Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009

Наратологія і жанрологія: Ж. Женетт, В. Мартін
Спрямування жанрології у західному літературознавстві ХХ-ХХІ століть

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

У цьому підрозділі ми розглянемо найяскравіші теорії даної тенденції США та Європи. Вплив наратології на укладання новітньої теорії жанрів вже давно не є спірним питанням, більше того, давно доведено, що кожному жанру суголосна відповідна наратологічна схема з незначними коливаннями. Безперечно, найяскравішим представником цього напряму розвитку жанрової теорії є Жерар Женетт (народився 1930 року), трактат «Вступ до архітексту» якого представив світу нове бачення жанру: на перехресті наратології та неоаристотелівських тенденцій. Ж. Женетт критично підходить до «Поетики» Аристотеля, проголошуючи об'єктом дослідження поетики - архітекст. Під «архітекстом» він розуміє певну сукупність суто трансцендентних категорій розпізнання тексту, які дозволяють побачити текстові подібності. Отже, винайдена ним категорія «архітекст» мала стимулювати класифікаційні можливості літературознавства. Ж. Женете поставив перед собою завдання утворення чистої жанрової системи, позбавленої історичних впливів, трансформуючих чистоту жанру. Жанр існує в його схемі на рівні паратексту. Щоб зрозуміти всі катаклізми такого теоретизування, треба пригадати женеттівську наратологію.

У книзі «Палімпсести: Література у другому ступені» (1982 року) Ж. Женетт запропонував власну структуру наратологічного письма як п'ятичленну, а саме: 1) інтертекстуальність як наявність у одному тексті кількох за рахунок цитат, алюзій, плагіату тощо; 2) паратекстуальність як співвіднесеність тексту та його заголовку, післямови, передмови, епіграфа тощо; 3) метатекстуальність як своєрідний коментар, посилання, що становить претекст; 4) гіпертекстуальність як осміяння та пародіювання; 5) архітекстуальність як жанровий зв'язок текстів. І хоча далі вчений продовжує свою градацію, нам цікавий саме цей жанровий аспект. Адже для Ж. Женетта жанр - це ще одна наративна форма, присутня в літературі з давнини, одна із найбільш узагальнюючих категорій літератури. Ж. Женетт надав жанру нового життя, поставивши його у контекст сучасної наратології. Жанр, який вже майже втратив актуальність у сучасній критиці, раптово відродився, був покликаний до оновленого життя. Отже, жанр є сукупністю однотипних текстів, а сама ця сукупність визначається на засадах наративного аналізу.

Жанрова теорія Ж. Женетта укладалась під вагомими впливом Аристотеля та з великою прихильністю до нього. Проаналізувавши кільканадцять класифікацій жанру, дослідник так і не запропонував власної, іронічно навертаючи свого читача до того ж таки Аристотеля¹¹⁵. Ж. Женетт орінтує дослідників лише на т.з. «константи» (від «const» - стійкий), до яких відносить тематичні, модальні та формальні дефініції жанру: «...Всі основні мислимі параметри жанрової системи зводяться до цих трьох різновидів «констант» - тобто тематичні, модальні і формальні...»¹¹⁶. Константи в його інтерпретації є чимось на зразок критеріїв жанрового виділення, які об'єктивно присутні у тексті. Ще він запропонував нове для жанрології поняття «архіжанру», ідеальну жанрову категорію, що виявляється на перетині модальності та жанровості, постаючи в ролі жанрологічної універсалії. Оголосивши провідні тези Женетта, звернемося до шляху, яким він дійшов такого висновку.

Отже, вся теоретична конструкція Ж. Женетта побудована на відштовхуванні від класичних жанрологічних уявлень, представлених Аристотелем та частково Платоном. На думку Ж. Женетта, у західній науці відбулось зміщення логічних схем античних авторів, спираючись на спостереження Ирене Бернес, яка твердила, що традиційний поділ літератури на три роди у Аристотеля відсутній. Саме на цій розбіжності тлумачень спадку Аристотеля Ж. Женетт і зосереджує нашу увагу.

