Література на полі медій - Гундорова Т. І. 2018

Леся Генералюк. Виклики екфразису
Література і виклики екфразису

Всі публікації щодо:
Літературознавство

The article focuses upon a problem of optimum use of the term ekphrasis in the literary criticism. Owing to the popularity ekphrasis is a challenge for a modern science because replaces or supersedes other terms which designate the phenomena of literature and fine arts interaction.

Key words: description, ekphrasis, differentiation, interactions between literature and visual arts, visual images.

У контексті візуальних досліджень (Visual Studies), зумовлених неосинкретизмом і так званим візуальним поворотом у нинішній культурі, успішно вивчаються форми, зумовлені транспозицією візуальних структур у структури вербальні. Увага до процесів та результатів співдії слова й зображення закономірна. Адже підключення коду зорових мистецтв до художнього слова відкриває додаткові асоціативні коридори, залучення сфери іконічної концептуалізації з її сугестивними чинниками. Письменники, апробувавши такий шлях моделювання, усвідомлюють його необмежені можливості в генеруванні нового естетичного поля, інтенсивної концентрації сенсів; привабливість мутуальних форм для читача. Тенденція до кількісного росту, не лише активності вербально-іконічних інтеракцій, яка навряд чи зменшиться у найближчому майбутньому, актуалізує питання термінологічного та класифікаційного характеру.

Літературознавці апробують різні підходи й моделі інтермедіального аналізу. Але на відміну від сучасного мистецтвознавства, літературознавство внаслідок тривалої секуляризації гуманітарного знання, ще не зовсім готове до освоєння літературних форм, зумовлених транспозицією візуальних структур у структури вербальні. Останнім часом ці форми переважно отримують одне ім’я: екфразис. Вивчаючи екфразис у контексті російського символізму (з кінця 1980-х), мені доводиться спостерігати, як це слово стає попросту модним терміном з невизначеною семантикою. Раптова стрімка кар’єра екфразису в науковому середовищі (С. Вислоух), коли ним називають будь-які дескриптивні структури, коли екфразисом стає, поза межами дескрипції, все, що реалізується на стику зображення і слова, та навіть усе, що продукує будь-яка міжвидова дифузія, не може не насторожувати.

Екфразис, дійсно, чи не одне з найбагатших явищ, зумовлених інтеракціонізмом. Але завдяки своїй популярності він отримав і незаслужені преференції. У 2001 р. історик літератури Л. Геллер запропонував на Лозаннському симпозіумі, присвяченому екфразису в російській літературі, вважати екфразисом будь-який опис, у структуру котрого інтенційно закладені не лише зображальні, а й інші компоненти. Оскільки екфрастичність, на його думку, слід розглядати максимально розширено, то широкий діапазон він зазначив у дефініції та назвав екфразисом «будь-яке відтворення одного мистецтва засобами іншого» [3, 18], а отже й живописом - скульптури, фотографією - архітектури тощо. Пропонуючи таке розуміння екфразису, дослідник ґрунтовно «розширив» ідею М. Креґера, який вважав, що термін потрібно переглянути й він має стосуватися всіх зображальних описів [24, 7-9].

Кількома роками раніше Дж. Голландер запропонував у такому ж розлогому трактуванні класифікацію екфразису на: 1) відсторонений екфразис (distracted ekphrasis), який описує все, що існує за межами самого тексту й функціонує незалежно від усякого художнього об’єкта; 2) прихований екфразис (hidden ekphrasis), коли у вірші чи романі фрагмент пейзажу описується як твір пластичного мистецтва, а його справжня екфрастична природа виявляється лише при академічному аналізі; 3) фактичний або актуальний (actual) екфразис, що відштовхується від певних упізнаваних картин, скульптур тощо [22, 212-214]. По суті, екфразисом можна вважати лише третю групу. До того ж «прихований» чи «відсторонений» екфразиси, не маючи вказівки на першотвір / його автора, насправді тотожні категорії гіпотипозису, в якому дескриптивність зумовлена інтерполяцією прийомів пластичних мистецтв поза межами творів. Попри це, суттєво, що і Креґер, і Голландер все таки ведуть мову про вербальну описовість, а не про відтворення «одного мистецтва засобами іншого».

