «Ту атмосферу носив Кирило з собою, як квітка запах». Яка несподівана асоціація і яка глибока: дух руху й боротьби став природним єством героя.

Раніше він захоплювався принадністю жінок, красою природи, чарами музики і слова. Але тепер все це було наче хвилі в далекому морі. Таким міркуванням автора розпочинається другий абзац новели. У ньому конкретизується й розвивається попередня думка про ставлення Кирила до світу: «природа - се були день або ніч», «жінка - товариш чи ворог», «пісня — лиш те, що кличе до боротьби». Сказано стисло і жорстоко. І в цю авторську характеристику введено портретний штрих про «зсушену молодість».

Третій абзац деталізує паспортний портрет і водночас коротко відтворює дію. І все це — в одному реченні: «Високий, стрункий, білявий; блакитні очі, притомлені трохи; темна сорочка, широкий пояс - такий приїхав він в город» [2,208].

Четвертий абзац ще коротший. У трьох маленьких реченнях - вчинок Кирила і безремаркова репліка: «Учинив «явку», сказав пароль. Добре! Тільки треба зачекати листа» [2, 208]. Чиє це «Добре»? Персонажа, автора? Ні. Очевидно, господаря явки.

І в наступних двох абзацах переважатиме ритм руху. Але з’явиться і щось нове: природа. Не як абстрактне поняття, а як конкретність. По дорозі на квартиру Кирило помітить на тлі золотого неба чорні силуети тополь. Поки що це подробиця, котра стосується не психічного стану, а асоціативного мислення героя: контраст золотого і чорного він порівняє з візантійським образом. Та вже наступний пейзаж виступить як аналог душевного стану Кирила. «Несподівано, раптом, у чорну тишу щось впало. Живе, веселе і безтурботне. Заскакало по листі, збудило повітря, штовхнуло землю і вогко дихнуло просто в лице» [2, 209]. У стані задуми, коли «павук-турбота» тче свої сіті (що треба робити в цьому місті?), людина сприймає дощ як щось живе та ще й веселе і безтурботне. Цю особливість сприймання передано відокремленим реченням і дієсловами у формі середнього роду. Таким чином акцентовано незвичність. Після дощику, коли зійшов місяць, Кирило увібрав у себе мокрі дерева і «сріблястий регіт мокрих листочків». Сталося диво: безтурботність природи зродила в ньому приємність і безжурність.

Настрій безтурботності, що увійшов разом із «реготом» листочків до Кирила звечора, посилився вранці, коли він побачив дівчину, схожу на блискавку, коли він, мить повагавшись, пішов не до фабрик, а на зелені луки. Невласне пряме мовлення передає в цьому епізоді злам у психічному стереотипі героя: йому приємно бути людиною без обов’язків, почувати себе «диким звіром» серед природи. Проте оксиморон «В тім було щось нове і ганебно солодке» засвідчує, що совість у Кирила не вмерла, не згасла. Саме вона й фіксує дику навалу «фізіологічних» радощів на хлопця, які можуть затопити його ідейні переконання.

З цього моменту в душі героя починається боротьба. Вона набирає різних форм і по-різному відтворюється автором. На залізний моральний принцип Кирила «мусиш» широко й стрімко «наступає» принадність природи й жінки. Злива дотикових і зорових образів відсуває «спеку роботи, вогонь небезпеки». Але та ж сама природа, зокрема неспокій хмар на небі, нагадує «народні повстання», з вогнями бомб і червоними прапорами. І ці видіння, і бліда луна сигналів про те, що «він щось мусить», зрештою зродили в ньому драму внутрішніх голосів, яку М. Коцюбинський передав діалогізованим монологом. У двобої зіткнулись «я» людське, принципове, справжнє і «я» маленьке, нечисте, звіряче. Перша сутичка жодному з них не принесла перемоги.

Біда Кирила полягає в тому, що він дав волю своїй утомі і зупинився на відпочинок, забувши про невідкладні обов’язки підпільного зв’язківця. Але революційна совість не дозволила йому стати міщанином, зрадником - і він знову в дорозі.

