Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах - Навчальний посібник - Пасічник Є.А. 2000

Джерела вивчення біографії
Вивчення біографії письменника
Розділ ІV.

Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури

Оскільки біографія письменника нерозривно пов’язана з його творчістю, то виникає необхідність звертатися до художніх творів, у яких безпосередньо виражене його життєве кредо, ідейно-мистецькі переконання. У новелі «Intermezzo» устами ліричного героя М.Коцюбинський визначає своє місце, місце письменника в суспільстві: «...життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне вжиття, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім.¹

Хіба рядки, написані Лесею Українкою в останні роки свого життя, не свідчать про мужність поетеси:

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

чи пісня й думка кволі?²

Або звернімось до творів Василя Стефаника. Кожне слово письменника — це його власне життя, це трагедії і болі, які він у своєму власному серці пережив і вистраждав.

А ось вірш В. Сосюри «Марія», присвячений дружині поета, якої не минули важкі роки репресій, тюремні камери під час панування в Україні тоталітарної системи:

Ти вернулась, нарешті вернулась,

мов життя усміхнулось мені,

і душа для любові проснулась,

як до сонця земля навесні.

Розгорнулись сувої тумана,

і розвіялась ночі імла.

Скільки мук ти зазнала, кохана,

скільки сліз ти у тьмі пролила!..

Ними я свою душу тривожу,

серце в грудях так стомлено б’є.

І дивитись без сліз я не можу

на печальне обличчя твоє.

Але вірю я в щастя безкрає,

вірю в щастя моє золоте.

Знову зірка моя засіяє,

знов троянда моя розцвіте.

Коли можна од горя проснуться,

значить можна радіти ізнов.

Знов пісні мої з серця поллються

про мою неповторну любов.³

Тут уся поетична душа В. Сосюри, який так ніжно кохав свою дружину. Марія була завжди з ним. Її трагедія була і його трагедією. Наведемо ще кілька рядків з поезії В. Сосюри, присвячених Марії:

Хай тебе немає, але ти зі мною,

це любов малює образ твій в тиші...

Дивишся на мене з сумом і мольбою,

плачуть сині очі у моїй душі...

Може, й я, кохана, в камері з тобою,

й каяття малює тихий образ мій...

Я дивлюсь на тебе з болем і журбою,

плачуть карі очі у душі твоїй...

Що ж допомагає вчителеві-словеснику показати учням творче обличчя письменника? Цьому можуть прислужитися листи письменників, автобіографії, щоденники, спогади сучасників, художньо-біографічні твори тощо. Такі матеріали дають багато важливих відомостей про митця, характеризують його як людину, розкривають життєве і творче кредо, доповнюють знання учнів про взаємозв’язки письменника з визначними людьми, показують його духовність, розуміння життя, виявляють ставлення митця до політичних подій.

Листи Т. Шевченка, наприклад, є свідченням напруженої діяльності поета- борця. Знайомство з ними допоможе учням зрозуміти його світоглядні позиції, широту діяльності. Серед адресатів Т. Шевченка — прогресивні громадські діячі, вчені, митці. Поет листувався з видатним російським актором М. Щепкіним, з польським істориком та художником Л. Залеським, композитором і оперним співаком Гулаком-Артемовським, літературознавцем Й. Бодянським, видатним ученим, фольклористом М. Максимовичем, письменниками Г. Квіткою-Основ’яненком, Марком Вовчком, С. Аксаковим. У листах поет висловлює цікаві думки про літературу та мистецтво.⁴

З інтересом прослухають учні на уроках уривки з листів Марка Вовчка до сина Богдана Марковича. Вони характеризують письменницю як люблячу матір, наставника, друга. Вона радить синові цінувати і берегти дружбу з порядними людьми («Если есть великий грех на земле, так это возмутить легкомысленно душевный мир хорошего человека»⁵), підкреслює принциповість своєї життєвої позиції («Я прожила весь свой [век], идя по одной дороге и не свертывая в сторону. У меня могли быть ошибки, слабости, безобразия, как у большинства людей, но в главном я никогда не осквернила себя отступничеством»⁶).

Про різнобічність читацьких інтересів Марка Вовчка свідчить її лист до сина від 9 грудня 1903 року, в якому вона просить «пошукати в книжкових магазинах, а якщо там нема, то в букіністів» ряд книг. У цьому списку — «Малороссийский словарь» і «Опыт южнорусского словаря» О.Чужбинського, книги із зоології, про свята та обряди, твори англійських письменників, французькі журнали, ноти польських та італійських композиторів.⁷

Навіть на схилі літ невиліковно хвора письменниця прагне бути в курсі всіх політичних подій, якими жила в той час країна. Вона звертається до сина з проханням прислати карту театру російсько-японської війни, гнівно засуджує криваву бійню, влаштовану царизмом.