Отже, перший виклик стратифікаційний: як відшарувати, виокремити екфразис серед інших мутуальних форм? Слід пам’ятати, що науковці все ще перебувають на двох полюсах. Досі співіснують дві діаметральні концепції, у термінах Е. Бальцежана - «гораціанська», яка орієнтується на взаємну залежність, зв’язки та співпрацю мистецтв, та «лессінгівська», яка акцентує своєрідність, відмінності й автономію кожного [12]. Для прикладу, Дж. Хеффернен репрезентує традицію стриманого ставлення до контамінації літературних і зображальних кодів [21], а «гораціанці» Д. Девідсон, М. Сміт, Р. Вебб, Н. Тишуніна, Б. Успенський, Ґ. Скотт, С. Вислоух, М. Бел, для яких структуралізм, семіотика, феноменологія стали системним підґрунтям при зіставленні різних мистецтв, наполягають на крос-галузевому вивченні інтеракцій.

Свого часу впливи Лессінга й Е. Берка були настільки сильними, що сучасну тенденцію до розмивання кордонів мистецтвназивають розгерметизацією. Звісна річ, види мистецтв ніколи не були в ізоляції, тим паче герметичній. Але оскільки для дослідників розмежування зручне, то має виправдання і своєрідна інерційність літературознавчої науки. Сьогодні проблема слова й зображення, зазначає Рут Вебб, досі залишається суперечливою, і саме «екфразис постає центральним чинником у пробиванні міжвидових бар’єрів» [34, 9]. Щоправда, смислове наповнення терміну, його семантичні межі залишаються розмитими. Власне, після Лозаннського симпозіуму російська школа, на відміну від американської, італійської, польської, почала розглядати термін максимально розширено (Л. Геллер [3], М. Уртмінцева [10], С. Титаренко, Н. Морозова [8]). Критика опонентів не забарилася. Вони стверджують, що поняття екфразису як виду словесного «оцифрування» безперервного образу можна застосовувати не до будь-яких «трансформацій» і «транспозицій», а лише там, де «транспонований естетичний об’єкт має континуальну природу, а той, що транспонує - дискретну» [7, 348]. Більше того, саме візуальність, за Ж. Хетені, становить принципову характеристику екфразису як «тексту в тексті» - завдяки їй слово втрачає своє поле однозначності, моделюючи віртуальну дійсність на стику двох кодів [11, 76].

Отже, перше уточнення: взаємодіють код вербальний і код візуальний, аж ніяк не акустичний, кінетичний тощо. По-друге, транспозиція відбувається в одному напрямку - візуальності у слово. У зворотному перекодуванні - це ілюстрація чи картина на тему літературного твору; вивченням їх займаються переважно мистецтвознавці. Тому екфразис абсолютно не «будь-яке відтворення одного мистецтва засобами іншого», як вважає Л. Геллер та його послідовники.

Адже відомо, що зафіксований у «Риториці» Аристотеля як одна з фігур ораторського мистецтва, екфразис набув популярності з античних часів. Пізніше став невід’ємним елементом естетики Ренесансу, класицизму, бароко, від нього, власне й почалося теоретичне мистецтвознавство. Не випадково екфразис, який базується на концепції зримості у словесному описуванні артефактів, вважається тотожним сучасному мистецтвознавчого опису [2, 260]. Водночас у літературознавстві поруч з екфразисом існують два суміжні поняття - гіпотипозис та діатипозис. У інструкціях для давньогрецьких ораторів Progymnasmata особливе місце належало поняттю «enargia» (лат. evidentia) - зриме. Його функцією було унаочнення фактів та пробудження емоцій у слухачів. Власне, енаргія (не energeia) як загальний термін на позначення сукупності фігур у риториці, скерованих на яскравий живий опис - це синонім гіпотипозису (опису настільки візуально достовірного, що він сприймався як ілюзія реальності). Модифікаціями енаргії були екфразис (докладний опис творів мистецтва) та діатипозис (яскраві наглядні поради для нащадків, заповіт); латинські відповідники - descriptio, representatio, demonstratio.

Ототожнювати явища, називаючи їх одним іменем, як це пропонують прихильники «розширених дефініцій» - не зовсім коректно. Адже сама етимологія терміна вказує на екфразис як один із варіантів евіденційності. Й літературознавство у трактуванні гібридних форм з його «дрібним браконьєрством у городі сусідньої дисципліни» (У. Вайсштайн), не має права ігнорувати специфіку традиційних літературо- та мистецтвознавчих підходів. А відтак змушене 1) осмислити фактори, що зумовлюють літературні запозичення з інших мистецтв, 2) диференціювати мутуальні явища і виявити їх структурні особливості, 3) запропонувати дефініції та класифікаційні схеми.