Він нагадує, що в античні часи поезія тлумачилась насамперед як мистецтво наслідування. Женетт побачив у Аристотеля три типи наслідування: «У першому розділі Аристотель наводить три принципових розмежування між типами наслідування у мистецтві: за предметом наслідування, способом наслідування..., а також за «засобами» наслідування...»¹¹⁷. На його думку, цей останній тип наслідування наближається до нашого розуміння «форми». Тут же він зазначає, що аристотелівська система жанрів вибудовується переважно на предметах (особи, що гірші або кращі за нас) та способах наслідування (тобто модальностей). Ж. Женетт подає схематичне зображення аристотелівської тахеометричної сітки жанрів, схиляючись більше до її критики, ніж поділяючи погляд Аристотеля. Здається, Ж. Женетта більше вабить у всій теоретичній схемі родів та жанрів Аристотеля саме її наявність, той таксометричний бік, якого потребує будь-яка класифікація, хоча самі принципи таксометри' він нещадно критикує.

¹¹⁵ Див.: Женетт Жерар. Введение в архитекст // Фигуры. Работы по поэтике. - М.-. Изд-во им. Сабашниковых, 1998.- Т. 2. - С. 282-340.

¹¹⁶ Там само. - С. 335.

¹¹⁷    Там само. — С. 289.

Звичайно, такої таблиці, а чи хоча б її словесного накреслення, немає в «Поетиці» Аристотеля. Вона - це породження теоретичних міркувань Ж. Женетта. При чому, клітина з «пародією» виявлялась порожньою, брак вмісту вчений пояснив тим, що в часи Аристотеля існували пародійні епопеї, наприклад, такого типу як «Батрахоміомахія» Пігрета. Більш сміливого використання аристотелівського спадку годі й шукати.

Використання тематичного поділу у жанрових дефініціях також було започатковане Аристотелем, Ж. Женетт лише конкретизує: «У поняттях жанрової системи трагедія представляє собою один із тематичних різновидів високої драми, точно так же як для нас водевіль представляє собою тематичний різновид комедії, а детектив - тематичний різновид роману»11⁸. Парадоксальні спостереження Ж. Женетта інколи, здається, відводять нас від прозорої структури поетики доби античності: «Платонівсько-аристотелівське розуміння поетики як вчення про наслідування, або репрезентацію, протягом багатьох століть тяжіло над теорією жанрів, слугуючи для неї джерелом нездоланних утруднень та плутанини»119. Епоху класицизму у плані становлення теорії жанрів Ж. Женетт інтерпретує як своєрідне подовження аристотелівської ортодоксальної доктрини, а поділ на високі та низькі жанри своєю безкомпромісністю, що не відображає реальний розвиток художності, ставив всі низькі жанри в умови «виживання». В цьому вчений побачив корінь синтезу лірики як могутнього жанрового утворення. Маргінальність, неортодоксальність лірики в епоху античності відбилась на тому, що її відображення в теорії жанрів є мінімальним. Постійно цитуючи UJ. Баттьо, він проводить думку про однобокість класицистичної класифікації жанрів. Ш. Баттьо у порівнянні з Шлегелем програє там, де йдеться про жанри змішаних модусів. Проте й романтична поетика не задовольняє всім вимогам жанрової класифікації, хоча Ж. Женетт вбачає доцільність у накопиченні таких, здавалось би, непереконливих класифікацій, як всі романтичні, оскільки вони своєю еврестичністю готують грунт для появи цінних теорій.

¹¹⁸ Див.: Женетт Жерар. Введение в архитекст // Фигуры. Работы по поэтике. М: Изд-во им. Сабашниковых, 1998. - Т. 2. - С. 295.

¹¹⁹ Там само. - С. 297.

Ж. Женетт простежує, що виокремленню лірики в особливий рід посприяло оприявлення теорії Франциска Каскалеса (1617) про думку як фабулу, адже до нього, думка ніде не тлумачилась як фабула. У Аристотеля фабула чітко пов'язувалась із подієвістю, а думку він пропонував розглядати у розділі «риторика». Звідси й запізнення лірики, на думку Женетта, мотивується таким баченням «думки» й «фабули».