У листах молодого І. Франка до Ольги Рошкевич — цілий світ почуттів, глибока повага до жінки, щирість, відданість їй. До Лолина, який став колискою першого кохання поета, посилав він своїй нареченій найполум’яніші, найніжніші слова, що йшли від самого серця. «Ольдзю. Ольдзю — люба моя, єдина... Я хотів би тілько одного — умерти при тобі, стискаючи твої руки, глядячи на твоє лице! Більшого щастя не треба мені...»,⁸ — пише поет у листі до коханої 4 серпня 1878 року.

Та І.Франко ніколи не зводив кохання лише до сфери особистого. Він визнавав таке особисте життя, яке не суперечило б його громадським ідеалам. З листів ми дізнаємось, що Ольга вимагала від Франка відмовитися від участі в політичній боротьбі, схиляла його до тихого, спокійного сімейного життя. Поет рішуче відкидає таку пропозицію. «Ти не знаєш, кілько важкої боротьби причинили мені тоті слова... Думка, що я для тебе мав би покинути своє переконаннє, — видавалась мені такою дикою, негідною тебе і мене, що не раз бували хвилі (в тюрмі), коли я насилу відганяв від себе твій образ...».⁹

Для І.Франка кохана людина — це насамперед друг, соратник у боротьбі за кращу долю народу. Відповідаючи Ользі Рошкевич, поет заявляє: «Але тим сміліше можу тепер сказати, що, як колись ми будем жити разом (а я вірю твердо, що ми будем жити разом), а ти, приміром, почнеш знов в’язати моє переконане і здержувати мене від зроблена того, що ми велить робити совість, то я перестану тебе любити, покину тебе, не питаючи на жадні побічні згляди...

Головні питання, від котрих може в данім разі залежати сякий або такий поворот в нашім житю, — се питаня: 1) економічні, 2) політичні, 3) релігійні, 4) соціологічні, 5) властиво практичні...»¹⁰

І. Франко розумів любов як окрасу життя, як спілкування з цікавою людиною, в якої можна багато повчитись.

Скільки людської теплоти знаходимо в листах В. Сосюри до своєї дружини. Навіть важко повірити, що ці рядки писав не закоханий юнак, а вже статечний чоловік, якому виповнилось 66 (Марії Гаврилівні було тоді 54 роки):

«Сонечко моє заповітне, світло моє нескінченне... Моє життя, коли тебе нема зі мною, безбарвне, сіреньке і нудне. Без тебе—немає мене. Так я люблю і жалію тебе кохана, що твій біль—мій біль, твої сльози—мої сльози, твоя радість — моя радість. Мені нескінченно дорога кожна твоя клітина, все, з чого ти, — живе в мені...

Моє серце б’ється лише для тебе. Іншої радості мені немає, як дарувати радість тобі, бачити, як щасливо сяють сині озера твоїх очей...

Душа моя рідна, навіки любима! Без тебе мої думки, як голі дерева, як торішнє листя під снігом...

Для мене всі пісні інших поетів про любов звучать як пісні про тебе, і з ними зливаються мої пісні, які живуть лише тобою...»

Подібні за виявом почуттів й інші його листи:

«Тужу за тобою, моє сонце! Навіщо вигадувати, що мені тобі писати нецікаво, оскільки ти — моя дружина. Адже я люблю тебе, а любимій завжди писати цікаво, тому що говориш зі своїм серцем. Ти ж знаєш це. Мені дорогі всі твої переживання, погляд, жести, голос. І весь час здається, що поруч — ти. Мені дорогі твої радощі і гіркі твої переживання. Мені так близькі твої турботи. Я так і бачу, як ти то натираєш підлогу, то миєш килими або витираєш вікна, возишся з пилососом, прасуєш білизну. Дитинка моя рідна, я радий, що ти відпочиваєш від цього, загораєш і наливаєшся сонцем...» (22.VІІI.63).

«...B мої роки я, як юнак, люблю тебе... Моє серце заледеніло без тебе, і смислу нема в житті без тебе. Ти все навколо мене і в мені зігріваєш, як весняний теплий вітер. Дивно і не дивно, що пишу тобі, як молодій дівчині. Але в моїх закоханих очах ти завжди будеш молодою».