Компаративістичні й інтермедіальні методи літературознавчого аналізу володіють для цього необхідним інструментарієм, хоча екфразис є серйозним викликом для нинішніх інтермедіальних студій. Дослідження його потребує не просто інтердисциплінарних стратегій (сама увага літературознавців до екфразису уже є індексом входження в інтердисциплінарний простір), він потребує, повторимо, визначеного статусу й чіткої диференціації. Особливо тепер, на хвилі захоплення ним, яка росте з середини 90-х рр. минулого століття, а трактування в багатьох випадках викликає застереження.

На жаль, процес розмивання меж терміна триває й набирає загрозливих масштабів. Польський дослідник екфразису, перекладач-коментатор «Картин» Філострата Старшого, Р. Поповський іронізував, що термін «екфразис» функціонує тепер на правах «спільного мішка» («wspólnego worka»): позначаючи явища на пограниччі літератури і пластичних мистецтв, він безкінечно долучає найрізноманітніші трактування та ракурси зору [27, 15]. Подібної думки дотримуються й інші науковці, вказуючи на різночитання в термінах та на поширені «небезпеки екфразису» [30, 315]. Обсяг «wspólnego worka» катастрофічно росте, екфразисами почали іменувати велику групу явищ, які не відповідають семантиці терміна. Хоча визначення (див. етимологію терміна вище) не викликає різночитань. Екфразис / екфраза (грецьк. ekphrasis - точний виклад) це літературний опис творів візуальних мистецтв, супроводжуваний іноді естетичною оцінкою, іноді описом окремих технічних прийомів автора твору, його манери чи стилю.

Точкою відліку для цього визначення обрано дефініції, сформульовані Д. Керр’єром: «екфразис - це вербальне пере-творення візуальних мистецьких творів (verbal re-creation of the visual artwork)» [14, 8] та Дж. Хефферненом: екфразис - це «вербальна репрезентація візуальної репрезентації (a verbal representation of a visual representation)» [20, 3]. Враховані тут й інші визначення екфразису, найвідоміші належать В. Мітчеллу [26, 152-156], Ґ. Скотту [29, 301], П. Вагнеру [33, 12] і усі констатують його «подвійне дно», «вторинність», «дзеркальність», міметичне засвоєння текстами літературними «текстів рукотворних».

Чому ж прозоро й недвозначно визначений термін досі не має окреслених меж? Адже дослідники впевнені, що в екфразисі точкою відліку є твір мистецтва, і ця вказівка на твір (художника, скульптора, архітектора) не замаскована, не присутня імпліцитно, а доступно подана і зрозуміла читачеві. Екфразис як більше чи менше розгорнута ремінісценція, є вклиненням іншовидового, «чужого», тексту в цілісність створеного словом художнього світу. Мистецькі твори збагачують цей світ завдяки перекодуванню, вони стають його невід’ємним елементом. Але тільки елементом, частиною. То чи правомірно називати екфразисом епічні жанри літератури, міметичний спосіб літературного письма, що копіює прийоми пластичних мистецтв? Іменуючи екфразисом відтворення малярством музики а ля Чурльоніс чи Уїстлер, а фотографією - архітектури, літературознавці грубо вторгаються в царину суміжної дисципліни; відтак їх «дрібне браконьєрство» перетворюється на щось масштабніше. Бо в такому випадку «широким екфразисом» є і понад двадцять картин Клода Моне «Руанський собор», і триптих Юхима Михайліва «Соната України», і усі фотографії Софійського храму... Мистецтвознавці категорично відкидають подібні твердження. В такому випадку екфрастичним (вторинним) слід вважати все образотворче мистецтво, що росло на антиках, Біблії, а не лише фрески Мікеланджело, «Створення Адама» якого є реплікою на фреску Паоло Учелло. Музикознавці подібним чином відмежовуються від терміна, оскільки більшість музичних творів, попри існуючі впливи, не можна позначувати як переклади з вербального коду - вторинної сигнальної системи. Слухові та візуальні феномени, що репрезентують первинну сигнальну систему, значно складніші й тонші за своєю природою, аніж мова словесна (Ф. Ніцше, О. Шпенглер, М. Мерло-Понті та ін.).

Проблема в тому, що низка фундаментальних праць не впливає на той факт, що нові дослідження не виявляють інтересу до встановлення логічних меж терміну. Він постійно зазнає «уточнень» через супутні слова, префікси, означення, використовується в так званому «широкому» сенсі. Його транскрибують як гео-екфразис, топоекфразис, оніричний екфразис, музичний екфразис, роман-екфразис, гіпотипозистичний екфразис тощо. «Нестандартними екфразисами» з Веласкеса назвав Цезарій Сікорський портрети Папи Інокентія Х пензля Френсіса Бекона та Придворної дами Пабло Пікассо, попри те, що вони є звичайним явищем кореференції, яка поширена в скульптурі та малярстві. Більше, Сікорський стверджує, що «нестандартними екфразисами» можуть бути й стосунки між зображенням і звуком чи звуком і словом [31]. Подібні судження, на жаль, не поодинокі.