Мотив дороги в новелі М. Коцюбинського перегукується з мотивом духу й боротьби в драмі М. Горького «Міщани», де один із героїв — Тетерев — проголошує: «Краще замерзнути на ходу, ніж гнити, сидячи на одному місці».

Як гниють ті, що зупинились і зійшли з дороги боротьби, М. Коцюбинський розкрив у другій частині новели, коли Кирила з трудом відірвав від шаленства кольорів, захоплення музикою та дівчиною товариш Іван і забрав до себе на дачу.

І тут Кирило побачив, у що могла перетворитись його зупинка, чим могло стати його збочення — ганебною зрадою і міщанським свинством. Колишні «революціонери» - Іван і Марія — загрузли в болоті ситості, їхні потреби звелися до капусти, курей і декадентських книжок, де «кохання гнило, як рана, а «я» розцвіталось пишним отруйним цвітом» і шаленіли «надприродні інстинкти» [2, 219]. І Кирило, в якому ще жило людське «мусиш», — схаменувся.

Як це показано?

«Їх стріла «товариш Марія». Яка вона стала гладка й сирова в своєму капоті, що нашвидку застібала на голій шиї, оця годована гуска! Вона була така рада, тільки скрізь — ай, які непорядки!» [2, 217].

Опис, внутрішнє мовлення, видима мова почуттів, репліка, відбита у свідомості Кирила, — всі ці засоби творять стереоскопічну фразу, яка містить у собі цілу картину і гаму почуттів. Марія — розгублена, трохи налякана й удавано рада. Кирило — здивований. Але здивування миттєве. Воно одразу ж зміниться зневагою (що засвідчує внутрішня репліка «оця годована гуска!»). І це почуття зневаги наростатиме з кожним днем, аж поки не переросте в обурення, виражене стислою реплікою: «Як можете... ви... Свинство!» Іван і Марія збайдужіли до всього і звістки про страти заїдали борщем, а по обіді — хропли. За допомогою авторських метафоричних характеристик, які доповнюють описи, діалоги і внутрішнє мовлення, надзвичайно стисло й оригінально відтворюється загальний психічний стан персонажів. Це ляклива байдужість і підсвідоме егоїстичне прагнення позбутися морального дискомфорту, чогось неприємного. «І чим далі стояла думка або уява од того жаху й скорботи, якими повилась дійсність, тим міцніше чіплялись за неї всі троє, наче спішили проплисти, заплющивши очі, над глибиною, де спочивали уламки розбитого недавно корабля» [2, 220].

Після дріб’язкових сімейних сцен, свідком яких був Кирило, він переконався, що для тих, що зійшли з дороги, завжди буде те саме — «служба, телята, символізм і капуста». Висловивши їм свою відразу, Кирило, нарешті, змусив себе зібратися в дорогу. Бо дух революціонера в ньому ще не вмер. Він кличе до боротьби — що б там не було і що б підпільникові не загрожувало.

Епізод з життя революціонера відтворено у новелі М. Коцюбинського грунтовно й різнобічно. І слова зайвого немає. В усьому — і в переходах авторських характеристик у видиму мову душі, а її — у «безгучні» асоціативні й діалогізовані монологи, що змінюються пейзажами, які викликають у героя захват і сприяють відстороненню його від суспільних потреб, і в коротких діалогах та описах вчинків, які змушують Кирила покинути міщанське болото, — в усьому є доцільність і повнота, без яких годі думати про переконливість зображення людини.

М. Коцюбинський досконало володів умінням однією- двома фразами сказати про людину найголовніше, викликати в читача цілу зливу асоціацій і співпереживань. Це фраза, про яку мріяли, яку творили великі реалісти — Л. Толстой і А. Чехов, М. Горький і Е. Хемінгуей. Останній в «Снігах Кіліманджаро» (і згодом, у роздумах про своє мистецтво) говорив, що в один абзац необхідно вмістити все, що сконденсувалося в уяві про життя.

Щільна, стереоскопічна, перейнята живими струменями психологічна фраза притаманна всім жанрам. У талановитих творах всі засоби психологізації взаємно посилюють один одного, щоб у своєму чергуванні й злитності передати багатобарвність людського буття, його найпотаємніші глибини.