Він вибірково розглядає окремі теорії, демонструючи нетотожність підходів та евретичність винаходів. Так, у поле його зору потрапляє класифікація Кате Гамбургер, в якій два роди літератури - лірика та вигадка. Складна жанрова схема «розетка» Петерсена привабила його тим, що в ній фактично не лишило місця для канонічних «чистих» жанрів. Цікавим видався йому і ланцюжок жанрових форм, запропонований Клаусом Хемпфером: модальність письма - тип - клас жанру - конкретно-історична реалізація типу - піджанр. Проте жодна із згаданих класифікацій не видалась Ж. Женетту переконливою¹²⁰.

Базуючись на аристотелівській та романтичній класифікації, Ж. Женетт подає й дефініції свого «архіжанру». Цей термін він пояснює так: «Архі-, тому що кожен з них покликаний зайняти більш високе місце у ієрархії та увібрати в себе певне число емпіричних жанрів, які, незалежно від свого обсягу, тривалості чи частоти повторюваності, з усією очевидністю є фактами культурно та історично зумовленими; однак це поки що (або уже) - жанри, тому що, як ми бачили, в критеріях, за якими вони визначаються, завжди присутній якийсь тематичний елемент, який вислизає з чисто формального чи лінгвістичного опису»¹²¹. Отже, будь-який жанр може містити в собі декілька жанрів, безліч їхніх модифікацій тощо. Наприклад, архіжанр трагедії можна визначити такими провідними характеристиками: страхітливі катастрофічні події, що випадають на долю гідних осіб, не виключаючи й мотиву рокової помилки, провини, відображаючи дію надособистісних сил, Божого Промислу, визначеності характеру, темпераменту, спадковості тощо. Стикаючись з такими характеристиками, ми безпомилково визначаємо, що це - трагедія.

¹²⁰ Щодо класифікації Клауса Хемпфера, то дозволю собі нагадати, що в радянській науці побутувала аналогічна схема: рід - вид - жанр - жанрова модифікація, або піджанр. Тобто оригінальність цієї праці сумнівна.

¹²¹ Женетт Жерар. Введение в архитекст // Фигуры. Работы по поэтике. - М: Изд-во им. Сабашниковых, 1998. - Т. 2. - С. 326.

Ж. Женетт твердить, що «будь-які літературні види, будь-які субжанри, жанри чи супержанри - це класи, встановлені емпіричним шляхом, через спостереження за історичними даними, або, у крайньому разі, шляхом екстраполяції, виходячи з тих же самих даних; інакше кажучи, наша дедукція завжди буде накладатися поверх первісної індукції й первісного аналізу...»¹²². За такого розуміння суті справи, навряд чи можлива побудова вичерпної, чи, принаймні, вірогідної класифікації жанрів. Проте у теорії Ж. Женетт цікавим є те, як він реанімує античну поетику, прагне дати їй друге життя, застосувати в постмодерністських дослідженнях. Підіймаючи питання про те, який із родів літератури (епос, лірика, драма) є первісним, а які - похідними, що, до речі, дуже любили аналізувати теоретики романтизму, вчений наштовхує на думку про неможливість ідентифікації цього первісного стану жанрів та звертає увагу на чисельність концепцій щодо визначення епосу, лірики та драми. Він не ставить перед собою завдання ані з'ясувати проходження родо-жанрових категорій, ані дати дефініції кожній з них, або виструнчити за певною схемою, щоб представити світу вичерпну класифікацію. Він усвідомлює неймовірність таких завдань. Вчений прагне знайти усталені критерії вичленування жанрів у такий спосіб, щоб вони відображали одвічний жанровий рух, змішування та взаємодію. Стиль оксюморонних конструкцій знадобився йому, щоб наголосити на плинності будь-яких теоретичних окреслень жанру: «...Немає таких архіжанрів, котрі б були повністю позаісторичними, зберігаючи при цьому свою жанрову дефініцію»¹²³. Жанр розвивається в умовах нетривкості, тож і сам він є втіленням цієї нетривкості. Архіжанр - це умовність, породжена задля систематизації не стільки літератури, скільки самого людського мислення.