Часто «широке» трактування терміна означає контамінацію з гіпотипозисом або назагал відбувається підміна понять. Елісон Ламот описує так звані «приховані» форми екфразису, зокрема й сон-екфразис, вивчаючи, по суті, колористику гіпотипозисів в іспаномовному американському оповіданні [25], Рафаель Шалт - «переписані» (не описані) мистецькі твори, «удосконалені» письменником [28]. Аліна Беніа вживає терміни «відволікаючий екфразис», «змінний / реверсивний екфразис», «комплексна відволікаюча зміна екфразисів», «складні екфрастичні ланцюги». Зокрема, у студії «Екфразис як спеціальний тип інтердисциплінарності у британському романі» вона визнає, що через свою складність екфразис був безперервним викликом і по-різному розглядався - як дзеркало тексту, як дзеркало в тексті, як спосіб дзеркальної інверсії, однак освоює саме аспект інтерференції екфразису та гіпотипозису. Вважаючи екфразисом «опис твору візуального мистецтва та спосіб письма, котрий пронизує весь текст і копіює особливості живопису», авторка нашаровує явища й аналізує ці псевдоекфразиси у творах О. Уайльда, В. Вульф і Т. Шевальє [13]. Таку ситуацію зустрічаємо часто: номінуючи явище як екфразис, дослідник, власне, коментує гіпотипозис. Хоча генезис термінів і практика застосування їх, повторю, не викликають різночитань. Відтак у «wspólnemu worku», окрім екфрастичних утворень, присутня й передача суб’єктивних вражень від музичних творів, подорожей, ландшафтів, інтер’єрів, осіб, тварин, птахів, і кореференційні явища з пластичних мистецтв, і перекази снів, і описи емоційних станів; перелік надто великий.

Монографією 2009 року «Екфразис, уява й переконання у древній риторичній теорії та практиці» Рут Вебб апелює до витоків, намагається ввести популярне слово «екфразис» у коректні термінологічні рамки. Зокрема говорить, що її дослідження екфразису як мистецтва створення слухачів та читачів і формування в них візуальної уяви за допомогою слів (як це було в давньогрецьких школах) служить контрастом до сучасного, надміру розгалуженого, розуміння феномену. На питання: чи можна взаємозаміщувати екфразис та гіпотипозис? - дає однозначну відповідь: «Ні. Оскільки в екфразисі існує спільний для автора й читача тип референта - твір мистецтва» [34, 47]. Рут Вебб піддала сумніву й використання терміна в ролі вербального опису музичних творів. Інша чітка позиція дослідниці полягає у запереченні екфразису як жанру: «Могутня традиція опису реальних чи уявних творів мистецтва в красномовстві, історіографії, епіграмі, епопеї та іншій поезії аж ніяк не свідчить про те, що вони сформували єдиний жанр, тим більше, що в цього жанру була назва «екфразис», - стверджує вона [34, 21]. Ця позиція є позитивним кроком, вважає у своїй рецензії Саймон Ґолдхілл, адже «екфразис, про який ідеться у блискучій студії Рут Вебб, дійсно, є технікою, але не жанром. Це не показник змісту» [17].

Так само оперує чітким концептом екфразису і Ґрент Скотт. Посилаючись на дефініцію Дж. Хадструма (екфразис - це вербальне звернення до німих художніх об’єктів), він означує екфразис як «спосіб цитування одного твору мистецтва в межах іншого», який стимулює літературну картинність («literary pictorialism»). Тим самим Скотт відводить належне місце музичним описам, які згідно кодів своєї аудіальної природи екфразисами бути не можуть [30, 315].

Підведемо підсумок: проблема ідентифікації екфразису пов’язана з наявністю прототексту зі сфери візуальної культури. Лише він дає підставу визначати літературне явище як екфразис. Три фактори: а) опис-показування; б) авторизована вказівка на конкретний твір або митця; в) художньо- мистецький дискурс дають дослідникові право констатувати, що художній текст є екфразисом. Саму ж філологічну гру з підміною понять у т. зв. універсалізацію терміна, коли екфразисами іменують феномени, які до них за визначенням не належать, чи екфразисам у «вузькому сенсі» та «класичним» екфразисам протиставляють «широкі» та «неканонічні» екфразиси, вважаємо неправомірною.