Подивімось, як це здійснюється в одному з епізодів роману «Тронка» О. Гончара.

Щоразу з дивним трепетом перечитується в ньому сцена, котра передає таїну народження першого кохання Віталика і Тоні. Тут усе правда, і така вона, правда, магічна, що під час спостереження за двома дітьми степу (а їх бачиш і чуєш) здається: все це відбувається чи відбувалося з тобою, хоча в тебе, звичайно ж, було не так.

Двоє ідуть в степ. Розрізане навпіл гумове колесо — «колесо фортуни!» — несе Віталик, а воду для чайок — Тоня.

Тоня не просто «пішла», а «подалася попереду». Такий стрімкий рух, така хода у неї і мусять бути. Адже з попередніх епізодів знаємо, що вона як вогонь запальна, норовиста, незалежна. Тому й асоціація, що виникла у хлопця — начитаного, з могутньою уявою, але делікатного, надто самокритичного, — теж цілком закономірна: дівчина із русявим, зібраним у жмуток волоссям була для нього чимось схожою на римського воїна. Залишившись з нею удвох, Віталик трохи перестрашився, і тому скат, як з легкою іронією повістує автор, здається збоку рятівним колом, котре, однак, не рятує від хвилювання — ще незрозумілого, неясного. І, щоб не думати про Тоню, не згадувати, яка вона буває безжурна навіть у критичних ситуаціях, хлопець то дивиться під ноги, то спостерігає за небом. А з ним і автор. І бачать вони хмарки- оболоки, що нагадують вітрила далеких фрегатів. Асоціації теж літературні. Але є у величному пейзажі відчуття незвичайності і можливої катастрофічності: ці видива, мов чари, непомітно зникнуть до полудня. Така погода південного степу. Такий тривожний і сумний настрій у Віталика.

«Ну, клади ж, — першою схаменулася Тоня. — Скидай свого хомута.

Це вона про колесо, з яким він так і стовбичить перед нею, ніби забув, для чого його сюди волік» [5, 30].

Виявляється, що в стані задуми був не лише Віталик. Не випадково ж Тоня «схаменулась». Але вона не схильна до романтичної мрійливості та книжних образів. Ось чому те, що вчитель нарік «колесом фортуни», автор — «рятівним колом», вона назвала «хомутом». Грубуватою реплікою дівчина хотіла приховати власне збентеження.

Далі йде абзац — жива картина. Тут міцно переплетено авторську характеристику з невласне прямим мовленням та видимою мовою душі. За Віталиком ми спостерігаємо водночас очима автора, Тоні і його власними, за Тонею - очима хлопця і «чуємо» його «безгучні» нищівні самооцінки, що передають стан розгубленості й приниження. І є тут авторський мудрий поблажливий усміх, що межує із замилуванням і втаємниченим всерозумінням: «Віталій стоїть похнюплено, скутий власною ніяковістю. Йому стає жарко, якось аж млосно під її поглядом, наче перед ним не Тоня, а якась незнайома дівчина, що розглядає його вивчально, майже критично. Мовби її очима він глянув цієї миті на себе і побачив постать свою незавидну і як вуха горять йому малиново, а це дурне колесо, він почуває, робить його ще меншим, ніби придавлює до землі, йому здається, що Тоня блискає з-під чорних брів на нього аж наче з погордою, її, зіркооку, мовби дивує, що це за хлоп’я перед нею залізло у хомут і стоїть ні в сих ні в тих. Там, де мусив би стояти красень, полігонний лейтенант який- небудь, нахнюплено стоїть він, майже пацан, з віхтиком солом’яної чуприни на голові, з очима буденно-сірими, дрібненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих, ніби в солонцях...» [5, 30-31].

і в цей момент, коли Тоня знову гримає на хлопця, він помічає, що й дівчина не така, як завжди: якась сторожка, строгіша. Але ось, п’ючи воду (а чи хотілося їй пити?), Тоня залилася і враз розсміялася, запропонувала і Віталикові, ненароком чи навмисне торкнувшись його руки. Від цього доторку хлопець «спаленів і враз пройнявся якоюсь досі не знаною ніжністю до всього». Крапка поставлена вчасно. Нота і так висока. Більш того — її можна й понизити. І Гончар це робить: «Пити йому, власне, не хотілося, але він теж став дудлити цю теплу вже воду». Просторічне «дудлити» тут уже не приховує збентеження, як то було у Тоні з грубуватим «хомутом», а передає веселу розкутість, вихід із ніяковості та заціпеніння.

