Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
Теорія жанру як системи функцій: К. Штирле
Спрямування жанрології у західному літературознавстві ХХ-ХХІ століть
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Карлхайнц Штирле (нар. 1936) - професор Констанської школи, учень Х.Р. Яусса, представив жанрову теорію, роглядаючи окремі зразки середньовічної літератури, на основі синтезу функцій фіксованих оповідних дій. Текст при цьому розуміється саме як сума фіксованих оповідних дій.
Спочатку К. Штирле характеризує можливі оповідні прийоми, які існують у ієрархічній єдності, та всі зводяться до одного - до прототипу оповідача - ним і визначаються. «Побудова мовних текстів залежить від їх використання і тим самим від їх місця у відповідно окресленому мовному та позамовному контексту»192. Не зважаючи на відмінності оповідних текстів, всі вони визначаються за рахунок оповідної схеми, що лежить в основі кожного. Історія складається як процес руйнування рівноваги однієї оповідної схеми та заміни її іншою у зв'язку зі зміною функцій самого тексту. Історію визначає не тільки оповідна схема, а також її реалізація на різних текстових рівнях.
192 Штирле Карлхайнц. История как exemplum - exemplum как история // Немецкое философское литературоведение наших дней. - СПб.: Издательство СПбГУ, 2001. - С. 66.
К. Штирле використовує поняття «систематичних» та «оповідних» текстів. Для пояснення різниці між ними він наводить такий приклад: «Перехід від параграфа Карного кодексу до історії, що потрапляє під нього, це перехід із текстової галузі систематичних текстів у текстову галузь оповідних»193. Він вважає, що саме у межовій області між систематичними та оповідними текстами можна знайти принципи та закономірності побудови «історій» як текстів. Байка та exemplum представляють мінімальні оповідні форми, які щойно синтезувались із сентенцій та максим - систематичних текстів. Трансформація відзагального («систематичні тексти») до конкретного (байка, exemplum) здійснюється в момент дієвості, яку фіксують тексти.
Єднає байку та exemplum також те, що вони співпадають у підходах до побудови оповідної цілісності, яка ще співвідноситься з систематичними текстами, а саме - з дидактично висловленою мораллю, з якимись аксіомами поведінки та буття. К. Штирле характеризує жанри байки та exemplum у світлі теорії функцій. Характерною ознакою жанру байки є неправдоподібність, проте ця неправдоподібнітсь має особливу функцію: «Вона є ознакою загаданого самим жанром алегоричного наміру»194. Загальне виступає в байці як особливе та рельєфно представлене, а в exemplum - в самому особливому та не змальовується відкрито, а мається на увазі. У випадку з exemplum мається на увазі моралізаторська фраза. «Те, в чому вона приховується, її медіум, - це і є історія. Exemplum є формою експансії і редукції одночасно. Експансією - по відношенню до сентенції, що лежить у його основі, редукцією - по відношенню до історії, з якої вирізається, ізолюється те, що необхідно такому прикладу як мовній дії для власної конкретизації».
Аналізує К. Штирле й внутрішню структуру exemplum. Вона виявляється дуже динамічною на рівні мовної семантики.
193 Там само. - С. 69.
194 Штирле Карлхайнц. История как exemplum - exemplum как история // Немецкое философское литературоведение наших дней. - СПб.: Издательство СПбГУ, 2001. - С. 72.
195 Там само. - С. 72.
Фюрмується динаміка жанру опозицією зла і добра, розуму і лупоти, влади і безвладдя, порядку і хаосу тощо. Крім ттго, структура exemplum складається з трьох компонентів: ситуація - процес вирішення - вихід із ситуації. Така трикомпонентна структура мотивується риторичним спрямування даного жанру. Exemplum передбачає певний вихід із ситуації, він прагматично планує цілком конкретне вирішення описуваного випадку. Прагматичний план і план висхідної ситуації в exemplum співпадають, є ізоморфними, як зазначає К. Штирле. Зв'язок ситуації та виходу із ситуації існує настільки щільно, що повторюваність ситуації призводить до повторюваність виходу із неї.