Інша ефектна гра зосереджена довкола жанрової специфіки. Це другий виклик екфразису. Екфразис як здатність письменника до мистецтва переконування («art of persuasion»), є технікою (Р. Вебб [34]), типом тексту (Н. Брагінська [2]), описом за схемою (М. Сміт [32]) і лише в одиничних випадках може бути жанром. Одразу зазначу, що ці одиничні випадки стосуються поезії. Деякі вірші Т. Готьє, М. Волошина, Л. Костенко, Д. Павличка, А. Загаєвського, Ч. Мілоша, В. Шимборської та ін. авторів можна виокремити в жанр екфразису, оскільки екзистенційний простір ліричного героя, його ремінісценції повністю пов’язані з конкретним твором /автором. Поширене сьогодні колекціонування віршів, інспірованих мистецтвом (до однієї такої збірки у 2007 Хазель Френкель додав зображення і постскриптум «Живописні вірші: обсяг екфрастичної поезії та теоретичні рефлексії» [16]), написання віршів-екфразисів - все та ж ознака популярності явища. Водночас проза, попри оперування технікою екфразису, не дає зразків жанру. Питання жанровості відкрите й стосовно «Картин» Філострата Старшого, й екфразисів Леоніда Тарентського і Лукіана, за якими Боттічеллі відтворював полотна Апеллеса.

Екфразис є одним із варіантів метамови мистецтва слова. Це упізнаваний гіперзнак у поезії, прозі, епістоляріях, у дорожніх та щоденникових нотатках завдяки його відсиланню до візуальних мистецтв, творів / авторів. Він присутній у художніх текстах про митців і про мистецтво, в мистецтвознавчих розвідках як одиниця аналізу, в нарисах, есе. В якості такого елемента твору його трактує Мак Сміт у дисертації «Зображення в саквояжі: екфрастична традиція в реалістичному романі» («Figures in the Carpet: the Ekphrastic Tradition in the Realistic Novel»), написаній у Х’юстоні 1981 р. й опублікованій 1995 р. під назвою «Літературний реалізм і екфрастична традиція». У зіставленні екфразису та наративної традиції (розділ «Ut pictura poesis; Ut fabula veritas»), а також екфрастичного символізму (розділ «Екфрастичний символізм») і реалістичного опису («Екфразис та реалізм») він показав доречність застосування поняття «схема екфразису». Така схема застосовується при змалюванні героя-маріонетки в «Дон Кіхоті», при візуалізації словесної гри персонажів у «Еммі» Дж. Остін завдяки рисунку Е. Гаррієт або ж толстовського опису, здійсненого через олійний портрет героїні («портрет леді» в «Анні Каретній»), власне й при репрезентації орфічного театру в паракінематичній реальності Т. Пінчонса [32]. Схема, за якою прозаїк апелює до пластичних мистецтв - не що інше як сильний імпульс до створення образу персонажа чи до формування сюжету. Ця практика має велику традицію в літературі: від Гофмана, Гейне, Готьє, Теккерея, Гоголя, По, Уайльда, Буніна - до Геннадія Гора, Грегорі Нормінтона, Донни Тартт. Що ж, палімпсест, інтертекст завжди приваблює, зокрема й у інтермодальних варіантах.

Кіндра Джоунс у студії, присвяченій інтерполяції екфразиса в драматургію (2008) формулює думку, що «сучасні дослідники мусять все-таки домовитись про всебічне визначення терміну та його послідовне функціонування» [23]. Базове питання її розвідки, на яке вона шукає відповідь, - чи обмежений екфразис прямим описом художнього об’єкта, чи в ньому закладено більше рівнів? Дослідниці імпонує використання терміну в поглибленій якості й вона вводить термін «надзвичайний екфразис (extreme ekphrasis)». Причому оперує ним, усвідомлюючи всю його умовність, у праці «Ефект екфразису: аналіз «Чорних картин» Гойї у межах спектаклю Антоніо Буеро Вальєхо «Сон розуму» [23]. Слід віддати належне Джоунс: вона частіше вживає не термін «екфразис» з його визначеною семантикою, а «ефект екфразису». Оскільки термін «ефект екфразису» має ширшу сферу застосування, аніж «екфразис», то його перспективи можуть бути оптимістичними. Тим паче, твори живопису, скульптури відіграють активну роль у кіномовленні. Л. Бунюель, А. Тарковський, Л. Маєвський, П. Грінуей, Л. фон Трієр зверталися до полотен Леонардо, Брейгеля, Рембрандта, Мілле; завдяки усталеності візуальних символів одна й та ж ідея присутня в «цитуванні» А. Тарковським Брейгелевих «Мисливців на снігу» в «Солярісі» (1972) та Л. фон Трієром у «Меланхолії» (2011).