¹²² Там само. — С. 327.

¹²³ Там само. — С. 330.

Розглянувши існуючі класифікації жанрів, Ж. Женетт приходить до висновку, що побудова схем є мало результативною, жанрологія більше потребує дослідження стійких принципів жанроутворення, які він назвав «константами». «Таким чином, у даний момент нам достатньо визнати, що деяке число тематичних, модальних та формальних детермінант, відносно постійних і трансісторичних (інакше кажучи, чий ритм варіювання помітно повільніший, ніж той ритм літературної та загальної Історії, який ми звичайно вловлюємо) певною мірою окреслюють увесь пейзаж літературної еволюції та значною мірою визначають собою той запас жанрових можливостей, З яких еволюція і робить вибір - звичайно ж, не без сюрпризів: роблячи часом повторні ходи та вигадливі оберти, приносячи неочікувані мутації та непередбачувані новоутворення»¹²⁴. Наголошуючи, що в історії літературного розвитку ніщо не може бути зведеним до таблиць, вчений нагадав про існування «пам'яті жанру», яка вимагає не лише наслідування, а й диференціації, оскільки наслідування не може бути настільки ретельним повторенням зразка, щоб не містити хоча б мінімальної еволюції.

У літературознавстві англомовних країн цей напрям жанрології також присутній. Звернимось до найцікавішої книги цієї тенденції - Велласа Мартіна, професора університету Толедо. Його теорія укладалась на основі російського формалізму, куди він відніс і В. Проппа, та французького структуралізму. Дослідження його цікаве тим, що констатує об'єктивний рух наукової думки середини XX ст. Зокрема, він зазначає, що з допомогою методу структурної антропології К. Леві-Стросса науковці виділили кілька наративних видів, що характерні не лише для європейської літератури: детективний роман (novel), модерний роман (romance), західний роман та «мильна опера». Надаючи особливої переваги структуралістським методам, В. Мартін зазначає, що великий вплив на англо-американську критику мав Ж. Женетт. Зокрема, його концепція вагомості наративної структури або сюжету. Англо- американські вчені зацікавились перед-модерними наративами. На думку В. Мартіна, традиції французьких структуралістів найбільш послідовно проявляються в творчості американських вчених Дж. Кал л ера та Роберта Сколса.

¹²⁴ Женетт Жерар. Введение в архитекст // Фигуры. Работы по поэтике, — М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1998. - Т. 2. - С. 336.

Подаючи історію наративної ідентифікації роману, В. Мартін відштовхується від Н. Фрая, який, розрізняючи прозу та позію, промовляння від написання (тексти, що розраховані на сприйняття слухом чи прочитання), короткі тексти та довгі, побудував на цьому власну класифікацію. Н. Фрай не відмовився від таксономічного принципу жанрового виділення. Він повернув літературну критику до дискусії про роди літератури. Він запропонував три роди - «драма, поезія та есеїстка»¹²⁵ та наголосив на істотній відмінності між творами, що писалися з метою проговорювання та тими, що належали виключно «письменницькій» традиції. Одним із базових принципів класифікації жанрів за Н. Фраєм є врахування «радикальної презентації», тобто способу, яким твір був оприявлений у світ мистецтва - дією, промовлянням чи написанням. Крім того, враховувалась також його внутрішня орієнтація - всередину чи назовні - внаслідок чого з'являються у класифікації жанру парадигми інтровертного та екстравертного тексту. Н. Фрай передбачив також, що не всі види прози можуть поміститись в запропоновані ним класифікаційні ряди і передбачив на цей випадок ще й «інтермедійну суміш» як форму існування «нечистої» прози.