Зникнення жанру exemplum до XVIII ст. К. Штирле пояснює суголосно до Р. Козеллека зміною у розумінні історії, адже історичний досвід за типом magistra vitae більше не задовольняв потреби суспільства. Нове розуміння історії ознаменувало звернення до подієвого континууму, історія вийшла з-під впливу морально-філософської доктрини.
Уявлення К. Штирле про поезію також базуються на «проблематизації схем прагматичної мовної дії». На його думку, поезія також розвивається, відштовхуючись від систематичних текстів. «Проблематизація прагматичної форми» - це заміна спрямованості уваги, яка зосереджена на мовній дії та раптово починає суперечити її прагматичному аспекту.
До провідних оповідних форм доби середньовіччя дослідник долучає новелу. Наголошується родова спорідненість новели та exemplum. Площиною їх перетинання є казус. Тут К. Штирле посилається на посилається на А. Йоллес. Казус і є формою проблематизації. «Якщо exemplum був не чим іншим як оповідною транспозицією моральної пропозиції, яку можна було з нього безпосередньо вивести, то новела у Дж. Боккаччо дана у трьох різних станах, співвідношення яких є співвідношенням більшого віддалення від парадигматичного ядра. Ця градація оповідної експансії і є особливістю новел Боккаччо»196.
196 Штирле Карлхайнц. История как exemplum - exemplum как история //Немецкое философское литературоведение наших дней. - СПб.: Издательство СПбГУ, 2001. - С. 82.
У «Декамероні» фіктивні оповідачі ідентичні щодо фіктивних слухачів. К. Штирле зазначає: «Якщо виходити з того, що інтендоване використання тексту задає правила його будови, тоді із повідомленого 1982 році та з того часу мала багато перевидань. Дана книга зазначила велику повагу автора до М. Бахтіна, В. Проппа, Ю. Тинянова та Розалі Колі, з якою його єднав спільний інтерес до Відродження. Нині він є провідним жанрологом Заходу, актуальність його теорії підсилюється у плані становлення нових жанрових уявлень, що засновані на ефектах плинності, хаосмосу, непередбачуваності. А. Фаулер не просто дає своєрідну класифікацію ймовірних жанрових змін, а дарує новий принцип споглядання жанру не як системи усталених ознак, а як системи вічних трансформацій. Якщо до цього часу в жанрології панував аристотелівський підхід, заснований на таксометри та частотності, то А. Фаулер порушує цю традицію, пропонуючи натомість визнати провідними принципи трансформативності та комбінаторики. Особливо прийшлась по душі постмодерністським теоретикам його концепція включеного жанру, адже в сучасній літературі важко знайти твір, який би не містив включених жанрів. Тож не належачи до постмодерністського філософського мислення, А. Фаулер раптово стає у ньому чи не центральною постаттю в аспекті жанрології.
Стисло його жанрову концепцію можна викласти наступним чином. Насамперед відзначимо, що для А. Фаулера особливий інтерес представляли жанрові трансформації, тому й найбільші його теоретичні досягнення здійснені саме у цій площині. Вчений зазначив, що жанрові зміни не проходять окремо від становлення літератури, а отже зумовлені тими ж причинами, що й видозміни всередині будь-яких інших категорій літератури.
Площиною оновлення жанру він називає тематичне оновлення літератури: «Жанрові зміни відбуваються, коли нові теми додаються до їх репертуару»199. Оскільки переважно він працював на літературі Відродження, як і Р. Колі, то за приклади наводить факти літературного процесу того часу. Зокрема, рухи проти Петрарки та Цицерона на початку XVII ст. спричинили значне жанрове оновлення літератури. У комедії часів Єлизавети використовувались ігрища та святкові ритуали, зокрема різдвяні, що спричинило значне її оновлення.
199 Fowler Alastair. Transformantion of Genre H Modem Genre Theory. - Pearson Education Limited, United Kingdom & Associated Companies throughout the world, 2000. - P. 233.
Ще однією площиною жанрових трансформацій є «комбінація репертуарів». Так, театр масок Єлизавети комбінував пантоміму, маскарад, пишне видовище, розваги. Трансформує жанр також принцип «зібрання», як то маємо при зібранні пісень у збірник, балад у збірник, новел у «Декамерон» Дж. Боккаччо. «Ефект перетворення жанру у збірці цілком очевидний, наприклад, в епістолярному романі...»200. Створення із різних жанрів певної їх суми призводить до переродження жанрів. Так само, будь-яке аранжування лірики чи підбірки епіграм разом із тим є формою зміни жанру.