Третій виклик екфразису - роман про художників та мистецтво (Künstlerroman), також відкриває немалі перспективи на полі інтермедіальності. Адже це чи не найбільш вдячна тема для дослідників, зацікавлених феноменом міжвидових інтеракцій: майстер слова цілеспрямовано реконструює коди пластичних мистецтв. Поступи на цьому шляху засвідчили дисертації Ніни Бочкарьової [1], Сабріни Вейнджер [35]. Інтердисциплінарне дослідження останньої, «Політика і поетика екфразису у французьких романах про мистецтво ХІХ ст.», стосується цілісної мистецької ситуації епохи. Скориставшись матеріалом з історії образотворчого мистецтва, Вейнджер зупинилася на головних способах репрезентації теми художника: екфразисі, гіпотипозисі, синестезії. Їх проаналізувала у романах О. Бальзака, Е. й Ж. Гонкурів, Е. Золя. Окрім того, вона приділила увагу й притаманним романтизму та неоромантизму аспектам містичної загадковості, пов’язаним із картинами, дослідила специфіку палімпсестів та анаморфоз, що мають витоком «міметичний імпульс (mimetic impulse)» та синестезію, відстежила й суспільно- політичну заангажованість окремих екфразисів [35]. Подібний підхід спостерігаємо і в монографії Анети Гродецької «Вірші про картини. Студія з питань екфрази», де на особливу увагу заслуговують два розділи: один стосується екфрастичної поезії ХІХ ст., другий - екфразису в ХХ ст., коли стали популярними відсилання поетів до класичного малярства, творів Вермеєра, Дега, Ван Гога та інших митців [18]. Так, приділяючи увагу співмірностям словесного художнього тексту та його візуальним аналогам, застосовуючи коректні термінопоняття, науковці формують окреме літературознавче поле досліджень вербально-іконічних інтеракцій.

Адже через екфразис / екфрастичний імпульс певний візуальний твір-прототекст (обраний літератором абсолютно не випадково) здатен моделювати літературний твір. Надаючи йому додаткового іконічного забарвлення, цей прототекст зі сфери візуальних мистецтв може структурувати й інші вербальні фрагменти, змінювати стиль. Надто якщо транспонуватиме у слово коди пластичних мистецтв: композицію, колірні та лінійні співвідношення, об’єми, світлотіні, фактурність тощо. Часто такий вербально-іконічний синкретизм реалізується внаслідок поєднання техніки екфразису з технікою гіпотипозису. Причому таке співіснування двох різних форм дескриптивності не виключає їхньої диференціації. А оскільки візуальний прототекст, відтак симбіоз екфразису з гіпотипозисом, має чималу сугестивну дію і здатен концентрувати величезний комплекс різномодальної інформації, то прийомом успішно користуються поети і прозаїки. Приклад кореспондування екфразису й гіпотипозису - паризькі вірші М. Волошина та його цикл «Руанський собор» (1907), який він писав, наслідуючи Клода Моне і його серії «Руанський собор» (1892-1895). Цикл став не екфразисом чи парафразою Моне, а унікальним езотерико-автобіографічним текстом, зразком інтерференції живописного імпресіонізму та поетичного символізму [5]. Варто відзначити, що явище є більше поширеним у прозі, надто у великих жанрах Künstlerromanen, де екфразис як гіперзнак часто чергується з гіпотипозисом, діатипозисом у межах усталених з античності дескриптивних норм.

Важливим для літературознавства є й виклик класифікаційний. Функціональні рамки екфразису також потребують визначення. То він може виконувати роль творчого імпульсу для написання літературного твору, то відіграти коротку епізодичну роль в сюжеті, може й фундаментально вплинути на стиль усього твору (наприклад, «Щиглик» Д. Тартт); іноді це може бути квазіекфразис - тобто імітація, опис твору, якого ніколи не було.

В одному з можливих варіантів класифікації пропонуємо розрізняти три різновиди екфразисів: а) літературні твори, зміст яких постає на основі повного опису візуального об’єкта - тут екфразис замінює зображення; б) розгорнута словесна інтерпретація живопису, графіки чи скульптури як компонент твору більшого обсягу; в) короткі, вкраплені в структуру твору асоціативні екфразиси-експромти, екфразиси-узагальнення або екфразиси-ремінісценції на тему пластичних мистецтв [6]. У літературі поширений і нульовий екфразис, коли письменник лише називає твір або митця, вказує на кореляцію вербального тексту з мистецьким твором. Часто це вказівка на відомий історико-культурний символ, актуалізація смислів візуального артефакту. Словесна зображальність як така відсутня, але саме вкраплення важливе: автор пропонує вийти на інші культурні поля, скористатися певним асоціативним кодом.