Сила поетового почуття не змінилась до кінця життя. В останньому листі до дружини — 4 березня 1964 року поет писав:

«У мене так багато для тебе слів-алмазів, слів-квітів. Мені хочеться зсипати ними тебе, зацілувати ними тебе, і щоб ти вічно жила в моїх піснях, щоб люди брали приклад з нашої любові, а не з наших помилок. До зустрічі завтра, любов моя!»

У контексті цих листів краще можна зрозуміти інтимну лірику поета, зокрема й вірш, написаний дев’ятнадцятирічній Марії:

Якби зібрать красунь усіх віків,

повз мене хай ідуть вони без краю,—

Марії я на них не проміняю,

ні одній з них не вклониться мій спів.

Цікавими є також листи інших людей, що проливають світло на окремі події, пов’язані з життям письменників. Ось, наприклад, лист, датований 1915 р., у якому йдеться про те, що І. Франко гідний бути претендентом на здобуття Нобелівської премії:

Високоповажній Королівській Академії, м. Стокгольм

Оскільки Український університет для 35-ти мільйонного населення не відкритий ані в Галичині, ані в Східній Україні і внаслідок того не існує Академічної колегії, яка могла би представити найбільших та найзаслуженіших Людей народу Королівській високоповажній Академії, тому я дозволяю собі звернути увагу високоповажної академії, що найбільший український і одночасно слов’янський поет і вчений живе у Львові, в нужді, але зі свіжістю юнака високо держить прапор боротьби за свободу, прогрес і загальнолюдські ідеали протягом половини сторіччя.

Свою юність він провів у дуже важких умовах. Ще учнем гімназії спав він на складі столяра, на стружках, у домовині. Мусив задовольнятися двома хлібами на тиждень, які його батько міг йому передавати, а до того — вода.

У 1893 році захистив докторську дисертацію у Віденському університеті на відмінно, під керівництвом відомого професора Ягіча, але з політичних причин його не допустили до університетської кафедри. Він працював на ниві поезії, прози, як критик, історик літератури, етнограф і т. д. так, що втратив зовсім своє здоров’я.

Майже шість років диктував він свої твори (він був спаралізований), повні весни і свободи, справжні перлини поезії свого народу, які дістали загальне визнання як творіння загальнолюдської вартості.

Він є величезним національним поетом свого народу.

...Бібліографічний список його творів українською, німецькою, російською, польською, чеською та іншими мовами становить величезний том. Він є справді найвизначніший письменник сучасної Європи.

Погане становище нації не дозволило великому письменникові стати доступним широким культурним масам.

У 1914 році він одержав поздоровлення від широких кругів свого народу, своїх друзів та недругів з нагоди сорокалітнього ювілею своєї літературної творчості.

Тепер він лежить... тяжко хворим. Від голодної смерті його рятує тільки допомога студентів.

Тому, що він надто великий як поет, його вороги понижують подібно тому, як колись Толстого.

Цей великий поет і письменник, пісні якого стали національним гімном, цей великий Провідник свого народу, міжнародний геній заслуговує, щоб славна Королівська Академія нагородила його Нобелівською премією. Я підкреслюю при тому величезне політичне значення такої нагороди для національних змагань старовинного культурного народу, який тепер бореться за відкриття свого університету.

Нагородження доктора Івана Франка Нобелівською премією буде мати велике значення не тільки для самої України, але також для Східної і Західної Європи.

Відень, 26 листопада 1915 року.

Професор, доктор філософії Застирець Йосиф.

Але стати лауреатом Франку не судилося. Він помер 1916 року, а Нобелівські премії посмертно не розглядались.

Хоча мемуари самі по собі ще не становлять біографії, але поряд з іншими матеріалами вони також є цінним джерелом для створення життєпису великої людини. Спогади сучасників про письменника, як і його листи, дають змогу не лише уявити його образ, а й дізнатися про соціально-побутове життя суспільства в певну історичну епоху, взаємовідносини між письменниками, розкрити ряд таких деталей з їхнього життя, ознайомлення з якими допомагає глибше проникнути в зміст творчості. Спогади змальовують письменника в час напруженої праці і в хвилини відпочинку, у години радості і смутку, в офіційних зносинах з людьми і в родинному оточенні. Використання мемуарів, що відзначаються багатством змісту, різноманітністю форм, робить розповідь про письменника живою і цікавою.