«Протягом століть існування риторики письменники дуже часто планували масштаб диспозицій вже на ранньому етапі»201, - твердить А. Фаулер. У жанровому сенсі зміна масштабу призводила до утворення родової оригінальності, частково це визнавали вже античні теоретики. Він застосовує терміни «макрологія» та «брахилогія» (наука збільшення та зменшення). Макрологія сприяє розвитку жанру, збільшуючи масштаб, брахилогія «надто пов'язана з модальним переродженням тексту»202. Відносно невеликі зміни масштабу можуть мати дуже великі наслідки. Наприклад, збільшення тимчасового масштабу у романі може привести до його жанрового переродження на роман-хроніку. Гра ж масштабом дозволяє розпоряджатися логічними переходами та призводить до утворення вивершених форм жанру.
Наступним напрямом трансформації жанру А. Фаулер називає зміну функції. «В античній літературі найбільш раптова зміна функції завжди призводила до зміни жанру...»203. Незначні, якими вони здаються, відхилення від узвичаєних функцій дають різноманітні варіації з кумулятивним ефектом і, врешті-решт, настільки послабляють жанр, що можуть привести до його заміни на інший. Зміна функції може відбутись як зумисне, так і випадково. Коли зміна функції відбувається поступово і ненавмисне, вона може стати «вічною» жанровою ознакою. Письменники вміло користувалися заміною функцій, зокрема, Мільтон проявив велику хоробрість, замінивши функції абсолютно фундаментальних частин епопеї. Він мав дивовижне обдарування до укладання поважних родових форм дивними шляхами.
200 Ibid. - Р. 234.
201 Fowler Alastair. Transformantion of Genre // Modem Genre Theory. - Pearson Education Limited, United Kingdom & Associated Companies throughout the world, 2000. - P. 235.
202 Ibid. - P. 236.
203 Ibid. - P. 236.
До числа трансформуючих жанр факторів дослідник відніс також «протистояння» (conterstatement). А. Фаулер посилається на Клаудіо Гвіллена, який вжив поняття «контржанру», описуючи твори як два діаметрально протилежних шедеври. Антитетичних відносин у межах одного жанру також можна знайти достатньо. У творах малого розміру цей контраст набуває вигляду риторичної інверсії (перевернута похвала). З цієї точки зору можна розглядати авантюрний роман як антижанр романтичного. Епос генерував кілька анти жанрів. Всі види біблійного епосу розвивалися в річищі становлення Божественної Поезії та на противагу язичницькій епічній традиції. А. Фаулер розглядає літературну динаміку аж до Дж. Джойса та Беккетта у категоріях протидії, протистояння, антижанру тощо.
Нарешті, він зазначає, що істотною формою оновлення жанрової системи є комбінування або змішання жанрів. Для окреслення цього процесу вчений пропонує термін «включення». «Якщо форма вкладки потім стає загальноприйнятною та пов'язаною з матрицею, родове перетворення має місце»204. «Включення» можна знайти у літературних жанрах всіх періодів та будь-яких обсягів. Еклоги вміщали пісні-вкладки або оповідання. В античній літературі «включення» регламентувались більш ретельно, ніж у наші часи. Крім того, стояла вимога, щоб вкладка і матричний жанр мали певну спорідненість. Одні жанри проявляють більшу «гостинність» щодо включених жанрів. Інші - меншу. В пізньому Ренесансі «включення» стає популярним. «Включення», на думку А. Фаулера, є родючим джерелом родового перетворення. Проте це само по собі не може забезпечити базу для теорії літературних змін.