Підсумовуючи аналіз жанрової концепції Н. Фрая, В. Мартін писав: «Він бачив роман як реалістичний жанр, який досяг своїх характерних форм у XVIII - XIX ст.»¹²⁶. Дещо відмінну позицію щодо характеру та становлення роману представили Роберт Скулс та Роберт Келлогг у книзі «Природа наративу» (1966). Вони звернули увагу, що згідно фраєвській концепції, західна література у своєму розвитку пройшла два еволюційні цикли - 1) від міфу до реалізму та 2) розрізнення наративних видів. Але це є накладанням двох різних класифікацій - методу та жанрів прози. Вони запропонували іншу схему розвитку епічних жанрів, поділивши епос на емпіричний наратив та есеїстичний наратив (fictional narrative). Емпіричний наратив у свою чергу на: історичний та міметичний. Есеїстичний наратив поділявся, за їхньою схемою, на романтичний та дидактичний. Далі йшла більш конкретизована градація, яка вивершувалась поверненням до об'єднання наративних форм емпіричного та есеїстичного наративів.

¹²⁵ Martin Wallace. From Novel to Narrative // Recent Theories of Narrative. - Ithaca and London: Cornell University Press, 1986. - P. 33. Тут і далі ми опускаємо жанрові таблиці.

¹²⁶ Ibid. Р. 35.

За твердженням В. Мартіна, ці дві наративні схеми роману - Н. Фрая та Р. Скольса та Р. Келлогга - є домінуючими у сучасній наративній теорії роману. Проте вони, на його думку, не відповідають на питання «що таке роман?». Насамперед тому, що більш ретельних дефініцій потребують поняття «ессеїстика» («fiction»), «novel», «romance». Як, власне, недостатньою є і мотивація того, чи можуть вони розглядатися як окремі наративні типи тексту. Обидві теорії не враховували історичні та соціальні фактори. Головною ж дилемою було тлумачення розбіжностей між «novel» та «romance». Цю дилему брався вирішити Рене Жерард (1961). З психоаналітичним підходом за неї бралась Марта Роберт(1972).

Історію роману можна представити через серію «прикладів», які констатують романну опозиційність щодо стійкості та тяжіння до версифікацій. Альтернативну щодо традиційної історію роману представив Леннард Девіс, який запропонував таку класифікацію романних форм: еволюційні («romance», градація реалістичних романів, врешті «novel»), осматичні (викликані змінами в суспільстві) та конвергентні (різні типи складових наративу, що сприяють утворенню новогожанру)¹²⁷.

Розглядає В. Мартін також семіотичні теорії наративних типів. Перевага надається Віктору Шкловському, тлумачачи категорію мотивації та ін. Соди ж він відніс і М. Бахтіна. В. Мартін протиставив традиційні дослідження і сучасні теорії, проте використовуючи праці російських формалістів, які були написані у 20-30-х роках XX століття, він фактично повертається до старого академічного досвіду.

¹²⁷ Див.: Martin Wallace. From Novel to Narrative // Recent Theories of Narrative. - llhaca and London: Cornell University Press, 1986. - P. 45.

Література

Женетт Жерар. Введение в архитекст // Фигуры. Работы по поэтике. - М.: Издателсьтво им. Сабашниковых, 1998. - Т. 2. - С. 282-340.

Зенкин С. Преодоленное головокружение; Жерар Женетт и судьба структурализма // Жерар Женетт. Фигуры: Работы по поэтике. - М.: Изд-во имени Сабашниковых, 1998. - Т. 1. - С. 22-41.

Genette G. Palimpsestes: La litterature au second degre. - Paris, 1982.

Фатеева H.A. Контрапункты интертекстуальности, или интертекст в мире текстов. - М., 2000.

Martin Wallace. From Novel to Narrative // Recent Theories of Narrative. - Ithaca and London: Cornell University Press, 1986. - P. 31-56, all - 242 p.

Turner Victor. Social Dramas and Stories about Them // On Narrative. Ed. by WJ.T. Mitchell. - Chicago and London: The University of Chicago Press, 1981. - P. 137-164.