Отже, далеко не нова проблема еквівалентності в літературознавчій термінології набирає нового сенсу в сучасних реаліях. Актуальним є синтетичний погляд на інтегральні явища, активізуються інтердисциплінарні підходи. Водночас кросгалузеві дослідження залучають у поле зору не лише феномени гетероморфного рівня, а й гомоморфного, відтак літературознавці змушені проводити розмежування між інтертекстуальністю (взаємодією вербальних текстів) та інтермедіальністю (кореляцією різнорідних кодів художньої культури), між дескриптивністю як суто літературним прийомом і дескриптивністю, інспірованою іншими мистецтвами. Виважений диференційований підхід у науковому трактуванні складних форм, що виникли внаслідок міжвидової дифузії, яка сьогодні набирає обертів, є особливо важливим для вітчизняного літературознавства. Адже давно чекає на дослідників мало досліджений у контексті correspondance des arts, але надзвичайно потужний в українській літературі пласт феномену евіденційності, результативні форми перекодування мистецьких мов у літературу. В такому ракурсі виклики екфразису, сподіваємося, лише стимулюватимуть інтермедіальні студії над зв’язками слова й зображення, а коректне трактування екфрастичних феноменів сприятиме формуванню необхідного в українському літературознавстві термінологічного тезаурусу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бочкарева Н. Роман о художнике как «Роман творения», генезис и поэтика: На материале литератур Западной Европы и США конца XVIII - XIX вв. - дисс... доктора филологических наук. - Режим доступу:

http://www.dissercat.com/content/roman-o-khudozhnike-kak-roman-tvoremya-genezis-i-poetika-na-materiale-literatur-zapadmi-ev#ixzz28E8hIaeJ

2. Брагинская Н. Экфрасис как тип текста (к проблеме структурной классификации) //Славянское и балканское языкознание. Карпато- восточнославянские параллели. Структура балканского текста. - М.: Наука, 1977. - С. 259-282.

3. Геллер Л. Воскрешение понятия или Слово об экфрасисе // Экфрасис в русской литературе: Сборник трудов Лозаннского симпозиума. М.: МИК, 2002. - С. 5-19.

4. Генералюк Л. Екфразис у Т. Шевченка і Т. Готьє (до проблеми взаємодії мистецтв у творчості Шевченка) // Слово і Час. - 2008. - № 3. - С. 45-55.

5. Генералюк Л. Город и храм в поэзии Максимилиана Волошина: экфразис или архитектурный пейзаж-гипотипозис? // Мова і культура. - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. - Вип. 13. - Т. ІІ (138). - С. 299305.

6. Генералюк Л. Термінопоняття на позначення результатів інтеракцій між літературою та візуальними мистецтвами: екфразис та гіпотипозис // Українська наукова термінологія: зб. матеріалів наук.-практ. конф. «Українська наукова термінологія. Суспільні та гуманітарні науки». - К.: Наук. думка, 2010. - № 3. - С. 53-68.

7. Зенкин С. Новые фигуры. Заметки о теории. 3 // Новое литературное обозрение. - 2002. - № 57 (5). - С. 343-351.

8. Морозова Н. Экфразис в русской прозе / Под ред. Н.Е. Меднис. - Новосибирск: НГУЭУ, 2008. - 212 с.

9. Рубине М. Пластическая радость красоты: Экфрасис в творчестве акмеистов и европейская традиция. - СПб.: Академический проект, 2003. - 354 с.

10. Уртминцева М. Экфрасис: научная проблема и методика ее исследования // Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского: Литературоведение. Межкультурная коммуникация. - 2010. - № 4 (2). - C. 975-977.

11. Хетени Ж. Идея в образах, абстрактное в визуальном. Фигуры-образы Исаака Бабеля // Russian Literature. - 1999. - Vol. XLV. - № 1. - P. 75-85.

12. Balcerzan E. Poezja jako semiotyka sztuki // Balcerzan E. Kręgi wtajemniczenia. - Kraków: Wyd-wo Literackie, 1982. - 455 s.

13. Banea A.M. Ekphrasis - a Special Type of Intertextuality in the British Novel. - Cluj-Napoca, 2012. - Режим доступу:

http://doctorat.ubbcluj .ro/sustinerea_publica/rezumate/2012/filologie/banea_pa raschivescu_alina_marcela_en.pdf

14. Carrier D. Principles of Art History Writing. - University Park: Pennsylvania State University Press, 1997.

15. Dziadek A. Obrazy i wiersze. Z zagadnień interferencji sztuk w polskiej poezji współczesnej. - Katowice: Wydawnictwo Uniwersytetu Śląskiego, 2004. - 246 s. - (Historia Literatury Polskiej).