Вершинним етапом жанрових трансформацій А. Фаулер вважав «родовусуміш». «Родову суміш» можна знайти навіть утворчості письменників, що є класиками певного жанру. Усюдисущі суміші Середньовіччя навряд чи одержали б таке визначення у наш час. Не зважаючи на те, що змішування жанрів у Ренесансі теоретики переслідували, воно таки мало місце, особливо наприкінці цієї епохи. В цьому часі суміші стають хаотичнішими205. Вчений проголошує Мінтурно головним захисником суміші. Фактично, він формує нову поетику, засновану на величезному діапазоні жанрових видів та типів, зокрема, називає кілька модифікацій сатири, від «чистої та строгої» - до трагічної сатири. Іноді Мінтурно не ладен пояснити, що є суміш. У наступний період літератури, в класицизмі, спостерігається деякий відхід від ідеї суміші, натомість пропонується повернення до чистих та прозорих жанрових форм. Але, якщо поглянути вперед ще на кілька століть, то можна помітити, що принцип змішування знову відроджується з новою силою, сприяючи радикальному жанровому перегрупуванню. А. Фаулер наводить за приклад творчість Вордсворта, який проявив свіжий аналітичний підхід до тлумачення жанру. Вордсворт складає список із шести методів чи класів. На думку дослідника, ця теоретична лінія була подовжена у творчості Нортропа Фрая, який підтримав аналітичний та класифікаційний дух думок У. Вордсворта. Адже Н.Фрай розглядає белетристику як острів між чотирма морями: novel, confession, anatomy, romance. Сумішшю є об'єднання у різних пропорціях цих чотирьох складових. Зазвичай перемішуються три з названих компонентів, чого цілком достатньо, щоб жанр втратив визначеність або щоб народився новий.
204 Ibid.-Р. 24].
205 Ibid. - Р. 244.
Щодо чіткості жанрових визначень, А. Фаулер назвав три очевидні жанрові сигнали: посилання на попередніх авторів або жанрові ознаки; заголовки; теми, що відкривають текст206. Саме це його міркування стало хрестоматійним у західних університетах. Крім того, вчений не тільки дав теорію жанру, а й кілька цікавих аналізів конкретних жанрів, переважно епохи Відродження.
Жанрова теорія А. Фаулера базується на традиції тлумачення жанру, заснованій Розалі Колі, а вона, як відомо, поважала фактаж літературного процесу над усе. Всі теоретичні міркування А. Фаулера також підкріплені фактажем, навіть низками такого фактажу. Характерною рисою його теорії є прагнення уникати готових класифікацій, обмежуючись властивостями того чи іншого жанру та описом форм ймовірних трансформацій. До речі, ці то трансформації є надзвичайно вагомими в жанровій теорії, оскільки відчиняють двері у світ перетворень літературної форми, дають можливість прогнозування.
206 Див: Fowler Alastair. Kinds of Literature: An Introduction to the Theory of Genres and Modes. - Oxford: Oxford University Press, 1982.
Література
Fowler Atastair. Kinds of Literature: An Introduction to the Theory of Genres and Modes. - Oxford: Oxford University Press, 1982. - 368 p.
Fowler Alastair. Pastoral Instruction in As You Like It. - London: University of London, 1984. -P.1-14.
Fowler Alastair. The Future of Genre Theory // Future Literary Theory. Ed. by R.Cohen. - London, New York, 1989.
Fowler Alastair. Genre // A Dictionary of Modern Critical terms. - London, New York, 1993.
Fowler Alastair. Transformantion of Genre // Modern Genre Theory. - Pearson Education Limited, United Kingdom & Associated Companies throughout the world, 2000. - P. 232-249.
Fowler Alastair. A History of English Literature: Forms and Kinds from the Middle Age to the Present. - Oxford: Blackwell, 1986. - 424 p.
Fowler Alastair. Triumphal Forms: Structural Patterns in Elizabethan Poetry. - Cambridge University Press, 1970. - 247 p.
Fowler Alastair. The Beginnings of English Georgic // Renaissance Genres. Ed. Barbara Kiefer Lewalski. - Cambridge (MA): Harvard University Press, 1986. - P. 105-125.
Fowler Alastair. Genre and Tradition (Epigram) // The Cambridge Companion to English Poetry, Donne to Marvell. Ed. Thomas N. Corns. - Cambridge: Cambridge University Press, 1993. - P. 80-100.
Fowler Alastair. The Life and Death of Literary Forms // NLH. - 1971. - № 2. - P. 199-216.