Слід принагідно зробити одне застереження. Необхідно пам’ятати, що мемуари можуть відзначатися суб’єктивністю в оцінці тих чи інших явищ (яка зумовлюється поглядами, рівнем розвитку, рисами характеру мемуариста), неточністю деяких фактів (як наслідок великого розриву в часі між подіями та спогадами про них). Тому, тільки одержавши-вичерпні відомості про ступінь достовірності спогадів, про особу автора та його ідейні позиції, вчитель зможе використати мемуарні матеріали, бути певним, що вони не суперечать історичній правді.

У розпорядженні вчителя є велика література мемуарного жанру.¹¹

Велику користь у вивченні біографії та творчості художників слова можуть дати твори історико-біографічного характеру. Ці книги цінні тим, що ряд фактів, подій з життя письменника змальовують детально і яскраво.

Звичайно, не можна забувати, що твір про митця — це не історичний документ: письменник має право на художній домисел. Доцільно використовувати лише ті місця з історико-біографічних творів, у яких художня правда збігається з історичною. Такі уривки не просто реєструють події, а й малюють у художніх образах живі, яскраві картини людського життя.

Вивчаючи біографії письменників на уроках, можна також звертатися до народних переказів. Особливо багато є цікавих народних переказів про Т.Шевченка.

Звичайно, використання мемуарів, листів, щоденників, художніх творів, народних переказів і легенд вимагає розумного дозування, ретельного їх добору і почуття міри.

Щоденник митця — це ключ до пізнання духовного світу автора, його ідейно-політичних, моральних, естетичних поглядів. Записи в ньому дають змогу читачеві визначити коло питань, які хвилювали письменника у певний період його життя, дізнатися про життєві і творчі задуми та шляхи здійснення їх. Зі сторінок Шевченкового «Журналу» постає образ людини, непохитної в своїх переконаннях, людини, яку не зламали ні страшний вирок самодержця, ні нелюдські знущання та зневага тупої й жорстокої офіцерні, ні десятирічне заслання. Згадуючи все пережите, поет з радістю відзначає, що погляди його залишились такими ж, як і були раніше: «...Я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо».¹² На уроках учитель може звернутися до тих рядків «Щоденника», в яких поет гостро таврує самодержавство та коронованого ката Росії, дає оцінку декабристам, передрікає загибель кріпосного права, показує революційну роль технічного прогресу у знищенні основ монархічної влади. Щоденник Шевченка — яскраве свідчення високої культури автора, різнобічності його літературно-мистецьких інтересів.

Час зберіг для нащадків юнацькі щоденники Панаса Мирного,¹³ записні книжки і щоденники Довженка¹⁴. Окремі уривки з них учитель прочитає на уроці, деякі перекаже своїми словами або порекомендує учням самостійно познайомитися з ними.

Щоденник О.Довженка є яскравим свідченням тієї душевної драми, яку довелось пережити видатному кінорежисеру:

«...Скільки марно витрачених духовних сил і часу! Коли б усю силу і пристрасть за ці шістнадцять років я застосував до письменства, було б уже в мене добрих десять- дванадцять томів справжньої літератури, а так лежать мої неписані твори, як ненароджені діти і великий жаль бере, що вже мо’ й не народяться вони, а лишаться як плани, а через три роки не буде ні одного мого фільму. Поб’ють безбатченки плівку, а самого виженуть на вулицю... за непотрібністю, ще й ім’я моє понівечать як-небудь огидною... брехнею і злом, що є основою їхньої душі».

Велика громадська робота, де б я дійсно міг жити і творити народу добро, мені не судилася. Її роблять навколо мене довгі роки люде слабі і немічні духом. Я позбавлений творчості в житті, позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не живу в атмосфері державного горіння, а в атмосфері авангарду державного штату. Мене туди не пущено. Тому ізольований і самотній, я мучусь в критицизмі і в боязні за долю народу, може часом втрачаючи вірні пропорції в балансі добра і зла.»¹⁵

Щоденник О.Довженка дає можливість сприйняти образ митця у новому світлі? в новому ракурсі. «Це новий Довженко, великою мірою невідомий, несподіваний, не канонічно-однозначний, не благостно віддалений від трагічної сучасності. В чомусь він, можливо, когось розчарує, однак багатьом, без сумніву, стане ближчим, зрозумілішим, спорідненішим. Саме тому, що Довженко руйнує й змиває хрестоматійний глянець і відкриває нам живу стражденну людську душу там, де багатьом вважалася ікона»¹⁶ — так писав Ю. Левін, якому дружина О. Довженка Ю.Солнцева доручила у разі її смерті надрукувати «Щоденник».