16. Frankel H. Painting Poems: a Volume of Ekphrastic Poetry and a Theoretical Reflection. - Режим доступу: http://hdl.handle.net/10539/2017

17. Goldhill S. Cambridge. Review: Ruth Webb, Ekphrasis, Imagination and Persuasion in Ancient Rhetorical Theory and Practice. Farnham, England/Burlington, VT: Ashgate, 2009. - Режим доступу:

http://bmcr.brynmawr.edu/2009/2009-10-03.html

18. Gródecka A. Wiersze o obrazach. Studium z dziejów ekfrazy. - Poznań: Wydawnictwo Naukowe UAM. - 2009. - 320 s.

19. Heffernan J.A.W. Ekphrasis and Representation // New Literary History. - 1991. - Vol. 22. - № 2. - P. 297-316.

20. Heffernan J.A.W. The Museum of Words: The Poetics of Ekphrasis from Homer to Ashbury. - Chicago and London: University of Chicago Press, 1993. - 249 +p.

21. Heffernan J.A.W. The Re-Creation of Landscape: A Study of Wordsworth, Coleridge, Constable, and Turner. - Dartmouth: College by University Press of New England, 1985. - 256 p.

22. Hollander J. The Poetics of Ekphrasis // Word and Image. - 1988. - Vol. 4. - Р. 209-219.

23. Jones K. The ekphrasis effect: an Analysis of Goya’s “Black Paintings” within Antonio Buero Vallejo’s play the “Sleep of Reason” // Ciberletras: Revista de critica literaria y de cultura. - № 19. - 2008. - Режим доступу:

http://dialnet.unirioja.es/servlet/articulo?codigo=2742430

24. Krieger M. Ekphrasis: The Illusion of the Natural Sign / Emblems by Joan Krieger. - Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1992. - 292 p.

25. Lamothe A. Color My Words: Ekphrasis in Turn-of-the-century Spanish American Narrative. - Режим доступу: http://tell.fll.purdue.edu/RLA- Archive/1994/Spanish-html/Lamothe,Alison.htm

26. Mitchell W.J.T. Ekphrasis and the Other // Mitchell W.J.T. Picture Theory. Essays on Verbal and Visual Representation. - Chicago; London. - 1994. - Р. 152-156.

27. Popowski R. Starożytny przewodnik po neapolitańskiej pinakotece // Filostrat Starszy. Obrazy / Przeł. i oprac. Remigiusz Popowski. - Warszawa: Prószyński i S-ka, 2004. - s. 13-87.

28. Schulte Raphael J. Re-imaging the «Beautiful History»: Frank O’Hara and Larry Rivers. - Режим доступу:

http://english.fju.edu.tw/lctd/genre/ekphrasis/paper_O'Hara.html

29. Scott Grant F. The Rhetoric of Dilation. Ekphrasis and Ideology 11 Word and Image. - 1991. - Vol. 7. - № 4.

30. Scott Grant F. Shelley, Medusa, and the Perils of Ekphrasis // The Romantic Imagination: Literature and Art in England and Germany / Еd. Frederick Burwick and Jurgen Klein. - Studies in comparative literature: 6. - Amsterdam/Atlanta, GA: Rodopi, 1996. - Р. 315- 332.

31. Sikorski C. O poezji, obrazie i ekfrazie. - Szczecin, 2011. - Режим пошуку: http://lyzkamleka.eu/pliki/sikorski.pdf

32. Smith M. Literary Realism and Ekphrastic Tradition. - University Park: Pennsylvania State University Press, 1995. - 269 p.

33. Wagner P. Introduction: Ekphrasis, Iconotexts, and Intermediality - the State(s) of the Art(s) // Icons - Texts - Iconotexts: Essays on Ekphrasis and Intermediality / Ed. by Peter Wagner. - Berlin; New York: De Gruyter & Co, 1996.

34. Webb R. Ekphrasis, Imagination and Persuasion in Ancient Rhetorical Theory and Practice. - Farnham, England / Burlington, VT: Ashgate, 2009. - 238 p.

35. Wengier S.E. The Politics and Poetics of Ekphrasis in Nineteenth-Century French Art Novels // [Open Access Dissertations]. - University of Miami, 2010. - 383 p. - Режим доступу:

http://scholarlyrepository.miami.edu/oa_dissertations/383







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.