Разом із дівчиною Віталик мовчки дивиться у колесо фортуни з водою. Там — небо, пролітає чайка. Завершує епізод авторський штрих: «Після цього вони ще якийсь час дивилися на це розстелене у них під ногами небо і вже самі не упізнавали себе в ньому, були вони вже ніби й не вони» [5, 32]. Це неймовірно широке узагальнення. Заперечення із займенником «вони і вже ніби й не вони» передає всеосяжність душ, у яких зродилося щось таке велике, що його зараз ніяк не можна ні назвати, ні конкретизувати. Від цього воно б змаліло. І лише згодом О. Гончар дасть уявлення про стан двох людей, визначивши його як «таємне квітування» почуття близькості².

У творах О. Гончара кохання всеосяжне і неповторне: грізно-тривожне, під мечем війни, як у Черниша і Ясногорської з «Прапороносців», ідеальне, що спалахнуло як метеор, але буде світити до останку розвідникові з «Модри Каменя», гірко-болісне, але не відчаєне, як у Марійки з повісті «Щоб світився вогник», безнадійне, але без чорного смутку та озлоблення, як у Дорошенка до Лукії з «Тронки», романтичне й вигадане, як у Ярослави до Колосовського з «Циклону», засліплене, з трагічним прозрінням, як у Інни Ягнич з «Берега любові»...

І, можливо, найприродніше, мрійливо-першолюбне, осяйно-мирне, з драматичним випробуванням на людяність, як у Віталика і Тоні.

Шлях до зображення й вираження «циклонів почуттів» (О. Гончар), щедрого квітування чи присмеркового згасання людської душі — складний, але суспільно необхідний.

У праці «Думка і мова» О. Потебні є цікаве спостереження: не тільки «чужа душа — темний ліс», а часто й своя така ж. Бо в нас самих є багато сприйнять і почуттів, нам зовсім невідомих. Щоб відкрити їх, потрібні особливі умови взаєморозуміння між людьми і необхідне мистецтво слова, котре прояснює неясне. «Наші душевні стани, - говорить учений, — з’ясовуються нами лише тією мірою, як ми їх виявляємо, даємо їм немовби самостійне існування, знаходячи їх, наприклад, в інших чи виражаючи в слові. Назавжди темними залишаються ті особливості нашого душевного життя, яких ми не виразимо жодними засобами і яких не побачимо ні в кому, крім себе»³.

Спостереження О. Потебні глибоке і точне. Хіба без красного слова ми б повністю усвідомили й відчули, що таке «гірка насолода», «страшна любов», «лиха радість», «врочистий біль»? Хіба б не збідніли без поетичного світу O. Пушкіна і Т. Шевченка, Л. Толстого і М. Горького, P. Роллана і М. Шолохова, М. Коцюбинського і О. Гончара?

Мистецтво не тільки підглядає, підслуховує, вловлюючи й передаючи барви, гомони й відгомони життя. Воно згущує у плоті слова його грані, щоб, кажучи словами Лесі Українки, не тільки відкривати, а й творити духовні скарби.

«Збираючи» образ людини, мистецтво діє суцвіттям засобів, відбиваючи таким чином живе розмаїття й безмежжя світу.

1981

Примітки

¹ Гомер, НТР и гармония. Дискуссия// Лит. газ. — 1974. — 31 июля.

² Заперечне «не» із займенником служить О. Гончару для відтворення зламу усталених стереотипів. У «Прапороносцях» Маковейчик бачить убиту Ясногорську: «Розпатлана, спокійна, в порваних вінках, в зім'ятих погонах. Не вона!» [1, 453]. Інна із «Берега любові» вперше зустріла Віктора після тюрми: «їй схотілось заплакати, такий зараз він був якийсь... не він» [6, 269].

³ Потебня А. Эстетика и поэтика. — М. 1976. — С. 113.