Справді, з цих сторінок О. Довженко постає людиною чесною, принциповою, відданою народові. Його глибоким переконанням було:

«Писати тільки правду. Не зраджувати її ні за яких обставин. Пам’ятати про час, про народ, про свої літа. Піднести її високо і нести біля самого серця... Боятися тільки брехні й утрировки»¹⁷

Письменник дає такі поради: «Думай неухильно тільки про велике. Піднести природу до самого себе. І хай всесвіт буде відображенням твоєї душі. Боротись во ім’я честі...

— Щастя, щастя.... обійдемося і так. Є речі важливіші, ніж щастя.

— Які?

— Які? Повинність, обов’язок»¹⁸

І митець писав гірку правду про нашу дійсність, наш народ, керівників держави, ідеологів, що уособлювали моральну гидоту, для кого не було нічого святого, які старались задушити українську культуру, народні традиції, що склались віками, були втіленням тієї грубої руйнівної сили, що вбивала паростки нового. Ось, наприклад, запис «Щоденника», датований 9/ХІІ 1945 р.:

«Ми єдина в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово «інтелігент» звучало (колись) як зневажливе слово. У нас було заведено поняття «гнилий інтелігент». А між тим, інтелігент ніколи не був у нас гнилим. Навпаки, він був полум ’яним, чистим, передовим. Гнилою у нас була не інтелігенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно смердючим і зараз, не дивлячись на високі державні посади, що воно їх посідає. Сьогодні інтелігенція «завоювала» собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам’ятай — вища твоя мета — стати на трете місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше.

Люби се слово, хай буде воно твоїм символом—людина-інтелігент, бо не може бути радості життя сьогодні у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена, які б високі слова не написала на кам’яних скрижалях рука великих інтелігентів Маркса, Енгельса і Леніна»¹⁹

Ми назвали лише основні джерела вивчення біографії письменників. Крім них, слід мати на увазі методичні посібники, присвячені вивченню творчості того чи іншого митця, критичні статті, монографії, семінари, альбоми, літературні плакати тощо. Усе це допоможе вчителю-словеснику в роботі.

Примітки

¹ Коцюбинський М. Твори: В 7 т. - К.: Наук, думка, 1974. - Т. 2. - С. 297.

² Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. - Т. 1. - С. 378.

³ Матеріали з домашнього архіву М. Сосюри.

⁴ Шевченко Т. Твори: В 5 т. - К.: Дніпро, 1971. -Т. 5. - С. 227-448.

⁵ Вовчок Марко. Твори: В 7 т. - К.: Наук, думка, 1967. - Т. 7. - Кн. 2. - С. 160.

⁶ Там же. - С. 244.

⁷ Там же. - С. 273.

⁸ Франко І. Статті і матеріали. Збірник п’ятий. - Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1956. - С. 54.

⁹ Там же. - С. 65.

¹⁰ Там же. - С. 65.

¹¹ Див.: Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. - К.: Дніпро, 1969; Спогади про Т. Шевченка. - К.: Держлітвидав України, 1958; Спогади про Івана Франка. - К.: Дніпро, 1981; Павло Грабовський у документах, спогадах і дослідженнях. - К.: Дніпро, 1965; Спогади про Михайла Коцюбинського. - К.: Держлітвидав України, 1962; Василь Стефаник у критиці і спогадах: Статті, висловлювання, мемуари. - К.: Дніпро, 1970; Спогади про Лесю Українку. - К.: Дніпро, 1971; Незабутній Максим Рильський. - К.: Дніпро, 1968; Живий Остап Вишня. - К.: Дніпро, 1976; Смолич Ю. Розповіді про неспокій. - К: Рад. письменник, 1968; Голос ніжності і правди: Спогади про В. Сосюру. - К.: Дніпро, 1968; Лист у вічність. Спогади про Юрія Яновського. - К.: Дніпро, 1980 і багато інших.

¹² Шевченко Т. Твори: В 5 т. - Т. 5. - С. 24.

¹³ Мирний Панас (Рудченко П. Я.). Зібрання творів: У 7 т. - К.: Наук, думка, 1977, - Т. - С. 299-341.

¹⁴ Довженко О. Твори: В 5 т. - К.: Дніпро, 1960. - Т. 5. - С. 7-320.

¹⁵ Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. - К.: Веселка, 1995. - С. 333.

¹⁶ Там же. - С. 204.

¹⁷ Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. - К.: Веселка, 1995. - С. 538.

¹⁸ Там же. - С. 538.

¹⁹ Там же. - С. 429.